У багатьох країнах грудень має свій звук і це – Різдвяна пісня. Він повторюється в супермаркетах, у голлівудських сценах, у рекламі й серіалах — чотири ноти, що біжать колом, ніби хтось невидимий підкидає у повітря дрібні крижинки. На Заході це “Carol of the Bells”. В Україні — «Щедрик».
І цього Різдва ця мелодія звучить інакше: як нагадування, що найпопулярніша “різдвяна” пісня світу виросла з української традиції та українського політичного моменту — і що її історія напряму впирається в місто, яке Росія прямо зараз перетворює на руїни: Покровськ.
Покровськ сьогодні — це не туристичний пункт і не “точка на мапі Донбасу”. Це фронтова агломерація, логістичний вузол і символ — і в військовому, і в культурному сенсі. Місто – ключова ціль російського наступу в Донецькій області, яке зазнало масштабних руйнувань; Москва при цьому неодноразово заявляла про “взяття” Покровська, тоді як Україна заперечує повний контроль РФ.
Але Покровськ важливий не лише тим, що через нього проходять дороги й колії. Він важливий тим, що саме тут — у тодішньому залізничному Гришиному — на початку ХХ століття працював і формувався Микола Леонтович, композитор, чиє аранжування «Щедрика» згодом підкорило Європу й Америку.
Це історія про музику, яку світ полюбив, не завжди знаючи її походження. Про державу, що намагалася “проспівати” себе світу, коли її ще не визнали. І про імперську логіку, яка століттями повторюється: якщо не можеш підкорити країну, — вбий її голос; якщо не можеш убити голос, — перепиши його так, щоб там не лишилося назви “Україна”.
Читайте також: Українські фільми у шорт-листі Оскар-2026: хто претендує на премію
Місто під вогнем: Покровськ як військова ціль і як метафора
Бої на Покровському напрямку тягнуться місяцями й давно перетворили околиці міста на лінію постійного тиску. Українське командування визнавало тактичні відходи з окремих позицій (коли тримати їх ставало логістично невиправдано), але наполягало, що оборона в місті й довкола нього триває. Олександр Сирський: “Українські підрозділи утримують частину Покровська попри відхід з деяких позицій, а ситуація супроводжується інформаційними маніпуляціями з боку РФ”.
У середині грудня 2025 року Сирський публічно заявив, що українським силам вдалося відновити контроль приблизно над 16 км² у північній частині Покровська, а також повернути значніші ділянки на захід від міста (в районі кількох населених пунктів).
Ця деталь важлива не лише як військове зведення. Вона пояснює, чому “Покровськ захоплено” і “Покровськ тримають” можуть одночасно звучати в одному інформаційному просторі: місто може частково бути “сірою зоною”, куди заходять малі групи, де лінія контролю рветься кварталами й вулицями, а руїни використовуються для постановочних кадрів. Саме тому в таких точках війни слова — це теж зброя.
А тепер — різкий злам перспективи: Покровськ у цій війні став ще й мішенню, яка б’є по пам’яті. Бо це місто пов’язане з одним із найупізнаваніших символів української культури ХХ століття — «Щедриком».
Читайте також: Помер Степан Гіга: автор хітів “Цей сон”, “Яворина” і “Золото Карпат”
Як Покровськ “увійшов” у мелодію: Леонтович у Гришиному
Початок ХХ століття. Гришине — робітниче залізничне містечко (тепер Покровськ). Саме сюди Леонтович приїздить працювати вчителем співу. Він організовує хор робітників, збирає оркестрик, формує репертуар, в якому звучать різні традиції — але особливий акцент робить на українській музиці. Його активність і культурна позиція спричиняють конфлікт із владою, і врешті він змушений залишити посаду та виїхати.
Це ключовий момент, бо ми часто уявляємо геніальних композиторів у “високих” салонах і консерваторіях. А Леонтович у Гришиному — це музика як робота, як щоденна практика з людьми, які живуть біля депо, рейок і майстерень. І саме в такому середовищі народжується його особливий слух до народного матеріалу: не “фольклор як музей”, а фольклор як жива енергія громади.
