Колишній генеральний секретар НАТО Джордж Робертсон, який очолював Альянс під час терактів 11 вересня 2001 року, попереджає: наступним приводом для застосування статті 5 Вашингтонського договору може стати не вторгнення армії через державний кордон, а масштабна російська кібератака або диверсія.
Для НАТО це не просто теоретична дискусія. Росія роками використовує проти європейських країн інструменти, які перебувають у сірій зоні між миром і відкритою війною: кібератаки, електронні перешкоди, диверсії, підпали, інформаційні операції, втручання у вибори та розвідку критичної інфраструктури.
Поки що жоден із цих інцидентів Альянс не визнав «збройним нападом», який запускає систему колективної оборони. Але принципова можливість такого рішення вже давно записана в політиці НАТО. Причому Альянс свідомо не пояснює Росії, де саме проходить межа.
У цьому й полягає значення нової заяви Робертсона: він не пропонує переписати статтю 5, а фактично попереджає, що за певного масштабу наслідків нинішня російська гібридна кампанія може перестати бути «гібридною» в політико-правовому сенсі й перетворитися для НАТО на збройний напад.
Що саме сказав Робертсон
В інтерв’ю The Times, опублікованому 13 вересня, Робертсон припустив, що надзвичайно тяжка кібератака або диверсійна операція Росії може стати наступною подією після 11 вересня 2001 року, яка приведе Альянс до застосування статті 5.
The Times описує можливий поріг передусім через наслідки: масові людські жертви або катастрофічне пошкодження критично важливої інфраструктури. Робертсон водночас наголошує, що нинішні російські операції, попри їхню небезпечність, цього рівня поки не досягли.
Авторитет його оцінки пов’язаний із власним досвідом.
Саме Робертсон був генеральним секретарем НАТО, коли 12 вересня 2001 року Північноатлантична рада вперше в історії Альянсу заявила, що терористичні атаки проти Сполучених Штатів можуть підпадати під статтю 5, якщо буде встановлено, що вони були організовані з-за кордону. Після того як 2 жовтня США представили союзникам результати розслідування щодо «Аль-Каїди», НАТО підтвердило застосування механізму колективної оборони.
Через 25 років це залишається єдиним випадком застосування статті 5 в історії НАТО.
Тому нинішня теза Робертсона має додаткову вагу. Він фактично проводить паралель між двома епохами: у 2001 році Альянсу довелося визнати, що «збройним нападом» може бути не вторгнення регулярної армії, а масштабний міжнародний теракт; тепер перед НАТО може постати питання, чи здатна так само кваліфікуватися руйнівна кібератака або диверсія.
Стаття 5 не означає автоматичного вступу всіх країн НАТО у війну
Навколо статті 5 існує поширене спрощення: начебто напад на одного союзника автоматично означає, що всі інші повинні негайно оголосити війну нападнику.
Сам текст договору складніший.
Стаття 5 справді встановлює фундаментальний принцип: збройний напад на одного або кількох членів НАТО вважається нападом на всіх. Але кожен союзник після цього має надати допомогу, вдавшись до таких дій, які він «вважатиме необхідними», включно — але не обов’язково — із застосуванням збройної сили.
Отже, рішення про статтю 5 складається фактично з двох рівнів.
Спочатку союзники повинні погодитися, що певна подія є «збройним нападом», на який поширюється колективна оборона. Після цього кожна держава визначає конкретний внесок у відповідь — військовий, розвідувальний, кібернетичний, логістичний чи інший.
Навіть після 11 вересня реакція НАТО не означала одномоментного вступу всього Альянсу у війну. Союзники, серед іншого, посилили обмін розвідданими, надали США доступ до портів і аеродромів та направили літаки AWACS для патрулювання американського повітряного простору.
Саме ця гнучкість надзвичайно важлива для кіберсценарію.
Якщо Росія, наприклад, здійснить руйнівну атаку на енергосистему країни НАТО, відповідь союзників зовсім не обов’язково має бути кібератакою у відповідь. НАТО давно залишає за собою право відповідати в іншому домені.
