Інтерв’ю народного депутата Вадима Івченка стало показовим маркером того, як частина українського політикуму бачить наступний етап великої війни. На тлі загострення на Близькому Сході, ризиків для постачання ППО, фінансової невизначеності та затягування бойових дій — у Києві дедалі частіше говорять не лише про рекрутинг і контракти, а й про нові механізми тиску на тих, хто уникає служби або самовільно залишає частину. Йдеться вже не просто про окремі заяви, а про спробу сформувати жорсткішу модель мобілізаційної політики — із поєднанням покарання, стимулів і дисциплінарного контролю.
Головний сенс сказаного Івченком можна звести до простої формули: якщо міжнародне середовище стає для України гіршим, то держава намагатиметься компенсувати це жорсткішою внутрішньою мобілізацією. У його логіці війна США, Ізраїлю та Ірану не просто відволікає увагу союзників, а й підвищує ціни на нафту, дає Москві додатковий простір для маневру, ускладнює переговорний трек і підштовхує Україну до сценарію “готуватись до найгіршого”. Це не урядовий документ і не готовий пакет рішень, але це дуже показовий політичний сигнал.
Близький Схід як множник українських проблем
Івченко правий у головному: війна навколо Ірану вже впливає на український контур безпеки. Через фокус США на конфлікті з Іраном Україна може зіткнутися з критичним браком американських ракет ППО, а Володимир Зеленський прямо попереджав про ризик скорочення постачань систем, потрібних для перехоплення російських ракет. Це не абстрактна геополітика, а дуже практичне питання: коли в союзників з’являється ще один театр бойових дій, конкуренція за Patriot, PAC-3 та інші дефіцитні засоби лише зростає.
Друга лінія впливу — енергетична. На тлі ескалації на Близькому Сході Brent 12 березня різко зростав, а ціна російської нафти, яка використовується для оподаткування, у березні перевищила закладений у бюджет РФ орієнтир уперше з січня 2025 року. Тобто навіть якщо цей ефект буде тимчасовим, Кремль уже отримує політико-фінансову передишку: вищі нафтові ціни означають не перемогу російської економіки, але додатковий грошовий кисень для війни. І саме це пояснює, чому в українському політичному середовищі так нервово реагують на будь-яке зростання енергетичних котирувань.
Третя лінія — європейські гроші. Івченко згадує заблоковані 90 млрд євро, і тут його слова мають під собою реальний контекст. Європейська рада у грудні 2025 року погодила для України кредит на 90 млрд євро на 2026–2027 роки, а дослідницька служба Європарламенту уточнює, що 23 лютого 2026-го Угорщина заблокувала саме зміну багаторічної фінансової рамки ЄС, яка потребує одностайності. Тобто фінансова історія не зникла, але вона справді стала елементом політичного шантажу, прив’язаного, зокрема, до спору довкола транзиту російської нафти.
Отже, на міжнародному рівні картина для України така: зброя стає дефіцитнішою, гроші — політично обумовленішими, а Росія — тимчасово менш вразливою до цінового тиску. На цьому тлі й з’являється спокуса відповісти не новою якістю державної політики, а новою жорсткістю всередині країни. Саме тут інтерв’ю Івченка переходить від геополітики до мобілізації.
Нові покарання: що вже існує, а що поки лише проговорюють
Найважливіше, що треба відразу розвести: в Україні вже існує жорстка система відповідальності і за порушення правил військового обліку, і за ухилення від мобілізації, і за самовільне залишення частини. Тобто теза про “нові покарання” не означає, що сьогодні покарань немає; вона означає, що частина політиків вважає чинний каральний арсенал недостатнім.
Чинне законодавство вже підвищило адміністративні санкції за порушення правил військового обліку та законодавства про мобілізацію: закон №3696-IX, який набрав чинності у травні 2024 року, передбачає значно вищі штрафи за статтями 210 та 210-1 КУпАП.
Окремо Кримінальний кодекс у статті 336 передбачає за ухилення від призову під час мобілізації позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років.
А стаття 407 ККУ встановлює, що самовільне залишення військової частини або нез’явлення на службу в умовах воєнного стану карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.
Інакше кажучи, юридично держава вже давно перебуває не в режимі “м’якого переконання”, а в режимі серйозного примусу.