Далі буде Київ, професійні кола, прем’єра — але без цього “станційного” досвіду Леонтовича історія “Щедрика” могла б бути іншою.
«Щедрик» — це не про дзвони. Це про достаток, весну й ластівку
Оригінальний «Щедрик» — це щедрівка: пісня побажання на новий рік (у старій календарній традиції), з образом ластівки, що прилітає в господу й “наспівує” майбутній достаток. Тімоті Снайдер у своєму есеї спеціально наголошує: українське походження пісні — не дрібна примітка, а ключ до того, що саме зробило мелодію настільки “не схожою” на звичний західний різдвяний канон.
Музично “гачок” тут — остинатний чотиринотний мотив, який повторюється й нарощує напругу. Саме він пізніше “попросився” в англомовний образ дзвонів: ніби дзенькіт, що біжить колом. Але первісний сенс — не дзвони й не “Merry Christmas”. Це інша культурна оптика: обрядова пісня про життя після зими.
І тут починається цікаве: як така пісня стала інструментом політики.
Київ 1916: прем’єра, яка відкрила “вікно” в Європу
У грудні 1916 року виконання «Щедрика» в обробці Леонтовича в Києві приносить йому гучний успіх. На той момент Україна ще не має стійкої незалежної державності — попереду революції, хаос, війна, боротьба за контроль над територією. Але культурний продукт уже готовий: короткий, впізнаваний, дуже “несхожий”, здатний чіпляти слух навіть без перекладу.
Це важливо: іноді “державу” в світі вперше помічають не через дипломатичні ноти, а через мистецтво. Так стається і з «Щедриком».
Коли хор стає МЗС: культурна дипломатія УНР
Після Першої світової війни Українська Народна Республіка (УНР) намагається закріпити себе як суб’єкт міжнародної політики. Визнання не дається легко. Тому українська еліта робить ставку на те, що сьогодні назвали б “м’якою силою”: Європейська місія Української республіканської капели (1919–1921) — великі гастролі, що мали показати Європі існування окремої української культури та права України на державність. Це детально описано в академічному дослідженні Тіни Пересунько про 100 років української культурної дипломатії.
Суть була проста й геніальна: якщо світ не читає твої меморандуми — змусь його слухати твої пісні. І «Щедрик» у цьому наборі став “ідеальною зброєю”: він працював без перекладу.
Так формується парадокс: світ може й не визнає УНР політично, але впускає українську мелодію в свою культурну пам’ять.
1922: Америка, Карнегі-Хол і мить, коли мелодія стає “міжнародною”
Гастролі приводять український хор і в Північну Америку; «Щедрик» звучить у США, зокрема в Карнегі-Холі, і починає жити окремим життям у західному просторі.
Це той момент, коли українська пісня стає матеріалом, з якого інша культура згодом зробить власний “різдвяний стандарт”. Не зі зла — так працює культурне запозичення. Але далі починається те, що історик Тімоті Снайдер називає колоніальною історією: походження зникає з поля зору.
У своєму тексті “O Generous One!” (тобто “Щедрий!”): мелодія стала “нашою” (західною) різдвяною звичкою, але її походження й контекст — українські.
«Колядка дзвонів» вирізняється тим, що вона походить з іншої традиції: українських народних пісень, зокрема давніх українських народних пісень, що вітають новий рік, закликають сили природи назустріч людській праці та приносять добробут. Їх називають щедрівками , «колядками радісних пісень» або, трохи буквальніше, піснями для щедрого. Слово «магія» часто використовується на Різдво; ця пісня бере свій початок у ритуалах, які справді були магічними. І, можливо, саме тому вона й дійшла до нас.
До появи християнства, і, власне, протягом століть після цього, ці пісні оркестровалися та стикалися з силами, які могли принести бажане, а саме щедрість весни після зимової холоднечі. Язичницький новий рік починався, розумно кажучи, у лютому чи березні, з приходом ластівок або рівнодення; радісні колядки були відсунуті на січень чи 31 грудня християнством, а одна з них була відсунута глибоко в грудень американцями, перетворившись на різдвяну колядку.
