Останні роки слово «кенселінг» звучить мало не щодня – від соціальних мереж до телевізійних дискусій. Йдеться про феномен, який отримав назву cancel culture, або культура відміни/скасування. Це не просто нове модне слово, а суспільна практика, що викликає палкі суперечки. Суть явища полягає в публічному бойкоті людини чи проєкту, що потрапили під шквал критики.
Відомий політик, артист, письменник чи будь-хто, хто має вагу в інформаційному просторі, робить вислів або вчинок, що суперечить «моральним» уявленням більшості. Реакція миттєва: обурення в соцмережах, лавина звинувачень та вимоги «скасувати» – позбавити впливу, відрізати від подальших кар’єрних перспектив тощо.
Так звана культура відміни функціонує за принципом аналогії з розважальною сферою: якщо серіал або продукт перестає подобатися глядачам, його знімають із показу; подібно до цього суспільство відмовляє в довірі тим, хто втратив його прихильність.
Прикладів безліч: у Голлівуді викривали продюсерів та акторів за зловживання, що завершувало їхні кар’єри після кількох днів медійного тиску; у літературі письменники зазнавали критики за тексти, які вважали образливими; у політиці необережний коментар або корпоративний крок (як у випадку з Борисом Джонсоном під час пандемії) міг позбавити високопосадовця подальших перспектив; у музиці хвиля бойкотів іноді зривала концертні тури.
Цей підхід породжує складні питання: прихильники стверджують, що публічність накладає особливу відповідальність, і ніхто не має бути вище суспільної оцінки. Критики ж бачать у ньому небезпечну форму масової розправи, яка не залишає місця для вибачення або переосмислення. Культура відміни, що народилася в епоху соцмереж, стала символом сили громадської думки, водночас демонструючи її непередбачуваність.
Кожен публічний крок може стати вироком, а право на другий шанс дедалі частіше ставиться під сумнів. Зазвичай процес починається з публічного осуду: достатньо одного допису чи відео, щоб інформація миттєво поширилася і викликала лавину емоцій.
Далі слідує бойкот: людей закликають не відвідувати концерти, не дивитися фільми, не купувати книги або товари, пов’язані з «відміненою» особою. Компанії, побоюючись шкоди репутації, розривають контракти, а колеги дистанціюються. Результатом стає соціальне та професійне відторгнення: ім’я викреслюють із афіш, видавці відкладають вихід книжок, роботодавці розривають угоди, гастрольні тури зривалися, політики втрачали шанси на кар’єру, а бренди — клієнтів через один необережний крок.
Особливість цієї культури полягає в тому, що вирок виносить не суд, а громадська думка в інтернеті — своєрідне цифрове правосуддя, яке діє швидко і без апеляції. Відомі приклади з Голлівуду, літератури, політики (зокрема Борис Джонсон) та корпоративного світу демонструють, що навіть десятиліттями недоторканні фігури можуть опинитися під ударом буквально за одну добу.
Таким чином, культура відміни стала інструментом, що поєднує прагнення до справедливості з ризиком необґрунтованого переслідування. Вона формує нові правила гри, де кожен публічний крок може обернутися доленосним вироком.
Ідея публічного осуду має глибоке історичне коріння. Ще в традиційних суспільствах застосовували публічне приниження як засіб утримання порядку. Достатньо згадати героїню «Червоної літери» Натаніеля Готорна, змушену носити знак ганьби на очах у громади, аби зрозуміти, що практика колективного осуду супроводжує людство століттями. Французький мислитель Алексіс де Токвіль ще у 1830-х роках помічав у Сполучених Штатах своєрідний «суд більшості», який міг закрити людині політичну кар’єру лише через непопулярні погляди.
Публічний сором, як ключовий елемент культури скасування, використовувався з моменту виникнення суспільств. Палки, або публічні обмеження волі, застосовувалися в середньовічній Європі аж до колоніальної Америки, де пуритани використовували їх для покарання злочинців. Смолювання та вишивання пір’ям також були формою публічних тілесних покарань, що використовувалися для контролю над певними категоріями людей. Так, під час Другої світової війни француженкам, яких вважали зрадницями, голили голови. Інші подібні практики ми зустрічаємо скрізь по всьому світу.
Сучасний термін «cancel» походить не з академічних текстів, а з масової культури.
