Рівно 30 років виповнюється від того дня, коли 10 липня 1994 року Олександр Лукашенко був уперше обраний президентом Білорусі. Відтоді у країні не було жодних демократичних виборів лідера. За три десятиліття Лукашенко перетворив країну на осередок персоналізованої диктатури, втратив легітимність в очах західного світу та став найближчим союзником Росії в її агресії проти України.
Після фальсифікації виборів 2020 року та жорстокого придушення найбільших протестів в історії країни Лукашенка не визнають президентом Білорусі ані ЄС, ані США, ані Велика Британія, ані Україна.
А відтоді, як в 2022 році офіційний Мінськ підступно допоміг Росії розпочати повномасштабне вторгнення в Україну з білоруської території, санкції проти країни було значно посилено.
NV нагадує, як за три десятиліття безроздільної влади майже 70-річний Олександр Лукашенко (ювілей він відзначатиме у серпні) пройшов шлях від популярної серед білорусів постаті до цілковито залежного від Кремля тирана.
Прикордонник, політрук і колгоспник
На старті своєї кар’єри Олександр Лукашенко отримав декілька з тих ущипливих прізвиськ, яких його згодом удостоїли в Білорусі та пострадянських країнах — «колгоспник» та «прикордонник». Майбутній президент країни дійсно служив у Прикордонних військах КДБ СРСР, де був інструктором політвідділу військової частини у Бресті. В армії він служив з 1975 по 1977 рік — одразу після того, як 1975-го закінчив історичний факультет Могилівського педагогічного інституту (за першою спеціальністю Лукашенко «вчитель історії та суспільствознавства»).
Фото: BelTA/Nikolai Petrov/Handout via REUTERS
Армійський політнструктор і пізніше віддавав перевагу «ідеологічним» посадам: він був секретарем комітету комсомолу в Могильові, а на початку 80-х — замкомандира танкової роти з політичної частини. Остаточно пішов з армії 1982 року: Лукашенка призначили заступником голови колгоспу Ударник в одному з районів Могильовської області Білорусі. Змінивши ще кілька подібних «начальницьких» постів, Лукашенко 1987 року став директором радгоспу Городець у тому ж Шкловському районі Могильовської області.
Прихильник збереження СРСР: як Лукашенко опинився в політиці
Потрапити в політику Лукашенко намагався ще до розвалу Союзу: 1989 року він балотувався в народні депутати СРСР, але безуспішно. Однак уже через рік Лукашенко здобув локальну перемогу і був обраний депутатом Верховної Ради Білоруської РСР. Ця роль дозволила йому збудувати фундамент майбутньої популярності на антикорупційних закликах та критиці старшого покоління білоруських номенклатурників, включаючи першого керівника незалежної Білорусі Станіслава Шушкевича. У програмній статті 1991 року Лукашенко звинувачував їх у прагненні побудувати диктатуру, а сам став одним із лідерів парламентської фракції Комуністи Білорусі за демократію — що нині виглядає історичним глузуванням, адже саме Лукашенко згодом уславився як «останній диктатор Європи».
Демократію він бачив дуже своєрідно, наполягаючи на необхідності збереження СРСР. Згодом Лукашенко навіть наполягав, що був чи не єдиним депутатом, який наприкінці 1991 року проголосував проти ратифікації Біловезьких угод — документа, який ознаменував остаточний розвал СРСР. Хоча, за даними білоруських журналістів, Лукашенко просто не був присутнім на цьому засіданні.
У серпні 2021 року білоруський диктатор стверджував, що під час зустрічі лідерів України, Росії та Білорусі у Біловезькій пущі нібито намагався переконати президента СРСР Михайла Горбачова у необхідності заблокувати політиків у тамтешній резиденції та навіть пропонував варіанти такої ізоляції. «Якби Горбачов мене тоді, сопливого депутата, послухав, ми б зараз жили в єдиній країні. <…> Не послухали!» — скаржився Лукашенко через 30 років після падіння Радянського Союзу.
