Понад мільйон українських юнаків та підлітків через війну виїхали закордон, де вони навчаються, знаходять перші робочі місця й інтегруються в інші суспільства. Для України ці діти можуть стати як викликом, так і надією.
14‑річний Тимур Пащенко переїхав разом зі своєю матір’ю із Києва до Уельсу, що на південному заході Великої Британії, майже на самому початку великої війни. З того часу хлопець успішно навчається у місцевій школі, ходить до спортзалу, намотує десятки кілометрів на велосипеді, а зараз ще й балотується до молодіжного парламенту Уельсу.
Спочатку нова країна викликала в юнака, як він висловився, «культурний шок».
«Мене здивувало, що тут [у школах] менше оцінюють, ніж у нас», — розповідає Пащенко NV. В Україні важливі домашні завдання, робота в класі, а в Уельсі, за його словами, середня оцінка формується через тести й іспити учнів. «І якщо хтось погано поводиться, то не ставлять одразу одиницю чи ще щось, — тут є так званий behaviour point [окреме оцінювання поведінки], — додає хлопець. — І ще після 8‑го класу можна обрати предмети».
Зараз Пащенко навчається в 11‑му класі, який за мірками України — 9‑й, тобто останній в середній школі. Він цікавиться політикою, знає англійську, німецьку та французьку. А тому далі мріє вступити до знаменитого британського університету Оксфорд, аби опанувати міжнародні відносини. «Я планую після навчання стати дипломатом, — каже хлопець. — Якої країни — вирішу вже потім».
Подібних до Пащенка українських школярів, які через велику війну опинилися за кордоном, може бути близько 1 млн — саме таку цифру нещодавно озвучив освітній омбудсмен Сергій Горбачов. За його поясненнями, понад 800 тис. українських учнів у період з 24 лютого 2022 року до 12 грудня 2023‑го було інтегровано до шкіл Європейського Союзу, згідно з даними Єврокомісії. А окрім них є ще діти, які проживають в ЄС і навчаються дистанційно в українських школах. Також є й ті, хто проживає поза Євросоюзом.
І це мова лише про школярів. Ця цифра істотно зросте, якщо врахувати ще й тих молодих українців, які поїхали за кордон здобувати вищу освіту.
Відтік за кордон останніх Україна особливо відчула у 2024‑му: кількість вступників на бакалаврат у національні університети скоротилася майже на третину порівняно з минулим роком. А це, ймовірно, означає, що багато дітей, а особливо юнаків перед повноліттям все частіше робить вибір на користь Заходу.
І це не просто створює локальну проблему українським освітянам. Адже країна втрачає майбутні робочі руки та мізки. Передусім йдеться про найбільш «просунуті» галузі, за якими майбутнє.
ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ: Маріанна Ткалич, директорка Рейтинг Лаб, впевнена: чим молодшими українці виїхали за кордон, тим легше вони асимілюються в новому середовищі / Фото: DR
«Ми оцінюємо цю ситуацію — проблему відтоку кадрів, зокрема 17‑річних молодих людей за кордон, як катастрофічну, — розповіла нещодавно NV Анастасія Фролова, регіональна менеджерка SoftServe, однієї з найбільших ІТ-компаній країни. — Не лише для нашої компанії, а й для країни загалом».
Вона закликає виші до тісної співпраці з різними секторами бізнесу. Аби молодь побачила, що й на батьківщині є перспективи професійної реалізації, й обирала навчання в Україні.
Проте простих рішень у цьому питанні вже не існує.
«Ми не можемо говорити про вибір місця навчання без врахування фактору війни: це пришвидшує прийняття таких рішень, — пояснює NV соціологиня Євгенія Близнюк, засновниця й директорка дослідницької компанії Gradus Research. — Безпека і майбутні перспективи — цими трьома словами можна описати загальну мотивацію молодих людей обирати навчання за кордоном».
Безпека у пріоритеті
Ще у 2022 році, за словами Близнюк, українська молодь часто розглядала навчання за кордоном як далеку мрію: багато хто мав бажання, але не мав достатньої мотивації, щоб докласти зусиль, підготувати документи, успішно скласти іспити і вивчити іноземну мову. Та й не завжди це дозволяло фінансове становище родини.
Однак війна все змінила.
Gradus Research досліджувала міграційні настрої в Україні та за кордоном і виявила: для 58 % респондентів невпевненість щодо майбутнього для своїх дітей є фактором для релокації. І цей чинник посідає четверте місце після безпекових (загроза життю, втрата житла та можлива окупація). А отже, неможливість будувати довгострокові плани, брак сталості і відсутність розуміння можливих сценаріїв подій в Україні стимулюють родини розглядати опції навчання дітей за кордоном.
