В український прокат вийшов фільм 2000 метрів до Андріївки — друга повнометражна документальна робота українського журналіста, фотографа, режисера Мстислава Чернова.
Мстислав Чернов на додачу ще й письменник, і його стрічки мають відчутну літературну силу: перегляд 20 днів у Маріуполі нагадував читання щоденника.
Валерій Мирний – кінооглядач NV
Перегляд 2000 метрів до Андріївки нагадує читання роману Хемінгуея. Або Ремарка. Над фільмом працювала та сама команда продюсерів, що й над оскароносним 20 днів у Маріуполі — крім Чернова, Мішель Мізнер та Рейні Аронсон-Рат — й це може означати, що нещодавнє подання 2000 метрів до Андріївки на розгляд від України у категорії Найкращий міжнародний повнометражний фільм на 98-му премію Оскар може увінчатися успіхом.
Сюжет
Події фільму розгортаються навколо результативних спроб бійців 3-ї окремої штурмової бригади відбити у росіян село Андріївка — невеличкий, але стратегічно важливий населений пункт біля Бахмуту — протягом українського контрнаступу 2023 року.
До села веде лісопосадка, в якій й будуть точитися запеклі бої між нашими солдатами та загарбниками. Контрнаступ широко висвітлювався в західній пресі, але, так би мовити, широкими мазками: нетерплячка очікувань, скепсис щодо успіхів, мало інформації безпосередньо з фронту.
Мстислав Чернов та його друг й також оператор Олександр Бабенко прагнули потрапити саме на фронт, щоб своїми очима побачити та зафіксувати камерами, з чого складається контрнаступ на практиці. Відповісти на питання, чиї за ним стоять обличчя, яка його ціна, й продемонструвати всім нетерплячим, наскільки недоречним може бути слово успіх.
Фото: Артхаус Трафік
Виконання
Бог його знає, чим це слово успіх замінити. Словосполученням праведний сізіфів труд? Й справа не в тому, що саме слово погане. Воно є мірилом контрнаступу, який закінчився, можна сказати, що не успішно. Але за кожним відбитим у ворога селом, за кожним не відбитим селом криються імена тих, хто загинув, намагаючись. Андріївку 3-тя штурмова відбила у вересні 2023-го, та треба подивитися це кіно, щоб зрозуміти недоречність сторонніх оціночних суджень західних журналістів й політиків разом з українськими цивільними. Відбиття Андріївки не про успіх, а про імена.
Ось цю проблематику слів Чернов підіймає на самому початку свого фільму цитатою Ернеста Хемінгуея — ветерана Першої світової війни, військового журналіста під час Другої та, як наслідок, представника втраченого покоління в літературному каноні США. В тій цитаті американський письменник говорить про слова, які з часом вже неможливо чути, та про назви місць, які єдині зберігають гідність. Андріївка саме з таких місць. Успіх — одне зі слів, яке неможливо чути.
За прологом текстовим Чернов кидає в глядача пролог аудіовізуальний. Фільм 2000 метрів до Андріївки відкривається панорамою епічної битви. Українські солдати переховуються в окопах, відстрілюються, навколо них не тільки кулі, снаряди й місиво, в яке перетворилася природа, але й блискавки. У Спілберга на все це було б витрачено мільйони доларів, у Чернова декораціями стали самі обставини. Природжений оповідач, а відповідно в певному сенсі маніпулятор, режисер занурює нас в свій фільм, одразу втискає в крісло. Якщо це початок, то що буде далі?
Фото: Артхаус Трафік
Битви, яких у фільмі достатньо, автор запакував у зловісний цифровий музичний скрежет, що разом з видатним монтажем обрамляє 2000 метрів до Андріївки в рамку кіно. Взагалі Чернов на четвертому році повномасштабної війни з її емоціями, криками, спробами не зникнути з перших шпальт знайшов, яким чином знову привернути увагу стороннього західного глядача. (Не будемо надягати рожеві окуляри, щодо глядачів глобального Півдня, які виправдовують свою людожерську байдужість набридлим колоніальним дискурсом). Режисер дав глядачу те, що західний глядач хотів, та на що тільки й вміє реагувати — унікальне видовище. Раніше вони могли побачити таке тільки в художньому кіно: у Врятувати рядового Раяна чи у їхнього улюбленого Тарковського. Чернов зробив документальний фільм, який створює ефект присутності у війні: ми, звичайно, не там, але ми наче там. Ось це наче — це магія кіно.
«Бл**ь, а хто там горить? Може підем витягнем?», — чуємо ми в одній зі сцен. Це війна з перших рук. Й ці кадри, як і багато інших, тут записані на камери самих бійців 3-ї штурмової. Режисер використав їх, щоб додати небачених вимірів своєму фільму. При цьому розібрати, де ще вони, а де вже ті, що зняті Черновим та Бабенко, іноді доволі складно: настільки це все хитро зшито. Водночас без відео, знятих авторами, вся ця затія не мала б сили. Саме їх фільмування, їх безпосереднє свідоцтво подолання відрізку у 2000 метрів до Андріївки верифікувало цей фільм.
«На**я ти приїхав сюди? Хату мені роз’**ав! Гасіть п**арів на**й!», — цей крик українського солдата — це найкоротше судове засідання в історії. Допит, звинувачення, вирок. Взагалі літературність тут багато в чому проявляється не в умінні Чернова розгортати свої думки за кадром, як це було в 20 днів у Маріуполі, а у його вмінні почути слова інших та зафіксувати їх. Закадровий голос режисера у фільмі все ж лунає, але цього разу він не описовий, він пояснювальний. Ось це відтинок посадки, в який ми хочемо потрапити. Ось це оперативний пункт бригади. І так далі. Українські солдати натомість говорять та роблять речі, які зазвичай в гонитвах за достовірністю вигадують сценаристи чи письменники. Чернов не просто їх зафіксував, а зібрав докупи так, щоб вийшов фільм-роман.
