Про що це кіно насправді
Формально Ти — космос — історія космічного далекобійника Андрія Мельника з Хмельницького, який возить ядерні відходи на Каллісто, супутник Юпітера. Поки він «на зміні» десь за сотні мільйонів кілометрів від дому, Земля вибухає, і Андрій раптово лишається, як йому здається, останньою людиною у Всесвіті.
Його єдиний співрозмовник — корабельний ШІ-робот Максим: квадратна «голова» на маніпуляторі та голос Леоніда Попадька, який одночасно веселить і дратує. І десь між рутиною останнього рейсу та екзистенційною панікою Андрій ловить сигнал від француженки Катрін, що застрягла біля Сатурна. Вони не бачать одне одного, говорять через космос, сваряться, жартують, поступово закохуються — і раптом виявляється, що це не стільки кіно про кінець світу, скільки про останній шанс на любов.
На рівні сюжету це дуже простий ромком: два одинаки, купа перешкод, road movie, тільки дорога — між орбітами планет. Але фон у них такий, що зазвичай служить підкладкою для депресивних артгаусних драм або ноланівського пафосу: апокаліпсис, вакуум і повна самотність.
Космос, який побудували на заводі десь під Фастовом
Головне відкриття Ти — космос: це перший український науково-фантастичний фільм, де картинка не треба виправдовувати фразою «для наших грошей нормально».
Бюджет — всього €800 000 (для жанру, де Голлівуд починає розмову з $20 млн) — із них частину дали Держкіно, європейські фонди та бельгійські копродюсери.
За ці гроші команда:
- побудувала п’ять повноцінних модулів корабля «Обрій-2» у старих павільйонах на «Київнаукфільмі»;
- окремо сконструювала аніматронічного робота Максима — з кастомним маніпулятором, яким режисер керував зі смартфона;
- віддала на постпродакшн (VFX, космос за ілюмінаторами, зовнішні плани корабля) близько €300 000, працюючи з українською студією Magic Room.
Виглядає це саме так, як і має виглядати український космос: не стерильні скляні коридори з рекламних роликів Apple, а щільний робочий «бублик» із кнопками, переклеєними табличками й кавоваркою, схожою на радянський автомат із газованою. Прототипи для частини реквізиту команда буквально шукала в ліфтах на Караваєвих дачах і на заводах — аби зберегти відчуття, що цей корабель збирали тут, на якомусь «Південмаші-2».
Це важливий момент: українськість у фільмі — не прапор у титрах, а текстура світу. Від пластилінових скульптур Андрія (відсилання до матері-скульпторки) до його колекції платівок із піснями про зорі — все це створює відчуття тепла й домашності, яке постійно контрастує з чорнилом вакууму за ілюмінатором.
Остання любов у Всесвіті як ромком 30+
На папері «космічний далекобійник з Хмельницького, який шукає любов біля Сатурна» звучить як мем. На екрані — це дивно ніжна історія двох людей за сорок, які раптом зрозуміли, що другого шансу не буде.
- Володимир Кравчук (нині військовослужбовець ЗСУ) будує Андрія як типовий український інтроверт-буркотун: трішки нероба, трішки прокрастинатор, з прекрасним внутрішнім світом, який чесно намагається нікому не показувати.
- Його мова — це суміш побутових прислів’їв, легкого мату й несподівано ніжних спроб пояснити, чому йому все одно страшно.
- Дарія Плахтій фізично з’являється у фільмі ненадовго, але її голос і присутність за кадром тримають другу половину сюжету — настільки, що акторку уже відзначили українські кінопремії.
Хімія між ними виникає з дуже життєвої точки: вони не молоді, не глянцеві, не готові до нових стосунків — але або зараз, або ніколи. Вибух Землі лише виносить це на поверхню. Те, що вони формально «останні люди у Всесвіті», працює не як високий концепт, а як збільшувальне скло для дуже земного конфлікту: чи не пізно ще ризикнути собою заради когось іншого.
При цьому фільм не впадає в важку філософію на кшталт Ad Astra («До зірок» з англ. — науково-фантастичний драматичний фільм 2019 року режисера Джеймса Грея з Бредом Піттом у головній ролі). Остріков свідомо тримає тон у зоні «гірко, але смішно»:
- жарти робота Максима, який щиро хоче «захистити свою людину»;
- дрібні побутові сцени — від сварок через економію кисню до пасивно-агресивних компліментів;
- зворушлива незграбність Андрія, коли він уперше пробує говорити з Катрін «як дорослий чоловік, а не як людина-корабель».
Це ромком, який випадково опинився в космосі, а не ще одна «велика медитація про сенс буття».