Найкрасномовніший серед популістів: вибори 1994 року
Після того, як Білорусь проголосила незалежність, у країні не було посади президента. Перші роки нею керували голова Верховної Ради Станіслав Шушкевич та прем’єр-міністр В’ячеслав Кебич. Ідея запровадження президентської посади обговорювалася у білоруському парламенті кілька років, було запропоновано відповідні зміни до Основного закону. На початку 1994 року було затверджено нову Конституцію Білорусі та призначено дату перших вільних президентських виборів у країні — два тури відбулися 23 червня та 10 липня.
Олександр Лукашенко підійшов до виборів у статусі показового борця з корупцією та велемовного популіста. «Я ані з лівими, ані з правими. Я з народом — і проти тих, хто його грабує та обманює», — заявляв у ті роки Лукашенко. Білоруський політолог Олександр Федута, який працював на першу кампанію Лукашенка, пізніше згадував, що на передвиборчих мітингах той міг говорити по три години (наприклад, виступаючи на стадіоні у Гомелі 1994 року). Фактично він був «найталановитішим популістом» того часу, розповідав Федута вже в 2020-му, адже на тлі крайньої бідності в Білорусі та невизначених перспектив для співробітників держпідприємств обіцяв білорусам «покарати тих, хто вкрав їхні робочі місця». Цій риториці сприяв номінальний статус Лукашенка: в 1993 році він очолив тимчасову комісію Верховної Ради з боротьби з корупцією, звинувативши десятки високопосадовців у розкраданні держкоштів.
Як перший президент Білорусі став довічним: привласнення повноважень
У стартовому турі перших виборів президента незалежної Білорусі 1994 року брали участь шість кандидатів, включаючи Шушкевича та прем’єра Кебича. Тодішня популярність Лукашенка дозволила йому суттєво випередити опонентів (він набрав 44,82%, тоді як Кебич, який посів друге місце, отримав 17,33%, а Зенон Позняк, лідер Білоруського народного фронту — 12,82%).
Оскільки ніхто не набрав більше ніж 50% голосів, знадобився другий тур. 10 липня 1994 року Лукашенко остаточно здобув перемогу, зібравши 80,34% народної підтримки у протистоянні з Кебичем. Ставши першим президентом Білорусі, Лукашенко швидко перетворився на авторитарного лідера та робив усе, щоб сконцентрувати у своїх руках максимальну владу.
Вже за два роки після обрання колишній глава радгоспу посилив президентські повноваження через референдум про внесення змін до конституції, а також на два роки подовжив свій 5-річний термін на посаді глави держави, оскільки за підсумками національного волевиявлення його почали відраховувати з 1996-го. Проти такого повороту подій висловлювалися багато депутатів Верховної Ради та голова ЦВК країни Віктор Гончар, якого напередодні референдуму було позбавлено посади. США та ЄС також відмовилися визнати легітимність референдуму.
Фото: Sputnik/Sergei Savostyanov/Pool via REUTERS
Влітку 1996 року майже 200 депутатів білоруського парламенту підписали петицію про імпічмент президента, звинувативши його в порушенні Конституції. Однак Лукашенка було не зупинити. «Відсунувши» планові вибори з 1999 року на 2001-й, він встиг вибудувати в Білорусі настільки контрольовану систему, яка спиралася на силовиків та придушення громадянських свобод, що виборчий процес у країні та доступ до нього незалежних кандидатів перетворився на фікцію. У 2001 році Лукашенко переміг уже в першому турі, набравши 75,65% голосів, хоча ОБСЄ заявила, що процес виборів не відповідав міжнародним стандартам.
Референдум 2004 року зняв обмеження на кількість президентських термінів у Білорусі (раніше було не більше двох), і з того часу кожні нові вибори приносили Лукашенку позахмарні цифри підтримки. На виборах 2006 року він «отримав» 82,97% голосів, 2010-го — 79,65%, 2015-го — 83,49%. Зрештою, 2020-го року ЦВК Білорусі оголосила про «перемогу» Лукашенка з результатом нібито 80,10%.
