Сучасне українське кіно перебуває в схожій позиції, що й сучасне українське суспільство: розгубленість та срачі співіснують із надією та старанними й подекуди вражаючими спробами впорядкувати реальність.
Щодо останнього, то сучасні автори направляють свої зусилля на два напрямки: дослідження минулого, на яке ми не те щоб часто звертали увагу до повномасштабного вторгнення та точні й щемкі рефлексії щодо сьогодення, левову частку яких становить тема війни. Що зрозуміло та логічно.
Десь поруч існує нова українська комедія, яку звичайно можна віднести до рефлексій щодо сьогодення, але навряд чи варто, оскільки контраст між нею та власне драмою занадто разючий. Принаймні станом на зараз. Та в майбутньому ми точно побачимо, як ці дві паралельні лінії перетнуться. Початок вже закладено, наприклад, в фільмі Сірі бджоли.
Будинок «Слово». Тарас Томенко
Історична драма Тараса Томенко відноситься до дослідження минулого й займає в цій умовній ніші своє унікальне місце. Події стрічки відбуваються наприкінці 20-х років минулого століття в харківському будинку Слово — інкубаторі дефіс золотій в’язниці, яку Сталін побудував для українських літераторів. Хвильовий, Вишня, Багряний, Курбас, Сосюра, Ужвій, Семенко та інші грають в футбол, ходять один до одного в гості, здогадуються навіщо їх всіх тут зібрали. Чорно-білий, камерний фільм не давить на глядача завдяки візуальним, майже експресіоністським витребенькам, які конструює оператор Михайло Любарський та сповненій ентузіазму, укоріненій в епосі відлиги режисурі Томенко. За тим як на шиї одного з найвеличніших поколінь українських авторів затягується радянська петля спостерігати тут не тільки пізнавально, а й захопливо.
Ля Палісіада. Філіп Сотниченко
Сімейна драма дефіс детектив Філіпа Сотниченко, який він написав разом з Аліною Панасенко — птах іншого польоту. Події тут переносяться у середину 90-х, коли напередодні скасування смертної кари, яка дісталася нам у спадок від СРСР, два друга — слідчий та судовий психіатр — беруться за розслідування справи вбивства міліціонера.Декількома гострими сценами у теперішньому режисер прив’язує своє кіно до теми впливу минулого на перше покоління вільної України. 90-ті вплинули на нульові. Але хто вплинув на наші 90-ті? Сотниченко дає медитативну, зачаровану, відповідь. Його кіно фрагментовано й здається складається зі сцен занадто побутових, але з цього темпу, з цих пауз та кухонних посиденьок як з темних вод повільно підіймається, складене з іржавих літер, слово травма. Країна, яка скасувала смертну кару на папері ледь не підписала її сама собі в реальності.
20 днів у Маріуполі. Мстислав Чернов
Перший український Оскар за фільм, якого краще б не було. Точніше ніж Мстислав Чернов не скажеш. Та реальність не попереджає, вона відбувається. Й те дослідження, яке вдалося провести режисеру, за участі фотокореспондента Євгена Малолєтки та продюсерки Василиси Степаненко занадто цінне, щоб пройти повз. Навіть зазвичай сліпі академіки й загалом вестернери не втримались й попри свою зачарованість Росією вписали 20 днів у Маріуполі в свою історію. Про цей фільм всі вже чули, але повторимось: Чернов створив кінорепортаж, який працює буквально, як новина і алегорично, як історія про цінність правди та небезпечність пропаганди. Джек Вайт в своєму новому альбомі співає: «I’ve got a feeling that the truth’s become opinion these days». Так от «20 днів у Маріуполі» повертає правді її фактичну цінність.
Залізні метелики. Роман Любий
Щось подібне робить й член формації Вавилон’13 Роман Любий. Його документальна стрічка «Залізні метелики» фіксує правду про збитий росіянами 17 липня 2014 року пасажирський літак MH17. Тіло фільма тут складається не з репортажу, а з методичного, поступового розгортання фактів. Робить це режисер попри ці нудні слова візуально вигадливо. Він наче наново розслідує те, що підзабулося. Й інформує нас з усією палкістю українця, який прагне справедливості понад усе, що західне суспільство було м’яким, нерішучим, лякливим по відношенню до РФ задовго до 24 лютого 2022 року. Навіть вбивство росіянами сотень своїх — європейців — не спровокувало Захід на щось схоже на рішучість.