Human touch: режисура, що любить своїх персонажів
Павло Остріков до цього вже встиг зробити собі ім’я коротким метром — Випуск’97, Golden Love та інші історії про самотніх інтровертів, які ніяк не наважаться на перший крок. Ти — космос — логічне продовження цієї лінії, просто з космічним бюджетом у лапках.
Що тут класно працює:
- Інтонація. Остріков легко перестрибує з комедії в щем і назад, не зраджуючи персонажам. Немає ані цинізму, ані солодкої патоки: він дивиться на своїх героїв із ніжною іронією.
- Гуманізм. Це з тих рідкісних фільмів, де ви відчуваєте, що режисер любить буквально всіх — і космічного далекобійника, і француженку, і самотній ШІ, який теж, по-своєму, боїться лишитися один.
- Українські відсилання. Від саундтрека з нашими піснями про зорі до дрібних жартів, які зрозумілі саме тут, у країні, де «любов на відстані» раптом стала масовим досвідом через війну.
Недарма світова прем’єра відбулася на Toronto International Film Festival, а далі фільм почав збирати нагороди на профільних фантастичних фестивалях у Страсбурзі, Трієсті, Невшателі, Чехії та виграв Гран-прі Одеського кінофестивалю-2025 за глядацьким голосуванням.
Це важливий маркер: міжнародна кіноспільнота бачить у стрічці не «military curiosity з України» (військова цікавість), а повноцінне жанрове кіно.
Сай-фай за €800 000 та відмова від Голлівуду
Окрема сюжетна лінія — те, як саме цей фільм з’явився.
- Ідея народилась близько дев’яти років тому, а над проєктом загалом працювали сім–десять років — від перших напрацювань сценарію до прем’єри.
- На одному з пітчингів у Монреалі американська компанія пропонувала подвоїти бюджет, але за умови, що герої стануть американцем і китаянкою, а історія — глобальною у дуже специфічному, «нетфліксовому» сенсі. Команда відмовилася: Остріков принципово робив кіно про українця й француженку.
- Постпродакшн підтримували європейські фонди, зокрема ESFUF, окремі етапи проходили в рамках тренінгів APostLab та програм копродукції.
Результат: кейс, який уже вивчають великі студії. Представники Sony’s Screen Gems, подивившись фільм у Торонто, просто запитували: як саме вдалося зробити настільки переконливий космос із таким бюджетом — у них нижня планка для подібних проєктів — $20 млн.
Водночас стрічка поки що не окупилася: попри продаж прав у Північну Америку та декілька європейських країн, значну частину доходу «з’їдають» сейлз-агенти, а український прокат лише починається.
Тобто це приклад дуже амбітного авторського кіно, яке балансує між фестивалями й масовим глядачем. Якщо в Україні вдасться зробити ті ж 40–50 млн грн бокс-офісу, про які мріють продюсери, це буде сигналом не тільки для ForeFilms, а й для всього ринку: український глядач готовий платити за власну фантастику.
Чому «Ти — космос» боляче дивитися саме нам
У мирний час Ти — космос працював би як чарівний жанровий експеримент: миле кіно про самотність і любов у космосі. У 2025-му в Україні він працює зовсім інакше.
- Андрій, який роками добровільно обирає самотність «у рейсі», виглядає як людина, що ховається від світу — а потім втрачає його буквально за секунду. Ми дуже добре знаємо, як це: відкладати життя «на потім», а потім прокидатися 24 лютого або після чергового масованого обстрілу.
- Корабель, заповнений дрібницями з минулого життя, — прямий родич наших «тривожних валіз» і квартир, в яких давно живуть коробки, зібрані «на всяк випадок».
- Тема «останнього шансу» для людей за сорок — теж болюче впізнавана: це кіно про покоління, яке встигло прожити нормальне доросле життя, а зараз раптом опинилося на краю світу.
При цьому фільм не тисне на воєнні тригери напряму. У ньому немає Росії, ракет, фронту. Але є головний меседж, який зараз зчитується особливо гостро: людині потрібна людина, і чекати апокаліпсису, щоб це зрозуміти, — погана стратегія.
Вердикт
Якщо без пафосу, то Ти — космос — це:
- дуже смішна та дуже щемка історія кохання людей, які запізнилися на молодість, але не хочуть запізнитися на своє «нарешті»;
- демонстрація того, що український сай-фай може виглядати гідно навіть за воєнних і бюджетних обмежень;
- рідкісний приклад фільму, який не соромно показати і друзям, далеким від українського контексту, і тим, хто ходить у кіно лише на «Марвел».
Якщо хочеться цифр — це справді дуже чесні 10/10 для нашого контексту й мінімум 8/10 за будь-якою міжнародною шкалою.
