Кількість загиблих у Києві внаслідок російської атаки 2 липня вже сягнула 30 і може зрости. У лікарнях залишаються близько 60 поранених. Для столиці це вже не виняткова трагедія, а дедалі більше — страшна повторювана реальність останніх місяців.
Кияни давно зрозуміли: жодна система ППО не дасть стовідсоткового захисту, коли по місту летять десятки балістичних ракет і сотні інших засобів ураження. Тому порада «сісти за двома стінами» для багатьох перестала бути заспокійливою інструкцією. Вона перетворилася на символ безпорадності — особливо тоді, коли попереду чергова ніч, про яку влада вже говорить як про потенційно дуже небезпечну.
Попереджати про масштаби атак держава навчилася краще. Але створити систему, яка задовольняла б базову потребу людей у захисті, — ні. У Києві укриття стали не просто інфраструктурою. Вони стали дефіцитом. Предметом пошуку, домовленостей, конкуренції, випадку і, зрештою, соціальної нерівності.
«В укритті вже не можна було стояти»
«Я спустилася в укриття в нашому будинку, але там було людей аж по вінця. Сиділи навіть під вікнами біля входу в підвал. Крики дітей, задуха — мене вистачило на годину, а потім я повернулась до себе на дев’ятий поверх», — розповідає Наташа.
Вона прибирає клумбу біля свого під’їзду майже механічно, наче в напівзабутті. Квіти вкриті бетонним пилом. За кілька десятків метрів рятувальники розбирають завали будинку, у який влучила російська ракета. Плити й цегла продовжують падати, а під руїнами шукають людей.
Наташа каже, що їй пощастило. Під час удару по сусідній дев’ятиповерхівці вона була в тамбурі. Вибухова хвиля винесла залізні двері з отвору, але не кинула їх на неї. Потім були нові вибухи — один за одним, зовсім поруч. Серце калатало, у голові шуміло.
«Але куди вже йти? Зіщулилась і сиділа на поверсі, як мишка», — каже вона.
У ніч на 2 липня в одному невеликому квадраті Дарницького району були зруйновані одразу чотири будинки. Частину дев’ятиповерхівки наче зрізало ножем. Поруч — вирва від іншої ракети, обгорілі будинки, пошкоджені верхні квартири багатоповерхівки за пів кварталу.
Це район повоєнної радянської забудови, де поруч із житлом багато шкіл, садків та інших закладів освіти. І важливо: тут укриття є. На відміну від багатьох інших масивів Києва. Але навіть це не врятувало людей від головної проблеми — укриттів недостатньо для всіх.
Коли сховище є, але місця в ньому немає
Після тієї ночі мешканці кварталу на Новій Дарниці повторювали майже одне й те саме.
«Ми прийшли, а в укритті вже не можна було стояти, не те що сісти».
«Бігти в будинок культури, де точно міцні стіни, було вже пізно».
«Ми з чоловіком плюнули на небезпеку і перебіжками дісталися до підземного паркінгу в новому будинку поруч. Стояти довелося ледь не біля входу, але і то слава богу, враховуючи, як тут вибухало».
Це не історії людей, які легковажно поставилися до тривоги. Навпаки. Досвід останніх місяців навчив киян сприймати масовані атаки серйозно. Люди вже не чекають «може пронесе». Вони читають попередження, оцінюють ризики, збирають речі, шукають, де провести ніч.
Але навіть у районі, який порівняно з іншими можна назвати забезпеченим укриттями, система не витримує навантаження. Сховище може існувати на карті, бути формально доступним, навіть відкритим. Але якщо воно переповнене, задушливе, не пристосоване для дітей, літніх людей або тих, хто має проблеми зі здоров’ям, — це вже не повноцінний захист. Це лотерея.
Київ перед атакою: чати, паркінги, метро
Тим часом інший Київ готується до таких ночей по-своєму.