Жодна з цих виборчих кампаній не визнавалася міжнародними спостерігачами повністю відкритою та вільною, при цьому практично кожні вибори супроводжувалися різними формами «зачистки» політичного поля ще до голосування та хвилями громадських протестів опісля. А за підсумками очевидних порушень та тотальних протестів у Білорусі у 2020 році більшість країн Заходу взагалі відмовилися вважати Лукашенка президентом.
Зникнення, вбивства, арешти: Лукашенко «зачищає» опонентів
Висновок про те, наскільки репресивну систему побудував Лукашенко, можна скласти за подіями 90-х років, коли в Білорусі зникли, були вбиті чи несподівано померли чимало опонентів білоруського президента. Світло на ті події у грудні 2019 року пролив Юрій Гаравський, 41-річний колишній боєць спеціального загону швидкого реагування внутрішніх військ МВС Білорусі (СОБР). Він виїхав до країн ЄС у пошуках політичного притулку та дав резонансне інтерв’ю Deutsche Welle (DW). Гаравський розповів, що за наказом білоруського керівництва він брав участь у викраденні та вбивстві екс-міністра внутрішніх справ Білорусі Юрія Захаренка, екс-голови Центрвиборчкому Віктора Гончара та бізнесмена Анатолія Красовського, який підтримував опозицію.
Усі вони зникли 1999 року. Тоді, згідно з колишньою конституцією, мав завершитися перший термін Лукашенка. Опозиція вимагала від Лукашенка відставки та призначення чергових виборів Але раптом у квітні за загадкових обставин помер один із її лідерів — 49-річний Геннадій Карпенко, заступник голови Верховної ради. Офіційною причиною смерті влада назвала крововилив у мозок.
А через місяць зник безвісти соратник Карпенка — екс-глава МВС Захаренко За словами Гаравського, його схопили ввечері біля будинку, посадили в автомобіль і відвезли на навчальну базу внутрішніх військ, де застрелили. У вересні 1999-го безвісти зникли ще два опозиціонери — Гончар і Красовський. Гаравський стверджує, що вісім «собрівців» схопили обох чоловіків у той момент, коли вони вийшли з лазні. Їх вивезли у напрямку Вітебська на законсервовану військову базу, де вже було викопано могили. Захоплених застрелили. «Тіла ми закопали, а речі спалили», — розповів екс-боєць СОБРу, стверджуючи, що й у 2019 році міг би показати місця поховань. Реагуючи на цю історію, Лукашенко заявив, що «ніколи в житті не давав і давати не буду такої команди [знищувати опозицію]». Хоча саме за особистим розпорядженням диктатора у 2000-му році із СІЗО через добу після затримання випустили ймовірного виконавця вбивств, командира бригади спецназу внутрішніх військ МВС Дмитра Павличенка.
Після 1999−2000-х, коли людей вбивали або ж вони «зникали», у Білорусі почали використовувати новий метод для боротьби з опозицією — посадки. Так, 19 грудня 2010 року, у ніч після проведення президентських виборів, на яких Лукашенко знову святкував перемогу, під час акції протесту правоохоронці затримали сімох кандидатів у президенти. Четверо із них отримали тюремні терміни. Загалом після тих виборів за ґратами за політичними статтями опинилося понад 40 осіб.
Апогеєм подібних «посадок» стала хвиля політичних репресій, яку режим Лукашенка розгорнув перед виборами 2020 року. Був безпідставно затриманий і згодом засуджений до 18 років ув’язнення (за «підготовку та організацію вуличних заворушень») відеоблогер та критик режиму Сергій Тіхановський. Його дружина Світлана Тіхановська зрештою стала кандидатом у президенти, об’єднала навколо себе білоруську опозицію і, ймовірно, насправді виграла вибори. Аналогічно ще до виборів був затриманий банкір Віктор Бабаріко, один із головних суперників Лукашенка на той момент, і багато членів команд опозиціонерів. Кримінальну справу невдовзі після дня голосування порушили на незареєстрованого кандидата в президенти Валерія Цепкала, який був змушений залишити країну, як і багато інших представників опозиції.
