Проєкт «КО-ХАТИ. Море питань», який представить Україну на Венеційській архітектурній бієнале 2027 року, виріс із реконструкції занедбаного дитсадка в Калуші. Колишню громадську будівлю перетворили на доступне житло для людей, які втратили домівки через війну. Тепер цей досвід стане основою розмови про значно більше: чи повинна архітектура під час тривалої війни забезпечувати лише виживання — чи також красу, відпочинок, приватність і право почати життя заново.
Темна зала, заповнена мілкою водою. Відвідувач може торкнутися її поверхні, опустити ноги, відчути прохолоду. У воді відбиваються відео зі звичайного життя людей у Калуші: кімнати, коридори, спільні кухні, розмови, тиша, побутові рухи, з яких поступово складається новий дім.
Так, за попереднім описом, виглядатиме Український павільйон на 20-й Міжнародній архітектурній виставці La Biennale di Venezia. Україну представить проєкт громадської організації «МЕТАЛАБ» — «КО-ХАТИ. Море питань», або англійською CO-HATY. Pool of Questions. Переможця національного відбору Український інститут оголосив 4 серпня 2026 року.
У центрі павільйону буде не макет зруйнованого міста і не чергова візуалізація майбутньої відбудови. Україна покаже вже реалізований архітектурний процес — перетворення колишнього дитячого садка «Зірочка» в Калуші на довготривале житло для внутрішньо переміщених людей.
А головним символом експозиції стане басейн — річ, яку надзвичайно складно зарахувати до переліку першочергових потреб воєнного часу.
Саме тому питання, винесене авторами проєкту, звучить водночас просто і болісно:
«А можна вже плавати?»
Від житлового проєкту — до національного павільйону
Ініціатива «КО-ХАТИ» виникла після початку повномасштабного російського вторгнення. З 2022 року її команда переоблаштовує порожні або занедбані будівлі на доступне житло для людей, які були змушені залишити свої міста й села.
Але автори від самого початку намагалися працювати не лише з фізичними об’єктами. Їх цікавило, як разом із кімнатами, кухнями та санвузлами створити середовище, в якому люди не почуватимуться тимчасовими мешканцями чужого простору.
В Українському інституті характеризують «КО-ХАТИ. Море питань» як павільйон про архітектуру, що стає дією в умовах довгої війни. Його основою є не тільки будівельні рішення, а й стосунки між мешканцями, довіра, спільне користування просторами та поступове формування спільноти.
Це принципово відрізняє проєкт від тимчасових модульних містечок або колективних центрів розміщення. У них головною метою часто є якнайшвидше надати людині дах, ліжко та базові санітарні умови. «КО-ХАТИ» ставить наступне питання: що відбувається після того, як базову безпеку забезпечено?
Чи може людина зачинити власні двері?
Чи є місце, куди вона може запросити гостей?
Чи може родина готувати їжу у своїй кухні?
Чи існує простір, де дитина може гратися, а дорослий — побути наодинці?
Чи можна посадити рослини у дворі, вибрати меблі, повісити фотографії та поступово перестати називати своє житло тимчасовим?
Саме з таких нібито другорядних деталей архітектура перетворюється на дім.
«Зірочка»: будівля, яка понад 20 років стояла порожньою
Колишній дитячий садок «Зірочка» розташований на вулиці Богдана Хмельницького у Калуші. Будівля, яка колись обслуговувала місцеві родини, понад два десятиліття не використовувалася.
У березні 2025 року міська влада та партнери офіційно представили проєкт її реконструкції. Початково планувалося створити 47 житлових одиниць приблизно для 150 мешканців: кімнати гуртожиткового типу, студії, одно- і двокімнатні помешкання, а також простори, пристосовані для людей з інвалідністю.
Після завершення робіт у комплексі облаштували 48 житлових приміщень. Будівлю офіційно відкрили 30 квітня 2026 року, а вже на початку травня мешканці заселили 43 помешкання. Загалом комплекс може прийняти до 150 людей.