Його перші натяки з’явилися у піснях 1980-х років, де «скасувати» означало розірвати стосунки. У фільмі «Нове місто Джека» (1991) герой Веслі Снайпса використав фразу «скасуйте цю жінку», що вже мало відтінок знецінення іншої людини. У 2010 році репер ЛілВейн відсилав до тієї цитати у власній творчості. А в 2014-му епізод реаліті-шоу «Love&Hip-Hop: NewYork», де пролунало пряме «Ти скасований», дав терміну друге життя: соцмережі підхопили його, і він перетворився на інтернет-мем, а згодом – на політичний та культурний інструмент. Особливу роль у цьому відіграв «чорний Twitter», де вираз вживався і як жарт, і як форма протесту.
Втім, генетично культура відміни ближча до бойкоту, ніж до іронічного сленгу. Сам термін «бойкот» виник в Ірландії у 1880-х і швидко став символом ненасильницького спротиву. У ХХ столітті він був особливо дієвим у русі за громадянські права в США. У цьому сенсі «відміна» є лише новітньою модифікацією старої практики суспільного тиску.
Отже, у другій половині ХХ – на початку ХХІ століття термін «cancel» час від часу спливав у популярній культурі, але лише поява соціальних мереж надала йому глобальну силу. Якщо раніше осуд обмежувався локальною спільнотою, то тепер достатньо кількох твітів, щоб у справу втрутилася багатомільйонна аудиторія. Вперше словосполучення «cancelculture» стало активно вживатися у 2016 році, коли в англомовному медіадискурсі закріпилося як назва масового механізму цифрового покарання.
У 2020–2021 роках явище вийшло на світову арену. Так, гучні приклади з особистими іменами лише посилили суперечливість феномену. Дж. К. Роулінг стала мішенню масштабних кампаній через її коментарі щодо гендерної політики. Комік Білл Косбі був остаточно «відмінений» після судових вироків у справах про сексуальне насильство.
Проте культура відміни торкається не лише зірок: історія з піар-менеджеркою, яка опублікувала невдалий жарт у Twitter перед польотом, і вже після приземлення дізналася, що втратила роботу, стала прикладом безжальної швидкості цифрового правосуддя.
Таким чином, від локального приниження у пуританській Новій Англії до глобальних флешмобів у Twitter простежується єдина лінія: суспільство завжди мало механізми покарання за порушення колективних норм, а точніше упереджених забобонів, яких дотримується тупа більшість роду Людина «розумна». Інтернет лише зробив їх блискавичними й масштабними. І якщо раніше у таких історіях завжди залишалося місце для поступового примирення, то сьогодні «скасування» нерідко набуває форми остаточного вироку, що породжує запитання про справедливість і межі громадського тиску.
У цифровому просторі культура відміни стала не лише гучним явищем, а й майже механізмом суспільної реакції. Те, що колись могло залишитися непоміченим, тепер швидко опиняється у центрі публічної уваги. Втрата роботи, контрактів, репутації чи навіть соціальних зв’язків перетворюється на реальність для тих, кого громада оголосила винним. При цьому своєрідне цифрове «правосуддя» функціонує поза межами офіційних інституцій: вирок виноситься не судом, а громадською думкою, що формується у стрічках соціальних мереж.
З одного боку, тут можна бачити прагнення до справедливості. Культура відміни виступає засобом боротьби з нетерпимістю та дискримінацією, дозволяє привертати увагу до проблем, які в іншому випадку залишилися б у тіні. Для пригнічених чи маргіналізованих груп це своєрідний голос, який раніше був заглушений. Вона також змушує публічних осіб бути уважнішими до власних слів і вчинків, нагадуючи про відповідальність перед суспільством. Крім того, важливим є й фактор швидкості: реакція відбувається миттєво, не даючи можливості замовчати або сховати скандал.
Та водночас виникає питання — чи завжди така практика справді наближає нас до справедливості? Під тиском натовпу навіть правдиві обставини нерідко губляться, а людина може бути позбавлена шансу на пояснення чи виправлення помилки. Таке «правосуддя» інтернету позбавлене процедурної рівноваги: тут немає адвоката, судді чи апеляції, а вирок часто остаточний. І хоча мета видається благородною, спосіб її досягнення може породжувати нові несправедливості.