«Навіки з Росією»: цілковита залежність від Кремля
З перших років при владі Лукашенко проводив проросійську політику, сприяючи зближенню країн ще за президента РФ Бориса Єльцина і потураючи дедалі більшій залежності Білорусі від Москви. У 1994 році Лукашенка обрали на тлі обіцянок «відновити бездарно знищені зв’язки з Росією», а вже в 1995 він провів референдум, де 3 з 4 питань стосувалися інтеграції з РФ. Так російська мова в Білорусі отримала статус другої державної (хоча де-факто саме вона зараз домінує в ЗМІ, освіті та інших сферах життя), а країна взяла офіційний курс на економічну інтеграцію з РФ.
Фото: Sputnik/Mikhail Metzel/Pool via REUTERS
Через рік після цього референдуму Мінськ і Москва підписали Договір про створення спільноти Білорусі та Росії, а вже 1999-го було створено Союзну державу. У цьому наддержавному утворенні Білорусь формально зберігає незалежність від РФ, проте поетапно крокує до фактичного злиття з Росією в політичній, економічній, військовій, митній, валютній, юридичній, гуманітарній, ринковій та культурній плрщинах. Російський диктатор Володимир Путін вкотре активізував втягування Білорусі до Союзної держави у 2021 році, коли було затверджено 28 програм з інтеграції двох країн у питаннях податків, кредитів, створення об’єднаних ринків нафти, газу та транспортних послуг.
Це співробітництво виходить з тотальної економічної залежності Білорусі від РФ. «Розвиток демократії та вільного ринку був млявим, — описував розвиток країни при Лукашенку журнал The Economist у 2021 році. — Президент дотримувався курсу на Росію: могутній сусід Білорусі постачає їй дешевий газ та субсидовану сиру нафту, яку вона переробляє та продає із прибутком». На Росію припадає майже половина білоруського товарообігу, і «жодна країна не залежить від російського ринку так, як Білорусь», нагадував шведський економіст Андерс Ослунд у матеріалі для Atlantic Council.
Несвобода й директивна економіка: найгірші практики СРСР у лукашенківській Білорусі
Перебуваючи при владі майже десятиліття, Лукашенко залишається запеклим симпатиком СРСР. Референдум 1995 року не лише закріпив статус російської мови, а й замінив біло-червоно-білий прапор Білорусі та її історичний герб (були введені у 1991 році) на максимально близькі до державних символів Білоруської РСР. Недарма прапором масових протестів 2020 року став саме історичний білоруський БЧБ-прапор — як згадка про часи до режиму Лукашенка та до СРСР. Наразі цей прапор у Білорусі вважається фактично незаконним.
Окрім символіки, Лукашенко повернув у країну властиві Радянському Союзу принципи жорсткого придушення вільних ЗМІ та громадських сил. Станом на 2024 рік Білорусь посідає 167-те місце зі 180 країн світу в рейтингу свободи слова за версією Репортерів без кордонів, і ці позиції лише погіршуються рік у рік. «Найнебезпечніша країна Європи для журналістів до моменту вторгнення Росії в Україну, Білорусь продовжує масові репресії проти незалежних ЗМІ», — зазначають фахівці Репортерів без кордонів.
У рейтингу Freedom House Білорусь віднесена до «невільних» країн і має лише 8 балів зі 100, в які оцінюються найвільніші держави. «Білорусь — авторитарна держава, де вибори відкрито фальсифікуються, а громадянські свободи жорстоко обмежуються», — виносить діагноз Білорусі Freedom House, нагадуючи, що тут атакують і довільно затримують тих журналістів і простих громадян, які наважуються кинути виклик режиму — у формі протестів, висвітлення подій або публікацій думок в Інтернеті. «Судова система та інші інститути не є незалежними, а влада Лукашенка їм не підконтрольна», — вказують аналітики Freedom House.
