“Я хотіла проаналізувати російську пропаганду”, – розповідає Оксана Карпович про свою мотивацію зняти документальний фільм “Мирні люди” про російсько-українську війну.
В основі фільму – перехоплені телефонні дзвінки, які, як кажуть українські спецслужби, робили російські військові. Їх почали публікувати з початку великої війни. У фільмі використані записи з моменту повномасштабного вторгнення до звільнення Київщини.
На Берлінському кінофестивалі та на Міжнародному фестивалі незалежного кіно в Буенос-Айресі стрічка отримала спеціальний приз Екуменічного журі. Його дають фільмам, що “привертають увагу до духовних, гуманістичних або соціальних цінностей”.
Світова прем’єра фільму відбулася в лютому 2024 року на 74-му Берлінале. Стрічка є канадсько-французько-українською копродукцією і була відібрана до фіналу національного відбору на Оскар, але перемогу не здобула.
Наприкінці серпня фільм вийшов в український прокат.
Перегляд такого кіно – чутливий досвід для українців.
“Українська аудиторія реагує на фільм значно емоційніше, – розповідає режисерка BBC Україна. – Це природно, адже на екрані – реальний досвід, пережитий багатьма людьми, що прийшли на перегляд”.
У соцмережах оглядачі називають стрічку “одним із найпотужніших документальних фільмів цього року”. Пишуть також, що для українців тут немає нічого нового, а цільова аудиторія фільму – іноземці. Українці, мовляв, вже більшість із відзнятого бачили і чули.
BBC Україна поговорила з Оксаною Карпович про стрічку та про те, як вона працює з російськими міфологемами.
Мир, дім, герой
Через поняття “миру”, “дому” та “геройства” у записах розмов самих росіян режисерка хотіла показати їхні життєві установки та світогляд.
З 2013 року кінорежисерка Оксана Карпович живе та працює в Канаді. Втім, на час повномасштабного вторгнення вона була в Україні – приїхала знімати документальний фільм про сексуальне насильство.
Натомість зняла кіно про злочини росіян в Україні.
Коли після звільнення Київщини СБУ почали публікувати перехоплені записи із голосами російських військових, Карпович зрозуміла, що повинна цим зайнятися.
Упродовж двох місяців режисерка слухала 31 годину аудіозаписів. Разом з оператором Крістофером Нанном вони поїхали слідами звільнених українських територій – на Київщині, Харківщині, Миколаївщині і трохи на Донеччині.
Кіно побудоване на контрасті статичних пейзажів щойно звільнених міст та емоційно насичених записів розмов, які приписують російським солдатам та їхнім рідним.
Російська сторона назвала записи розмов російських солдат, які публікували українські спецслужби, постановкою.
Після сеансів у Берліні глядачі питали в режисерки і команди, чи вони впевнені в правдивості цих записів, розповідає кінокритикиня Дарія Бадьйор.
Та частина перехоплень, яка потрапила у фільм, пройшла подвійний відбір – щоб побудувати свою історію, Карпович відфільтрувала вже раніше відібрані СБУ аудіо.
Питання про правдивість записів Бадьйор називає легітимним, але ставить кінокритикиня його не лише фільму Карпович, але й загалом “медіа, які засвідчують і показують війну”.
Карпович має власний погляд на цю проблему.
“Я не намагалася створити каталог злочинів, – розповідає режисерка. – Я також не працювала з записами як правозахисниця чи поліцейська. Моєю метою було створити своєрідну алегорію російського солдата”.
У сучасному інформаційному потоці пропущені з якоїсь причини новини через тиждень можна вже й не помітити. Режисерка мала намір створити своєрідний “архів записів” через документальне кіно.
“Ці перехоплені розмови здавалися мені надзвичайно важливими, тому я хотіла зберегти їх для майбутнього”, – пояснює режисерка.
Різні голоси солдатів у кіно ніби складаються в метафоричну історію однієї людини – з моменту в’їзду в Україну до моменту чи то поранення, чи то загибелі.
Настрій розмов упродовж фільму переходить із мажорного в мінорний. Радісні новини про мародерства і навіть вбивство змінюються на розпач від обстрілів та поранень.
“Це ніби історія однієї дегуманізованої людини, яка, з одного боку, свідомо вчиняє низку злочинів, а з іншого – вірить у свою деяку героїчність в цьому, – каже режисерка. – Вони герої – якщо не для себе, то для своїх рідних. І це страшно”.
Без сцен зґвалтування і насильства
Чому фільм не включає перехоплення зі зґвалтуваннями – запитували Оксану Карпович на кількох показах в Україні поспіль. За кордоном, за словами режисерки, таких питань не виникало.
“Для мене це було досить неочікувано, – зазначає авторка. – Звісно, такі перехоплення існують, але якраз коли я працювала над фільмом в одному з іноземних медіа опублікували велику статтю з таким перехопленням. Це стало вірусним. Тому мені хотілося звернути увагу на інші речі”.
