Коли сили закінчуються, а війна триває: чому українці звикли до небезпеки і яку ціну платять за власну стійкість

Українці продовжують працювати під час повітряних тривог, планувати життя між відключеннями електроенергії та підтримувати армію, навіть коли самі потребують допомоги. Зовні це виглядає як надзвичайна витривалість. Але за здатністю пристосовуватися до небезпеки можуть приховуватися хронічний стрес, емоційне виснаження і поступова втрата психологічних ресурсів. Чому звичка жити під обстрілами не означає відсутності страху, як відрізнити стійкість від виснаження і чому суспільству потрібна підтримка, а не лише нові заклики бути сильними?

На п’ятому році повномасштабної війни звичайний день у Києві може виглядати парадоксально. Люди виходять на роботу після безсонної ночі, встигають приготувати їжу між відключеннями світла, ведуть дітей до школи, донатять на військо та зустрічаються з друзями. Повітряні тривоги, повідомлення про загрозу ракетних ударів і звуки генераторів стали частиною повсякдення.

Проте ця повсякденність не означає, що небезпека перестала впливати на людей.

4 листопада британська газета The Guardian опублікувала авторську колонку української художниці, письменниці та культурної менеджерки Діана Берг. У ній вона описує життя в Києві на тлі російських атак, проблем з електропостачанням і постійного очікування нових потрясінь.

Авторка згадує, як під час нічної атаки, перебуваючи в укритому місці квартири, помітила, що з’явилася електроенергія, і вирішила скористатися нею для прання. Звичайна побутова справа відбувалася паралельно з очікуванням ракетних ударів.

У цьому епізоді сконцентровано одну з головних суперечностей воєнного повсякдення: людина одночасно намагається захистити себе і забезпечити нормальне функціонування власного життя.

У колонці Берг також розмірковує, чому на тлі масових протестів у європейських містах українське суспільство іноді демонструє зовні стриманішу реакцію на власні труднощі. Одне з її пояснень — брак енергії для тривалого обурення, коли значна частина сил витрачається на виживання та щоденні справи.

Це виразний особистий досвід, але не універсальний портрет українського суспільства. Люди переживають війну по-різному, а частота протестів залежить не тільки від психологічного стану, а й від безпекових умов, обмежень воєнного стану та політичного контексту.

Водночас незалежні дослідження підтверджують: тривале психологічне напруження стало масовим явищем.

Втома стала частиною повсякдення, але не зробила українців однаковими

У лютому 2026 року компанія Kantar Україна спільно з проєктом психологічної допомоги #ВАРТОЖИТИ провела дослідження емоційного стану населення. У ньому взяли участь 1000 цивільних респондентів та окрема група зі 100 військовослужбовців.

Результати показали, що протягом двох-чотирьох тижнів перед опитуванням 80% респондентів часто або постійно переживали принаймні один негативний емоційний стан — тривогу, роздратування, напруження, виснаження, апатію чи безсилля.

Водночас 52% опитаних зазначали, що продовжують триматися, а 55% вважали виснаження нормальною реакцією на нинішні обставини.

ЕМОЦІЙНИЙ СТАН УКРАЇНЦІВ · ЛЮТИЙ 2026

80%
Часто або постійно відчували хоча б один негативний емоційний стан
55%
Вважали виснаження нормальною реакцією
52%
Говорили, що продовжують триматися
49%
За останній рік потребували психологічної підтримки

Джерело: Kantar Україна / #ВАРТОЖИТИ. Показники стосуються різних запитань та періодів і не є частинами одного цілого.

Ці цифри демонструють важливу закономірність: людина може відчувати сильне виснаження й одночасно зберігати здатність діяти.

Психологічна стійкість не обов’язково означає емоційний комфорт, а втома сама собою не свідчить про втрату мотивації або небажання продовжувати боротьбу.