Люксембург, Люксембург. Антоніо Лукіч
Справжня українська комедія народилася попри скепсис та засилля фейкової продукції на кшталт Скажене весілля чи Свінгери декілька років тому й тішить нас нечастими фільмами, які, втім, лунають в суспільній свідомості потрібну для верифікації цього народження кількість часу. Хтось заперечить, що трилогія «Скажене весілля» ставила рекорди в кінопрокаті. Так і концерти 95 кварталу збирали аншлаги. Втім на цитати ця пустота не розліталася — раз. Й суспільству треба дати час дорости до складніших страв — два. Так само як і авторам. Лукіч поки що один з небагатьох, але як же чудово він рефлексує щодо нашої реальності. Скільки в його фільмах самоіронії від нас всіх, правди, поезії, персонажів, які запам’ятовуються, смішних та вправних мізансцен.
Уроки толерантності. Аркадій Непиталюк
Непиталюк також вміє знімати самоіронію. В його випадку лупою слугує українська сім’я. Так було у короткометражці «Кров’янка», в повнометражних фільмах Припутні й більшою мірою в Уроках толерантності, де занедбана родина Найдюків постає нарешті перед власними демонами завдяки хлопцю, на ім’я Василь — сантехніку, фотографу-любителю, гею, який підселяється до Найдюків із ціллю навчити їх сприймати квірів. Сповнений грубуватого, втім, щирого побутового гумору останній фільм режисера розповідає насправді не про сприйняття квірів, а про сприйняття Найдюками самих себе. Щоб рухатися далі вони повинні усвідомити свої проблеми, полюбити мрії й стати вільними. Як Василь.
Як там Катя? Крістіна Тинькевич
Фільм Крістіни Тинькевич відноситься до жанру кухонної драми. Тобто приземленої історії про життя звичайних людей, які стикаються із несправедливістю вбудованою в соціум. Анна — працівниця швидкої живе разом із донькою-школяркою Катею, депресивною сестрою та хворою матір’ю десь в панельці на Троєщині. Жінка мріє про власну квартиру й навіть підписалася на іпотеку. Втім, мрії руйнуються через мажорку, яка збиває Катю прямо на зупинці громадського транспорту. В стані активного шоку Анна прагне покарати винну, але тут включаються державні інститути, які в нас ніколи не були на стороні простої людини. Втім, справедливість таки буде відновлено: неочікувано, але із надією на катарсис для матері, яка втратила дитину.
Степне. Марина Врода
В фільмі Степне Марина Врода досліджує взаємовідносини між українським селом та містом у спосіб ще не бачений в сучасному українському кіно. Й ще не бачений широким українським глядачем, оскільки стрічка дивним чином ще не вийшла в національний прокат. За сюжетом Анатолій — сумний чоловік середніх років — приїжджає в глухе зимове село до матері побути з нею останні дні її життя. Стара вмирає й Анатолій занурюється у згасаючі ритуали згасаючого поселення. Він ледь не губиться серед цих живих мерців, але витримує випробування й на відміну від свого байдужого й жлобуватого брата виходить з нього здається збагаченим. Похмура, споглядальна стрічка Вроди говорить про теперішнє, яке поступово стає минулим. Цей процес невмолимий й режисерка точно й правдиво показала нам те, через що всім нам рано чи пізно прийдеться пройти.
Ми не згаснемо. Аліса Коваленко
Назва документальної стрічки Аліси Коваленко, яку вона почала знімати на Донбасі ще до повномасштабного вторгнення звучить ніби кредо. Ніби маленький маніфест на зло ворогам. Власне так і є: герої фільму «Ми не згаснемо» — діти прифронтових регіонів чиє дорослішання проходить на фоні війни не капітулюють перед обставинами, а мріють й щось роблять, щоб хоча б якісь крихти цих мрій втілилися у життя. Їм тільки потрібен поштовх, промінь світла і турботи. Без нього важко дорослим, що вже говорити про малих. Сила фільму Коваленко, на відміну від багатьох документальних стрічок про війну, які доводять існування темряви, в тому, що він доводить існування світла. Діти відправляються в несподівану подорож, яка скоріш за все змінить їхнє сприйняття світу. Маленьке диво на фоні тотального занепаду.
Я і Фелікс. Ірина Цілик
В своєму першому повнометражному художньому фільмі одна з найкращих наших авторок також звертається до теми 90-х й знаходить в пострадянській Україні, окрім бідності, гопоти та артефактів минулого, відданість, мудрість та стежинки в теперішнє. Сюжет фільму Я і Фелікс базується на романі чоловіка Цілик Артема Чеха «Хто ти такий?». Головний герой стрічки хлопчина на ім’я Тимофій живе із втомленою матір’ю, майже не бачить йолопа батька й дружить із афганцем Феліксом (Юрій Іздрик). Останній сильно травмований, але базові поняття про те що правильно, а що ні залишилися при ньому. Й передалися Тимофію, який виріс і станом на 2014-й точно знав відповідь на питання з назви роману Чеха. Й це світле, приземлене та водночас мрійливе кіно спонукає відповісти на питання з назви роману Чеха інших.
За матеріалами life.nv.ua
