Відкрити для себе унікальний пласт вітчизняної культури, зірки якого за радянських часів були знищені, а їхні твори забуті, співгромадян підштовхнула велика війна й необхідність остаточно розставити крапки над «і».
«Зачекайте, це хто — Тімоті Шаламе? Ні, це наш Лесь Курбас», — усміхається в TikTok Софія Безверха, блогерка у стилізованому під початок XX століття вбранні. Три роки Безверха, також відома як krapka.krapka, розповідає в соцмережах маловідомі, але цікаві факти про видатних українських митців, зокрема й про розстріляних радянським режимом у 1930-х. Цього разу в її відео зʼявляється чорно-біла світлина вродливого хлопця з виразним носом з горбинкою та задумливим поглядом — такий справді міг би мати успіх у Голлівуді. Утім це не американський актор, а український театральний режисер Лесь Курбас.
Створений Курбасом театр Березіль на початку минулого століття влаштував справжню мистецьку революцію, адже він використовував найавангардніші ідеї європейських модерністів і, звісно, свої власні. Режисер і драматург завзято експериментував і був у постійному пошуку нових театральних форм.
Безверха із захватом розповідає про палке, але нерозділене кохання Курбаса до акторки Катерини Рубчакової, що завершилося його спробою самогубства. Він вистрелив собі у груди і до кінця днів носив біля серця кулю.
Проте не нещасна любов стала причиною смерті українського генія. Його творча сміливість дошкуляла радянській владі, яка намагалася запхнути усіх волелюбів у свої відкалібровані стандарти. Курбас був заарештований, відправлений на Соловки і врешті розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії. Так само вчинили з Миколою Кулішем, Валерʼяном Підмогильним, Миколою Зеровим і сотнями інших українських літераторів, художників, музикантів — їх тепер називають Розстріляним відродженням.
Однак фізичного знищення найяскравіших з українсько- го креативного класу владі було замало: Москва десятки років системно стирала памʼять про них — і досягла у цьому неабиякого успіху.
Утім тепер, коли велика війна змусила українців переосмислити власне минуле, вони повернулися.
Полюбити Підмогильного
У 2022 році видавництво Віхола, що спеціалізується на книжках українських авторів, опинилося на межі закриття. Шестеро співзасновниць намагалися ухвалити правильне рішення щодо свого книговидавничого бізнесу. «Хто зараз, у таких умовах, узагалі читатиме?» — говорили вони між собою.
У видавництві помилилися: уже в перший рік війни українці, навпаки, продемонстрували неабияку цікавість до читання книжок. Отже, Віхола вижила, ба більше: уже у травні 2022-го тут зʼявилася ідея випустити серію Неканонічний канон із фокусом на вітчизняній класиці XX століття, зокрема Розстріляному відродженні.
Ольга Дубчак, одна зі співзасновниць і головна редакторка Віхоли, була проти такого проєкту. Вона, українська філологиня за освітою, яка читала цих прозаїків і поетів, ще навчаючись в університеті, була впевнена, що попиту на такі книжки серед загалу не буде. Але більшістю голосів серію таки запустили.
Блогерка Софія Безверха вже три роки розповідає в соцмережах про несправедливо забутих українських митців / Фото: Олександр Медведєв
Першою пʼятіркою Неканонічного канону стали твори Миколи Хвильового, Володимира Винниченка, Валерʼяна Підмогильного, Івана Багряного та Майка Йогансена. І якщо про Хвильового, Винниченка та Багряного українці у своїй більшості так чи інакше чули, то Підмогильний та Йогансен, розстріляні радянською владою в 1937 році, стали для багатьох справжнім відкриттям.
Перший наклад роману Місто Підмогильного отримав солдаут — його розкупили за лічені тижні. І книжка й досі перебуває в топі запитів.
Річ у тім, що твір розбиває навʼязане радянською владою уявлення про українську класику, пояснює успіх Дубчак. Адже Місто — написаний сучасною мовою урбаністичний роман про зрозумілі й сьогоднішньому читачеві речі.
У видавництві очікували, що в якийсь момент ажіотаж навколо вітчизняної класики вщухне, але він лише набирав обертів. І сьогодні Неканонічний канон нараховує вже 21 видану книжку, а на наступний, 2025 рік заплановані ще 12. Загалом з 2022 року Віхола продала понад 100 тис. примірників цієї серії, що є гарним комерційним результатом, адже, за словами Дубчак, у вітчизняному книговидавництві успішною вважається книжка, якщо «за рік продано 3 тис. примірників».
Сьогодні свої серії української класичної літератури є у більшості вітчизняних видавництв — Фоліо, Yakaboo Publishing, Vivat, А-ба-ба-га- ла-ма-ги й інших. А загалом національне українськомовне книговидання у країні, попри війну, зростає.