Більше того, навесні 2025 року парламент уже додатково посилив логіку відповідальності щодо СЗЧ. Верховна Рада офіційно повідомляла, що ухвалений закон №13177 позбавляє військовослужбовців, у яких призупинено службу або які самовільно залишили частину чи дезертирували, права на пільги, гарантії та компенсації, а час самовільного залишення місця служби не зараховується ні до загального строку служби, ні до вислуги, ні до пенсійних нарахувань. Це вже дуже близько до моделі, в якій СЗЧ тягне не лише кримінальний ризик, а й фактичну втрату соціального статусу.
Тому коли Івченко говорить про ідею “прирівняти” СЗЧ до боржників по аліментах — із блокуванням частини банківських, нотаріальних, адміністративних та транспортних прав, — він описує не старт дискусії, а її наступний, ще жорсткіший етап. Водночас сам депутат у цьому ж інтерв’ю визнає, що такі проєкти ще не зареєстровані й перебувають на рівні напрацювань. У публічному реєстрі Верховної Ради станом на доступну картку є законопроєкт №13260 щодо відповідальності за правопорушення, пов’язані із СЗЧ в умовах воєнного стану; він уже прийнятий за основу і готується до другого читання. Але це не тотожне описаній Івченком моделі “цивільних обмежень за аналогією з аліментниками”.
Саме тут і виникає головна політична інтрига: держава, схоже, рухається від класичної військово-кримінальної відповідальності до ширшої моделі цивільної деактивації порушника — коли людина не просто ризикує штрафом чи вироком, а втрачає здатність повноцінно діяти як учасник економічного і адміністративного життя. Це вже не просто мобілізаційний інструмент, а перебудова відносин між громадянином і державою в умовах затяжної війни. Поки це ще не оформлено в закон, але саме в такий бік іде дискусія.
СЗЧ, “ухилянти” і проблема мови війни
Інтерв’ю Івченка показове ще й тим, що в ньому майже зникає різниця між різними категоріями порушень. У суспільній риториці все часто зводиться до одного образу — “той, хто не воює”. Але юридично це різні історії: порушення військового обліку, ухилення від мобілізації, самовільне залишення частини, дезертирство — це різні склади і різні стадії конфлікту людини з державою. Коли політична мова зливає їх докупи, суспільство легше погоджується на універсальне посилення репресивних механізмів.
Це важливо і з практичного погляду. Бо одна справа — карати за СЗЧ військовослужбовця, який уже перебував у строю і порушив дисципліну в армії. Інша — переносити схожі логіки обмежень на цивільних військовозобов’язаних, які не оновили дані, не з’явилися за викликом або перебувають у розшуку в межах мобілізаційних процедур. Івченко фактично пропонує саме зближення цих двох світів: фронтової дисципліни та цивільного примусу.
Рекрутинг: не альтернатива покаранню, а друга рука тієї ж системи
Ще одна сильна теза інтерв’ю — спроба показати, що влада нібито думає не лише про покарання, а й про стимули. І справді, офіційна політика Міноборони у 2025–2026 роках значно просунула тему рекрутингу. Міністерство прямо пише, що до війська можуть долучатися не лише громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства — виключно через контракт, а для іноземців уряд ще у 2024 році створив окремий Центр рекрутингу. Міноборони також наголошує, що іноземці можуть служити у будь-якій бойовій бригаді ЗСУ, а не лише в окремих “екзотичних” підрозділах.
Тобто міжнародний рекрутинг як такий — не фантазія і не журналістський мем. Він уже має правову основу, інституційну рамку й офіційні канали. Але важливо інше: у відкритих державних джерелах Україна описує цю модель саме як контрактну службу в офіційних структурах, а не як масове наймання через глобальний ринок приватних військових компаній. Тому слова Івченка про умовні “10 тисяч професійних людей”, яких можна було б залучити через рекрутингові хаби, — це радше його політична візія масштабу, ніж уже підтверджений державний план із порахованим ресурсом і публічною архітектурою.
Те саме стосується і контрактної армії. Івченко говорить про мільйон людей, які теоретично могли б перейти на контракт із чіткими термінами служби, грошовою мотивацією та соціальним пакетом. У цьому є певний зв’язок із реальними напрацюваннями Міноборони: восени 2025 року відомство справді презентувало нові контрактні підходи з термінами від 1 до 5 років, підвищеним базовим забезпеченням у 50–60 тисяч гривень, бонусом за підписання контракту та можливістю обирати бригаду і посаду. Але між “новими контрактними підходами” і повним переходом великої воюючої армії на контракт — дистанція величезна, і ця дистанція впирається передусім у гроші.