Якщо аргументи на користь культури відміни апелюють до справедливості, швидкої реакції та відповідальності, то критика цієї практики виявляє її суперечливий і подекуди руйнівний бік. Адже замість рівноваги між етикою й правом виникає атмосфера поспіху, страху та масового тиску, де окремі дії чи слова отримують непропорційно жорстку відповідь. Саме тому противники культури відміни наголошують на низці проблемних аспектів, що потребують уважного аналізу.
Ще однією істотною проблемою є невідповідність між масштабом провини та суворістю «покарання». У багатьох випадках люди втрачають роботу, контракти, джерела доходу й репутацію за одну необережну фразу чи вчинок, який не становить тяжкого правопорушення. Наслідки для життя та кар’єри виявляються руйнівними, тоді як сам «злочин» може бути дрібним чи випадковим. Таке покарання виглядає надмірним, адже воно не спрямоване на виправлення чи діалог, а радше на публічне покарання і соціальне вигнання.
Критики вбачають у цьому не прагнення до справедливості, а суспільну жорстокість, коли людина стає символом проблеми, замість того щоб мати шанс виправити власні помилки.
Наступний суттєвий недолік полягає в тому, що загроза бути «відміненим» породжує атмосферу страху, яка обмежує свободу висловлювань і творчості. У суспільстві формується своєрідна самоцензура: люди намагаються уникати тем, які можуть виявитися суперечливими, говорять лише «безпечні» речі й утримуються від оригінальних або гострих висловлювань. У результаті зникає простір для повноцінного діалогу, адже замість зіткнення аргументів і пошуку істини ми бачимо прагнення уникати ризику.
При цьому небезпека постраждати від культури відміни зачіпає не лише публічних осіб, а й звичайних громадян: достатньо одного неправильного допису чи невдалого коментаря, щоб стати мішенню масового обурення. Критики наголошують, що такий клімат б’є не лише по окремих індивідах, а й по самому суспільству, яке втрачає різноманітність думок та можливість вільно обговорювати складні теми.
Особливою рисою культури відміни є її швидкоплинність та миттєва дієвість. Якщо традиційні механізми відповідальності за провину потребують часу — слідства, судового розгляду, процедурних кроків, — то у цифровому просторі вирок ухвалюється буквально за години.
Достатньо кількох дописів, аби тема стала вірусною, а суспільний тиск перетворився на справжній шквал. Така оперативність може здаватися перевагою: адже суспільство одразу реагує на несправедливість, не дозволяючи скандалу замовчатися.
Проте за цією швидкістю нерідко приховується й проблема: поспіх позбавляє суспільство можливості осмислити подію, перевірити факти, відрізнити емоцію від істини. Таким чином, цифрове «правосуддя» водночас виявляє силу солідарності та небезпеку імпульсивного осуду, що здатен зруйнувати репутацію людини ще до того, як пролунає зважене слово правди.
Ще однією прикметною рисою культури відміни є те, що вона не оминула навіть найвищі щаблі влади. Президенти, які перебували під пильним оком суспільства, не раз опинялися у вирі публічних скандалів. Достатньо одного невдалого висловлювання або непрозорого рішення — і інформаційний простір вибухає хвилею осуду. Те, що колись могло залишитися у вузьких політичних колах, сьогодні стає предметом масових дискусій.
Інший прояв цього феномену пов’язаний із бойкотом та втратами політичної легітимності. Історія знає випадки, коли заклики громадян не підтримувати того чи іншого президента, фактично, паралізували його політичні ініціативи. Такий «соціальний карантин» позбавляє можливості діяти, навіть якщо формально мандат ще зберігається.
Нерідко до цього додається й соціальне відторгнення, яке торкається не лише особи президента, а й усього його оточення. Колишні союзники відвертаються, а міжнародні контакти руйнуються під тиском громадської думки. Таким чином, «скасування» перетворюється на інструмент, що має силу змінювати політичні баланси.
Особливо показовим є момент миттєвої реакції: коли глобальні медіа та мережі формують уявлення про президента ще до того, як пролунає офіційне пояснення. За лічені години складається атмосфера «цифрового трибуналу», де вирок виноситься не судом, а емоцією мас. У цьому криється як очевидна перевага — здатність швидко виявляти суспільне невдоволення, так і небезпека — адже публічне тавро може випередити реальні факти й об’єктивну оцінку.
