Недостатньо доказів. «Для держави ми ніхто, поки не доведемо, що були в незаконному ув’язненні».
Уже втретє Сергій намагається довести, що місяць провів «на підвалі» в окупованому Херсоні. Через процедуру встановлення факту позбавлення особистої свободи проходять як військові, так і цивільні, які пережили полон. Вона і відкриває шлях до отримання державної допомоги.
Сергій (ім’я змінено) — цивільний. Та ще й звільнили його поза офіційними обмінами. Це називають «іншим чином». Таким, як він, особливо складно.
За три роки Сергій зібрав уже більш-менш вагому доказову базу. Принаймні так вважає. Має протокол допиту на 25 сторінок, покази свідків, запис із камери відеоспостереження, як його забирали з дому, довідку про те, що його кримінальну справу об’єднали з кількома іншими в одну за статтею 431 «Порушення законів та звичаїв війни в Україні», довідку від слідчого, що він пробув у незаконному ув’язненні через проукраїнську позицію, виписки з лікарень і витяг з Єдиного реєстру досудових рішень.
Усе це разом із заявою він подав до міжвідомчої комісії при Міністерстві розвитку громад та територій, яка встановлює факт позбавлення свободи внаслідок російської агресії. У відповідь отримав лист про необхідність додати докази, які підтвердять, що причиною його утримання стала саме проукраїнська позиція.
— Я відправив скрин у нашу групу цивільних, які були в полоні. Питаю: «Що ще від мене хочуть?». А люди, які подавали документи по вісім-дев’ять разів, чітко пояснили, куди мене таким чином посилають: слідом за російським кораблем. Не так уже хочеться тієї допомоги (хоча вона не завадила б), як отримати статус, аби розуміти, що це все не марно, що держава мене дійсно підтримує і приймає факт полону. Але поки що вона від мене тільки захищається, — каже Сергій.
Розбираємося, з чим стикаються цивільні, які були в незаконному ув’язненні, намагаючись отримати допомогу від держави, і що не так із самою допомогою.
Невидимі
Херсонця Романа Баклажова росіяни схопили на початку липня 2022-го. Вдерлися до будинку з обшуком — шукали зброю та докази участі у «Правому секторі». 2014 року Роман і справді на півтора місяця долучився до організації. Зрештою вилучили ноутбук, телефон, флешки, особисті речі, а самого Романа забрали на розмову. Так він опинився в ізоляторі тимчасового тримання на вулиці Теплоенергетиків.
Роман Баклажов — власник місцевої меблевої фабрики, депутат райради і волонтер. Після початку повномасштабного вторгнення з колегами організував в окупованому місті гуманітарний центр, де готували їжу і годували людей.
Фото: Ігор Бойченко/ Роман Баклажов
На допитах від Романа вимагали, щоб він визнав себе нацистом і зізнався в перевезенні вибухівки. За відповіді, які не подобалися, били струмом. Його відпустили через 54 дні зі словами «щоб більше не робив дурні», а напередодні псевдореферендуму Романові вдалося виїхати з Херсона.
— Коли я опинився на свободі, то намагався всім показувати, що в мене все добре. Насправді ж дружина всюди водила за руку, як малу дитину: це туалет, це туалетний папір, це ложка. Я цього не усвідомлював, мені здавалося, що я тримаюся. Мене це і досі дивує. Хоча причини такої поведінки, напевно, зрозумілі — так людина намагається уникнути болючих спогадів, почуття сорому. І спочатку це домінує, — каже він.
Потім почало накривати.
— Пам’ятаю, на вулиці було тепло, люди максимум у легких светрах, а я у светрі, куртці, теплих штанях. У мене зводило щелепи, почалися напади агресії.
Знайомі з організації «Ротарі» знайшли Романові психіатра, який призначив лікування. Згодом стало краще, але й досі щовесни сильно болять щелепи і доводиться звертатися в лікарню. Після полону його підтримували виключно друзі та благодійні фонди. Тепер Роман створив організацію «11 листопада», яка допомагає іншим.
