Повномасштабна війна повернула 8 березня його справжній зміст. Жінки в Україні тримають на собі критичні сфери, цивільну економіку, доглядову працю і дедалі більше — сектор безпеки. Але разом із новою видимістю нікуди не зникли старі бар’єри: нерівна оплата праці, дискримінація, подвійне навантаження і недопредставленість у процесах ухвалення рішень.
В Україні 8 березня ще довго сприймали передусім як день квітів, листівок і привітань із «жіночністю». Але історично ця дата має зовсім інший зміст. Це день боротьби за рівні права, гідну працю, політичне представництво, доступ до освіти, захист від насильства і право жінки бути повноцінною учасницею суспільного життя.
Сьогодні, під час повномасштабної війни, це значення повертається з новою силою. Жінки служать у війську, працюють у критично важливих галузях, рятують родини, підтримують економіку і беруть на себе величезний обсяг доглядової праці. Водночас саме вони частіше стикаються з бар’єрами на ринку праці, нижчими доходами, професійною дискримінацією та подвійним навантаженням вдома.
Тому 8 березня в Україні сьогодні — не про ритуальні жести. Це привід чесно говорити про те, що насправді відбувається з правами жінок, як війна змінила їхню роль у суспільстві і чому гендерна рівність є питанням не лише справедливості, а й стійкості держави.
Як 8 березня втратило політичний зміст — і чому тепер він повертається
Міжнародний день боротьби за права жінок виник не як «свято весни». Його витоки — у протестах і страйках кінця ХІХ — початку ХХ століття, коли жінки в різних країнах вимагали права голосу, кращих умов праці, доступу до освіти і рівної оплати.
Згодом у багатьох країнах, особливо в радянській традиції, політичний зміст цієї дати був майже витіснений. 8 березня перетворили на день, коли жінок вітали з «красою», «ніжністю» і «покликанням бути берегинею». Так дата, що народилася з боротьби за права, поступово стала зручною формою символічного вшанування без розмови про реальну нерівність.
Після здобуття незалежності Україна багато в чому успадкувала саме цю модель сприйняття. Довгий час 8 березня залишалося радше днем привітань, ніж днем суспільної дискусії. Але в 2010-х роках ситуація почала змінюватися. У різних містах з’явилися марші й публічні акції, де говорили не про абстрактну «жіночність», а про домашнє насильство, дискримінацію на роботі, сексизм і нерівний розподіл обов’язків у родині.
Повномасштабна війна остаточно повернула цій даті її первинний зміст. Вона зробила видимими ті речі, які раніше часто залишалися на периферії суспільної уваги: наскільки важливою є праця жінок для виживання країни і наскільки глибокими залишаються структурні бар’єри, з якими вони стикаються.
Формальна рівність і реальні бар’єри
Коли йдеться про права жінок, мова не лише про закони чи символічні жести. Реальний стан рівності видно в конкретних показниках: доступі до роботи, доходах, участі в ухваленні рішень, можливості поєднувати професійне життя з родинними обов’язками, представленості у владі й безпеці.
За Індексом гендерної рівності Україна має 61,4 бала зі 100 можливих. Для порівняння, середній показник у країнах ЄС становить 70,2 бала. У рейтингу з 28 країн Україна посідає 20-те місце, випереджаючи кілька держав Євросоюзу — зокрема Хорватію, Кіпр, Естонію, Словаччину, Грецію, Чехію, Угорщину та Румунію, але все одно суттєво відстаючи від середньоєвропейського рівня.
Найбільший розрив в Україні фіксується у сфері впливу — тобто там, де йдеться про політику, управління, представництво і доступ до реального ухвалення рішень. І це важлива деталь: жінки можуть бути масово присутніми в економіці, медицині, освіті, соціальному секторі, але це ще не означає, що вони мають співмірний вплив на правила, за якими працює суспільство.
Формально українське законодавство гарантує рівні права жінок і чоловіків. Конституція забороняє дискримінацію, а трудове право передбачає рівний доступ до освіти, зайнятості і соціального захисту. Але формальна рівність не завжди означає рівність фактичну. Саме на рівні повсякденного життя — працевлаштування, зарплати, просування кар’єрою, поєднання роботи й догляду — нерівність стає найбільш відчутною.