У районних чатах — безкінечні гілки: який підземний паркінг пускає людей на ніч? Де можна заїхати на машині? Де не виганяють? Де є місця?
У чатах мам маленьких дітей — тривожні діалоги про те, в якому укритті в радіусі кілометра ще реально постелити каремат для дитини. Яка школа відчинена, а яка закрита через ремонт. Де течуть труби. Куди немає сенсу бігти, бо люди вже повідомили: місць немає.
У соцмережах — напівістеричні фотозвіти зі станцій метро. На платформу вже не зайти, але у верхньому вестибюлі ще можна поставити стільчик. Люди сидять на сходах, біля колон, у проходах, із дітьми, тваринами, рюкзаками, термосами, ковдрами.
Заможніші сідають в автомобілі й їдуть ночувати на підземні паркінги торгових центрів за містом. Менш заможні, як оселедці в банці, заповнюють безкоштовні укриття — іноді у кілька разів понад реальну місткість. Ті, хто не встиг або не знайшов місця, біжать у найближчий підземний перехід уже після перших вибухів.
Місто знову опиняється в точці хаосу.
І цей хаос не можна пояснити лише масштабом російських атак. Бо атаки — це причина небезпеки. Але відсутність зрозумілої, прогнозованої, достатньої системи укриттів — це вже проблема управління.
Укриття як нова соціальна нерівність
У мирному місті нерівність проявляється в доступі до житла, освіти, медицини, транспорту. У воєнному Києві до цього додався ще один вимір — доступ до безпечного місця під час атаки.
У когось є машина, щоб виїхати на великий паркінг за містом. У когось — знайомі в новобудові з підземним паркінгом. У когось — житловий комплекс із відносно пристойним укриттям. У когось — сили й здоров’я швидко спуститися в метро. У когось — можливість приїхати раніше і зайняти місце.
А хтось живе у старому будинку без нормального підвалу. Хтось має маленьку дитину, яку неможливо щоночі тягнути за кілометр. Хтось доглядає літню людину. Хтось не може довго стояти. Хтось просто не має поруч нічого, окрім формальної позначки на карті.
Так укриття перетворюється на ресурс, який треба «дістати». Майже купити. Майже забронювати. Майже вибороти.
Звідси й відчайдушна формула: «Куплю укриття, дорого. Хоч у когось».
Це звучить як чорний жарт. Але за ним — реальна потреба міста, яке живе під загрозою масованих ударів і не має достатньої цивільної інфраструктури захисту.
Дві стіни вже не заспокоюють
Порада про «дві стіни» виникла як мінімальна інструкція для людей, які не мають доступу до укриття або не встигають до нього дістатися. Вона не була і не могла бути повноцінною заміною сховищам. Але з часом у публічній комунікації ця формула стала майже універсальною відповіддю на будь-яку небезпеку.
Для людей, які пережили удари по багатоповерхівках, цього вже недостатньо.
Коли ракета руйнує частину будинку, коли вибухова хвиля вибиває двері й вікна, коли уламки летять на сотні метрів, а пожежі охоплюють квартири, розмова про «відносно безпечне місце в помешканні» перестає звучати переконливо. Так, іноді це може врятувати життя. Так, це краще, ніж стояти біля вікна. Але це не стратегія захисту населення великого міста.
Кияни це розуміють. Саме тому вони вже не хочуть покладатися лише на випадок, інтуїцію чи везіння. Вони шукають укриття заздалегідь. Перевіряють адреси. Питають сусідів. Їдуть через пів міста. Ночують у метро. Беруть із собою каремати, воду, павербанки, ліки, дитячі речі.
Люди воюючої країни навчилися контролювати свою безпеку настільки, наскільки можуть. Але це не означає, що держава може перекласти на них усю відповідальність.
Захист цивільних — не приватна справа громадян
У цьому марафоні виживання поступово стирається очевидна річ: захист цивільних — це функція держави.