— Коли я виїжджав з Херсона під час окупації, то навіть не сподівався побачити рідну хату, але в мене все склалося більш-менш нормально, бо Херсон деокупували. Але ж хлопці після звільнення приїжджають сюди в самих сандалях. Уявіть, у Херсоні сьома вечора, з восьмої починається комендантська година. Дзвонять з незнайомого номера. Людина каже: «Мені дали ваш телефон, сказали, що ви допомагаєте звільненим. Я зараз у Херсоні на автостанції, що мені робити, куди йти?». Він з Чаплинки, яка окупована. Я дзвоню іншому активному учаснику нашої мережі, який його забрав. Тиждень ми його відпарювали, відмивали, відгодовували, дали одяг. Потім я його поселив у квартиру своєї дружини. І він там ще два місяці жив, аж поки не поїхав далі. Знайшлися друзі, які його підхопили, — розповідає Роман.
Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне / Приміщення ізолятора тимчасового утримання в Херсоні на вулиці Теплоенергетиків — одне з місць, де російські військові, імовірно, катували людей.
Для держави такі люди ніхто, пояснює він, поки не підтвердять, що були в незаконному ув’язненні. Установлення факту позбавлення волі є ключовою умовою отримання допомоги від держави. Насамперед йдеться про одноразову грошову виплату 100 тис. грн і про щорічні виплати по 100 тис. грн за кожен рік полону. Але в процесі виникає чимало перешкод, які часто залишаються неподоланими. І це типова історія для звільнених самостійно.
Трохи інша ситуація з тими, кого вдалося повернути через офіційні обміни. Усе ж на початковому етапі людину супроводжують представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Офісу омбудсмана, Національного інформаційного бюро. Її принаймні зустрінуть і відвезуть у лікарню, дадуть базові речі, допоможуть підготувати пакет необхідних документів.
За статистикою, у більшості звільнених через обмін не виникає проблем з підтвердження факту полону, кажуть правозахисники. Але річ у тім, що вони в меншості. За словами представника Координаційного штабу Петра Яценка, з початку повномасштабного вторгнення так повернули лише 364 цивільних.
В Об’єднанні родичів політв’язнів Кремля аналізували цифри за 2023 рік (через відсутність свіжіших) — тих, хто вийшов поза обмінами і подав заяву до міжвідомчої комісії для встановлення факту позбавлення волі, було вп’ятеро більше, ніж тих, хто вийшов у рамках офіційних обмінів.
Фото: Інна Варениця / Щойно звільнені українські військовополонені 25 травня 2025 року.
Доведи, якщо зможеш
Сергій, про якого вже йшлося, теж з Херсонської області, живе з родиною поблизу Чорнобаївки. На момент повномасштабного вторгнення він працював у силових структурах.
Розповідає, що на початку зорганізувався зі знайомими, щоб допомагати загонам ТрО, шукали паливо і пляшки для коктейлів Молотова, потім брав участь у мітингах. Коли запустили чат-бот, передавав інформацію про переміщення російської техніки. Налаштовував людям супутникові тарілки, коли росіяни вимкнули телебачення, та інтернет, коли і його почали вимикати.
— Далі кацапня вирішила, що треба вимкнути зв’язок і перевести нас на російські сім-карти. На той момент у нас ще був один оператор, який надавав послуги інтернет-телефонії, тобто ти реєструєш віртуальний номер і можеш дзвонити. І я активно це все налаштовував людям. Я ж технар, — розповідає Сергій.
Наприкінці літа до нього прийшли з обшуком. Тоді люди, які представилися новою військовою адміністрацією, вилучили з будинку всю комп’ютерну техніку, флешки, жорсткі диски, а Сергія забрали уточнювати дані.
— На такий випадок я мав легенду, що айтішник, налаштовую інтернет. А якщо спитають про роботу в силових структурах, то скажу, що давно звільнився. І на допитах я тримався цієї лінії. Вони казали: ми все про тебе знаємо, навіщо граєш у геройство, все одно тут уже України ніколи не буде, кого вигороджуєш, з ким працюєш у СБУ, кого знаєш з військових, кому передавав інформацію — усе в такому дусі. І основне — давай з нами співпрацювати. Мої відповіді їх не влаштовували, тоді вони починали бити шокерами, струмом, палицями. Побиття було постійним. Крикнув — побили, знепритомнів — побили, неправильно відповів — побили. Могли прийти посеред ночі і бити всіх, хто був зі мною в підвалі. Обмежували в їжі. Нам на чотирьох людей приносили банку паштету чи якоїсь каші й казали співкамерникам: якщо йому дасте, то тиждень будете голодні.
Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне / Тапік — телефонний польовий апарат , який російські військові могли використовувати для катування струмом в ізоляторі тимчасового тримання. Херсон, 14 листопада 2022 року.