Ринок праці: де нерівність видно найкраще
Один із найпоказовіших прикладів — ситуація з молодими жінками, які належать до категорії NEET*, тобто не працюють, не навчаються і не проходять професійного навчання.
*NEET (Not in Education, Employment, or Training) — це молодь (зазвичай 15–29 років), яка не працює, не навчається і не здобуває професійних навичок. Це явище, що описує людей, які добровільно або вимушено відсторонені від соціально-економічного життя, часто потребуючи підтримки.
В Україні до цієї категорії належать 1,34 мільйона дівчат і молодих жінок віком 15–34 років. Причому жінки потрапляють у цю групу значно частіше, ніж чоловіки: 35% проти 11,8%.
Найгостріше проблема проявляється у віковій групі 25–29 років. Саме в ній майже кожна друга жінка не працює і не навчається, а пікове значення показника сягає 48,7%. Водночас 70% цих жінок мають вищу або фахову освіту. Тобто йдеться не про брак кваліфікації, а про системні бар’єри, які не дають їм реалізувати себе професійно.
Причини тут не зводяться лише до економіки. Величезну роль відіграють сімейні обов’язки й догляд за близькими. Серед молодих жінок у категорії NEET 67,5% займаються доглядом за дітьми або іншими членами родини. Це означає, що саме неоплачувана праця часто блокує доступ до оплачуваної.
Ще один тривожний сигнал — дискримінація під час пошуку роботи. 20,3% жінок повідомили, що стикалися з нею особисто. Тобто навіть там, де право на працю існує формально, на практиці жінки часто змушені долати додаткові перепони.
Саме тому права жінок сьогодні — це не лише юридична тема. Це також питання того, як у суспільстві розподіляються обов’язки, час, ресурси і можливості.
Невидима опора країни: що таке доглядова праця
Одна з ключових тем, без якої сьогодні неможливо говорити про права жінок, — доглядова праця.
Це вся робота, пов’язана з турботою про інших людей. Частина її є оплачуваною — це медицина, освіта, соціальні служби. Йдеться про медсестер, виховательок, соціальних працівниць, вчительок, реабілітологинь та інших фахівчинь, які щодня підтримують життя суспільства.
Але інша, не менш важлива частина цієї праці відбувається поза офіційною економікою — вдома. Це догляд за дітьми, літніми батьками, людьми з інвалідністю, хворими родичами. Ця робота зазвичай не оплачується, майже не враховується статистикою і часто сприймається як «природний» жіночий обов’язок, а не як повноцінна праця.
Саме жінки виконують більшість цієї роботи. Тому для багатьох із них життя перетворюється на «другу зміну»: після оплачуваної роботи починається ще одна — домашня, невидима, без вихідних і компенсації.
У мирний час ця проблема вже була гострою. Під час війни вона стала критичною.
Війна посилила подвійне навантаження
Повномасштабне вторгнення різко змінило повсякденне життя жінок. Через обстріли, руйнування і безпекові обмеження дитячі садки, школи, медичні та соціальні заклади часто працюють із перебоями або тимчасово закриваються. Частину функцій, які раніше виконувала інфраструктура, родини змушені брати на себе.
Найчастіше це означає додаткове навантаження саме для жінок. Вони одночасно працюють, доглядають за дітьми, підтримують літніх родичів, займаються побутом, організовують евакуацію або життя в нових умовах.
Водночас багато жінок працюють у сферах, які самі пов’язані з турботою про інших: у медицині, освіті, соціальному секторі. Тобто вони доглядають і на роботі, і вдома.
До цього додається кадровий дефіцит. Через мобілізацію, міграцію, вигорання і втрати в багатьох галузях бракує працівників. Ті, хто залишаються, часто виконують обов’язки кількох людей. У результаті війна не просто збільшила навантаження на жінок — вона зробила це навантаження багаторівневим і хронічним.