Колишній генсек Єнс Столтенберг свого часу прямо пояснював: після серйозної кібератаки Альянс може відповісти не лише в кіберпросторі — форму реакції визначатимуть самі союзники.
Це створює для потенційного нападника принципову невизначеність: він не може бути впевнений ані в точному порозі, ані в характері відповіді.
НАТО вже понад десять років допускає статтю 5 через кібератаку
Теза Робертсона може звучати радикально, але офіційна доктрина НАТО давно рухається саме в цьому напрямку.
Поворотним став 2014 рік. На саміті в Уельсі союзники вперше на найвищому рівні заявили, що наслідки кібератаки можуть бути настільки ж руйнівними для сучасного суспільства, як і звичайний військовий напад.
Тоді ж НАТО офіційно визначило кібероборону складовою колективної оборони та записало, що рішення про можливе застосування статті 5 після кібератаки Північноатлантична рада ухвалюватиме окремо в кожному конкретному випадку.
У 2016 році Альянс пішов далі й визнав кіберпростір окремим операційним доменом поряд із сушею, морем і повітрям.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну формулювання стали ще чіткішими.
У Вільнюському комюніке 2023 року союзники записали, що не лише одна надзвичайно серйозна атака, а й сукупність шкідливих кібероперацій може в певних умовах досягти рівня збройного нападу та привести Північноатлантичну раду до рішення про статтю 5.
Це важлива зміна логіки.
Росії необов’язково здійснювати один цифровий аналог ракетного удару. Теоретично НАТО може оцінювати серію пов’язаних операцій як єдину кампанію: атаки проти енергетики, державних мереж, військової логістики, зв’язку, банківської системи чи іншої критичної інфраструктури.
Саме тому поняття «накопичувального ефекту» стає одним із ключових у сучасній доктрині НАТО.
То де проходить червона лінія
Точної відповіді немає — і це зроблено навмисно.
НАТО не публікує формулу на кшталт: загибель певної кількості людей плюс відключення електроенергії на певний час автоматично дорівнює статті 5.
Ще Столтенберг пояснював, що союзники не хочуть давати противникові перевагу, повідомляючи точний поріг. Якби Росія знала його, вона могла б систематично завдавати максимально можливої шкоди, залишаючись формально на один крок нижче межі колективної оборони.
Натомість офіційні документи НАТО залишають рішення «case by case» — для кожного окремого випадку.
На практиці це означає, що оцінюватиметься не лише технічний тип атаки.
Вирішальними можуть стати її масштаб, тривалість, кількість жертв, фізичні руйнування, вплив на функціонування держави, військові наслідки, ступінь упевненості в тому, хто стоїть за атакою, та ширший контекст кампанії.
Кібератака, яка тимчасово виведе з ладу сайт міністерства, майже напевно не матиме такого статусу.
Але операція, яка спричинить масштабне відключення електроенергії взимку, зупинить лікарні, транспорт і водопостачання та призведе до великої кількості смертей, створює зовсім інший правовий і політичний контекст.
Те саме стосується фізичної диверсії.
Пошкодження одного кабелю, яке швидко компенсується резервними системами, — одна ситуація. Координоване руйнування кількох ключових енергетичних або телекомунікаційних ліній із паралічем значної частини країни — принципово інша.
Саме тому Робертсон говорить передусім про наслідки, а не про конкретний метод атаки.
Гібридна атака теж може стати збройним нападом
Кібероперації — лише один елемент проблеми.
Із 2016 року НАТО публічно заявляє, що гібридні дії проти одного або кількох союзників також можуть привести до застосування статті 5. Оновлена позиція Альянсу прямо відносить до таких інструментів дезінформацію, кібератаки, економічний тиск, використання нерегулярних формувань та інші військові й невійськові засоби.
Російська модель особливо складна саме тому, що окремі операції часто спеціально конструюються так, щоб залишатися нижче очевидного порогу війни.
У травні 2024 року Північноатлантична рада вже офіційно заявила про «інтенсивнішу кампанію» російської ворожої діяльності на території союзників. НАТО перелічило саботаж, акти насильства, кібернетичне та електронне втручання, дезінформацію та інші гібридні операції.