За радянським зразком Олександр Лукашенко побудував і економіку Білорусі, левову частку якої досі займає державний сектор. Близько двох третин білоруського експорту до країн Заходу в останні роки припадало на чотири державні топ-компанії: Білоруськалій, що виробляє п’яту частину всього калію у світі; два НПЗ Нафтан та Мозир, а також компанію з виробництва нітратних добрив Гродно Азот. Друга група — це великі держпідприємства, які виробляють продукцію для російського ринку за радянськими лекалами — від плит до бюстгальтерів. «Це модель, покликана забезпечити стабільність радянського типу, але вона не підходить для економічного зростання», — нагадував шведський економіст Андерс Ослунд, відзначаючи, що білоруська економіка не росла з 2012 року. А єдиний її сучасний сектор — IT-галузь — значною мірою переїхав до інших країн після репресій 2020−2021 років.
У рейтингу економічних свобод Білорусь посідає 153 місце зі 184 країн й останнє (44-те) у Європі. «Корупція досі широко поширена, а неефективна судова система та бюрократія впливають на дотримання прав власності. Поширеним є державний контроль і втручання в економіку», — констатують укладачі списку The Heritage Foundation.
«Вусатий тарган» та «Саша 3%»: остаточна втрата легітимності
Саме такі прізвиська диктатора білоруси використовували у 2020 році, до та після фальсифікованих виборів президента. За підсумками вирішального дня голосування 9 серпня ЦВК Білорусі «нарахував» Лукашенку понад 80% підтримки, однак така фантастична цифра різко контрастувала з даними із виборчих дільниць, які свідчили про значну частку голосів за Світлану Тіхановську. На деяких із них, де комісія порахувала голоси відкрито та чесно, опозиціонерка набрала 70−80%, а Лукашенко — 15%. «Всі розуміють, що Лукашенко програв. Невідомо, з яким результатом, але він точно програв», — говорив тоді NV Вадим Можейко, аналітик Білоруського інституту стратегічних досліджень (BISS).
Диктатору пригадали і проведене у травні 2022 року інтернет- опитування популярних білоруських сайтів Tut.by та Onliner, згідно з яким за Лукашенка були готові проголосувати лише 3−6% респондентів. Реальний рівень підтримки Лукашенка, якого почали називати Саша 3%, у Білорусі не знає ніхто: з 2016 року в Білорусі не публікують дані соцопитувань на суспільно-політичні теми.
Проте рекордні багатотисячні протести на вулицях не лише Мінська, але й багатьох інших білоруських міст довели: на шостий президентський термін диктатор залишився нелегітимно. Протести, одним із гасел яких був заклик «Тарган, геть!» режим придушив максимально жорстоко. До кінця 2020 року правозахисний центр Весна задокументував понад 1 тис. свідчень жертв тортур, фотодокази яких облетіли весь світ. Демонстрантів та критиків Лукашенка били на вулицях та у катівнях СІЗО, сотні людей отримали тюремні терміни, Тіхановська та інші лідери опозиції залишили Білорусь.
Після виборів 2020 року влада Білорусі розпустила понад 270 незалежних некомерційних організацій та громадських об’єднань, включаючи Білоруську асоціацію журналістів, Білоруський Гельсінський комітет та Білоруський ПЕН-центр. Силовики проводили обшуки в офісах і будинках активістів і правозахисників, які залишилися в країні, було затримано понад 110 журналістів, влада заблокувала доступ більш ніж до 100 новинних і медійних сайтів, у тому числі до найбільшого і найпопулярнішого в Білорусі інтернет-порталу Tut.by. Кількість політичних в’язнів у Білорусі перевищила 1,2 тис. осіб, з країни виїхали десятки тисяч білорусів, які не бажали жити в умовах такого режиму. «Лукашенка сприймають як узурпатора, який сидить у владі на багнетах, у тому числі російських», — описував NV тодішні настрої в країні журналіст білоруської служби Радіо Свобода Валерій Каліновський.