Саме життя понад сотні мешканців «Зірочки» стане одним із головних сюжетів Українського павільйону у Венеції.
Фасад ДО і ПІСЛЯ
Не один тип житла для всіх
Однією з важливих особливостей «Зірочки» стала відмова від однакових кімнат, розрахованих на абстрактного мешканця.
У комплексі створили кілька типів помешкань залежно від складу родини, потреб у приватності та фізичної мобільності людей.
Найменші кімнати гуртожиткового типу мають площу від 9,4 до 15 квадратних метрів. Вони розраховані на одну або двох осіб. Кухня розташована на поверсі, а санвузли спільні для невеликого блоку мешканців.
Студії площею приблизно 18–23 квадратні метри мають власний санвузол і компактну кухонну зону. Більші квартири складаються з кухні-вітальні та однієї або двох окремих спалень і можуть прийняти родини до чотирьох або шести осіб.
Окремо передбачено студії та квартири, пристосовані для людей, які пересуваються на кріслах колісних. У них змінені ширина проходів, параметри санвузлів, розташування кухонного обладнання та меблів.
Таке різноманіття планувань має важливий соціальний сенс. Переміщені люди — не однорідна група. Серед них є самотні літні люди, великі родини, люди з інвалідністю, батьки з дітьми, пари та ті, хто втратив не лише житло, а й близьких.
Уніфікований гуртожиток може забезпечити місце для сну, але не здатний однаково добре відповідати всім цим сценаріям. Різні типи квартир визнають, що навіть у межах соціального житла люди мають різні потреби, звички та уявлення про приватність.
Від кімнати — до середовища
Архітектура «Зірочки» не закінчується за дверима квартир.
У будівлі є простори для подій і відпочинку, дитяча кімната та спільні зони. Біля комплексу передбачено озеленену територію, місця для зустрічей і ділянки, де мешканці можуть висаджувати квіти, зелень або овочі. Поруч розташовані школи, магазини, громадський транспорт та інші міські послуги.
Це важливо, оскільки ізоляція житла для переселенців на околиці або за межами міста створює нові проблеми. Людина може отримати кімнату, але залишитися без роботи, транспорту, школи для дитини, медичних послуг і зв’язків із місцевою громадою.
Розташування в уже сформованій міській тканині дозволяє використовувати наявну інфраструктуру, а не будувати нове поселення з нуля. Водночас реконструйована громадська будівля повертається до життя й знову стає частиною міста.
«Зірочка» в цьому сенсі є не тільки житлом для ВПО. Це приклад зміни функції міського об’єкта: дитсадок, який став непотрібним у попередній формі, отримав нову програму, але зберіг громадський характер.
У ньому, як і раніше, йдеться про турботу, щоденні контакти та спільне використання простору — тільки тепер іншою групою людей і за зовсім інших історичних обставин.
Реконструкція замість нового будівництва
Площа комплексу становить близько 2100 квадратних метрів. Він складається з трьох взаємопов’язаних блоків. Під час реконструкції змінили внутрішнє планування, спорудили нові перегородки, замінили дах, вікна та двері, оновили електромережі, вентиляцію, водопостачання і каналізацію. Будівлю утеплили та пристосували для людей з інвалідністю.
Для опалення встановили теплові насоси. За даними організаторів, комплекс розрахований на енергоефективну експлуатацію, щоб скоротити витрати мешканців на комунальні послуги.
Роботи тривали понад 18 місяців. У реалізації брали участь Habitat for Humanity, «МЕТАЛАБ», благодійний фонд «КО-ХАТИ», Калуська міська рада та понад 20 українських і міжнародних партнерів. Вартість реконструкції, включно з роботами, оздобленням, меблями та дозволами, оцінювали у 798 євро за квадратний метр.
Ці цифри показують, що йдеться не про косметичне пристосування порожньої будівлі. Перетворення дитсадка на житло потребувало фактично повного переосмислення його внутрішньої структури та інженерії.