Помилкою було б також вважати, що всі українці переживають однаковий рівень стресу. На психологічний стан впливають особисті втрати, інтенсивність обстрілів, фінансове становище, доступність житла, родинні обставини та можливість відновлювати сили.

Тому слова «українці звикли до війни» можуть описувати поширену поведінкову адаптацію, але не доводять, що суспільство перестало страждати від її наслідків.

Готовність витримувати війну — не те саме, що відсутність виснаження

Одна з найважливіших суперечностей українського суспільства полягає в тому, що високий рівень психологічного напруження співіснує зі значною готовністю продовжувати опір.

За результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології, проведеного 8–16 жовтня 2026 року, 62% українців заявили, що готові терпіти війну стільки, скільки буде необхідно.

Ще 4% назвали приблизно рік, 21% — період від кількох місяців до пів року, а 13% не визначилися.

У Києві частка тих, хто заявив про готовність витримувати війну стільки, скільки потрібно, становила 68%. У вересні відповідний показник був 72%, однак оцінювати цю різницю як істотне падіння готовності до опору некоректно: регіональні підвибірки мають підвищену статистичну похибку.

Дослідження охопило 1031 дорослого респондента на підконтрольній уряду території України. Опитування не охоплювало населення окупованих територій та українців, які залишалися за кордоном після виїзду через повномасштабне вторгнення.

Ці результати нерідко використовують як підтвердження високої суспільної стійкості. Однак вони відповідають на конкретне запитання про готовність витримувати війну, а не про психічне здоров’я, рівень тривоги чи якість сну.

Людина може одночасно:

  • хотіти якнайшвидшого завершення війни;
  • відчувати сильне психологічне та фізичне виснаження;
  • не погоджуватися на неприйнятні умови миру;
  • підтримувати продовження оборони країни.

У цих позиціях немає обов’язкової суперечності.

Зокрема, у жовтневому опитуванні КМІС лише 10% респондентів очікували завершення війни до кінця 2026 року, тоді як 56% припускали, що вона закінчиться у другій половині 2027 року або пізніше.

Отже, значна частина суспільства налаштована на довге протистояння, не обов’язково вірячи в його швидке завершення.

Що говорять соціологи

Виконавчий директор КМІС Антон Грушецький у раніше опублікованому інтерв’ю РБК-Україна наголошував на співіснуванні двох явищ: психологічного виснаження та небажання українців погоджуватися на неприйнятні поступки Росії.

Він також зазначав, що близько 70% опитаних у відповідному дослідженні повідомляли про погіршення психоемоційного здоров’я від початку повномасштабного вторгнення.

Це дозволяє сформулювати важливий висновок: суспільна витривалість і психологічне благополуччя — різні характеристики, які потрібно вимірювати окремо.

Відповідно, не можна автоматично робити висновок, що українці, які втомилися, стали менш патріотичними або готовими поступатися.

Так само готовність продовжувати опір не означає, що люди не потребують підтримки.

Чому до сирен звикають, а стрес нікуди не зникає

Звикання до повторюваних небезпечних обставин — один із механізмів психологічної адаптації.

Людина поступово засвоює алгоритми дій: де можна сховатися, що потрібно підготувати, які речі тримати під рукою, як підтримувати зв’язок із близькими.

Завдяки цьому окремі ситуації можуть переставати викликати таку інтенсивну емоційну реакцію, як на початку війни.

Але існує принципова різниця між адаптацією поведінки та відновленням психологічних ресурсів.

Що відбувається з організмом

У жовтні 2026 року професорка Олена Хаустова, завідувачка кафедри медичної психології, психосоматичної медицини та психотерапії Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, пояснила вплив тривалих повітряних тривог на психічний стан людини.

За її поясненням, під час небезпеки активуються механізми стресового реагування, зокрема симпатична нервова система та гормональні механізми регуляції стресу.

Це допомагає організму швидше реагувати на загрозу. Однак регулярне повторення стресових ситуацій за відсутності повноцінного відпочинку може призводити до накопичення фізичного й емоційного навантаження.

