Зовнішня політика у виконанні Олександр Лукашенко ніколи не була простою, але зараз білоруський диктатор дійсно балансує на лезі бритви, підставленої Путіним.
5 вересня білоруський Генштаб ледь не вперше визнав, що напередодні вночі на територію країни залетіли безпілотники і їх довелося збивати.
Офіційна версія подій не містила одного важливого факту — БПЛА були російськими: вони атакували Україну, але потім чомусь змінили курс.
Проте, саме повідомлення все одно виглядало як певний натяк, причому не офіційному Києву, а Москві. Адже російські шахеди не вперше під час нічних атак на українські міста залітають на територію Білорусі. Але раніше офіційний Мінськ вдавав, що нічого не відбувалось.
Що ж змінилось тепер? І які зміни відбуваються під цупкою ковдрою політики невизнаного президента Олександра Лукашенка?
Складна гра
Ввечері 25 серпня 2024 року МЗС України раптово заявило про стягування білоруських військ до спільного кордону. По словах вітчизняних дипломатів, армія сусідньої країни під виглядом навчань почала зосереджувати особовий склад сил спеціальних операцій, танки, артилерію, РСЗВ, засоби ППО та інженерну техніку в Гомельській області, звідки можна загрожувати як Києву, так і Чернігову. Також там зафіксували найманців колишньої російської ПВК Вагнер.
Українське МЗС закликало тоді офіційний Мінськ негайно припинити «недружні дії».
Накопичувати сили на кордоні з Україною і водночас збивати російські дрони — це все нагадує якусь складну гру.
Саме так — «грою» — і називає поведінку Лукашенка білоруський опозиційний політексперт Ігор Тишкевич, який вже давно перебрався в Україну. Він пояснює, що мінський диктатор зараз намагається остаточно не посваритися з Україною, водночас залишити близькі стосунки з Путіним, а також — як запобіжник від занадто «дружніх» російських обіймів, що от-от можуть перекрити йому дихання, швидко налагодити найтіснішу співпрацю з Китаєм.
Тому майже все, що зараз робить офіційний Мінськ, схоже на певний спектакль. Навіть накопичення військ поруч з Україною виглядає його декораціями: як пояснює вітчизняний військовий експерт Олександр Коваленко, на 1084 км спільного кордону з білоруського боку насправді розміщено близько 3 тис. військових. У них є важка техніка — близько 30 танків, понад 100 броньованих машин. Але всього цього ледь вистачає для прикриття довгої межі між двома країна, і аж ніяк не дозволяє розраховувати на ефективне вторгнення.
«Проведення якихось диверсійних операцій — так, може. Але з якою метою? Щоб спровокувати Україну дійти до Мінську? Ні. Тому вони будуть намагатися, мені здається, сидіти тихіше води, нижче трави», — переконаний експерт.
Дивні речі
Нещодавно Лукашенко зробив дивну для себе річ — підписав два укази про помилування 60 політв’язнів.
Борис Горецький, керівник Білоруської асоціації журналістів, переконаний: таким чином невизнаний президент запрошує Європу до діалогу, до спроби якоїсь комунікації.
Водночас диктатор призначив новим очільником МЗС професійного дипломата Максима Риженкова, який останнім часом був його помічником з фізичної культури та спорту, а раніше в якості дипломата працював з Польщею та США.
В Білорусі, пояснює Горецький, є два традиційних центри впливу — МВС та МЗС. Останнє відомство поступається силовикам, але тим не менш є одним з ключових. І призначення Риженкова так само демонструє показову «лібералізацію» режиму, як і звільнення десятків політв’язнів.
Риженкову, на думку українського політичного експерта Євгена Магди, який спеціалізується на білоруській тематиці, доручено налагодити відносини Мінська з Варшавою та Вашингтоном.
Перекидання білоруської військової техніки до кордону з Україною / Фото: DR
Проте, новий міністр свій перший візит у цьому ранзі здійснив не в традиційному для білорусів напрямку — до Москви. Також він не поїхав і до Варшави чи до Вашингтону.