«Зазвичай це спільне рішення батьків і дітей, адже етап навчання ще перебуває в зоні відповідальності родини, — пояснює Близнюк. — У поточних умовах батьки докладають окремих зусиль, аби не лише переконати дітей розглянути можливість навчання за кордоном, а й підготувати їх».
Фото: NV
Останній чинник перш за все підтверджується швидким зростанням знання англійської мови, особливо серед молодих вікових груп.
Канадське майбутнє та близька Польща
17‑річний киянин Данило Береза також опинився серед тих, хто поїхав навчатися за кордон — у його випадку до Канади — ще на початку великої війни.
Він закінчував навчання в українській школі вже дистанційно й екстерном, а паралельно навчався у канадській, поряд із Ванкувером — містом на західному узбережжі цієї країни.
МОЛОДІСТЬ ЗА ОКЕАНОМ: Війна змусила 17-річного киянина Данила Березу переїхати до Канади, де він закінчив дві школи – місцеву та українську екстерном. Далі юнак планує вступати до університету – американського або ж канадського / Фото: Надано героєм матеріалу
«Я взагалі від самого початку не планував переїжджати в Канаду, — розповідає хлопець. — Але потім мене запросили одні мої знайомі. Сказали, що я можу з ними жити, можу закінчити школу. Тому вирішив поїхати до них у Ванкувер. Це сталося спонтанно, але я радий, що тут опинився».
Береза розповідає, що його мама також дуже хотіла, аби він здобув такий досвід, і говорила з ним, переконувала поїхати за океан. «Я спочатку трошки нервувався, але потім зрозумів її точку зору», — додає хлопець.
Юнак уже закінчив школу і вирішив взяти gap year — перерву в навчанні на рік, після якої вступатиме до університету. Також він грає в місцевій юніорській команді з хокею — цим спортом Береза почав займатися ще в Києві, і навіть сам тренує молодших дітей.
«Завдяки цій лізі, в якій я перебуваю [юнацька хокейна ліга в Канаді], є багато варіантів потім отримати стипендію і грати за хокейну команду в університеті», — розповідає молодий українець. Серед його пріоритетів — університети США, а як не вийде з ними, виші поблизу Ванкуверу. «Я навіть минулого року подавав до них документи, і мене взяли, але я сказав, що візьму gap year», — додає він.
Вивчати хлопець планує спортивний менеджмент.
А от у якій країні він бачить своє доросле життя, Березі поки що складно сказати.
«Мені, напевно, більш комфортно було б жити десь у Європі, — вагається він. — Ну і обов’язково я б хотів повернутися назад в Україну. Не знаю коли, але… десь після університету я хотів би обов’язково повернутися і теж пожити вдома. Тому що Київ — це рідне місто».
До того ж в Україні у нього залишаються мама та бабусі.
А от одноліток Берези Андрій з Івано-Франківщини, який попросив не називати його прізвища, поїхав навчатися за кордон вже у 2024‑му — одразу після того, як закінчив українську школу. Хлопець вступив до польського університету на комп’ютерну графіку.
Таких, як він, у його класі була половина — на навчання до сусідньої Польщі поїхали і дівчата, і хлопці.
«Це як-не-як Європейський Союз, — пояснює свій вибір Андрій. — Мені здається, тут є якість навчання і кращі вчителі. І відкривається мені більше можливостей: можу отримати потім роботу в європейських крутих компаніях».
Хлопець обрав саме Польщу, бо вона ближче до рідного дому. Він припускає, що після закінчення навчання буде працювати по обидва боки кордону: і на Заході будувати кар’єру, бо там пріоритетніше, і в Україну повертатися.
«Але я думаю, що й в Україні настане такий час, що буде пріоритетніше тут», — розмірковує він.
Швидка асиміляція
Але чи справді захоче і зможе колись повернутися така молодь назад в Україну — на це питання не мають відповіді ні соціологи, ні психологи, ні освітяни. Адже все залежить від того, коли закінчиться війна і якою буде на той час країна.
Маріанна Ткалич, докторка психологічних наук і директорка дослідницької лабораторії Рейтинг Лаб, переконує NV: чим молодшими українці виїхали за кордон, тим легше вони асимілюються в новому середовищі.