Серед можливих наслідків — зниження концентрації уваги, емоційна нестабільність і погіршення розумової працездатності.

Особливо важливу роль відіграє недосипання, яке посилює навантаження на організм.

Адаптація, стійкість і виснаження: у чому різниця

АдаптаціяЛюдина знаходить способи функціонувати в умовах повторюваних загроз.
Психологічна стійкістьЗдатність пристосовуватися, використовувати підтримку та відновлюватися після труднощів.
Хронічний стресТривале або повторюване стресове навантаження, яке може впливати на здоров’я та поведінку.
ВиснаженняВідчутне зменшення фізичних чи емоційних ресурсів, що може супроводжувати різні стани.

Це аналітичне розмежування, а не діагностична шкала. Наявність цих ознак сама собою не підтверджує психічного розладу.

Важливо, що зовнішній спокій не дає змоги визначити психологічний стан конкретної людини.

Хтось навчився швидко засинати після повітряної тривоги. Інший не може заснути до ранку. Третій продовжує виконувати професійні обов’язки, але втрачає здатність відчувати задоволення від звичних занять.

Це можуть бути різні реакції на тривале навантаження. Їх не слід перетворювати на змагання у витривалості.

Водночас звикання до сирен не змінює реального рівня небезпеки. У вересні 2026 року уряд запровадив диференціацію повітряних тривог на червоний рівень — ракетну, ракетно-дронову або масовану дронову загрозу — та жовтий рівень, що означає дронову загрозу.

Жовтий сигнал не є повідомленням про безпеку. ДСНС наголошує на необхідності прямувати до укриття під час повітряної тривоги та залишатися там до офіційного відбою.

Невидима ціна нормальності: коли побут перетворюється на додаткову роботу

У колонці Діани Берг багато уваги приділено не лише обстрілам, а й організації звичайного життя за умов нестабільного електропостачання.

Необхідність постійно перевіряти графіки відключень, заряджати техніку, запасатися водою та планувати домашні справи стала окремою складовою повсякденного навантаження.

Звичайна дія, яка за мирних умов майже не потребувала уваги, перетворюється на завдання з багатьма умовами.

Приготування їжі залежить від наявності електроенергії. Робоча зустріч — від інтернету. Навчання — від повітряної тривоги. Відпочинок — від можливості заснути без нових вибухів.

Це створює не тільки фізичний дискомфорт. Людині доводиться безперервно ухвалювати додаткові побутові рішення.

Психологічне навантаження виникає навіть у моменти, коли безпосередньої небезпеки немає: потрібно передбачити наступне відключення, запланувати пересування або вирішити, які потреби задовольнити першими.

Водночас здатність планувати такі дії не є доказом того, що життя стало повністю керованим.

Відключення світла мають і соціальну ціну

Наслідки перебоїв з енергопостачанням нерівномірні.

Людина, яка має акумуляторну станцію, стабільний дохід і можливість працювати дистанційно, перебуває в інших умовах, ніж пенсіонер з обмеженою мобільністю або родина з маленькими дітьми без автономного живлення.

Такі відмінності показують: психологічна стійкість залежить не лише від особистих якостей, а й від доступних ресурсів.

Всесвітня організація охорони здоров’я у своєму аналізі ризиків за 2026 рік звернула увагу, що перебої з електропостачанням впливають на доступність медичних послуг, зберігання харчових продуктів, гігієну та лікування хронічних захворювань.

Особливо вразливими є люди, чиє здоров’я залежить від безперервного лікування, медикаментів або роботи медичного обладнання.

Отже, проблема полягає не лише в тому, чи може людина психологічно витримати чергове відключення.

Важливо також, чи має вона матеріальні й соціальні можливості зменшити його наслідки.