Особливо гостро це видно у сфері догляду за пораненими військовими, ветеранами, людьми з інвалідністю і літніми людьми, які залишилися без достатньої підтримки. Усе це подовжує робочий день, змушує переходити на неповну зайнятість, зменшує доходи і посилює психоемоційне виснаження.
Тому доглядова праця — не «приватна справа сім’ї». Під час війни це вже питання функціонування всієї держави.
Жінки стали однією з головних опор цивільної економіки
Війна змінила і структуру зайнятості в Україні. Частина чоловіків мобілізована, частина вибула з цивільного ринку праці з інших причин. На цьому тлі роль жінок в економіці різко зросла.
За словами урядової уповноваженої з питань гендерної політики Катерини Левченко, у 2024 році з 11,1 мільйона чоловіків мобілізаційного віку лише 3,7 мільйона залишалися доступними для цивільного ринку праці. У результаті демографічне навантаження стало критичним: 2,4 до 1, тобто на 24 жінки припадає лише 10 працюючих чоловіків.
Це означає, що жіноча праця сьогодні — не допоміжний, а базовий елемент економічної стійкості країни.
Паралельно війна змінила ставлення роботодавців до «традиційно чоловічих» професій. Через кадровий дефіцит компанії дедалі частіше відкривають жінкам доступ до тих сфер, де раніше діяли стійкі стереотипи.
За даними дослідження «Барометр ринку праці», 64% українських компаній уже наймають жінок на посади, які традиційно обіймали чоловіки. Найчастіше це відбувається у промисловості, логістиці, агросекторі та державному управлінні. Ще 9% компаній планують почати це робити найближчим часом.
Але тут важливо не сплутати відкриття нових можливостей із повною рівністю. Доступ до професії — це лише перший крок. Далі постають питання оплати, умов праці, безпеки, кар’єрного просування і ставлення всередині колективів.
Роботи більше, грошей менше: проблема зарплатної нерівності
Попри нові можливості, гендерний розрив в оплаті праці в Україні залишається значним. На початку повномасштабної війни різниця в зарплатах становила 18,6%, а в окремих галузях жінки могли заробляти до 41,4% менше, ніж чоловіки. У 2025 році ця ситуація суттєво не змінилася.
Це особливо показово на тлі того, що під час війни саме жінки дедалі частіше стають фінансовою опорою родин. Тобто суспільство одночасно покладається на їхню працю — і водночас продовжує недооцінювати її матеріально.
Дослідження також показує ще одну тривожну тенденцію: кожен п’ятий роботодавець вважає, що жінки частіше погоджуються працювати за нижчу зарплату, ніж чоловіки. До того ж близько трьох чвертей компаній взагалі не відстежують системно питання гендерної рівності в оплаті праці.
На державному рівні проблему вже визнано. У межах Національної стратегії поставлено мету скоротити гендерний розрив у зарплатах до 13,6% до 2030 року. Але сама по собі наявність стратегії не змінює повсякденну практику. Для цього потрібні не лише документи, а й нові стандарти найму, прозорість зарплат, механізми протидії дискримінації і підтримка поєднання роботи з доглядовими обов’язками.
Жінки у війську: від присутності — до впливу
Повномасштабна війна змінила роль жінок не лише в цивільному житті, а й у секторі безпеки. Сьогодні їхню участь у Збройних силах уже неможливо описувати як виняток або другорядну допомогу.
За словами Катерини Левченко, нині в ЗСУ близько 70 тисяч жінок, із них 48 тисяч — на бойових посадах. Це означає, що жінки в українському війську — вже не маргінальна, а системна присутність.
За останні роки зросла і частка жінок серед офіцерського складу. За словами радниці з гендерних питань Генштабу ЗСУ Оксани Григор’євої, ще два роки тому у Збройних силах було близько 4% офіцерок, а зараз — 21%. Подібна динаміка спостерігається і у військовій освіті: якщо у 2018 році у військових вишах було 7% курсанток, то тепер — 21%.