«Вони не просто адаптуються, а частіше за все асимілюються, — каже Ткалич. — Це не дорослі люди, яким 30+ чи більше, що не здатні асимілюватися і так чи інакше будуть повертатися. Ці асимілюються, будуть чудово знати мову, приймуть культуру». А сприятиме цьому ще той факт, що українці не дуже відрізняються від європейців у принципі.
«І будуть вони собі жити по світу, працювати, переміщатися, — вважає психологиня. — Можна із сумом про це говорити, але це ж тенденція, і тренд глобалізації в будь-якому випадку».
Ткалич загалом позитивно ставиться до таких процесів. Вона зауважує, що кількість студентів, які навчалися за кордоном, все одно щороку збільшувалася. «Війна посилила цю тенденцію», — додає експертка.
Звісно, це буде плюсом, коли молодь отримає за кордоном якісну освіту й обере повернення в Україну чи роботу з українськими компаніями, додає вона. Але яка кількість це зробить — невідомо.
Типовий відтік мізків
Одним із головних проблемних наслідків виїзду дітей і молоді за кордон є втрата фахівців, каже соціологиня Близнюк. Брак кваліфікованого персоналу і так сьогодні є проблемою в Україні.
«Ми втрачаємо людський капітал, — погоджується Ткалич. — А відповідно втрачаємо населення, ВВП, маємо соціальні, економічні й демографічні наслідки».
Сергій Квіт, ректор Нацуніверситету Києво-Могилянська академія (НаУКМА), який у 2014‑2016 рр. очолював Міносвіти та науки (МОН), вважає, що ця проблема не нова і не тільки українська.
«Українські абітурієнти вже давно порятували систему вищої освіти Польщі від колапсу, — каже він NV. — Бо їхні випускники шкіл, коли країна стала членом Євросоюзу, поїхали далі вступати — у Німеччину, Британію, Америку, Канаду».
МАЙЖЕ АКСІОМА: Кожна війна, пояснює ректор НАУКМА Сергій Квіт, виштовхує за кордон великі маси людей / Фото: DR
Схожі процеси відбувалися і в Естонії, коли вона стала членом ЄС: частина викладачів, зокрема, почала працювати з великими глобальними компаніями або їхати на роботу на Захід.
А сам термін brain drain (відтік мізків) виник після Другої світової у Британії, коли їхні випускники шкіл або бакалаврських програм їхали на навчання до США. «Кожна війна виштовхує за кордон маси людей. Ми це розуміємо, — каже Квіт. — Тим більше така війна, як зараз».
Але держава, на його думку, має створити умови, аби люди повернулися після перемоги.
«Головне, щоб ці молоді люди розуміли: від них буде тут щось залежати, що це буде інша країна, що в них будуть соціальні ліфти, що вони можуть на себе покластися і держава на них буде покладатися, — пояснює Квіт. — Тобто це має бути інша держава. Щоб корупційні прояви не впливали на національні інтереси, на прийняття важливих рішень. Тому тут головне, яку країну ми їм запропонуємо, як ми її змінимо».
Відповідь держави
Ірина Шумік, керівник Директорату професійної освіти МОН, вважає, що утримати у країні когось проти його волі нереально. До того ж державі доводиться у складних умовах війни і обмеженості ресурсів конкурувати з іншими країнами, які можуть запропонувати кращі пропозиції для юних українців.
Однак, за словами Шумік, сьогодні Україна робить гранти для молодих вчених, а також для майбутніх підприємців. «Уже маючи свій власний бізнес, маючи власну родину, домівку, зрозуміло, що в них буде більше бажання залишатися», — вважає вона.
Представниця МОН розповідає: з тією молоддю, що вже за кордоном, держава має кілька способів комунікації. Зокрема, в різних країнах світу створено освітні хаби, які об’єднують установи, аби проводити культурні заходи та підживлювати національну ідентичність.
«Ми також активно працюємо над можливими програмами повернення, — додає Шумік. — Тим паче що в Україні все одно залишається величезний потенціал для розвитку власного бізнесу, а після завершення воєнних дій він стане ще більшим».
Квіт розповідає, що НаУКМА відкрила спеціальну міждисциплінарну програму, адресовану українським випускникам шкіл, які склали тести НМТ, проживаючи в Німеччині, — а таких виявилося 5,5 тис. Окрім того, планують відкривати ще бакалаврську програму для Польщі.