Учасник «вісі зла»: Лукашенко у війні РФ проти України
З перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну Білорусь стала фактичним союзником Володимира Путіна у цій війні. З її території війська армії РФ рушили маршем на Київ та інші північні регіони України, у вторгненні була задіяна білоруська залізниця і медична інфраструктура.
З білоруських аеродромів для бомбардувань та ударів по Україні злітали російські літаки, з території Білорусі били по українських містах російські ракети. Для цього Олександр Лукашенко передав під повний контроль російських військ аеродром Зябрівка, де було розташовано ракетний дивізіон оперативно-тактичного ракетного комплексу Іскандер-М та дивізіон С-400 Тріумф ЗС РФ.
Недолуга спроба диктатора виправдати ці дії Білорусі стала одним з найвідоміших мемів за час російського вторгнення. На зустрічі з Володимиром Путіним в березні 2022 Лукашенко заявив, що якби РФ не почала свою «спецоперацію», то Україна буцімто першою напала б на Білорусь та війська РФ, дислоковані там нібито для «навчань» взимку 2022 року.
«А я зараз вам покажу, звідки на Білорусь готувався напад. І якби за шість годин до операції не було завдано превентивного удару по позиціях […], вони б атакували наші війська Білорусі та Росії, які були на навчанні. Тому не ми розв’язали цю війну, у нас совість чиста. Добре, що розпочали. Біологічна зброя, найбільші електростанції атомні — і все це були готові підірвати [українські сили]», — ця комічно-трагічна брехня Лукашенка ще більше викрила зраду Мінська. Адже міністр оборони Білорусі Віктор Хренін особисто запевняв українське Міноборони, що війська РФ на білоруській території не вторгатимуться в Україну.
І хоча Росія згодом вивела з Білорусі від 10 до 12 тисяч своїх військових — майже весь дислокований там наземний контингент, — та Мінськ залишається слухняним інструментом в кампанії Кремля щодо бряцання зброєю.
У червні 2023 року російський диктатор Володимир Путін заявив, що РФ розмістить тактичну ядерну зброю в Білорусі, а згодом відрапортував про завезення перших таких зарядів у цю країну. Наприкінці грудня 2023 року Лукашенко заявив, що доставка запланованої партії ядерної зброї з РФ у Білорусь завершилася ще восени. Білоруський диктатор стверджує, що його країна отримала від Росії тактичні ядерні ракети до комплексів Іскандер, а така зброя «всіх поставила на місце».
На початку липня 2024 Лукашенко спробував «підігріти» напругу, заявивши, що Білорусь перейшла на посилену охорону кордону з Україною через нібито «активізацію» ЗСУ. За словами диктатора, на позиції виведені ракетні комплекси Іскандер та РСЗВ Полонез, а у «високу бойову готовність» приведені білоруські та російські війська ВПС та ППО.
Режим Лукашенка також регулярно переводит перевірки «боєготовності військ» та нібито «навчання» своєї армії, змушуючи Збройні сили України тримати під постійною увагою ділянку українсько-білоруського кордону.
«Цей напрямок для нас є пріоритетним і залишається загрозливим, тому ми укріплюємо всю протяжність кордону з Білоруссю, від Волині до Чернігівщини», — зазначав наприкінці червня 2024 року речник Державної прикордонної служби (ДПСУ) Андрій Демченко.
Хоча ДПСУ запевняє, що нині Росія не має у Білорусі сил, яких було б достатньо для нового вторгнення, можлива пряма участь Білорусі у війні чи повторна агресія Росії з її території залишаються одним із питань, щодо яких регулярно дискутують військові аналітики.