Це змінює саму постановку питання: замість оцінювання того, наскільки добре українці пристосувалися до труднощів, варто досліджувати, які саме труднощі можна усунути або полегшити.

Діти, літні люди, військові родини: чому війна виснажує по-різному

Говорячи про втому українського суспільства, важливо не обмежуватися досвідом економічно активних мешканців великих міст.

Для дітей війна означає перерване навчання й обмеження звичних соціальних контактів. Для людей старшого віку — додаткові ризики ізоляції, труднощі з доступом до медичних послуг та потребу в сторонній допомозі.

Для військовослужбовців і їхніх родин психологічне навантаження часто пов’язане з бойовим досвідом, розлукою, втратами та невизначеністю щодо майбутнього.

Діти: тривога стала частиною навчального процесу

3 листопада 2026 року UNICEF оприлюднив нові дані про вплив повітряних тривог на українські школи.

За інформацією організації, протягом вересня–жовтня 2026 року повітряні тривоги припадали на 65,9% навчальних днів. За аналогічний період 2025 року цей показник становив 37,4%.

ЧАСТКА НАВЧАЛЬНИХ ДНІВ ІЗ ПОВІТРЯНИМИ ТРИВОГАМИ

З початку 2026/2027 навчального року до 20 жовтня діти в Україні пережили в середньому 34 години повітряних тривог у навчальний час.

У Києві кількість таких тривог у вересні збільшилася з 12 у 2025 році до 71 у 2026-му.

В окремих регіонах, зокрема Дніпропетровській, Кіровоградській і Харківській областях, тривалість сигналів небезпеки під час занять перевищила 60 годин.

Ці дані самі собою не встановлюють, скільки дітей мають психологічні розлади. Проте вони демонструють масштаб порушення звичного освітнього процесу.

Для дитини адаптація до укриття може означати, що вона навчилася швидко переходити у безпечне приміщення, брати із собою необхідні речі та продовжувати навчання після відбою.

Але це не тотожне можливості безперервно вчитися, спілкуватися й відпочивати.

Особливо складним залишається становище дітей, які одночасно переживають вимушене переміщення, втрату близьких або руйнування житла.

У такому контексті розмови про дитячу стійкість мають супроводжуватися питаннями про доступ до освіти, психологічної допомоги та безпечного середовища.

Старші люди: виснаження посилюють самотність і проблеми зі здоров’ям

Наприкінці квітня 2026 року International Rescue Committee (IRC) повідомив про результати аналізу понад 5000 психологічних консультацій, наданих протягом попереднього року та на початку 2026-го.

За даними організації, серед людей, які звернулися по підтримку, 60% мали прояви тривоги, а приблизно кожен п’ятий — депресивні симптоми або пов’язані з депресією труднощі.

Близько 80% тих, хто потребував допомоги в межах проаналізованих звернень, були старшими за 40 років, зокрема значна частина — понад 60 років.

Важливе методологічне уточнення: ці показники стосуються людей, охоплених послугами IRC, а не репрезентативної вибірки всього населення України.

Психологиня організації Маргарита Жулієва у квітневому повідомленні звертала увагу на те, що неможливість планувати майбутнє та тривала ізоляція посилюють тривожність і самотність.

Фахівець IRC із психічного здоров’я Хазім Мустафа наголошував, що зростає потреба не в разових кризових консультаціях, а в довгостроковій спеціалізованій підтримці.

Для соціальної політики це принципова зміна акцентів.

Коротка допомога після гострої події потрібна, але для частини людей її недостатньо. Вони можуть потребувати систематичного лікування, соціального супроводу, відновлення контактів із громадою та вирішення матеріальних проблем.

Військові та їхні родини: виснаження має власні особливості

Дослідження Kantar також виявило особливості психологічного стану військовослужбовців і родин, чиї близькі беруть участь у бойових діях.