Мелодія, яку я чув у соборі Святого Павла в Торонто під назвою «Коляда дзвонів», — це українська народна пісня. Її аранжував як «Щедрик» український композитор Микола Леонтович у середині Першої світової війни, ймовірно, на основі народної пісні з українського регіону Поділля. Чотири давні провідні ноти мелодії звучать як крапання бурульок у поєднанні зі співом птахів. Тексти пісень Леонтовича вловлюють земну прямоту та заклинальну мету давніх пісень.
Щедрик (оригінал) Ще́дрик, щедри́к, ще́дрівочка, При́летіла ла́стівочка, Ста́ла собі́ ще́бетати, Го́сподаря ви́кликати: «Ви́йди, вийди́, го́сподарю, По́дивися на кошару́ — Там овечки́ покотили́сь, А ягнички́ народили́сь. В те́бе това́р весь хороши́й, Бу́деш мати́ мі́рку гроше́й, В те́бе това́р весь хороши́й, Бу́деш мати́ мі́рку гроше́й, Хоч не гроші́, то полова́, В те́бе жінка́ чорноброва́. Хоч не гроші́, то полова́, В те́бе жінка́ чорноброва́. Ще́дрик, щедри́к, ще́дрівочка, При́летіла ла́стівочка. Ста́ла собі́ ще́бетати, Го́сподаря ви́кликати: «Ви́йди, вийди́, го́сподарю, По́дивися на кошару́ — Там овечки́ покотили́сь, А ягнички́ народили́сь. В те́бе това́р весь хороши́й, Бу́деш мати́ мі́рку гроше́й, В те́бе това́р весь хороши́й, Бу́деш мати́ мі́рку гроше́й, Хоч не гроші́, то полова́, В те́бе жінка́ чорноброва́. Хоч не гроші́, то полова́, В те́бе жінка́ чорноброва́. Ще́дрик, щедри́к, ще́дрівочка, При́летіла ла́стівочка.
1936: Вілгауський, NBC і народження “дзвонів”
У 1936 році американський композитор/диригент Пітер Вілгауський створює англомовний текст і аранжування, які перетворюють “ластівку і достаток” на “дзвони й Різдво”. Carnegie Hall прямо пояснює цей вузол: Вілгауський закріпив версію для хору, а після виконання з NBC Symphony опублікував її — так мелодія стала різдвяним хітом американського медіапростору.
Carol of the Bells Hark how the bells, sweet silver bells, all seem to say, throw cares away Christmas is here, bringing good cheer, to young and old, meek and the bold, Ding dong ding dong that is their song with joyful ring all caroling One seems to hear words of good cheer from everywhere filling the air Oh how they pound, raising the sound, o'er hill and dale, telling their tale, Gaily they ring while people sing songs of good cheer, Christmas is here, Merry, merry, merry, merry Christmas, Merry, merry, merry, merry Christmas, On on they send, on without end, their joyful tone to every home Ding dong ding… dong!
Дзвінка колядка Дзвоників дзвін Всім розповів: Радісний час, Свято у нас! Тут вже Різдво, Сміх принесло Для молодих І для старих. Дзинь-дзинь-дзилинь Чується дзвін. Коляднички Мов дзвіночки. З усіх усюд Кутю несуть, Віншують нас В Різдвяний час. Для всіх родин Лунає дзвін, Казку Різдва Розповіда. Дзвони і спів, Йдуть звідусіль. Різдво прийшло, Мир принесло. Хай до всіх прийде Різдво веселе! Хай до всіх прийде Різдво веселе! Свято іде. Хай принесе Різдвяний дзвін У кожен дім! Дзинь-дзинь-дзилинь
Важливо: саме тут відбувається перепрошивка сенсу. Музика лишається українською за походженням, але наратив стає універсальним і “безпаспортним”. “Carol of the Bells” вирушає в попкультуру — аж до Home Alone (“Сам удома”) та сотень каверів.
1921: ціна голосу — вбивство Леонтовича
Паралельно з глобальною “кар’єрою” мелодії є інша лінія — трагічна. У січні 1921 року Леонтовича вбивають у домі батьків. У радянські часи це подавали як побутовий злочин, але після відкриття архівних матеріалів в Україні дедалі частіше говорять про політичний характер убивства та причетність чекістського агента. Таку версію викладає, зокрема, музей Леонтовича.