Європейський Союз у липні 2025 року також констатував систематичний характер російської кампанії, що включає диверсії, пошкодження критичної інфраструктури, фізичні напади, інформаційні операції та кібератаки.
У липні 2026 року ЄС окремо заявив про російську кіберекосистему, в якій діють спецслужби, пов’язані з ними угруповання, кіберзлочинці та приватні структури. Союз прямо звинуватив 16-й центр ФСБ у контролі над низкою кібергруп і вказав, що операції Росії включали проникнення в урядові мережі та підготовку або здійснення атак проти критичної інфраструктури.
Отже, для НАТО питання дедалі менше полягає в тому, чи існує російська гібридна кампанія. Політична атрибуція такої кампанії вже відбулася.
Невирішеним залишається інше: коли її масштаб стане достатнім, щоб Альянс перестав розглядати окремі атаки як підпорогові інциденти.
Підводні кабелі — один із найнебезпечніших сценаріїв
Особлива зона ризику — морська критична інфраструктура.
По дну морів проходять телекомунікаційні кабелі, енергетичні інтерконектори та трубопроводи, від яких залежить робота європейських економік і систем зв’язку.
У Балтійському морі протягом останніх років сталася серія пошкоджень таких об’єктів. НАТО у відповідь створило спеціальні структури координації та в січні 2025 року запустило Baltic Sentry — військову активність із посилення спостереження та захисту підводної інфраструктури. В Альянсі зазначали, що за 15 місяців було пошкоджено щонайменше 11 підводних кабелів. Не в кожному випадку доведено диверсію, але сама вразливість цього середовища стала стратегічною проблемою.
У вересні 2026 року Reuters повідомив ще про один показовий епізод: союзники навесні зірвали російську операцію поблизу Шпіцбергена, яка, за західними оцінками, могла бути пов’язана з підготовкою до диверсій проти підводних волоконно-оптичних кабелів. За даними агентства, в операції брали участь структури російського Головного управління глибоководних досліджень. Пошкодження інфраструктури тоді не сталося.
Саме подібний сценарій добре показує складність статті 5.
Російське судно, яке фотографує кабель, — розвідка.
Спроба встановити поблизу нього обладнання для майбутньої диверсії — ворожа підготовча операція.
Пошкодження одного кабелю без значних наслідків — імовірно, гібридний інцидент.
Але одночасне руйнування кількох ліній, яке відріже країну від зв’язку, вплине на військове командування та спричинить важкі економічні чи людські наслідки, вже може поставити питання про «збройний напад».
Зброя при цьому може взагалі не виглядати як традиційна зброя.
Прецедент Естонії показав, наскільки сильно змінився НАТО
Першим великим попередженням стали кібератаки проти Естонії у 2007 році.
Тоді масовані атаки виводили з ладу урядові ресурси, банки та інші цифрові системи однієї з найбільш технологічно розвинених держав НАТО.
Альянс не застосував статтю 5. На той момент навіть сама ідея «кібернетичної статті 5» фактично ще не була частиною сформованої політики НАТО. Однак атаки змусили союзників різко посилити роботу над кіберобороною.
Відтоді змінилася сама концепція війни.
У 2007 році НАТО запитувало, чи може кібератака бути питанням національної безпеки.
У 2014-му Альянс заявив, що вона може привести до статті 5.
У 2016-му кіберпростір став повноцінним операційним доменом.
У 2023-му НАТО додало, що поріг збройного нападу може подолати навіть сукупний ефект кількох кібероперацій.
Тобто якби сьогодні стався цифровий напад із наслідками, які значно перевищують естонські події 2007 року, політична та доктринальна база для зовсім іншої реакції вже існує.
Водночас навіть дуже серйозна атака не гарантує статтю 5
Показовий приклад — Албанія.
У 2022 році її державна цифрова інфраструктура зазнала масштабної кібератаки. Тирана звинуватила в ній Іран та навіть розірвала дипломатичні відносини з Тегераном.
