Українська розвідка не лише технічно здатна проникати на сотні кілометрів у тил ворога, а й її операції вже стають легендами сучасної військової історії.
Основна ідея книги — показати людський вимір надскладних спецоперацій: не як “бойовик”, а як шлях живих людей, які йшли “крізь ворожі ночі” заради однієї мети.
Назва книги досить символічна — “2024 кілометри” одночасно натяк на дистанцію, пройдену героями, і на рік, який став для України роком найглибших ударів у тил Росії.
Книга — проєкт ГУР, написаний безпосередніми учасниками рейду; літературна редакція — Марія Матіос. Це поєднання військової достовірності й емоційної глибини.
Контекст — серпень 2022 року, рейд у Новгородській області, підрив трьох стратегічних Ту-22М3. Після цієї атаки РФ змушена була відвести частину авіації, що атакувала Україну, на дальні аеродроми.
В серпні 2022 року група розвідників ГУР, описана в книзі «2024 кілометри», пішки пройшла понад 600 км територією Росії і в нічній операції знищила три стратегічні бомбардувальники Ту-22М3 на аеродромі «Сольци» (Новгородська область). Операція змінила дислокацію російської авіації й стала однією з найгучніших спецоперацій останніх років.
“Найлегшим під час операції для мене було пити таблетки від гельмінтів. Найважчим – короткі хвилини сну, під час яких мене постійно будили копняками, тому що я хропів. А хропіти не можна було категорично, щоб нас не помітили”, – так розвідник Ван Торн описує одну із найзухваліших спецоперацій ГУР: зі знищення російських бомбардувальників Ту-22М3 на аеродромі “Сольци” в Новгородській області.
Щоб зробити це, українські розвідники пішки подолали понад 600 км територією Росії. Більшу частину шляху – продираючись крізь лісові хащі та болота. Місцями – ховаючись від російської авіації та навіть заводячи дружбу зі зграями собак.
“Я не знаю таких героїв. Ні в книжках, ні в американських блокбастерах, – оце й усе, що хочеться сказати людині, яка добровільно приймає такий виклик”, – кажуть автори книги “2024 кілометри”, що присвячена цій унікальній спецоперації.
LIGA.net прочитала книгу та поспілкувалась з бійцями ГУР, які знищували літаки, а також з їх родинами. Що ми дізнались про цю операцію і чому вона унікальна – коротко.
Книга “2024 кілометри” – документ про місію ГУР
Книга “2024 кілометри. З рідними зорями крізь ворожі ночі” написана безпосередніми учасниками. Літературним редактором стала українська письменниця Марія Матіос.
У серпні 2022 року бійці групи “Макгрегора” пройшли 600 км ворожою територією та ліквідували три російські Ту-22М3, які атакували українські міста. Завдяки цій операції росіяни були змушені відвести бойову авіацію на віддалені аеродроми.
Згодом аеродром “Сольци”, як і ще один важливий пункт базування стратегічної авіації, росіяни взагалі перестали використовувати, кажуть у ГУР.
Книга крок за кроком описує деталі підготовки та самої операції. Звісно – не всі. Частина її учасників досі лишається у полоні. За рештою росіяни активно полюють.
Це унікальний експеримент, коли нинішні спецпризначенці пишуть книгу про успішну спецоперацію України, деталі якої ще не можуть бути розкриті повномірно, каже представник ГУР Андрій Юсов: “Особисті переживання, можливість описати навіть рутинні речі – це надзвичайно цінно”.
Як готувалась та реалізовувалась операція
Наводимо кілька уривків з книги, які дозволяють зрозуміти, як саме українські розвідники готувались до знешкодження ворожих літаків у Росії.
Підготовка до глибокого рейду очима учасників
***
Ніч. Балкон. Притишені розмови. “Братушань, я буду виходити на велику дистанцію”, – спокійно каже Макгрегор, імітуючи глибоку затяжку.
– Яка відстань?
– Близько 150 км.
– Ти серйозно?!