Та навіть якщо Лукашенко уникне участі своєї армії у війні, його режим понесе відповідальність за співучасть у ній, переконані опитані DW білоруські політологи та юристи. «Наш шматок відповідальності — це співучасть в агресії, порушення принципу незастосування сили чи погрози силою. Хоча це не виключає особистої відповідальності вищих посадових осіб Білорусі, якщо їхню провину за ці дії буде доведено», — заявляла білоруський юрист-міжнародник, експерт Білоруського гельсінського комітету Катерина Дейкало.
«Мозаїчна психопатія»: які діагнози може приховувати диктатор
Влітку 2020 році, коли масштаб фальсифікацій на президентських виборах у Білорусі набув історичного розмаху, Радіо Свобода опублікувало дані про те, що на безмежне прагнення утримати владу могла вплинути низка психічних розладів Лукашенка.
За цими даними, ще в 1994 році перед другим туром президентських виборів в Білорусі з архіву Могилевської обласної психіатричної лікарні була викрадена медична карта Лукашенка, який спостерігався тут із середини 70-х років. Згідно з документами, Лукашенко був вперше спрямований на огляд, коли наполегливо просив першого секретаря обкому партії, щоб той призначив його головою колгоспу. Крім того, у 1978 році директор Могилевського облхарчторгу, де Лукашенко працював секретарем комсомолу, просив відправити його психіатричний огляд у зв’язку з неадекватною поведінкою. А в 1982 році Лукашенко був комісований з армії з діагнозом «мозаїчна психопатія».
Фото: REUTERS/Turar Kazangapov
У 2001 році мінський психіатр Дмитро Щигельський, доповнивши своїми спостереженнями висновки колег, опублікував історію хвороби Лукашенка. У своїх інтерв’ю Радіо Свобода та телеканалу Дождь Щигельський висловив переконання, що сьогодні діагноз Лукашенка звучав би як «параноїдний розлад особистості».
За словами психіатра, така людина є тотально підозрілою й нікому не вірить, заздалегідь відчуває і усуває потенційних супротивників. Вона не має моральних, етичних обмежень, не співпереживає, не відчуває біль інших людей. На думку Щигельського, якщо Лукашенко дійсно має такий розлад, то він здатен віддати будь-які накази, готовий на безмежні застосування сили, будь-яких засобів і методів утримання влади.
Щодо здоров’я Лукашенка протягом останніх років ходять й інші чутки, зокрема через періодичні зникнення диктатора з публічного простору. Британський таблоїд Mirror повідомляв, що він має букет хронічних захворювань і нібито страждає від надмірної ваги, гострої проблеми з коліном і серйозних проблем зі спиною. Ці дані в інтерв’ю Радіо NV ще в січні 2023 року озвучував білоруський опозиціонер Павло Латушко, заступник голови Об’єднаного перехідного комітету Білорусі і соратник Світлани Тіхановської. «На моїх каналах була інформація з джерел у його медичній клініці, яку він створив спеціально під себе і для вищих чиновників. Йдеться про дві хвороби. Насамперед це колінний суглоб. […] Йому потрібна досить термінова операція на колінному суглобі», — розповідав Латушко. Другою проблемою він називав хребет. «Там немає, можливо, терміновості хірургічного втручання найближчим часом, але протягом року — двох така операція має пройти. Він фактично живе на знеболювальних: досить сильних, які дозволяють йому рухатися», — розповідав Латушко взимку 2023 року, зауваживши, що Лукашенко «останнім часом практично не грає» в хокей.
Утім, психіатр Щигельський наголошував, що деспотизм Лукашенка визначають саме психічні розлади його особистості. «[Люди] схильні вважати, що всі диктатори однакові. Але це не так. Лукашенко не зовсім такий, як, наприклад, Янукович. Він йтиме до кінця. Влада, її атрибути — це найважливіше, що є у житті Лукашенка. Він готовий боротися, має параноїдну картину світу», — резюмував фахівець.
За матеріалами nv.ua