Тим часом дружина розшукувала Сергія, але в українські органи не зверталася — боялася.
В ув’язненні чоловік провів місяць.
— Вони сподівались, що все ж погоджуся на співпрацю. І в якийсь момент сказав: я все побачив, дайте мені час подумати і будемо вирішувати це питання. Ну і, власне, вони нічого не змогли довести з того, за що забрали. Тому тримати мене, мабуть, не було сенсу.
Перед тим як відпустити, Сергія побили. Потім дали папірець з текстом і змусили зачитати на камеру.
— Що мене не били, хоча мордяка була в синцях, їжа нормальна, медичну допомогу надавали, все чудово, я на курорті. Україна — це погано, ми всі тут чекаємо на «русскій мір». Після того вивезли за місто і там залишили.
Зовсім скоро Херсон звільнили, родина вирішила тимчасово виїхати на захід України. Там у Сергія погіршилося самопочуття. Через суїцидальні думки він на три місяці опинився в психіатричній лікарні. Про обстеження у психіатра домовився благодійний фонд «Блакитний птах», який допомагає звільненим з полону, і Сергія одразу госпіталізували. У тому ж фонді йому порадили звернутися в поліцію, подати заяву про викрадення, відправити документи на встановлення факту позбавлення особистої свободи.
Уперше Сергій спробував зробити це у 2023-му. З документів, які вдалося зібрати, були витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань про відкриту кримінальну справу, власні свідчення, запис з камер відеоспостереження, які зафіксували момент, як його забирали, виписки з лікарні. А от хлопців, з якими разом сидів, відшукати не вдалося. Відповідь Сергій отримав за кілька місяців, коли родина вже повернулася додому: «недостатньо голосів», що означало відому. Що не так, що треба виправити або додати, залишалося тільки здогадуватися.
За словами представника комісії від Спілки учасників, ветеранів, інвалідів АТО та бойових дій Володимира Жемчугова, заяви від цивільних, приміром, з Херсонської, Запорізької областей, які звільнилися самостійно, найважчі для розгляду.
Фото: lntu.edu.ua / Володимир Жемчугов
— На ці заяви комісія витрачає дуже багато часу. Пишуть заяви сотнями, а у 2023–2024 роках тисячами писали. «Я був два дні в полоні». «Я був годину в полоні». «Я був місяць у полоні, дайте гроші». Людина слухала українські пісні ввечері, сусіди на неї донесли, до людини прийшли, забрали, побили і відпустили. Потім вона приїжджає на підконтрольну Україні територію і каже: «Мене катували, я постраждав за Україну, я слухав українські пісні, мене сусід здав». А докази де? Як державна комісія може визнати вас постраждалим за підтримку України і надати державні гроші просто за ваші слова? Ми завжди наголошуємо: давайте ви пошукаєте інформацію, може, знайдете ще свідків або ж знайдуться феесбешні архіви, коли Україна повернеться на окуповані території. Ці ж справи не мають строку давності, — каже він.
Тут, напевно, варто пояснити: насправді комісія (як би це не комунікували її представники) не має жодного стосунку до виплат, її завдання одне — встановити факт позбавлення свободи людини. А людина зі встановленим фактом має право писати заяву й отримувати допомогу від держави, але не від комісії.
Доводити ж своє незаконне ув’язнення постраждалий мусить сам.
— І коли ми консультуємо, як подавати заяву, то радимо виходити з того, що, швидше за все, в комісії вважатимуть, що ви брешете, і вам треба довести протилежне, — каже голова громадської організації «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» Ігор Котелянець.
Але це часто об’єктивно складно.
— Я зараз фантазую, — продовжує він. — Хтось пальцем показав на людину, що вона нелояльна до окупаційного режиму. До неї прийшли, тримали в підвалі, катували, ніякої справи не порушували, тому що або взагалі не було таких органів, які могли б це робити, або просто не хотіли. Може, когось відправили на рабську працю, як це було з Оленою Ягуповою та з іншими. Когось протримали місяцями і відпустили внаслідок деокупації, когось просто відпустили, бо вже ніде тримати, нових завозять. Після того людина трошки посиділа тихо, потім проклала маршрут, виїхала. І як довести, що ти не просто жив в окупації, а тебе насильно ув’язнили? У цьому проблема. Якщо родичі були свідомі й подали заяву про зникнення в поліцію, у Національне інформаційне бюро, Координаційний штаб, Міжнародний комітет Червоного Хреста, всюди, за алгоритмом, тоді більше шансів. Інакше людині, яка приїхала з окупації, а держава не знала, що її десь утримували, не довіряють.