Немає у фільмі і сцен насильства. Його візуальність статична, а кадри – відсторонені. Люди, яких режисерка знімала на звільнених територіях, ніби перетворюються на силуети.
“З самого початку мене цікавив пейзаж, – пояснює Карпович свій задум. – Війна створює ефект відчуження – коли все знайоме, рідне, близьке стає віддаленим, потворним, навіть відразливим. Я хотіла передати це відчуття”.
Крім того, за словами режисерки, видовищні сцени з місць трагедій, якими переповнений візуальний простір за роки війни, не передають досвід відчуження і втрати, який уже став повсякденням.
Утім, через два роки після створення фільму Карпович засумнівалася у своєму підході.
“Нещодавно іноземці спитали мене – чому ми бачимо страждання дітей з Гази в інстаграмі, але не бачимо так багато страждань українських дітей? Це змусило мене задуматися. Я також звернула увагу, що в Україні радше публікують архівні світлини загиблих дітей – де вони ще живі”, – ділиться авторка своїми сумнівами.
Дегуманізація
“Немає нічого страшного, якщо хтось поспівчуває росіянам”, – розповідає режисерка.
“Співчуття говорить про те, що ми, як люди, як суспільство, яке воює з ворогом, не втратили свою людяність”, – вважає Карпович.
На її думку, українцям було б значно легше, якби росіяни були схожими на таких собі “зомбі”.
“Але зомбі не притягнеш до відповідальності за воєнні злочини”, – наголошує авторка.
На її думку, дегуманізувати противника може солдат на війні. Цивільні люди натомість мають час і простір подумати про природу зла, яке постає перед ними.
Табір військовополонених
Щільний аудіопотік записів – з відверто зневажливими фразами і діями в бік українців – у фільмі перериває епізод з українського табору військовополонених, де утримують російських військових.
Деякі критики називають цей епізод зайвим, таким, що вибивається з загальної структури фільму.
Для Оксани Карпович поїздка до цього табору була екзистенційною потребою.
“Я провела місяці, слухаючи лише цей аудіоматеріал. В якийсь момент мені здавалося, що я слухаю російську літературу – від Достоєвського до Сорокіна”, – розповідає авторка.
Як наслідок, виникла гостра потреба зустрітися із російськими солдатами – подивитися їм в очі.
Обличчя полонених у фільмі замінили за допомогою комп’ютерної графіки. Це була одна з найзатратніших операцій під час фільмування. Аргументом “за” стало те, що серед полонених були українці з окупованих територій Донеччини, Луганщини, яких мобілізували в російську армію.
“Якщо наша держава прагне повернути ці території, нам слід подбати про долю цих людей. Це наші співгромадяни. Для їхньої безпеки важливо зберегти їхню анонімність”, – пояснює Карпович.
Як сприйняли фільм в Україні та за кордоном
За кордоном стрічка вийшла під назвою “Intercepted”, що перекладається як “перехоплено” і відсилає до перехоплених розмов в основі фільму.
“Мирні люди” якнайкраще відповідають загальному жанровому означенню “документалістика”, бо тут, принаймні на позір, мінімум авторського втручання в матеріал”, – написав після міжнародної прем’єри фільму український кінокритик і член Європейської кіноакадемії Дмитро Десятерик.
“Для німецької публіки шоком були ці розмови, шоком був весь російський наратив. Німці все ще перебувають на стадії відкриття, що це не війна Путіна, а війна російського народу”, – розповіла про свій досвід перегляду фільму на Берлінале Оксана Забужко.
“У цих розмовах жіночі голоси з Росії набагато цікавіші та страшніші, ніж чоловічі голоси окупантів”, – написала після перегляду фільму на Берлінале російська кінокритикиня Єкатерина Барабаш.
За її словами, саме жіночі голоси показують “ступінь дегуманізації, який можливий, здається, лише у фантазії-антиутопії”.
“Ці люблячі голоси просять більше вбивати, щоб кохані скоріше повернулися додому”, – пише росіянка.
Українські глядачі трохи критикували літературність перекладу прямої мови російських солдатів українською. Здатні зрозуміти мову оригіналу, вони особливо до неї чутливі. Водночас українське законодавство вимагає від кінотеатрів озвучувати фільми державною мовою.
“Цей фільм – про повну деградацію російського суспільства”, – сказала після закритого показу для учасників симпозіуму про документування війни французька журналістка Наталі Нугарейд.
“Навіщо нам дивитися? Під час війни вивчення ворога – один з основних предметів”, – написала після перегляду драматургиня і режисерка Наталка Ворожбит.
Фільм “Мирні люди” став частиною виступу постійного представника України в ООН Сергія Кислиці у штаб-квартирі організації у Нью-Йорку.
Тим чи іншим боком, стрічка зачіпає кожного, хто її переглянув.
За матеріалами bbc.com