Серед опитаних військових 59% повідомляли, що протягом року потребували психологічної допомоги, а 27% зверталися до фахівців. Оскільки військова підвибірка налічувала лише 100 осіб, ці результати потребують обережного трактування й не можуть без додаткових перевірок характеризувати всіх військовослужбовців України.

Дослідники також звернули увагу, що родичі військових частіше повідомляли про втому навіть після відпочинку та постійне емоційне напруження.

Саме тому узагальнений образ «втомленого українця» залишається недостатнім для опису суспільства.

Потреби людини після бойових дій можуть кардинально відрізнятися від потреб батьків, які виховують дітей під час обстрілів, або літньої людини, яка живе сама.

Спільне слово «виснаження» не повинно приховувати ці відмінності.

Чому українці потребують психологічної допомоги, але не завжди її отримують

Одне з найпоказовіших протиріч української системи психологічної підтримки — значний розрив між потребою в допомозі та фактичним зверненням до спеціалістів.

За даними лютневого дослідження Kantar, 49% опитаних цивільних українців відчували потребу в психологічній підтримці протягом попереднього року.

Проте лише 13% зверталися до фахівців.

Ще один показник привертає особливу увагу: 51% респондентів не знали, куди можна звернутися по кваліфіковану психологічну допомогу.

Це означає, що проблема не обмежується особистим рішенням людини.

Вона також пов’язана з доступністю послуг, їхньою вартістю, інформуванням населення та довірою до системи.

Потреба значно перевищує рівень звернень

У лютому 2026 року ВООЗ у гуманітарному зверненні щодо України оцінила масштаб кризи психічного здоров’я приблизно у 10 мільйонів людей.

Це планувальна оцінка масштабів проблеми, а не кількість людей з підтвердженими психіатричними діагнозами.

Раніше, у національному дослідженні потреб у сфері охорони здоров’я, проведеному у квітні 2025 року, ВООЗ встановила, що понад 70% опитаних повідомляли про симптоми тривожності, депресії або тяжкого стресу протягом попереднього року. Водночас лише приблизно кожен п’ятий звертався по професійну допомогу.

Хоча ці дослідження відрізняються методологією, періодами та формулюваннями запитань, вони вказують на спільну проблему: потреби у сфері психічного здоров’я не повністю перетворюються на звернення по допомогу.

Причин може бути декілька.

Психологічні труднощі іноді сприймають як обов’язкову складову воєнного життя. Звернення до спеціаліста відкладають через брак грошей або часу. Інші люди сумніваються в ефективності терапії чи намагаються самостійно впоратися з навантаженням.

Окремою перешкодою залишається установка, що людина повинна зберігати працездатність за будь-яких обставин.

У такій системі очікувань прохання про допомогу може помилково сприйматися як особиста неспроможність.

Але ця логіка створює небезпечне замкнене коло: чим більше людина виснажується, тим менше ресурсів має для пошуку підтримки, а чим довше відкладає допомогу, тим складнішими можуть ставати її труднощі.

Яка допомога доступна в Україні

Станом на 2026 рік психологічна та психіатрична допомога входить до Програми медичних гарантій.

За інформацією Міністерства охорони здоров’я, пацієнти можуть звернутися до сімейного лікаря, який оцінить стан і за потреби скерує до фахівця. У визначених випадках також можна безпосередньо звернутися до психолога або психіатра в закладі, який має відповідний договір із НСЗУ.

Дізнатися про найближчий медичний заклад із безоплатними послугами можна через контакт-центр НСЗУ за номером 16-77.

За даними МОЗ, у травні 2026 року мережа центрів ментального здоров’я налічувала 195 закладів в Україні.

Проте формальна наявність послуг не гарантує однакової фактичної доступності. Значення мають транспорт, кадрове забезпечення, можливість отримувати допомогу регулярно та поінформованість населення.

Тому розширення системи психічного здоров’я потрібно оцінювати не лише за кількістю центрів, а й за тим, скільки людей реально отримують необхідну допомогу та чи забезпечується безперервність лікування.