Північноатлантична рада підтримала Албанію, визнала атрибуцію атаки і різко її засудила. Але статтю 5 застосовано не було. НАТО обмежилося підтримкою союзника, посиленням його кібероборони та заявою про можливість колективної відповіді.
Цей випадок важливий, бо показує: масштабність, державна атрибуція та спрямованість проти урядової інфраструктури самі по собі ще не означають автоматичного переходу до колективної оборони.
Критичним стає ефект атаки.
Саме тому сценарій із масовими жертвами, про який говорить Робертсон, принципово відрізняється від більшості нинішніх кібероперацій.
Найскладніше питання — довести, хто атакував
Для звичайного ракетного удару проблема атрибуції відносно проста: можна простежити траєкторію ракети, визначити тип боєприпасу, місце запуску.
У кіберпросторі все складніше.
Атакувальники використовують чужі сервери, викрадені облікові записи, посередників, кримінальні групи та спеціально залишені хибні сліди.
Російська модель гібридних операцій додатково спирається на проксі та формально недержавних виконавців.
Проте для НАТО це вже не нездоланна проблема.
Німеччина та Чехія, наприклад, офіційно пов’язували атаки проти своїх державних структур із APT28 — угрупованням, яке західні уряди відносять до російського ГРУ. НАТО підтримало цю атрибуцію.
Але чим серйознішими можуть бути наслідки рішення, тим вищими фактично стають політичні вимоги до доказової бази.
Досвід 11 вересня це добре ілюструє.
НАТО вже 12 вересня 2001 року принципово погодилося, що атака може підпадати під статтю 5, але зробило це з умовою: необхідно встановити, що вона була спрямована з-за кордону. Лише після американського брифінгу 2 жовтня Альянс підтвердив цю умову.
Для майбутнього російського кіберсценарію може виникнути аналогічна логіка: спочатку — оцінка масштабу нападу, потім — максимально переконлива атрибуція.
Рішення буде не технічним, а політичним
Найважливіша особливість статті 5 полягає в тому, що немає незалежного органу, який механічно встановлює: «поріг перевищено».
Рішення ухвалюють самі союзники.
Північноатлантична рада працює на основі консенсусу. Голосування більшістю немає — рішення НАТО є результатом погодженої позиції всіх членів.
Тому навіть технічно очевидна масштабна кібератака перетвориться на політичну кризу найвищого рівня.
Союзникам доведеться одночасно відповісти на кілька питань: чи достатні докази російської причетності; чи відповідають наслідки поняттю «збройного нападу»; чи була це одинична операція або частина ширшої кампанії; якою повинна бути колективна відповідь; як не допустити подальшої ескалації й водночас не створити враження, що атаки на країни НАТО залишаються безкарними.
Саме через це стаття 5 є не лише військовим механізмом, а й інструментом стримування.
Її сила значною мірою полягає не в тому, що нападник знає точну відповідь НАТО, а в тому, що він її не знає.
А що відбувається нижче порогу статті 5
Між «нічого не робити» і колективною обороною існує великий простір.
Вашингтонський договір має, зокрема, статтю 4. Вона дозволяє союзникам проводити консультації, якщо територіальна цілісність, політична незалежність або безпека будь-якого члена НАТО опинилися під загрозою.
Окрім цього, країни можуть самостійно або спільно проводити контррозвідувальні операції, посилювати військову присутність, захищати інфраструктуру, проводити кібероперації, застосовувати економічні та дипломатичні заходи.
Саме так НАТО дедалі частіше відповідає на російську активність.
Наприклад, Baltic Sentry стала способом використати військові можливості Альянсу для захисту підводної інфраструктури без застосування статті 5. У звіті генерального секретаря НАТО за 2025 рік зазначалося, що після запуску місії кількість пошкоджень критичної підводної інфраструктури у Балтійському морі суттєво скоротилася.
Тобто стратегія НАТО полягає не в тому, щоб чекати цифрового «Перл-Гарбора», після якого нарешті буде застосована колективна оборона.
Завдання — зробити підпорогові атаки складнішими, дорожчими й менш результативними.
Чому ця дискусія безпосередньо стосується України
Для України питання порогу статті 5 має практичний вимір.