Фото: Тарас Ібрагімов/Суспільне / Камера в Херсонському ІТТ, 14 листопада 2022 року.
Коли Сергію прийшла перша відмова, він подзвонив спитати, які ще докази потрібні.
— На це почув щось на кшталт «дайте нам якийсь папірець, що ви у них були». Мовляв, ви що, не взяли в них якусь довідку? — розповідає він. — Потім питали, чому не долучив витяг із судово-медичної експертизи, яка засвідчила б побої і катування. Людоньки, ви про що? Як ви собі це уявляєте? Мене відпустили, а я йду в лікарню окупованого міста і прошу: «А зробіть мені експертизу, що мене забили на підвалі?». Тоді я вкотре пересвідчився, що нас може зрозуміти тільки той, хто сам усе це пройшов. А людина, яка сидить у Києві, вона трошки інакше міркує: надайте мені довідку на довідку.
Вдруге Сергій подав заяву 2024-го. Тоді до документів додав рукописні свідчення дружини та сусідки. Але відповідь була та сама: недостатньо доказів.
Зрештою юристка громадської організації порадила звернутися в Координаційний центр підтримки потерпілих і свідків Офісу Генерального прокурора. Ще він написав клопотання про допит свідків, адже, як з’ясувалося, слідчі навіть не зібрали покази ні дружини, ні сусідів, які бачили затримання. Тільки після втручання Генеральної прокуратури справа Сергія зрушила з місця.
— Подзвонив новий слідчий, він такий дуже прискіпливий. Ми розклали все буквально по хвилинах. До того ж з’ясувалось, що в нього є свідчення людей, яких тримали в тому самому місці, що й мене, — каже він.
Із цим на руках Сергій втретє подав заяву. Чим це закінчилося, ми писали на початку.
Проукраїнські дії
Роману Баклажову пощастило більше. Проблем з підтвердженням факту незаконного ув’язнення в нього не виникло.
— Я депутат, з 2014 року волонтер. Затримали мене за волонтерську діяльність і за те, що я був колись у «Правому секторі». Тобто мені було легко підтвердити свою проукраїнську позицію, — каже він.
Фото: Олександр Корняков / Тут у Херсоні була катівня, де росіяни у 2022 році незаконно утримували Романа Баклажова. 2023
Це ще одна обов’язкова підстава для встановлення факту полону — належність постраждалого до категорій «політичні в’язні» та/або «заручники». І збір доказів своїх проукраїнських дій так само на плечах заявника.
Тобто людина має довести, що її ув’язнили, оскільки вона в той чи інший спосіб висловлювала позицію, якою відстоювала державний суверенітет, територіальну цілісність України, або з цим була пов’язана її професійна, громадська, політична чи правозахисна діяльність. Або ж треба надати підтвердження, що метою її затримання був тиск, аби примусити Україну, державні органи, організації чи фізичних осіб до певних дій в обмін на звільнення. Так каже закон про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, і членів їхніх сімей.
— Ви знайшли свідка, який бачив, як вас схопили і кудись потягнули. Добре, це перший крок, — каже Володимир Жемчугов. — А тепер доведіть, що вас схопили саме за те, що ви чинили якийсь спротив окупантам. На окупованих територіях багато кого хапають, садять, просто знущаються, залякують. Це не підстава для того, щоб отримати статус постраждалого від нашої комісії та державну допомогу. Людина повинна щось зробити для України в окупації, постраждати за Україну, тоді Україна «постраждає» за неї фінансово. Приміром, людина могла бути правозахисником, учасником ненасильницького спротиву, мати активну проукраїнську позицію в соціальній мережі, збирати інформацію для наших спецслужб, розповсюджувати інформацію про життя в окупації. Стосовно професійної діяльності, то йдеться про агентів спецслужб-партизан, розвідників, журналістів, військових, які потрапили на окуповані території, відстежували інформацію там. Це все вважають спротивом окупантам. Тобто якщо людина просто не сподобалася росіянам за те, що розмовляла українською, або в неї українська клавіатура на смартфоні, або її затримали для перевірки документів, то в такому випадку комісія відмовляє. Вона не відрізняється від тих людей, здоровʼя яких постраждало, скажімо, в Чернівцях від російської ракети. Усі вони отримають матеріальну компенсацію після війни як постраждалі внаслідок війни, коли Росія виплачуватиме Україні репарації.