Дитячий садок проєктують як простір групового перебування: з великими кімнатами, спільними санвузлами, широкими коридорами та приміщеннями для персоналу. Житло, навпаки, потребує чіткої межі між приватним і спільним, інших акустичних характеристик, кухонь, місць зберігання, індивідуального обліку ресурсів і можливості довготривалого побуту.
Тому адаптивне повторне використання будівлі не означає простішого рішення. Воно потребує точного розуміння того, які частини старої структури можна зберегти, а які доведеться змінити.
Доступне — але не безкоштовне
«Зірочка» працює як недержавний заклад довготривалого проживання. Мешканці укладають договори, сплачують комунальні послуги за лічильниками та щомісячний сервісний платіж.
Його розмір залежить від площі й типу помешкання. Для найменших кімнат він починається приблизно від 1900 гривень на місяць. Для великих квартир із двома спальнями може сягати 6700 гривень. Окремо оплачуються вода, електроенергія й опалення.
Сервісні платежі мають покривати прибирання, утримання інженерних систем, вивезення сміття, благоустрій і формування ремонтного фонду. За задумом організаторів, це повинно зробити комплекс самоокупним у повсякденній експлуатації, щоб після завершення донорського фінансування будівля не почала знову занепадати.
Така модель демонструє одну з головних суперечностей доступного житла.
З одного боку, безкоштовне проживання може бути життєво необхідним одразу після евакуації. З іншого — довготривала будівля потребує коштів на ремонт, опалення, прибирання і заміну обладнання. Якщо ці витрати не закладено в модель управління, навіть добре відремонтований об’єкт ризикує через кілька років втратити якість.
Водночас обов’язкова плата означає, що житло не може стати універсальним рішенням для всіх. Для поселення необхідно мати фінансову спроможність покривати щомісячні витрати, а претендентів відбирають за визначеними критеріями, серед яких склад і матеріальний стан родини, статус втраченого житла та інші обставини.
Тож «Зірочка» не закриває всю житлову потребу громади. Натомість вона тестує одну конкретну модель — проміжну між екстреним безкоштовним прихистком і комерційною орендою.
Чому в Українському павільйоні з’явиться басейн
На перший погляд басейн майже не пов’язаний із реконструкцією дитсадка. У «Зірочці» його немає, а створення подібного об’єкта навряд чи можна було б назвати першочерговим завданням для житла ВПО.
Саме в цьому полягає задум.
Дах, опалення, вода, ліжко і санвузол легко пояснити необхідністю. Басейн — ні. У мирному й заможному місті він може бути звичайною муніципальною інфраструктурою: місцем спорту, дозвілля, реабілітації або дитячого відпочинку.
У країні, яка воює і водночас повинна забезпечити житлом мільйони переміщених людей, басейн майже автоматично сприймається як надмірність.
Автори павільйону використовують цю суперечність, щоб перевірити межу суспільно прийнятного. Коли потреба у безпеці вже задоволена, що може з’явитися наступним? Двір? Дерева? Гарні меблі? Простір для святкувань? Місце, де можна нічого не робити?
І хто вирішує, яка частина повноцінного життя є необхідною, а яка — розкішшю?
За описом Українського інституту, павільйон буде темною мілкою водоймою, до якої відвідувачі зможуть доторкнутися й опустити ноги. Довкола розташують відеоінсталяції, чиї зображення відбиватимуться у воді.
Басейн у цьому просторі стає не об’єктом відпочинку, а інструментом запитування.
Він нагадує: соціальне житло не повинно автоматично бути найгіршим житлом. Вимушено переміщені люди не втрачають потреби у красі, радості й комфорті лише тому, що ці речі складніше виправдати мовою гуманітарної необхідності.
Відео Надії Парфан: життя без пояснювального голосу
Відеороботи для павільйону створює режисерка Надія Парфан. В експозиції планують показувати повільні етюди зі щоденного життя калуської спільноти — без закадрових коментарів і прямого пояснення того, що саме повинен побачити відвідувач.