У випадках серйозних порушень, таких як тяжкі злочини або грубі прояви насильства, підстави для скасування можуть здаватися очевидними й беззаперечними. Проте більшість ситуацій значно складніші: поведінка чи висловлювання людини часто радше викликають сумніви, ніж становлять реальну загрозу, і потребують уважного, глибокого аналізу, що вимагає часу та свідомого обмірковування. На жаль, таке осмислення трапляється надзвичайно рідко.
Миттєвий характер соціальних мереж стискає складні соціальні проблеми в короткі повідомлення, одне речення або кілька секунд відео. У результаті тонкі й багатошарові дискусії витісняються, а суспільна увага перетворюється на категоричне «все або нічого». Люди поділяються на «хороших» і «поганих», тоді як реальність значно складніша і багатовимірніша.
Природа людини така, що помилки неминучі, а недосконалість — невід’ємна частина існування. Такі дії, як публічне розкриття приватної інформації чи особистих даних, здатні зробити будь-кого вразливим до тотального засудження. У цьому контексті варто замислитися: що справді сприяє позитивним змінам і як їх можна досягти, не вдаючись до миттєвого й безапеляційного засудження?
У ситуації, коли особа стикається з цькуванням у соціальних мережах, перш за все важливо зберігати спокій та дистанцію. Миттєва емоційна реакція в розпал конфлікту здатна лише розпалити ситуацію, тому корисно зробити паузу, оцінити обставини та обдумати, чи варто реагувати публічно, чи обмежитися приватними діями. Одночасно слід документувати перебіг подій: зберігати повідомлення, коментарі, скріншоти та інші докази, що дозволяють відтворити контекст і мають значення для власного розуміння ситуації або, за потреби, для звернення до юристів, модераторів платформ чи право-похоронних органів.
Важливо ефективно використовувати наявні механізми захисту у соціальних мережах. Блокування, скарги, видалення коментарів та повідомлень допомагають обмежити поширення шкоди, зменшити вплив хейтерівта запобігти ескалації конфлікту. Не менш значущим є пошук підтримки: спілкування з психологами, юридичними консультантами або організаціями, що займаються цифровою безпекою, а також підтримка близьких і колег, допомагають зберегти моральну рівновагу та самоповагу.
Якщо необхідно дати відповідь на звинувачення, слід обирати спокійний, зважений і чіткий тон. Публічне пояснення своєї позиції має бути фактологічним, без емоційного тиску чи взаємних звинувачень, що підвищує довіру до вашої точки зору та дозволяє уникнути додаткових конфліктів. Після періоду обдумування можна планувати поступове відновлення своєї присутності в онлайн-просторі або повернення до професійної діяльності, демонструючи готовність до діалогу, а не конфронтації.
Нарешті, досвід цькування може стати уроком для майбутнього. Важливо аналізувати власну поведінку у публічному просторі, враховувати контекст і можливу реакцію аудиторії, але робити це без надмірної параної чи обмеження свободи слова. Такий підхід дозволяє перетворити небезпечні ситуації на можливість для навчання, зміцнення власної стійкості та розвитку соціальної компетентності.
Культура відміни є явищем, що поєднує потужний потенціал соціального впливу та серйозні ризики. Вона здатна висвітлити системні проблеми, привернути увагу до дискримінації, насильства та порушень етичних норм, а також надати голос тим, хто раніше був позбавлений можливості його висловити.
Разом із тим, миттєва реакція цифрових платформ, тиск натовпу та відсутність об’єктивного процесу часто призводять до непропорційного покарання, втрати репутації та обмеження свободи слова. Часто зусилля натовпу замінюють конструктивний діалог, а критика перетворюється на цькування, що шкодить не лише тим, кого «скасовують», а й самій культурі дискусії.
Вихідним принципом, який дозволяє зберегти баланс, може стати акцент на освіті, діалозі та можливості виправлення. Надання людям шансу на усвідомлення власних помилок і їхню корекцію дозволяє використовувати потенціал культури відміни як механізму соціальної відповідальності, не перетворюючи її на інструмент безжальної помсти чи цензури.
Таким чином, культура відміни повинна розглядатися як складний інструмент соціальної етики, що вимагає поміркованості, зваженості та поваги до людської природи. Її цінність полягає не в миттєвому покаранні, а у можливості формувати суспільство, здатне одночасно критикувати і навчати, притягувати до відповідальності і підтримувати розвиток.
За матеріалами newssky.com.ua