Чому героїзація виснаження може шкодити

В українському публічному просторі героїчна риторика має зрозуміле походження. Вона допомагає підтримувати солідарність, демонструвати міжнародним партнерам готовність до спротиву та вшановувати людей, які щодня працюють заради захисту країни.

Проблема виникає тоді, коли героїчні образи починають підміняти розмову про реальні людські потреби.

Формула «українці незламні» може бути символом колективної стійкості. Але якщо сприймати її буквально, вона створює нереалістичне очікування: людина має завжди залишатися сильною, продуктивною та емоційно зібраною.

Таке очікування не враховує обмеженість психологічних і фізичних ресурсів.

Воно також може ускладнювати суспільну розмову про виснаження, оскільки робить звичайні людські реакції менш помітними на тлі виняткових прикладів витривалості.

Чим небезпечна романтизація виживання

Історія про людину, яка продовжує працювати без електроенергії, може надихати. Проте в ній варто бачити не лише особисту винахідливість.

Важливі й умови, які змусили людину шукати такий спосіб роботи.

Так само історія про дитину, яка не боїться спускатися в укриття, не повинна перетворюватися на доказ того, що постійні повітряні тривоги не впливають на дітей.

Історія про літню людину, яка самостійно пережила кілька днів без опалення, не означає, що система соціальної підтримки виконала свої завдання.

Здатність вижити в складних умовах не робить ці умови прийнятними.

Саме тут проходить межа між визнанням людської стійкості та романтизацією страждання.

Перше допомагає побачити реальні можливості людей. Друге ризикує приховати потребу в системних рішеннях.

У цьому контексті варто повернутися до пояснення професорки Олени Хаустової, яка наголошує: психологічна стійкість не означає постійного самоконтролю чи незмінної продуктивності. Вона включає здатність усвідомлювати власні обмеження, відновлювати сили та приймати підтримку.

Отже, звернення по допомогу не суперечить стійкості — воно може бути одним із її проявів.

Чому зовнішня буденність не означає суспільної байдужості

Окрема проблема, порушена в колонці Діани Берг, стосується інтерпретації суспільних реакцій.

Авторка порівнює можливість європейців масово виходити на протести з українським повсякденням, де значна частина енергії витрачається на безпеку та подолання наслідків війни.

Така перспектива привертає увагу до важливого питання: чи можна за зовнішньою поведінкою визначити інтенсивність суспільних емоцій?

Відповідь — лише частково.

Відсутність масових протестів не обов’язково свідчить про відсутність невдоволення. Проте й твердження, що люди не протестують винятково через виснаження, було б необґрунтованим.

На рівень громадянської активності можуть впливати безпекові обмеження, робочі обов’язки, політична мобілізація, організаційні можливості та оцінка ефективності конкретних форм протесту.

Під час війни ці чинники мають особливу вагу.

Більше того, суспільна активність може набувати різних форм: волонтерства, пожертв, взаємодопомоги, участі у громадських ініціативах або підтримки постраждалих.

Але не варто автоматично стверджувати, що одна форма активності замінює іншу. Для цього потрібні окремі дослідження.

У цьому сенсі образ людей, які продовжують звичайне життя під час війни, не можна вважати ані доказом байдужості, ані універсальним підтвердженням незламності.

Він говорить насамперед про те, що суспільство змушене поєднувати повсякденне функціонування з тривалим існуванням загрози.

Що має змінитися в розмові про втому українців

Колонка The Guardian відкриває можливість для ширшої дискусії про те, як медіа, політики, роботодавці та суспільство загалом описують людський стан під час тривалої війни.

Передусім потрібно відмовитися від уявлення про українців як про психологічно однорідну спільноту.

Для одних людей головним джерелом навантаження залишаються обстріли. Для інших — фінансова нестабільність, відсутність близьких, втрата житла, проблеми зі здоров’ям або необхідність поєднувати догляд за родичами з роботою.