Така позиція принаймні одного члена комісії. Загалом їх 18.
Як пишуть у дослідженні «Від соціального захисту до репарацій» Східноукраїнського центру громадських ініціатив (СЦГІ), що вивчав досвід цивільних осіб, позбавлених особистої свободи, є труднощі з тлумаченням норм закону про належність заявника до категорії громадських активістів, правозахисників тощо, оскільки вони надто абстрактні. А комісія не має чітких критеріїв оцінки заяви та інших документів. Це призводить до надмірної суб’єктивності і суперечок навколо того, хто має право на державну допомогу.
Звідси ж і багато немотивованих відмов, зазначають у дослідженні. До прикладу, майже 90 % учасників, яких об’єднує «11 листопада», за словами Романа Баклажова, не змогли отримати позитивне рішення, з першого разу це вдалося переважно депутатам і головам сільрад.
Фото: з фейсбук-сторінки Iгоря Котелянця / Ігор Котелянець
— Я вважаю, що навіть якщо людина не повідомляла про рух ворожої техніки розвідці, не партизанила або не висловлювала думки в соцмережах проти російського режиму, але була ув’язнена, бо не лояльна до режиму — у неї український паспорт, вона наполягає на своїй українській ідентичності, що завгодно, це вже політичний мотив, — каже Ігор Котелянець. — І така людина теж має право на підтримку. Бо це про те, що людина впала, їй треба подати милиці, щоб вона не полетіла далі в прірву. Це про базову допомогу. А коли йдеться про людей, які робили щось надзвичайне, сміливе, видатне, яких справедливо відзначити якось особливо, то для цього існують інші інструменти. Наприклад, як стипендія імені Левка Лук’яненка.
Комісія приймає рішення більшістю голосів присутніх, яких має бути не менш ніж дві третини складу. І коли кожен член комісії голосує, то не озвучує, чому зробив той чи інший вибір.
— Що ж відбувається на практиці? Приміром, розглядають заяву поліцейського з Донецької області. Його звільнили через обмін, є підтвердження катувань. Але в незаконне ув’язнення він потрапив у 2015-му. Представники силових органів: «Чому він не виїхав у 2014 році? Тому що він пішов на співпрацю, ми таких знаємо». Тобто людина, яка представляє якийсь орган, керується узагальненням, власним упередженням, якимось своїм досвідом, який не стосується конкретного кейсу. І чомусь комісія не бере паузу, щоб перевірити припущення, не подає запиту до СБУ, чи відомо службі, що ця людина з кимось співпрацювала, — пояснює правозахисник.
Хоча має таке право. Якщо є сумніви, можна навіть заслухати саму людину. Об’єднання родичів політв’язнів Кремля, приміром, зверталось до комісії з подібними проханнями, але отримували відмову.
Є питання і до того, наскільки заглиблюються у вивчення документів члени комісії, бо так чи інакше для них це додаткові обов’язки до основної роботи. А завантаженість самої комісії велика. За словами Володимира Жемчугова, після 2022 року були випадки, коли на засіданні доводилося розглядати навіть по півтори тисячі заяв від військових і цивільних. На останньому, приміром, були три сотні заяв.
Існує думка, що і сама комісія потребує перезавантаження. Її утворили 2018 року, відтоді склад змінювали мінімально. Його затверджує Мінрозвитку, і до комісії входять представники від президента, Мінрозвитку, МЗС, МВС, Міністерства юстиції, Міноборони, Міністерства соціальної політики, МОЗ, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Офісу Генерального прокурора, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Представництва президента в АР Крим. Крім того, в її складі мають бути представники громадських об’єднань — щонайбільше п’ять. Нині це «Блакитних птах», Медійна ініціатива за права людини, Кримська правозахисна група, Меджліс кримськотатарського народу та Спілка учасників, ветеранів, інвалідів АТО та бойових дій.
У дослідженні СЦГІ звертають увагу на непрозорий механізм залучення до роботи в комісії представників громадських організації та, можливо, необхідність ротувати їх.