Ще глибша затяжка.
– Найбільша дистанція, яку я долав у своєму житті, – півмарафон [трохи більше за 21 км]. Я навіть не уявляю, де взяв би сили на 22-й кілометр!
– Я теж на такі великі відстані ще ніколи не ходив, навіть півмарафону не бігав! Так що потрібно збирати спорядження, а бігати точно вже немає сенсу.
Здається, сама лише думка про масштаби змушувала зникати з балкона сигаретний дим. Найперше – таки від страху, що заполонив ті два квадратні метри. А більше – від невідомості. Невідомість спершу завжди лякає більше від самого завдання.
***
– Ех, нам би зараз подивитися свіжі супутникові знімки нашого майбутнього району виконання завдання, – розмріявся Макгрегор.
– О, слухай, є ідея! Маємо знайомих, в яких є контакти людини, що працює в NASA!
– Ти серйозно зараз?! – дивуючись, перепитує Макгрегор.
– Так! Це українець, який працює там. Треба спробувати.
– Я в шоці, звідки в тебе всі ті знайомі?
Звичайно, ніхто не дав супутникові знімки з NASA, але сам ефект дзвінка до NASA був вражаючим. Це надавало великої впевненості, що за потреби розвідники роздобудуть все необхідне групі, щоб подолати будь-які перешкоди.
***
[Додатково проведені для більшого злагодження] навчання, максимально наближені до бойових умов, – це ще той квест. Точніше, це серйозне, а в чомусь навіть немилосердне випробування на витривалість, винахідливість і обережність.
З більш-менш легкими рюкзаками за ніч група долає свої перші кілометри.
Слово “важко” тут недоречне. Як би це сказати цензурно… Цензурно не виходить – це пі… капець як складно!
На ранок у всіх – пошкоджені стопи від взуття. Втома, голод, бруд, набряклі мозолі, рій комарів, що в’їдається у спітнілі, оголені частини тіла. Тоді для декого вперше прозвучало слово “бадік”. “Бадік” означає напарник. Це коли вся група поділена по двоє, і ці двоє “бадіків” на час завдання стають найріднішими людьми.
Рух до цілі – аеродрому “Сольци” – та виклики
***
Дуже короткі привали. Єдина радість – з’їсти батончик. Один. Особливо важко долати місцевість, де треба знімати все спорядження, а потім знову ладнати на себе.
Кожен “подорожній” розвідник знає, як виснажують такі додаткові фізичні вправи. Набираючи темп, група інколи вдається до бігу – підтискає час. Курт, як зазвичай, філігранно керує захеканим колективом.
Вночі йти найскладніше: постійно перечіпаєшся, провалюєшся в ями та яруги, раз по раз падаєш із тим безрозмірним рюкзаком. Якби хто спостерігав за рухом групи збоку, подумав би, що всі ловлять ґав: дивляться то на зорі, то по сторонах, то під ноги.
***
“Сіряк” застає команду на відкритому полі. Попереду видніється рятівний густий ліс – суцільні непролазні хащі, такі, що там навіть диким звірам, напевно, важко пересуватись, не те що виснаженій утомою людині. Нарешті! Відпочинок.
Понад усе хочеться зняти взуття, від якого просто палають ноги, щось “похрумати”, випити води й найголовніше – хоч трохи подрімати.
Гучний храп побратимів – а хроплять майже всі – не дає заснути. Штурхаєш під бік то одного, то другого. На якийсь час стає тихо – і знов…
– Ти як, братушаня? – ледь чутно цікавиться Макгрегор у свого напарника.
– Дуже важко… Ногам п..да, а ми ж тільки почали.
– Ну, ти ж знаєш… Протирай стопи, міняй шкарпетки, клади взуття на сонце, щоб сохло, – підбадьорює Макгрегор, і собі реанімуючи натерті підошви.
