8 січня 2025-го поету-шістдесятнику Василю Симоненкові могло б виповнитися 90 років, але він назавжди залишиться 28-річним. Є кілька версій щодо причин його загибелі, але подробиці залишаються загадкою й до сьогодні.
За офіційною версією, Симоненко помер у Черкаській обласній лікарні 13 грудня 1963 року від відмови нирок, спричиненої онкологічним захворюванням. Але за рік до цього його жорстоко катували у міліції, затримавши на вокзалі нібито за дрібне хуліганство. Хтось вважає це банальним свавіллям міліціонерів, інші дослідники й друзі поета не сумніваються, що йдеться про помсту КДБ, політичне переслідування і початок політичних репресій проти непокірних.
«Чим били — не знаю, — розповідав Симоненко своїм колегам, які забирали його з міліцейського відділку. — Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку. Я, бачте, не сподобався їм».
Ще з початку 1990-х років родина Симоненка намагалась шукати правду в архівах МВС — проте документи щодо цього випадку найімовірніше осіли в Москві, як і багато резонансних справ того часу. Не проливають світла на смерть поета і звернення до Служби безпеки України. Зокрема, доктор історичних наук Михайло Рогожа посилається на офіційну відповідь від СБУ: тут науковцю повідомили, що матеріали про Василя Симоненка в архівах відомства відсутні. На думку Рогожі, вони можуть бути або під грифом вічного зберігання, або ж знову таки — у Москві.
Інфографіка: NV
Єдине, що збереглося — це спогади сучасників, листи й записи у щоденнику самого поета. І лише за ними ми можемо реконструювати події, що сталися понад 60 років тому.
Шевченківська хода в Одесі. У центрі Лесь Танюк, за ним Василь Симоненко, поряд Володимир Яворівський, нижче – Неллі Корнієнко і Василь Стус, 1961 рік / Фото: Володимир Яворівський
Биківня — цвинтар розстріляних ілюзій
Наприкінці лютого 1962 року режисер Лесь Танюк організував мистецький вечір, присвячений Лесю Курбасу, якого за часів Сталіна розстріляли у Сандармоху. По завершенні до нього підійшла заплакана жінка й сказала: «От ви все про Соловки, хто і як там розстріляний… а в нас під Києвом свої Соловки. Людей полягло там не менше, ніж на Соловках, а ніхто ні слова».
Вже за кілька днів Танюк разом зі своїми друзями, художницею Аллою Горською і Василем Симоненком, пішли до лісу навпроти Биківні у супроводі місцевого чоловіка. У щоденнику Танюка від 26 серпня 1962 року є такий допис: «Сосни тут пророслі крізь людські скелети, якщо взяти пробу піску, натрапиш на кров і вапно, яким „гасили трупи“. Кожен з нас трьох — Алла, я й Василь — відчули на собі доторк того світу… мертва земля, яка витискає все те з себе, — і на поверхні її – вимиті з землі черепи, кістки».
Вийшовши на галявину, друзі побачили, як ватага хлопців грає у футбол. Увагу Василя привернув м’яч — а підійшовши ближче й взявши його до рук, він обімлів: то був дитячий череп, прострелений ззаду, у тім’я. Діти набили його сіном для ваги, а імпровізовані ворота склали з інших, більших черепів. Вимиті з землі, відшліфовані часом. Все навколо було всіяне черепами.
Місцевий житель розповів друзям, що розстрілювали людей не німці під час Другої світової, а сталінське НКВС у 1936−38 роках, при цьому жителів села змушували вирубувати ліс для масових поховань. Огородили у глибині лісу ділянку триметровим парканом заввишки й привозили трупи розстріляних з Києва по п’ять-шість машин за ніч. І навіть трамваєм привозили накривши його брезентом. А розстрілювали, у Лук’янівській спецтюрмі та у підвалах Жовтневого палацу. «Відмітьте: всі черепи прострелені ззаду, — цитує Танюк чоловіка, який привів його з друзями у Биківнянський ліс. — Німці — ті ставили в ряд і лупили з кулемета. А наші патронів шкодували, стріляли ззаду. Котрі ще живі були, на місці добивали, лопатами». Після цього слова «наші», згадує режисер, Василь став мовчазним і нахмуреним. А коли присіли на узліссі прикурити, він раптом зачитав рядки вірша, якого склав щойно:
Ми топчемо і ворогів, і друзів…
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Василь Симоненко у робочому кабінеті редакції Молодь Черкащини, 1963 рік / Фото: Музейна кімната «Робочий кабінет Василя Симоненка»
Прощаючись, друзі домовились, що нікому нічого не розповідатимуть, допоки все не оформлять документально, актом. Зійшлися на тому, що шукатимуть свідків і доказів, спробують також щось знайти в архівах. «Тиснучи руку Василеві на прощання, відчув, що він увесь як побитий. Що це його приголомшило», — пише Танюк.
«Відчуваю, ніби щось обірвалося всередині»
Від того дня минув рік, друзі зробили заяву про страшну знахідку до Київської міської ради. А улітку 1963 року стався фатальний випадок, який вартував Симоненкові життя.
Перше публічне свідчення з цього приводу у 1991 році написав черкаський журналіст Віктор Онойко, який знав Василя ще зі студентських літ, а потім працював разом із ним у газеті Молода Черкащина. Саме він разом з колегами, Петром Жуком та Миколою Негодою, забирав Симоненка з міліційного відділку на залізничній станції поблизу міста Сміла.