Інфографіка: NV
Так, за даними Книжкової палати, у 2023 році загальний наклад книжок українською мовою становив понад 22,6 млн примірників (91,7% від загального накладу), у 2022-му — 10,62 млн примірників (90,8% від загального накладу) і роком раніше, у довоєнному 2021-му, — 39,92 млн примірників (89,2%).
«Якщо б я вам ще три роки тому сказав, що видавці зможуть заробляти на українській класиці, ви б і не повірили, — усміхається Олексій Ерінчак, власник модної триповерхової книгарні Сенс у самому серці столиці, на Хрещатику. — Бо комерційний інтерес був максимум у тих, хто поставляв книжки в бібліотеки: держава оплатила — і вони поїхали. А такого, щоби бізнес свідомо видав Ґео Шкурупія [розстріляний 1937 року за рішенням „особливої трійки“ як ворог народу], щоб заробити грошей, точно не було».
Наразі ж видавництва змагаються між собою — кого із забутих на десятки років українських літераторів представити публіці і які невідомі широкому загалові твори видати. Так серед інших із непамʼяті виринає письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, чиї вибрані твори видало минулого року Yakaboo Publishing. У 1937-му її дивом оминула доля багатьох колег та власної доньки — поетеси Вероніки Черняхівської, яку слідчі НКВС зґвалтували, а потім розстріляли. Але радянська каральна машина дістала її в 1941-му — українку увʼязнили та відправили на заслання в Казахстан, дорогою вона померла.
Публікуючи свої перші розповіді про українських письменників, блогерка Безверха теж спочатку не вірила, що це відгукнеться загалу. Але десятки тисяч переглядів її відео про те, як російський чекіст Михайло Матвєєв власноруч розстріляв восени 1937 року в урочищі Сандармох 1.111 вʼязнів, серед яких було чимало українців, у тому числі Зеров, Підмогильний і Куліш, засвідчило: люди хочуть знати більше про своє Розстріляне відродження.
Хто ми?
Більшість експертів, з якими спілкувався NV, погоджуються: саме велика війна стала тим тригером, що запустив в українському суспільстві потужну хвилю цікавості до літераторів першої половини XX століття, зокрема до тих, що були вбиті радянською владою.
Олексій Ерінчак, власник київських книгарень Сенс, добре знає, чому видавництва тепер масово друкують письменників минулого століття, — бо сам ці книжки продає / Фото: Олександр Медведєв
«З початком повномасштабного вторгнення цей уявний, навʼязаний нам колоніальний звʼязок [із Росією], це переконання, що ми, мовляв, якось повʼязані, розірвався, — каже літературознавець і критик Ростислав Семків. —
І коли це сталося, у людей зʼявилася потреба переосмислити взагалі всю структуру своєї ідентичності. Якщо нас немає в цій системі «дружніх східнословʼянських народів», значить, ми хтось інші. Але хто ми? Так зʼявляється цей запит на пошук своєї ідентичності”.
До 24 лютого 2022 року позиція «какая разница» була більш поширеним явищем у країні, ніж «я українець», розмірковує своєю чергою Ерінчак. Але потім людям потрібно було визначитися, на якому вони боці. Так у співвітчизників зʼявилася потреба зрозуміти, а що ж це власне таке — бути українцем, і за що ми як нація стоїмо.
«І коли люди почали читати класиків, — додає власник книгарні, — то побачили, що там ті самі питання, ті самі проблеми й та сама Росія як ворог».
У 20-х роках минулого століття у країні відбувався яскравий розквіт української культури, нагадує співзасновниця Віхоли Дубчак. Однак уже через 10 років Москва почала люто карати українців за прагнення свободи і бажання бути собою.
Інфографіка: NV
«Історія пішла дещо по спіралі, — переконана Дубчак. — Зараз нас знову прийшли вбивати суто за те, що ми українці. І щоби розібратися в цьому, нація перевідкриває для себе власну літературу».
На думку літературного критика і куратора мистецьких проєктів Євгенія Стасіневича, ці зміни в суспільстві почалися раніше — у 2014 році, коли Росія окупувала Крим і частину Донбасу.
«Коли щось стає загроженим, до цього зростає інтерес, — зазначає Стасіневич. — До цього люди могли не надто рефлексувати свою національну ідентичність, однак коли вона стає маркером, за яким тебе можуть знищувати, таке питання має зовсім інший статус».
У цьому процесі свою роль відіграло й зменшення впливу Росії на українське інформаційне поле. «Зникла полуда цієї пропаганди, цих безкінечних наративів про велику російську культуру, — пояснює Тетяна Терен, виконавча директорка Українського ПЕН. — Українці почали більше розуміти та помічати, які скарби є у нас самих».
А фокус суспільної уваги саме на Розстріляному відродженні можна пояснити трагічною складовою, вважають знавці літератури: фізичне знищення інтелігенції відгукується сучасникам.