Назвати цю державу можна по-різному: уряд, президент, мер, Київська міська влада, районні адміністрації, місцеві ради. Але суть від цього не змінюється. Збереження життя громадян під час війни не може бути виключно їхньою особистою турботою.
Це такий самий стратегічний напрям, як мобілізація, розвиток нових родів військ, виробництво дронів, захист енергетики чи розбудова оборонних технологій. Бо країна, яка планує довго воювати і перемогти, має дбати не лише про фронт. Вона має дбати і про тил — про людей, які працюють, виховують дітей, платять податки, волонтерять, лікують, навчають, ремонтують, забезпечують життя міста.
Питання «де нові якісні укриття на п’ятий рік повномасштабної війни?» вже звучить майже втомлено. Питання «чому не створюється система захисту населення, подібна до ізраїльської?» настільки часто повторювали, що воно втратило гостроту.
Але це не означає, що питання зникли. Навпаки — вони стали ще важливішими.
«Усіх заховати неможливо» — вже не відповідь
Так, у кількамільйонному Києві неможливо одномоментно заховати під землю всіх. Це правда. Але ця правда не може бути фінальною відповіддю.
Не можна роками повторювати, що всіх укрити фізично неможливо, і на цьому зупинятися. Спробуйте укрити хоча б половину. Спробуйте створити більше великих, доступних, зрозумілих просторів. Спробуйте зробити так, щоб люди знали: ось тут вони точно можуть провести ніч, ось це укриття працює, ось тут є місця, ось сюди можна з дитиною, ось тут є вентиляція, вода, туалет, зв’язок, мінімальна організація.
Потрібна не лише карта укриттів. Потрібна система.
Система, у якій людина не мусить уночі читати десятки повідомлень у чатах, щоб зрозуміти, куди бігти. У якій укриття не існує лише в документах. У якій підвал не називають сховищем тільки тому, що він під землею. У якій район не залежить від доброї волі охоронця паркінгу. У якій школи, садки, будинки культури, метро, паркінги, підземні переходи й нові захисні споруди працюють як частина єдиної логіки.
Це складно. Це дорого. Це довго. Але війна теж довга. І якщо Україна змогла навчитися збивати складні цілі, будувати нові оборонні технології, масштабувати дрони й адаптуватися на фронті, вона має навчитися масштабувати захист цивільних у тилу.
Місто, яке хоче вижити
Кияни не хочуть героїчно стояти в черзі до підвалу під час ракетної атаки. Не хочуть обирати між задушливим переповненим укриттям і дев’ятим поверхом. Не хочуть везти дітей уночі за місто, бо там великий паркінг. Не хочуть щоразу перевіряти, чи пустять їх у чужий ЖК. Не хочуть жити в режимі «може, цього разу пощастить».
Вони хочуть простого: мати шанс пережити ніч у відносній безпеці.
Люди, які залишаються жити в Україні під час війни, вже зробили свій вибір. Молодь, батьки, діти, літні люди — усі вони продовжують жити, працювати, навчатися, будувати плани. Вони не просять неможливого. Вони просять, щоб держава доросла до тієї реальності, у якій живе її столиця.
Бо ми справді плануємо бути в цій війні до кінця. Але не до нашого кінця. До кінця Росії як загрози для нашого життя.
Саме тому укриття — це не побутова дрібниця, не комунальна незручність і не тема для сезонного обурення після кожної трагедії. Це питання виживання міста. Питання довіри до влади. Питання того, чи зростає тил так само, як зростає фронт.
Після кожної атаки ми знову бачимо одне й те саме: люди шукають безпечне місце самі, хаотично, в останній момент, через чати, знайомих, випадок і гроші.
А мали б бачити інше: систему, яка працює раніше, ніж падають ракети.
Бо попередити про страшну ніч — важливо.
Але дати людям місце, де вони можуть її пережити, — ще важливіше.
За матеріалами lb.ua