Фото: з фейсбук-сторінки Iгоря Котелянця
Ігор Котелянець
— Усе ж комісія — це змінний орган, — погоджується Ігор Котелянець. — І коли ми говоримо про державні органи, то хай вони самі вирішують, кого делегувати. Але якщо йдеться про громадські організації, то для них мав би бути рівний доступ до можливості працювати в цій комісії. Тим паче, що з 2018 року багато що змінилось. Тоді громадських організацій було мало. Зараз їх близько семи десятків. Чому вони не можуть брати участь у роботі комісії? Вони дуже мотивовані. Або, приміром, там є дві кримські організації. Добре, але ж після 2022 року окуповані й інші регіони. А по-друге, в комісії мали б бути представники організації саме цивільних заручників. Приміром, ті самі «Цивільні в полоні». Хай вони не професійна організація, але за їхньою спиною велике ком’юніті. Тобто в нинішньому вигляді комісія не відображає наших реалій.
Недостатня підтримка
— Перед моїми очима досвід моїх близьких. І це дві геть різні історії, — розповідає голова громадської організації «Цивільні в полоні» Карина Малахова-Дячук. — Майже рік у полоні був батько — цивільний, і без тижня три роки — хрещений сина, військовий. Коли він вийшов з полону, у нього була солідна сума на карті (під час полону військовослужбовцям продовжують нараховувати зарплату. — LB.ua). Завдяки цим грошам людина має час прийти до тями, на відпочинок, на реабілітацію. Може купити собі авто, орендувати житло, купити собі круасан, купити собі мандарин і не думати, за що жити. А тут виходить цивільна людина — і в неї немає нічого. Можливо, за кілька місяців вона отримає гроші, коли всі в комісії переконаються, що вона була в полоні.
Фото: надала Карина Дячук
Карина Дячук
А цього року, кажуть в Об’єднані родичів політв’язнів Кремля, ще й почали надходити скарги, що коштів не виплачують. У відповідь на запит Мінрозвитку пояснювало, що докладає всіх зусиль.
— Але також вони звернули увагу, що законом не визначені терміни, в які необхідно здійснити виплати. Ви розумієте, як це звучить? Ми можемо вам не платити хоч усе життя, і ми нічого не порушуємо, бо строки ж не визначені, — пояснює Ігор Котелянець.
Правозахисники звертають увагу і на те, що розмір допомоги — 100 тис. грн — визначили ще у 2018-му. Відтоді інфляція з’їла майже половину суми, логічно було б проводити індексацію. Бо, правду кажучи, на цьому зараз державна допомога майже закінчується, вважає правозахисник. Хіба що людина вирішить здобути нову професію, то може на підставі встановленого факту незаконного ув’язнення отримати ваучер на 30 тис. грн на навчання. Ще одна пільга — можливість для дитини такої особи безкоштовно здобути освіту, у тому числі вищу. Це з того, що працює.
Але головна допомога, що потрібна людині, яка пережила ув’язнення і заплатила здоров’ям, — медична.
— Нещодавно я розповідав журналістам про проблеми на державному рівні, з якими стикаються звільнені цивільні, — каже Ігор Котелянець. — І мені абсолютно справедливо зауважили, що люди з останнього обміну в лікарні, вони кажуть, що все в порядку, що їм допомагають, вони дуже вдячні. І це правда. Вони отримали суттєву увагу з боку держави, вона зараз піклується про них. Але, по-перше, треба розуміти, що це відбувається завдяки абсолютно такому ручному управлінню. Є людина, Ірина Верещук, яка дійсно взяла це на себе — координацію керівників усіх на світі відомств, різних представників міністерств, територіальних громад або областей — і просто ставить їм завдання і керує цим усім. І в мене це викликає двоякі відчуття. З одного боку, добре, що вона на себе це взяла. З іншого боку, уявіть, що людина, яка обіймає посаду заступника голови ОП, займається питаннями аж до того, чи є змінна білизна в людей. І без такого зовнішнього контролю воно не працює. Тобто це класно зараз, для цих конкретних людей, але на системному рівні такого немає.
Офіційний порядок надання медичної допомоги після звільнення спрощено має такий вигляд: людей відправляють у заклад охорони здоров’я, який повинен провести первинний огляд. Якщо людина перебуває в критичному стані, її стабілізують. Якщо ні, то далі мають доправити в один з визначених закладів МОЗ на комплексне обстеження, щоб визначити план лікування і реабілітації. Усе це завершується оглядом комісії лікарів, яка формує подальший маршрут людини. А лікуючий лікар надає письмові рекомендації для реабілітаційної, психологічної допомоги, амбулаторного лікування або соціальних послуг.