Фото: Артхаус Трафік
Дії, а в цьому фільмі люди багато діють, перериваються портретами військових. Без цих щемких, дорогоцінних епізодів 2000 метрів до Андріївки не можна було б порівняти з творами Хемінгуея або Ремарка. В паузах між боями, в окопній тиші, що може вмить перерватися вибухом або командою з рації, постають конкретні імена: Морті, Фрік, Федя, Гагарін, Шева. Вони часто на диво спокійні, сильно втомлені, раптово усміхнені.
Морті гине на самому початку. З Фріком ми встигаємо познайомитись. Він зворушливий 22-річний хлопець з відкритим щирим обличчям та глибоким розумінням життя. Фрік кличе Чернова з Бабенко олівчиками й розповідає про навчання в Харкові, добровільне рішення піти в армію, заперечує марність виснажливих боїв за зруйновані села надією, що все відбудуємо.
На таких, як він, все тримається. Такі, як він, поступово гинуть.
Фото: Артхаус Трафік
Федя — головний в лісопосадці дотичній до Андріївки. До нього спішать автори. Він — волелюбний та принциповий, каже, що прийшов воювати, а не служити. Й додає, що не хотів бути солдатом. Ніхто не хотів. В одному з боїв позаду Феді розривається снаряд й він запитує, чи не тече в нього з дупи кров. Побратим каже, що тече. Федя відповідає: «По**й».
Армійському гумору в фільмі також є місце й, за традицією, найнеочікуваніше. А ще 2000 метрів до Андріївки добре працює як ілюстрація війни як практики: що таке злагоджений підрозділ, команди на місці, команди в штабі на основі розвідки з дронів, масові застосування дронів (зокрема показано період скидів, який передував подальшим розробкам, оптоволокну тощо). Тактика.
Тут є й ліричні відступи, але ліричний відступ в сучасному українському документальному кіно — це панорами кладовищ та зруйнованих КАБами міст на фоні териконів. Знятий дроном кадр цвинтаря зі свіжими могилами з закадровим репортажем західного журналіста про повільний контрнаступ — якщо не вирок, то суворий докір всій західній журналістиці. Можливо, когось це сколихне, можливо, зачепить під час оскарівської кампанії. Принаймні відчувається, що послання про те, що треба попрацювати над умінням реагувати на війни в інших країнах та чуттєвістю, в цих епізодах призначені саме умовним вестернам.
Головна тема — і це стосується не тільки Заходу, а в першу чергу нас — яку підіймає Чернов в своєму фільмі – це тема ціни війни. 2000 метрів до Андріївки — це хронологія дій, які роблять конкретні люди. Й які гинуть в процесі. Чернов та Бабенко іноді запитують бійців, навіщо воювати місяцями за зруйноване село та ще й за 900 км від твого дому? Вони роблять це точно не для того, щоб спровокувати солдат, а радше щоб глибше зрозуміти їхню мотивацію. Й у кожного тут є відповідь на це питання, яка втім не дає розради. Не відпускає додому.
Фото: Артхаус Трафік
Ще одне важливе питання задається під кінець. Під час розмови з Шевою, який після виходу з позицій переосмислив своє життя. Бабенко запитує, як на думку Шеви камерою можна зробити з людини героя? Чоловік занадто скромний, щоб дати відповідь, й на це з першого погляду абстрактне питання Чернов відповідає не прямо, а наступним епізодом.
Гагарін — молодий доброволець. Він підмінив побратима й повів свій взвод у бій за останні 300 метрів до Андріївки й загинув. Мовчки, тихо. Камера зафіксувала цей момент. Мабуть це і є відповідь на питання Бабенко.
Взагалі та кількість важкої, смертельно небезпечної праці, яку в фільмі роблять його герої, повинна була згорбити їх морально та фізично, занурити у темряву. Й кожен з цих лицарів світла в цій вимушеній темряві точно блукає, поступово розчиняючись в ній назавжди. І ось це назавжди, як спроба поговорити про пам’ять, артикулюються Черновим також. Нечітко. Режисер тут взагалі не дає якихось чітких відповідей. Він задає питання та показує. Як ми будемо пам’ятати всіх, хто загинув? Не зрозуміло. Але спочатку принаймні треба збагнути кількість цих жертв заради нашого та їхнього (адже поки вони жили і воювали, вони мріяли та сподівалися) майбутнього.
Фото: Артхаус Трафік
2000 метрів до Андріївки — вердикт NV
10/10
Фільм 2000 метрів до Андріївки працює на декількох рівнях. Як захоплива гостросюжетна воєнна драма. Порівняння із Врятувати рядового Раяна взагалі не натягнуті. Й в цьому плані перед нами кіно, звісно що, не схоже на 20 днів у Маріуполі.
Але тут так само, як і там, Чернов разом із новим соратником Олександром Бабенко відправляється в епіцентр подій. В саме серце боротьби зі злом. Й знаходить там, крім бойовику, світлих людей, які нас захищають. Завдяки цьому фільму з ними можна вести діалог про найважливіші питання цієї війни навіть попри те, що деякі з цих героїв вже не з нами.
2000 метрів до Андріївки
2025 рік
Україна
Режисер: Мстислав Чернов
За матеріалами nv.ua