Утім, Стасіневич не радить розглядати українських митців 20-х і 30-х років лише крізь призму радянського терору. Те покоління виявилося надзвичайно плідним і за приблизно 10 років встигло зробити неймовірні речі, вважає він.
Інфографіка: NV
Ще одну причину концентрації суспільного запиту саме на Розстріляному відродженні називає Семків: 1920-ті — це крайня точка в українській літературі, яку сучасний читач може зрозуміти без розʼяснень.
«Навіть до творів Івана Франка вже потрібен коментар, — пояснює літературознавець. — І до Шевченка необхідно робити пояснення — які це були люди, як вони міркували. Бо це трохи відмінно від нас. А от 20-ті — невідмінні».
Деокупація свідомості
Свою роль у поверненні українцям захованого радянською владою величезного культурного шару в останні роки відіграла сучасна попкультура, що тонко відчуває актуальні тренди. Тисячі запитів імені Ґео Шкурупія отримав Google після того, як популярні Клавдія Петрівна і Артем Пивоваров заспівали Барабан на слова цього поета-футуриста. Пивоваров випустив цілий альбом Твої вірші, мої ноти, в якому в колаборації з іншими зірками виконав пісні на вірші українських поетів-класиків.
Хоча ця спроба наблизити старі літературні шедеври до сучасників сподобалася далеко не всім. У соцмережах Пивоварову закидали, що він нібито паплюжить національне надбання.
Ще більше критики у свій бік почув проєкт МУР за реп-оперу Ти [Романтика], що розповідає про трагедію харківського будинку Слово, де у 1930-х жили українські письменники. Так само фільм Тараса Томенка Будинок Слово на ту саму болючу тему став темою для загальної дискусії.
Інфографіка: NV
Водночас авторитетні літературознавці більш лояльні до опрацювання такого роду матеріалу.
«Коли літературні тексти переходять у сферу попкультури, спрощення неминуче, — коментує Семків. — Так, на такому рівні тексти функціонуватимуть у дещо видозміненому вигляді. І не страшно, бо насправді це не руйнує елітарну культуру, це лише посилює інтерес до неї».
Врешті саме завдяки хіту Барабан українці почали цікавитися Шкурупієм і шукати його збірки по книгарнях.
І навіть псевдонім Клавдія Петрівна співачки Соломії Опришко, запозичений у героїні Записок кирпатого Мефістофеля Володимира Винниченка, може підштовхнути слухачів прочитати сам роман, переконані експерти.
«Коли такі медійні продукти спрацьовують як гачки, що ведуть до оригінальних літературних текстів, то вони вже виправдані», — зауважує Стасіневич.
Інфографіка: NV
На відміну від попкультурних проєктів, творчість фолькгурту Пиріг і Батіг і аудиторія, і експертне коло приймають однаково схвально. Фронтмен гурту Марʼян Пиріг почав досліджувати поезію українських класиків та трансформувати її в пісні понад 10 років тому ще у складі гурту ГИЧ Оркестр.
«Ми називали це «популяризацією несправедливо забутих поетів», — каже Пиріг NV.
Створений 2020 року Пиріг і Батіг підніс цей напрям на новий рівень, а його треки Гаї шумлять, я слухаю на слова Павла Тичини та І гріховна, і свята, де автором тексту є Григорій Чупринка, тепер не просто відомі багатьом, а стали хітами.
Свідомість українців занадто довго була «окупована», забруднена псевдокультурним спадком, що його сторіччями навʼязувала Росія, вважає Пиріг. Але люди почали усвідомлювати, що ворог їх ошукав.
А те, що переживають співвітчизники зараз, він називає процесом певної ментальної деокупації свідомостей.
Інфографіка: NV
Утім, українці сьогодні цікавляться не тільки Розстріляним відродженням і не тільки літературою — запит на власну культуру високого рівня виявився набагато ширшим, визнають експерти. І нагадують нещодавню виставку художниці-шістдесятниці Алли Горської в Українському домі, на яку прийшло пів Києва, загальне захоплення проєктами архітектора Василя Кричевського і фотографіями Параски Плітки-Горицвіт.
«Думаю, що це лише початок, — переконана Терен, — українці й надалі підніматимуть різні пласти нашої історії і культури».
Так вважає не тільки во- на. Якось колега саркастично спитав Безверху: «А що ти робитимеш, коли всі розстріляні закінчаться?» «Але вони не закінчаться», — відповіла блогерка.
Вона нагадує: тільки в Сандармосі було розстріляно 287 українців, в кожного з яких була своя історія, а в багатьох — непересічний талант.
«Або про тих, хто жив у будинку Слово, — продовжує Безверха. — Або тих, хто були в час УНР, і які виїхали в еміграцію, і які були заборонені. Тобто дуже багато всього».
За матеріалами nv.ua