«Це для того, щоб нашим випускникам шкіл, тобто дітям біженців, родин, які виїхали на Захід, дати якусь українську перспективу, — пояснює ректор. — Це не буде тільки онлайн, це буде у змішаному форматі. На модулі ми будемо відряджати наших викладачів туди».
Має бути спеціальна державна політика, активна комунікація і робота з новою діаспорою, переконана Ганна Новосад, співзасновниця благодійного фонду SavED й ексміністерка освіти. Зокрема, вона пропонує робити програми короткострокового залучення «іноземної» молоді до відновлення України або інші проєкти, які б дозволяли «бути дотичними і мати зв’язок з Україною».
ПРИВЧАТИ ДО БАТЬКІВЩИНИ: Ексміністерка освіти Ганна Новосад пропонує робити програми короткострокового залучення молоді, яка виїхала за кордон, до відновлення України / Фото: DR
Але окрім тих, хто виїхав, важливо активно працювати і з тими, хто залишається. Адже, як каже Новосад, організація якої до других роковин вторгнення досліджувала освіту, майже половина старшокласників не проти виїхати з України.
Схожу тенденцію показує і нещодавнє дослідження Міжнародного республіканського інституту. Згідно з ним, 29 % опитаної української молоді від 16 до 30 років хотіли б переїхати за кордон. І основні причини — мати кращі можливості щодо освіти, самореалізації та побудови кар’єри.
Ще 38 % із тих, хто хоче виїхати, заявили, що не бачать майбутнього в Україні.
Фото: NV
Новосад має гіпотезу, що могло б допомогти старшокласникам, яким довелося швидко подорослішати, відкрити в собі бажання залишатися в Україні. Йдеться про відчуття приналежності. «Вони мають відчувати, що у своєму маленькому селі, наприклад Катюжанці на Київщині, яке було в окупації, можуть впливати на щось, — переконана колишня очільниця МОН. — Вони можуть бути активними, долучатися до відновлення, до допомоги, до того, що ми називаємо перемогою».
Сила єднання
Андрій, який навчається у Польщі, каже, що українське суспільство для нього завжди буде кращим і ближчим. Адже тут він виріс, говорить українською і завжди відчуватиме себе більш комфортно. «У Польщі зовсім інше суспільство і зовсім інші правила», — додає він.
14‑річний Пащенко з Уельсу відзначає, що сила українського суспільства в тому, що воно може бути «дуже об’єднаним у дуже важкі часи, як це було на початку війни особливо».
«І ще у нас дуже гарно виходить комунікувати з нашими західними партнерами, щоб нам постачали або зброю, або гуманітарну допомогу, — додає він. — А сила британського суспільства у домінуванні закону. Бо в них парламент — це дуже важлива гілка влади».
«Канадієць» Береза також відзначає єдність як сильну рису українського суспільства. «У нас народ дуже єдиний, люди завжди допомагають одне одному в тяжкі моменти, — каже юнак. — Наприклад, у Канаді поняття „друг“ дуже розмите. У нас, я вважаю, друг тебе ніколи не залишить у біді. Тому я підмітив, що ми точно дуже сильні й дуже єдині і ніколи один одного не залишимо в біді».
А от силу канадців він бачить у відкритості до всього нового і мультикультурності. «Хоча, я вважаю, Україна робить великі кроки, щоб дивитися на світ по‑іншому, — додає Береза. — Але тут це прийшло трохи раніше. Тут дуже багато національностей, культур, мов. І люди звикли жити в такому суспільстві».
Зі свого ж боку сам юнак приносить у канадську культуру українську гостинність і завжди усміхається. «Мені здається, що в нас народ доволі гостинний і дуже відкритий, дуже життєрадісний», — вважає Береза.
Квіт відзначає, що зараз головне для України — перемогти у війні. «Нам треба лишитися в тих перспективах, які ми собі напланували після Революції гідності. Наше суспільство повинно лишитися у своїх амбіціях, — каже ректор НаУКМА. — І тоді ми матимемо наше гідне місце».
Проте позитивні зміни варто робити навіть зараз, додає Квіт.
Схожим чином розмірковує і Фролова із SoftServe. На її думку, потрібно продовжувати розвивати індустрію, продовжувати формувати бренд України як потужного ІТ-хабу, як країни талановитих ІТ-спеціалістів та інженерів, хорошої ІТ-освіти та науки. «Це допоможе і залучати інвестиції, і приводити в країну іноземний бізнес та клієнтів, — вважає менеджерка. — А також допоможе повертати українців, які захочуть бути частиною цього успіху».
За матеріалами life.nv.ua