***
Який же цей ліс складний, навіть вдень його важко проходити. Швидкість сповільнюється, але це аж ніяк не впливає на загальний замисел. Доводиться переступати, перелазити через повалені дерева, обдиратися об колючі кущі та обходити болота. Взуття не встигає висихати, як знову повне води.
До складних ділянок як “бонус” додаються комахи, мільйони найрізноманітніших комах, що обліплюють від маківки до п’ят, особливо на коротких привалах.
“Гудіння” такої кількості комарів нагадує звук великого безпілотника, який летить просто на тебе. Найдієвіший спосіб захисту від них – старий народний метод: листя горобини або черемшини. Надибавши такі скарби на шляху, треба їх дрібно порізати, а потім натерти соком усі відкриті ділянки тіла – і на певний час спокій забезпечено. Запах перетертого листя чудово відлякує кровопивць.
Усі звичайні спреї можна викидати. Хоча ні. Вони радше слугують дезодорантом, перебиваючи сморід поту, коли немає змоги помитися.
***
Одна з головних перешкод на шляху до цілі – подолання болотистої місцевості. Курт бачить на карті можливість трохи обійти цю перешкоду, але карта картою, а що там насправді – хтозна. Зрозумієш, тільки опинившись там. А там – ще одне море.
Група Макгрегора замикає просування. Наблизившись до болота, передні повідомляють, що треба зняти взуття. Оп! А тут якраз і спрацьовує правило зіпсованого телефону. Групі Макгрегора почулося, що треба знімати штани з білизною.
Розвідники – люди гіпервідповідальні: взяли і зняли все. Лише дійшовши, розуміють, що група попереду зняла тільки взуття. І сміх і гріх! Годі уявити, що подумали ті, хто йшов попереду, якби обернулись і побачили оголену групу Макгрегора.
Знищення трьох Ту-22М3 і значення операції
***
Група виконала все – і навіть трохи більше. Наприклад, “потоваришувала” зі зграєю собак, яких там не передбачалося і які в останній момент могли зіпсувати операцію. Але ж українська винахідливість… вона не знає меж.
Врешті-решт собаки, заспокоївшись, “забавлялися” з розвідниками, особливо зі спеціальними засобами. Завершальний етап операції виявився надзвичайно складним – майже хірургічна робота на об’єкті тривала всю ніч.
***
Попереду поки що черговий привал: 5-10 хвилин на відновлення – видихнути втому, підігнати спорядження, зробити ковток води чи з’їсти енергетичний батончик. Усе завчено, майже автоматично, мовчки та без нарікань. Ще трохи – і ми вдома. Усі. Живі й неушкоджені. Саме з такими думками кожен повертається назад.
Ніхто із групи не здогадується, що вже тривалий час ворог веде за ними спостереження, чекаючи моменту для проведення засідки.
Збереження пам’яті – головна задача книги
Книгу “2024 кілометри” присвятили полеглим воїнам групи Макгрегора: керівнику групи Герою України, полковнику Олегу Бабію, Іллі Долматову “Бетмену”, Андрію Мачулянському “Маку”. Вони загинули, вступивши у бій з росіянами, які влаштували засідку на розвідників, коли ті вже повертались додому.
Автори книги вірять, що це сприятиме збереженню пам’яті про полеглих розвідників.
“Тут дуже важливим є розуміння місцевої влади, – підкреслює Юсов. – Десь це розуміння є, і підхід дуже грамотний, командний. На жаль, ми стикаємось і з такими прикладами, коли десь це розуміння треба формувати”.
Зокрема, як кажуть у ГУР, у Нетішині Хмельницької області вже разів кілька відмовили у встановленні меморіальної дошки на честь Андрія Мачулянського. Його дружина пояснює це незнанням – ані про операцію, ані про його роль у ній. Тепер, переконана вона, ставлення до пам’яті полеглих розвідників має змінитись.
У ГУР наголошують, що проєкт має не лише документальне, а й символічне значення — як спосіб зафіксувати подвиг і сформувати культуру пам’яті про сучасних героїв війни.
За матеріалами liga.net