Це важливий вибір для виставки про людей, які пережили переміщення.
У міжнародному інформаційному просторі внутрішньо переміщені українці часто з’являються через цифри, свідчення втрати або історії порятунку. Їх показують у момент евакуації, на вокзалах, у тимчасових прихистках чи серед руїн.
Павільйон пропонує інший фокус: не надзвичайну подію, а звичайність після неї.
Люди готують їжу, проходять коридором, розмовляють, відпочивають, доглядають дітей, упорядковують речі. На перший погляд у цих сценах може не відбуватися нічого драматичного. Однак саме можливість повернутися до недраматичного життя і є одним із головних результатів житлового проєкту.
Вода в павільйоні працюватиме як екран і як дистанція. Зображення Калуша відбиватимуться на її поверхні, ніби реальний будинок і виставковий простір існують у двох паралельних площинах.
Одна — у Венеції, де архітектуру обговорюють професіонали, критики та міжнародні інституції.
Інша — в Калуші, де архітектура вимірюється тим, чи тепло в кімнаті, чи є місце для дитячих речей і чи можуть мешканці планувати своє життя хоча б на кілька років уперед.
Калуш і Венеція як дві частини одного проєкту
Програма «КО-ХАТИ. Море питань» має розгортатися одночасно у Венеції та Калуші. Міжнародна експозиція відкриватиме ширшу дискусію про архітектуру під час війни, тоді як калуська частина залишатиме цю розмову прив’язаною до конкретної будівлі та її мешканців.
Для національного павільйону це принципове рішення.
Виставки про соціальну архітектуру нерідко перетворюють чужий досвід на матеріал для професійного обговорення. Фотографії, плани та інтерв’ю виїжджають на міжнародну подію, тоді як люди, про яких ідеться, залишаються лише героями експозиції.
Подвійна програма потенційно дозволяє уникнути такого розриву. Калуш стає не «кейсом», який вивезли до Венеції, а другим центром проєкту.
Остаточний розподіл подій, участь мешканців і механізми їхнього залучення ще мають бути представлені докладніше. Саме від цього значною мірою залежатиме, чи справді павільйон говоритиме разом зі спільнотою, а не лише від її імені.
Як українська концепція відповідає темі Бієнале
20-та Венеційська архітектурна бієнале відбудеться з 8 травня до 21 листопада 2027 року. Днями попереднього відкриття стануть 6 і 7 травня. Кураторами виставки призначено китайських архітекторів Ван Шу та Лу Веньюй — засновників Amateur Architecture Studio.
Загальна тема виставки сформульована як Do Architecture — For the Possibility of Coexistence Facing a Real Reality — «Робити архітектуру — заради можливості співіснування перед обличчям реальної реальності».
Куратори закликають працювати не лише з абстрактними концепціями, а з місцевими практиками, матеріалами, фізичним досвідом і конкретною дією. Вони ставлять питання про співіснування землі й архітектури, традицій і сучасного будівництва, швидких технологічних рішень та повільної ручної праці, міських і сільських моделей розвитку.
Український проєкт майже буквально відповідає цій рамці.
«КО-ХАТИ» не пропонує універсальну теорію житла після війни. Натомість показує практику: конкретну порожню будівлю, конкретну громаду, обмежений бюджет, донорську підтримку, інженерні рішення, правила поселення та необхідність утримувати комплекс після відкриття.
Тут архітектура постає не як завершений образ, а як ланцюг рішень, кожне з яких має наслідки.
Зберегти будівлю чи знести?
Створити однакові кімнати чи різні типи квартир?
Зробити проживання безкоштовним чи запровадити платежі?
Віддати перевагу більшій кількості місць чи більшій площі для кожної родини?
Витратити кошти лише на житлові приміщення чи залишити частину площі для спільного користування?