Ці труднощі можуть накопичуватися, взаємно посилюючи одна одну.

Від вимоги витривалості — до створення умов для відновлення

Відповідь на тривале виснаження не може обмежуватися інформаційними кампаніями про необхідність піклуватися про себе.

Індивідуальні практики самодопомоги важливі, але вони не замінюють доступної медичної допомоги, стабільного житла, соціального захисту та безпечних умов життя.

Психологічне благополуччя також залежить від того, наскільки передбачуваним залишається повсякдення.

Для роботодавців це означає необхідність реалістично оцінювати робоче навантаження після нічних атак і повітряних тривог.

Для освітніх закладів — враховувати не лише обсяг навчального матеріалу, а й наслідки переривань навчання.

Для органів влади — розглядати психологічну підтримку як частину ширшої системи охорони здоров’я, соціальної політики та захисту населення.

Для міжнародних партнерів — не обмежувати гуманітарне фінансування короткостроковим реагуванням на кризові ситуації, а підтримувати довготривалі програми відновлення.

Саме на необхідності тривалої, доступної допомоги на рівні громад наголошує International Rescue Committee, описуючи зміни в потребах українців у 2026 році.

Чому медіа мають змінити мову опису

Не менш важливою залишається роль журналістики.

Історії окремих людей здатні передати досвід, який важко відобразити статистикою. Але вони не повинні підміняти соціологічні дослідження або створювати уявлення про єдину правильну реакцію на війну.

Розповідаючи про психологічний стан українців, важливо розмежовувати особистий досвід, експертну оцінку, результати опитувань і клінічні дані.

Також варто обережно використовувати слова «травма», «депресія», «апатія», «вигорання» та «посттравматичний стресовий розлад».

Ці поняття не є взаємозамінними.

Наприклад, повідомлення людини про втому після кількох безсонних ночей не означає, що в неї розвинувся психічний розлад.

Так само здатність продовжувати професійну діяльність не виключає потреби в медичній або психологічній допомозі.

Важливо не робити з окремих історій універсальних висновків про всіх українців.

Справжня цінність журналістики в цій темі — не в пошуку чергового доказу незламності, а в поясненні того, як люди живуть, чого потребують і які чинники впливають на їхню здатність відновлюватися.

Українцям не потрібно доводити, що вони здатні витримати все

На п’ятому році повномасштабної війни здатність українського суспільства продовжувати функціонувати за надзвичайно складних обставин залишається важливим фактом.

Але не менш важливо визнати інше: ця здатність не є безмежною.

Люди можуть звикати до певних проявів небезпеки, але це не означає, що стрес перестає впливати на їхнє здоров’я.

Вони можуть продовжувати працювати, підтримувати близьких і допомагати армії, водночас відчуваючи втому, роздратування або безсилля.

Вони можуть залишатися переконаними в необхідності опору й одночасно прагнути якнайшвидшого завершення війни.

Такі реакції не суперечать одна одній.

Колонка Діани Берг у The Guardian цінна саме тим, що дозволяє побачити за звичною картиною української повсякденності додатковий вимір — постійні зусилля, яких потребує навіть підтримання відносно нормального життя.

Проте її особистий досвід не варто перетворювати на узагальнену характеристику мільйонів людей. Системні висновки мають спиратися на дослідження, фахові оцінки та уважне ставлення до різних життєвих обставин.

Головне питання сьогодні полягає не в тому, скільки ще українці здатні витримати. Набагато важливіше — як зменшити ціну, яку вони щодня платять за цю витривалість.

І саме навколо цього має будуватися розмова про психологічну стійкість країни: без применшення труднощів, без обов’язкової героїзації та без вимоги бути сильними за будь-яку ціну.

Читайте також: “Звикнути до війни — не означає адаптуватися: як постійні обстріли виснажують психіку українців і чому байдужість до тривог може бути небезпечною”

Вверх