Проблема в тому, каже Ігор Котелянець, що держава досі не визначила порядку такого справді комплексного медичного обстеження, як і того, що бере на себе у забезпеченні безкоштовної медичної допомоги. Бо виходить так, що тільки на лікування зубів людина може витратити десятки тисяч гривень, але лише завдяки меценатам. Якщо, звісно, знайде їх.
— Я це відчув на собі. Приходиш у лікарню, кажеш, що з полону, але їм усім по барабану. Це м’яко кажучи. У цивільних ніякої централізованої допомоги нема, — визнає Роман Баклажов.
Фото: hromadske.radio
Роман Баклажов
І тепер повертаємося до грошової допомоги. У деяких випадках, поки людина перебуває в полоні, родина оформлює документи й отримує щорічну виплату за кожен рік ув’язнення.
— Я намагаюсь пояснити: бережіть ці кошти. Коли ваша рідна людина вийде, її треба буде лікувати, бо ж ніхто вам нічого не дасть. Що б у МОЗі не казали про програми медичної допомоги, але на практиці її ще треба вибити. А для цього моральний стан має бути такий, що дозволить вигризати все зубами, — каже Карина Малахова-Дячук.
У Секретаріаті Уповноваженого з прав людини під час дистанційного моніторингу надання медичної, реабілітаційної та психологічної допомоги звільненим цивільним особам у 2024 році з’ясували, що з 21 визначеного МОЗ закладу охорони здоров’я звільнені цивільні перебували лише в чотирьох. Загалом же медичну, реабілітаційну та психологічну допомогу надали 34 особам.
Якщо спуститися на місцевий рівень, то тут ситуація з підтримкою не краща. Громадська організація «Об’єднання родичів політичних в’язнів Кремля» вивчала питання наявності місцевих спеціальних програм підтримки людей, що перебували в незаконному ув’язненні. У результаті вони отримали інформацію від 381 територіальної громади.
— Запровадження таких програм свідчить про те, що владі відомо про таких людей і вона розуміє, що з ними треба працювати фокусно, — каже Ігор Котелянець. — І знаєте, що виявилось? Що такі спеціальні програми підтримки є тільки у двох громадах — у Запоріжжі й Енергодарі. Здогадайтеся, чому.
Запорізьку обласну військову адміністрацію очолює людина, яка сама пережила незаконне ув’язнення. Те саме з Енергодаром. Заступника мера два роки тому вдалося звільнити з полону.
Фото: надала Карина Дячук
Карина Дячук, голова ГО «Цивільні в полоні»
— Нещодавно спілкувалася з хлопцем, якого звільнили в серпні, — розповідає Карина Малахова-Дячук. — Він каже: «Окей, у мене є освіта, друзі, я поїду до Львова або ще кудись. Мені знайомі подзвонили, сказали: приїжджай, ми тобі тут усе зберемо, в якусь охорону влаштуємо. Я розумію, що в мене ще нормальна ситуація, я ні від кого нічого не чекаю. Але бачу поруч людей, які поламані-переламані, і не знаю, що з ними буде далі і якого біса?».
На питання, чи зміг уже Сергій повернутися до нормального життя, він відповідає: ні.
— Знаєте, моя робота завжди була пов’язана з дротами. А коли тебе б’ють струмом, то ти трошки інакше починаєш сприймати ці дроти.
Після звільнення він найбільше потребував психологічної допомоги. Вона і досі необхідна.
— За ці роки після полону ми не розлучалися із сім’єю надовго жодного дня. Я просто не можу їх відпустити, бо година без них — і я починаю нервувати. Година без мене — і дружина вже телефонує. У нас постійно увімкнена геолокація, щоб знати, хто де. Оцей страх втрати — він присутній. Ну і зверху ще держава в будь-який спосіб намагається сказати: ні, ми не віримо, що ти був у полоні.
Уся отримана допомога після звільнення Сергія була від благодійних фондів і громадських організацій. Хтось надав юридичні консультації, хтось виділив кошти на добудову будинку, оскільки в сім’ї народилась дитина, і на генератор, бо дім залишився без електрики — усі дроти росіяни видрали.
— І це дійсно важливо відчувати, що є хтось, кому не байдуже, — каже він.
За матеріалами lb.ua