Тому Івченко тут не вигадує тему з нуля, але і явно розширює її до межі політичного побажання. Сьогодні контракт в Україні — це радше механізм точкового залучення, сегментованої мотивації та професіоналізації окремих напрямків. Повна “контрактна армія” під час великої війни — це вже інша економіка війни, інша бюджетна модель і інший горизонт зовнішньої допомоги. А саме з допомогою, як ми бачимо, зараз і є проблема.
Читайте також: “Як уряд хоче зробити армію професійнішою: мотиваційні контракти, іноземні офіцери й нові правила для студентів-медиків”
“Бусифікація”, бодікамери і межі силового сценарію
Окремий вузол інтерв’ю — історія з “бусифікацією”. Тут Івченко намагається одночасно і не виправдовувати жорсткі дії ТЦК, і легалізувати їх через аргумент “вони працюють по тих, хто в розшуку”. У цій частині корисно дивитися не на емоції, а на чинні норми. Офіційно ТЦК мають право звертатися до Нацполіції щодо доставлення осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, передбачені статтями 210 та 210-1 КУпАП. Крім того, законодавство вже врегульовує фото- і відеофіксацію під час перевірки документів, а з 1 вересня 2025 року всі працівники ТЦК та СП під час перевірок документів або вручення повісток зобов’язані носити бодікамери; за порушення правил фіксації передбачена дисциплінарна відповідальність.
Це означає, що проблема сьогодні полягає не стільки у відсутності правових чи технічних інструментів, скільки в кризі довіри до способу їх застосування. Держава вже дала ТЦК більше процедурних можливостей, уже запровадила відеофіксацію, уже має механізм взаємодії з поліцією. Але публічний конфлікт не зникає. А це свідчить про просту річ: силова мобілізація без переконливої комунікації, прозорих правил і відчуття справедливості не розв’язує проблему, а лише переводить її в іншу площину — у площину соціального відчуження. Це вже не про папери, а про легітимність.
Що насправді сказав Івченко — і що з цього випливає
Якщо відкинути емоційні формули, Івченко описав модель, у якій українська влада намагається зшити три інструменти в одну систему.
Перший — жорсткіші санкції для тих, хто уникає служби або залишає її.
Другий — ширший рекрутинг і контрактна мотивація для тих, кого ще можна залучити “добровільно, але за гроші і гарантії”.
Третій — спроба перекласти дефіцит зовнішніх ресурсів на внутрішню дисципліну суспільства.
Це не окрема ініціатива одного депутата, а досить виразна логіка воюючої держави, яка боїться затяжної війни і не бачить швидкого дипломатичного виходу.
Але тут є головний ризик. Якщо держава робитиме ставку лише на страх покарання, вона неминуче впреться в межу керованості. Бо мобілізація — це не тільки примус, а й довіра до того, що служба має зрозумілий сенс, чіткі правила, прогнозований термін, належну підготовку і справедливий розподіл тягаря. Частину цих елементів Міноборони вже намагається будувати через нові контракти, рекрутинг і формалізацію процедур. Але політична риторика, подібна до риторики Івченка, показує: у верхах дедалі сильніше звучить не мова нового суспільного договору, а мова жорсткішого адміністрування війни.
І саме це, зрештою, є головною новиною. Не те, що в Раді “готують нові покарання”. А те, що українська політика дедалі відвертіше визнає: війна входить у фазу, де одних закликів до патріотизму вже замало, грошей на повну контрактну модель ще немає, а зовнішнє середовище стає жорсткішим. Тому влада шукає новий баланс між стимулом і примусом. І поки що маятник помітно хилиться саме в бік примусу.
Головний висновок із цієї дискусії полягає в тому, що мобілізаційна політика України входить у нову, складнішу фазу. Держава намагається знайти баланс між потребами фронту, обмеженими ресурсами, суспільною втомою та необхідністю поповнювати військо. Саме тому паралельно звучать ідеї міжнародного рекрутингу, контрактної служби, фінансової мотивації та нових обмежень для ухилянтів і СЗЧ. Але стратегічне питання залишається незмінним: ефективна мобілізація неможлива лише через страх покарання — вона потребує довіри, зрозумілих правил, справедливості та відчуття, що держава однаково серйозно ставиться і до обов’язків громадян, і до власної відповідальності перед ними.
За матеріалами telegraf.ua