Риженков відвідав Пекін, де зустрівся зі своїм китайським колегою Ван Ї та обговорив питання зміцнення партнерства.
Це тепер надважлива справа для Мінська — партнерство з Піднебесною.
Білорус з китайцем — брати навіки?
Ідея міцно потоваришувати з КНР виникла в голові Лукашенка, по словах Тишкевича, у 2012−13 роках — тоді вже були санкції з боку Заходу й одночасно на Мінськ давила Росія.
Але зараз крен у бік Китаю став ще більшим — міждержавні відносини тепер прогресують одразу в трьох сферах: економічній, технологічній та військово-політичній.
Лише протягом червня-липня 2024 року Мінськ відвідали дев’ять делегацій китайських міністерств, а як мінімум дві команди білоруських чиновників побували у КНР.
У червні ж Лукашенко, звертаючись до великої компанії гостей зі сходу — представників університетів КНР, — закликав, аби ті використовували Білорусь для розвитку своїх інтересів на європейському ринку.
За спостереженнями опитаних NV аналітиків, Лукашенко зараз надає Пекіну економічний та політичний плацдарми в Європі, а Китай, своєю чергою, допомагає Мінську набути статус партнера БРІКС — вступ Білорусі до цієї організації, заснованою Бразилією, РФ, Індією, КНР на ПАР, було відкладено до кінця 2025 року.
У липні Мінськ ще й приєднався до Шанхайської організації співробітництва (ШОС), в якій ключові ролі належать Пекіну та Москві. Після чого Лукашенко запросив до своєї країні озброєних «гостей» з КНР заради проведення спільних військових навчань. Хоча їх офіційно вважали антитерористичними, за спостереженнями українських експертів, насправді там відпрацьовувались і наступальні воєнні дії – нічні десанти, подолання водних перешкод та проведення операцій у населених пунктах.
Як уточнює Горецький, китайські війська відпрацювали на європейській території свої бойові навички.
Щодо економічного єднання з Китаєм, то найчіткіше воно проявляється в індустріальному парку Великий камінь під Мінськом: в 2019 році там було зареєстровано 62 китайських резиденти, а наразі таких стало вже більше сотні. Серед компаній з Піднебесної, які присутні в парку, багато відомих — Huawei, ZTE та інші.
«У чистому полі збудований майданчик, там є житло (зараз ще добудовують), заводи. Декілька китайських компаній уже почали виробництво, — це двигуни внутрішнього згоряння, коробки передач тощо», — розповів Тишкевич.
Чому Лукашенко так відверто схиляється до Сі Цзіньпіна? Для Горецького відповідь очевидна: білоруський диктатор намагається отримати якусь противагу потужному впливу з боку Путіна. Мовляв, білоруська влада може виглядати міцною для внутрішнього споживання — утискати опонентів, зачищати медіапростір, проводити репресії. Проте в зовнішній політиці Мінськ повністю залежить від Москви, що є проявом слабкості. «Тому китайський трек — це остання надія Лукашенко, — вважає Горецький. — Але чи зможе він його розкручувати під носом у Путіна? Це велике питання».
Останній термін
У наступному році в Білорусі мають пройти президентські вибори. І ця майбутня подія вже відображається на всіх рухах Лукашенка та його оточення.
Тишкевич пояснює: наразі диктатор ставить перед своїми підлеглими завдання «перемогти» на виборах з показником не менш як 90%. Це потрібно особисто Лукашенку, аби компенсувати «травму 2020 року», коли після сфальсифікованого на користь диктатора волевиявлення країну охопили масові протести.
Тишкевич впевнений, що в 2025 році почнеться останній «президентський» термін Лукашенко, але навіть його він, скоріш за все, не досидить.
Хто може стати наступником диктатора, що вже 27 років знаходиться при владі, — це одна з найбільших загадок сучасної білоруської політики.
Сини Лукашенка — Віктор, Дмитро та Микола, на думку багатьох експертів, не виглядають готовими до такої долі.