Проєкт не обіцяє, що знайшов бездоганні відповіді. Його сила саме в тому, що він показує архітектуру як роботу всередині суперечностей.
Не універсальний рецепт, а модель для перевірки
Досвід «Зірочки» легко подати як історію успіху: занедбана будівля отримала нове життя, переселенці — житло, а українська ініціатива — можливість представити країну на одній із головних архітектурних подій світу.
Проте для змістовної розмови важливо не перетворювати один реалізований об’єкт на готовий рецепт для всієї України.
Проєкт залежав від участі міжнародної організації, донорів, благодійного фонду, міської влади та спеціалізованої архітектурної команди. Фонд орендував будівлю на десять років і взяв на себе відповідальність за її експлуатацію.
Щоб повторити подібну модель в іншій громаді, недостатньо знайти порожній дитсадок або гуртожиток. Потрібні кошти на реконструкцію, зрозуміла правова схема користування будівлею, оператор житла, система відбору мешканців, довгострокове фінансування утримання та домовленості з місцевою владою.
Не кожна стара громадська споруда також придатна для конверсії. Іноді стан конструкцій, розташування або вартість модернізації можуть зробити нове будівництво раціональнішим.
Тому «Зірочка» цінна насамперед як прототип. Вона дозволяє побачити, які рішення працюють, де виникають конфлікти, скільки коштує адаптація і як поводиться будинок уже після заселення.
Архітектура довгої війни
У перші місяці повномасштабного вторгнення головним завданням було швидко розмістити мільйони людей. Школи, гуртожитки, санаторії, спортивні зали й модульні містечка стали тимчасовими прихистками.
Але що довше триває війна, то менш переконливим стає саме слово «тимчасове».
Люди знаходять роботу, діти йдуть до місцевих шкіл, родини формують нові зв’язки. Частина переселенців не може повернутися, тому що їхні домівки зруйновані або залишаються на окупованих територіях. Інші не знають, коли повернення стане можливим.
У таких умовах архітектура має працювати не тільки на період евакуації. Вона повинна дозволяти жити в невизначеності, не перетворюючи цю невизначеність на постійне приниження.
Саме тому запитання про басейн насправді не є запитанням про басейн.
Воно стосується межі між допомогою і правом.
Допомога забезпечує мінімум, без якого людина не може вижити. Право на житло передбачає дещо більше: безпеку договору, приватність, доступність, можливість залишатися, впливати на простір і не бути вдячним за саме існування даху над головою.
Коли можна почати жити
У Венеції відвідувачі побачать мілку водойму, відображення екранів і фрагменти калуського побуту.
У Калуші тим часом продовжуватиметься життя будинку: рахунки, ремонти, дитячі ігри, сусідські конфлікти, прибирання спільних просторів, нові мешканці, рослини на подвір’ї.
Саме ця різниця між ефектною виставковою інсталяцією і буденною експлуатацією житла може стати найсильнішою частиною проєкту.
Архітектура не завершується у день відкриття. Справжня перевірка починається тоді, коли фотографи й донори їдуть, а будівля залишається зі своїми мешканцями.
«КО-ХАТИ. Море питань» пропонує Україні говорити у Венеції не лише про руйнування і майбутню відбудову. Це розмова про теперішнє — про те, як створювати житло ще до завершення війни, не знаючи, скільки вона триватиме.
І про те, чи може суспільство дозволити людям, які втратили домівки, прагнути не лише кімнати, батареї та ліжка.
А ще — двору, прохолоди, тиші, краси й радості.
Тобто всього того, з чого насправді і складається життя.
Довідка
Проєкт: «КО-ХАТИ. Море питань» / CO-HATY. Pool of Questions
Організація: ГО «МЕТАЛАБ»
Відеороботи: Надія Парфан
Комісар Українського павільйону: генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко
Подія: 20-та Міжнародна архітектурна виставка La Biennale di Venezia
Дати: 8 травня — 21 листопада 2027 року
Куратори Бієнале: Ван Шу та Лу Веньюй.