Онойко каже, що 6 червня усі бачили Василя у редакції, а наступного дня він не прийшов — і хтось сказав, що його забрала міліція. Виявилось, що напередодні той проводжав друга на поїзд на вокзалі у Черкасах. Вони трохи випили, проте не були п’яними. Василь відлучився до вокзального буфету купити цигарки, проте продавчиня облаяла його, сказавши, що зараз у неї обідня перерва. Насправді до перерви залишалось 15 хвилин, тому поет наполягав, щоб його обслужили. Продавчиня викликала міліціянтів, наскаржившись на «нахабу», а ті затримали Симоненка й чомусь відвезли до Сміли — у транспортний відділок.
«Я, бачте, не сподобався їм, — приводить слова поета у своїх спогадах Онойко. — Коли везли туди — погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзати. Я ж їх поліцаями обізвав іще. Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей як до бидла. А ще кортить владу свою показати. Ви думаєте, хто на себе ту форму нап’яв?»
Онойко зазначає, що визволяти колегу довелось аж через обком партії та особисто секретаря Смілянського міськкому, який написав записку до міліціонерів. Він жахнувся, коли вів Василя до автівки: всі руки були в синцях і він ледве тримався на ногах. Поет розповів, що його зачинили у міліційному казематі, а коли він грюкав штовхнули обличчям донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами. «Я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Ото він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось там обірвалося усередині», — сказав Симоненко.
Василь Симоненко з друзями на подвір’ї своєї хати, початок 1960-х років / Фото: Музейна кімната «Робочий кабінет Василя Симоненка»
Вже через три місяці після цього побиття 28-річний чоловік, який ніколи не скаржився на здоров’я, потрапить до лікарні з гострою нирковою недостатністю. Лікарі довго не зможуть поставити діагноз і врешті, після консультації з київськими медиками, зійдуться на тому, що це онкологія.
Три місяці інтенсивного лікування нічого не дасть — Симоненко помре 13 грудня 1963 року. А ще через сім років за загадкових обставин по-звірячому уб’ють художницю Аллу Горську, що теж була у Биківні — цю справу «повісять» на її свекра, якого знайдуть на колії з відрізаною головою.
Невигідний для всіх
Документальних доказів того, що смерть поета, як і художниці, напряму пов’язана зі знахідною у Биківнянському лісі, ми не маємо й досі. Але смерть Симоненка була дуже вигідна системі. Онойко вважає, що поетом зацікавилися органи держбезпеки та на нього був лихий сам Микита Хрущов за його знущальний вірш:
В труні лежить не вождь і не маестро,
А просто — кукурудзяний качан.
Труна із тупості, бездарністю оббита;
Бредуть за нею стомлені думки…
Похорон Василя Симоненка. Михайлина Коцюбинська та Алла Горська, грудень 1963 року / Фото: Музейна кімната «Робочий кабінет Василя Симоненка»
Інший дослідник творчості поета і його однокурсник Володимир Біленко каже, що на Василя справді накинули оком із КДБ, проте невідомо, чи підлаштовували фізичну розправу. На його думку, яку він висловлює у книзі Тернистий шлях до читача, на початку 60-х для міліціонера було великою радістю схопити підпилого (не п’яного!) журналіста, вчителя, держслужбовця, комсомольського чи навіть партійного працівника.
«Це була своєрідна помста отієї правоохоронної черні походженням переважно з села за власну, можливо, й не усвідомлену нижчість, а по суті – свідома демонстрація своєї нібито вищості, своєї влади… І якщо ще й офіцер був такого ж рівня і з такою ж психологією дурисвіта, та якщо „взятий“ ще й зважується відстоювати свою гідність, опиратися свавіллю, тоді й ставалося те, що сталося з Василем Симоненком», — вважає він.
Не випадково, що навіть після смерті поета КДБ продовжував відстежувати вплив його творчості на суспільну свідомість. «У Галузевому державному архіві СБУ зберігається текст донесення в ЦК КПУ про радіопередачу на Радіо Свобода з нагоди виходу у світ Окрайців думки Василя Симоненка, — пише Михайло Рогожа у статті Щоденники Василя Симоненка як джерело дослідження витоків українського шістдесятництва. — У ньому зазначалося, що чекісти ведуть розшук автора передмови Щоденника, виявили її самвидавівські копії, зокрема при арешті Валентина Мороза та інших антирадянщиків».
Портрет Василя Симоненка роботи графікою Алли Горської, 1964 рік / Фото: Алла Горська
В СРСР за життя поет видав лишу одну поетична збірка — Грім і тиша. Потім видали ще одну книгу, нещадно порізану і перекручену цензурою — поет мав залишатися «радянським». Але у 1960−70-ті роки набули великої популярності самвидавні поезії Симоненка. І ця заборонена література була злісною сатирою на радянський лад: йдеться про той же Некролог кукурудзяному качанові, Злодій, Суд, Балада про зайшлого чоловіка. Він викривав реалії деспотичного режиму, який так і не пішов у небуття слід за Сталіним, у Брамі та Гранітні обеліски, як медузи і таврував російський шовінізм у вірші-посланні Курдському братові.
Його творчість, несумісна з комуністичною партійною ідеологією, повернеться в Україну відкрито лише у часи незалежності, при цьому багато віршів і записів було втрачено.
За матеріалами nv.ua