Незважаючи на те, що 49-річний Віктор є давнім членом національного Радбезу, його політична активність обмежена і він не отримує від батька явної підтримки.
44-річний Дмитро курує спортивну сферу і взагалі не бере участі у політичному житті.
А 20-річний Микола надто молодий і не має жодного досвіду.
Ще й в найближчому оточенні Лукашенка відсутні явні фаворити, що лише посилює невизначеність.
Деякі експерти вважають, що Наталія Кочанова, голова Ради Національних зборів, могла б стати наступницею Лукашенка, довіру якого вона має. Проте Магда вважає, що її не сприйматиме за керівника консервативне білоруське суспільство.
Схожа історія й з прагматичною та рішучою Наталією Петкевич, заступницею керівника адміністрації президента, яку називають «залізною леді білоруської політики». Петкевич уже розпочала виїзди до регіонів, що може свідчити про її амбіції на виборах-2025.
Серед потенційних наступників також називають секретаря Ради безпеки Олександра Вольфовича, який поєднує вплив у військових колах та близькість до Лукашенка. Однак його кандидатура викликає сумніви у аналітиків через відсутність достатнього досвіду в політиці та можливе несприйняття з боку громадянського суспільства. «У Вольфовича є ще одна перепона — він народився в Росії та згідно з конституцією Білорусі не може брати участь в президентських виборах, — нагадує Магда — Втім, цю норму можуть змінити, якщо виникне така потреба».
У питанні виборів Лукашенко ходить по лезу бритви, адже Росія має купу можливостей втрутитись у процес, аби просунути власного ставленика. Тишкевич вважає, що Москва за потреби може змусити Лукашенко відмовитись від балотування, або ж організувати «палацовий переворот».
«Або в разі, якщо обвалиться економіка, відбудуться якісь протести. Драйвером у такому разі буде не теперішня опозиція в екзилі, а нові групи, які виникнуть у Білорусі. Варіантів, як зміниться влада може бути дуже багато», — каже Тишкевич.
Найменше зло
Згідно з опитуваннями, більше 80% білорусів переконані, що їх країна має залишатися суверенною.
Але одностайність в одному питанні лише приховує фрагментованість місцевого суспільства, яка передусім проявляється на ціннісному рівні, каже Тишкевич.
Електоральною базою Лукашенку послуговують так звані «радянські білоруси» — консерватори похилого віку. Вони є прихильниками значної ролі держави в суспільному, економічному та політичному житті, для них важливо, аби влада піклувалась про населення. А ще ця група, як пояснює Тишкевич, сприймає як певну норму насильство держави над громадянами.
Але якщо в 2015 році ця група складала близько 45−50% від усього електорату, то зараз їх частка — менше 35%. І це стало проблемою для Лукашенка — лише за рахунок даної категорії населення він вже не може отримати впевнену перемогу. «Це корелюється також із медійною картинкою, — катастрофічно падає аудиторія державних телеканалів, — додає Тишкевич. — Пропаганда не охоплює все населення».
12−17% білоруського суспільства, за словами політексперта, складає умовний середній клас — здебільшого проєвропейська група, орієнтована на національні цінності та особисту свободу. Ще близько 7−8% складають так звані «проросійські» білоруси, — вони потребують «великої Росії». Решта — це ті, хто не має чітко виражених поглядів.
Зараз, коли РФ загрузла у війни в Україні, а Білорусь балансує на межі, значна частина населення сприймає Лукашенка найменшим злом. «Станом на сьогодні його оточення на морально-вольових або закручуванням гайок і репресіями поки що стримує ситуацію. І війна в Україні додала режиму Лукашенко ще два роки стабільності», — каже Тишкевич.
Але далі так не буде. «Зараз відбувається гра, де багато факторів можуть вплинути на результат — чи збереже Лукашенко владу, чи зможе Путін захопити Білорусь та яку роль відіграє Україна», — вважає Тишкевич.
За матеріалами nv.ua