Значна частина західної військової, фінансової та гуманітарної підтримки проходить через територію країн НАТО. Залізничні вузли, автомобільні маршрути, порти, аеродроми, системи зв’язку та енергетична інфраструктура союзників фактично утворюють тилову логістичну систему підтримки України.
Саме тому для Росії існує очевидна спокуса впливати на цю систему, не завдаючи відкритих ракетних ударів по території НАТО.
Кібератака на логістичну компанію, підпал складу через посередника або диверсія проти залізниці дають Москві можливість створити проблеми для постачань і водночас намагатися уникнути прямого військового зіткнення з Альянсом.
НАТО це розуміє.
Ще у заяві Північноатлантичної ради 2024 року союзники прямо наголосили, що російські гібридні операції не змусять їх припинити допомогу Україні.
Тому центральне питання для стримування полягає в тому, чи вірить Москва, що за надто масштабної атаки ця «сіра зона» закінчиться.
Саме тут заява Робертсона набуває найбільшого значення.
Невизначеність НАТО одночасно є слабкістю і зброєю
Відсутність чітко сформульованої червоної лінії має очевидний недолік.
Росія може постійно тестувати межі допустимого: невелика диверсія тут, кібератака там, пошкоджений кабель, підпал, кампанія дезінформації.
Якщо кожен інцидент розглядати ізольовано, практично кожен із них може бути недостатнім для статті 5.
Саме так працює стратегія сірої зони — противник намагається отримати кумулятивний стратегічний ефект серією дій, жодна з яких окремо не виправдовує масштабної відповіді.
Але ця ж невизначеність може працювати проти Росії.
Москва не має гарантії, що чергова операція залишиться нижче порогу.
І особливо небезпечною для Кремля стає ситуація, коли атака виходить з-під контролю.
Кібератака, яка задумувалася як тимчасове відключення мережі, може паралізувати лікарні. Диверсія проти енергетичного об’єкта може призвести до масової аварії. Пошкодження інфраструктури — спричинити загибель цивільних.
У такому разі значення матиме не лише те, що хотів зробити нападник, а й те, що фактично сталося.
Чи справді наступна стаття 5 може бути через Росію
Станом на вересень 2026 року немає підстав стверджувати, що НАТО готується застосувати статтю 5 проти Росії або що один із нинішніх гібридних інцидентів уже наближається до такого рішення.
Офіційна політика Альянсу не змінилася.
НАТО, як і раніше, вирішуватиме кожну ситуацію окремо. Жодного нового формального порогу після інтерв’ю Робертсона не з’явилося.
Але змінився стратегічний контекст.
Коли НАТО вперше прописало можливість застосування статті 5 до кібератаки у 2014 році, це значною мірою було підготовкою до потенційного сценарію.
Сьогодні союзники вже офіційно говорять про систематичну російську гібридну кампанію на своїй території, про кібератаки спецслужб, саботаж, розвідку критичної інфраструктури та операції через проксі.
Водночас НАТО дедалі сильніше враховує не окремий інцидент, а сукупний ефект кампанії.
Це і є головна зміна.
Питання вже не звучить як «чи може кібератака теоретично запустити статтю 5?». На нього Альянс відповів ще понад десять років тому: так, може.
Нове питання — який російський інцидент стане тим, після якого союзники вирішать, що межу нарешті перейдено.
Джордж Робертсон відповідає на нього не цифрою і не технічним критерієм. Його орієнтир — катастрофічний ефект: масові жертви або руйнування критичної інфраструктури такого масштабу, який уже неможливо трактувати як звичайний епізод гібридної боротьби.
У цьому сенсі стаття 5 поступово адаптувалася до війни XXI століття, навіть якщо сам текст Вашингтонського договору 1949 року залишився незмінним.
У 2001 році НАТО вперше довело, що «збройний напад» не обов’язково здійснює армія іншої держави.
Наступний історичний тест може полягати в іншому: чи потрібні для такого нападу взагалі танки, літаки або ракети.
Можливо, достатньо буде комп’ютерного коду, диверсійної групи або одночасного удару по системах, без яких сучасна держава просто перестає функціонувати.