Це означає, що формальні бар’єри, які роками обмежували доступ жінок до військової кар’єри, значною мірою зняті. Але це ще не означає повної рівності.
Сьогодні на перший план виходить інше питання: не просто присутність, а вплив. Наскільки жінки представлені на рівні командування? Чи мають вони рівні шанси на просування? Чи можуть впливати на рішення, а не лише виконувати їх?
Саме тут зберігається так звана «скляна стеля». У ЗСУ досі значно менше жінок на рівні середнього і вищого командування. За словами Григор’євої, у Збройних силах України немає жодної бойової генералки: чотири жінки з генеральським званням служать у медичній системі.
Отже, участь жінок у війську вже стала фактом. Наступний етап — перетворити цю присутність на реальне лідерство і вплив.
Суспільство змінюється — але нерівномірно
За останнє десятиліття ставлення українців до гендерних ролей помітно змінилося. Частина традиційних уявлень втрачає підтримку, а ідея рівного партнерства в сім’ї стає помітно сильнішою.
Дослідження громадської думки показують: дедалі менше людей погоджуються з тезою, що жінка повинна слухатися чоловіка. Менше підтримки має й твердження, що головне покликання жінки — народити дітей. Для значної частини суспільства такі формули вже не є безумовною нормою.
Водночас деякі традиційні установки залишаються дуже стійкими. Найбільшу підтримку досі має уявлення, що чоловік повинен повністю забезпечувати сім’ю. З цим погоджуються близько 57% опитаних.
Навіть попри поступові зміни це показує: українське суспільство не рухається до рівності лінійно. Нові уявлення про партнерство співіснують зі старими очікуваннями, де фінансова відповідальність покладається на чоловіка, а домашня й доглядова — на жінку.
У повсякденному житті це видно особливо чітко. Частина родин уже повідомляє про більш рівномірний розподіл виховання дітей і організації сімейного дозвілля. Але приготування їжі, хатні справи і більшість рутинної домашньої роботи, як і раніше, частіше залишаються на жінках.
Важливо й те, що ставлення до гендерних ролей дуже залежить від віку. Молодші українці помітно частіше підтримують модель рівного партнерства, менш схильні погоджуватися з традиційними стереотипами і частіше вважають, що фінансова й домашня відповідальність у сім’ї має бути спільною.
Тобто зміни в суспільстві відбуваються. Але вони ще не стали остаточними, рівномірними й незворотними.
Чому 8 березня сьогодні — не “не на часі”, а навпаки
Аргумент про те, що тема гендерної рівності «не на часі» під час війни, звучить і досі. Але саме війна довела протилежне.
Вона зробила максимально видимим внесок жінок у функціонування держави. Саме жінки сьогодні значною мірою тримають освіту, медицину, соціальні служби, частину цивільної економіки, сімейну стійкість і дедалі більшу частину сектору безпеки. Водночас вони несуть непропорційно велику частку неоплачуваної доглядової праці.
Ігнорувати це — означає послаблювати країну. Бо рівність у воєнний час — це вже не лише питання правозахисного порядку денного. Це питання того, наскільки ефективно суспільство розподіляє ресурси, визнає працю, підтримує тих, хто несе головне навантаження, і створює умови для їхньої повноцінної участі.
У цьому сенсі 8 березня сьогодні — це не «додаткова» тема до війни. Це одна з тем про те, як країна виживає під час війни і якою вона хоче бути після неї.
Повномасштабна війна остаточно зруйнувала міф про те, що права жінок — це другорядна або суто символічна тема. Вона показала, наскільки критичною для держави є праця жінок — у лікарнях, школах, бізнесі, соціальних службах, родинах і війську.
Але разом із новою видимістю не зникли старі проблеми: нерівна оплата праці, дискримінація на ринку роботи, подвійне навантаження, недопредставленість у процесах ухвалення рішень і невидимість доглядової праці.
Саме тому 8 березня в Україні сьогодні — це не про квіти і ритуальні привітання. Це про право жінок на рівні можливості, гідність, безпеку і вплив. І водночас — про здатність самої держави бути справедливою, сучасною і стійкою.