Сенс тут ширший за біографію: імперська система завжди уважна до тих, хто робить культуру інструментом самоусвідомлення. Бо культура — це не “декор”, це прошивка ідентичності.
Снайдер і “колоніальна амнезія” різдвяних плейлистів
Тімоті Снайдер пише про дивне відчуття: “Чуєш “Carol of the Bells” у соборі — і раптом усвідомлюєш, що слухаєш українську пісню, з якої “вичистили” Україну. Можливо, це нереалістично, але я хотів би, щоб українське походження пісні завжди визнавалося”.
Його теза проста й неприємна: історія перетворення «Щедрика» на безконтекстну “американську колядку” — це маленький приклад того, як великі культури поглинають імена малих або колонізованих. А російське вторгнення — продовження цієї логіки вже танками й ракетами.
Покровськ 2025: битва за місто — і битва за право на походження
Тепер повернімося в сьогодні.
Росія намагається фізично зламати Покровськ — місто, яке пов’язують із періодом становлення Леонтовича. Місто є однією з головних цілей наступу, зазнало значних руйнувань, а інформаційна війна навколо “захоплено/не захоплено” стала окремим сюжетом.
Українська сторона заявляє про контрдії та повернення частини територій у місті й довкола нього — зокрема про 16 км² у північній частині Покровська, — що додатково підкреслює: історія тут не закінчена, а фронт не зводиться до одного прапора на фото.
І це накладається на іншу реальність: коли українці чують цього сезону “Carol of the Bells”, вони чують не лише “атмосферу свята”. Вони чують сигнал: у світі є мелодія українського походження, яка стала глобальною; і в той самий час Росія намагається стерти з карти простір, де ця мелодія формувалася.
Чому ця історія важлива світові — не тільки Україні
Тому що вона про визнання боргу.
Світ любить різдвяні традиції як “вічні”. Але вони не вічні — вони зроблені людьми в конкретних місцях і під конкретним тиском історії. “Carol of the Bells” — один із найсильніших прикладів того, як українська культура стала частиною світової норми, навіть коли світ не встиг (або не захотів) назвати її ім’я.
Тому мінімум, який може зробити міжнародна аудиторія, — це повернути пісні паспорт:
- називати українське походження мелодії;
- згадувати “Щедрик” поряд із “Carol of the Bells”;
- розуміти, що ця мелодія народилася не як “саундтрек до шопінгу”, а як обрядова пісня про достаток — і стала дипломатичним жестом України.
У грудні 2022 року, через десять місяців після початку нинішнього вторгнення, «Щедрик»/«Carol of the Bells» здійснив чудове повернення до Карнегі-Холу, що трохи допомогло.
“Щедрість” як слово, яке повертається
Є щось майже болюче в тому, що “Щедрик” — пісня про прихід щедрості — став різдвяним символом у світі, який звик сприймати мирне Різдво як само собою зрозуміле. Снайдер формулює це прямолінійно: українці своєю стійкістю дають іншим змогу святкувати “нормально”, і найменше, що можна зробити у відповідь, — пам’ятати, чию пісню співаєш.
Нині пісня Миколи Леонтовича продовжує жити й надихати. Щороку на Різдво з’являються нові аранжування Carol of the Bells. Хоча досі у світі є багато виконавців, які нічого не знають про українського композитора, а тим більше про УНР. Історію цієї доби української державності навряд чи можна знайти в закордонних підручниках світової історії. Але у світі добре знають про сьогоднішню боротьбу України за незалежність, адже Росія досі не змирилася з нашим існуванням.
А Покровськ у цьому сюжеті — не “декорація”. Це пункт, де культурна історія торкається війни буквально: місто, пов’язане з Леонтовичем, сьогодні живе під ударами, а його назва в новинах — поруч із кілометрами фронту, штурмами й руїнами.
І якщо ця пісня колись починалася як спосіб сказати світу “ми є”, то тепер вона знову звучить як те саме повідомлення — тільки вже на тлі вибухів.
За матеріалами politico.eu
