ISW фіксує різкий розрив між офіційними заявами Москви та реальною динамікою боїв: фронт залишається відносно стабільним, темпи наступу РФ падають, а українські удари по нафтогалузі й тиловій інфраструктурі дедалі відчутніше б’ють по здатності Росії фінансувати війну.

Російське військове командування знову намагається продати політичному керівництву й зовнішньому світу картину великого наступального успіху, який не підтверджується ані відкритими даними, ані навіть багатьма проросійськими джерелами. Заяви начальника Генштабу РФ Валерія Герасимова про нібито масштабне просування російських військ у 2026 році виглядають не як віддзеркалення реальної ситуації на фронті, а як елемент ширшої інформаційно-психологічної кампанії Кремля. Її мета — переконати і російське суспільство, і Захід, що Росія начебто невпинно наступає, тоді як насправді її весняно-літній наступ буксує, а ціна навіть локальних атак зростає.

Велика війна завищених цифр

Оцінка російської наступальної кампанії станом на 21 квітня 2026 року демонструє вже знайому для цієї війни закономірність: чим менше реальних проривів на полі бою, тим гучнішими стають офіційні заяви Москви. Центральною фігурою цього епізоду став начальник Генерального штабу РФ Валерій Герасимов, який під час візиту до командування Південного угруповання військ заявив, що з початку 2026 року Росія нібито захопила понад 1700 квадратних кілометрів української території та 80 населених пунктів, включно з усією Луганською областю.

Проблема в тому, що ці твердження не витримують зіставлення навіть із тими даними, які походять із самого російського інформаційного середовища. За оцінкою ISW, підтверджені російські просування від початку року становлять лише 381,5 квадратного кілометра та 13 населених пунктів. Більше того, від 1 березня російська армія не лише не продемонструвала стрімкого наступу, а фактично втратила майже 60 квадратних кілометрів по всьому театру бойових дій.

Навіть якщо брати максимально поблажливу інтерпретацію російських повідомлень, додаючи до підтверджених просувань ще й непідтверджені зони, де російські джерела лише заявляли про захоплення, виходить приблизно 715 квадратних кілометрів. Це лише 42% від цифри, озвученої Герасимовим. Тобто навіть за найсприятливішого для Москви підрахунку йдеться не про тріумфальний прорив, а про чергове роздмухування реальності.

У цьому й полягає ключова особливість нинішнього етапу війни: Кремль веде не тільки бойові дії, а й системну війну за сприйняття. І цифри тут стають окремим видом зброї.

Чому заяви Герасимова виглядають настільки неправдоподібно

Особливо показовими є не лише загальні цифри, а й конкретні заяви щодо окремих напрямків. Герасимов стверджував, що російські війська нібито просунулися на сім кілометрів від Краматорська і на 12 кілометрів від Слов’янська. Але навіть попередні найамбітніші російські оцінки, які фіксували аналітики, були значно скромнішими. Те саме стосується його заяв про нібито захоплення 70% Лимана та 75% Новопавлівки, хоча наявні дані не підтверджують російського контролю над Лиманом, а по Новопавлівці оцінений контроль РФ значно менший.

Ще більш промовисто виглядають заяви про вхід російських сил до населених пунктів, що лежать за кілька кілометрів від навіть найширших російських попередніх претензій. Це стосується, зокрема, Борової, Студенка та Запорожця. У випадку із Запорожцем додатковим ударом по офіційній російській версії є карта проросійського ресурсу Rybar, яка напередодні показувала це село під контролем України.

Такі невідповідності свідчать про кілька речей одночасно.

По-перше, російське командування не просто прикрашає ситуацію — воно створює альтернативну картину фронту.

По-друге, ця картина все частіше вступає в суперечність не лише з українськими чи західними даними, а й із російським ультранаціоналістичним середовищем, яке зазвичай не схильне применшувати досягнення РФ.

По-третє, масштаб вигадування вже такий, що його важко пояснити лише звичним для авторитарної системи бажанням догодити керівництву. Це виглядає як свідомо організована інформаційна конструкція.

Весняно-літній наступ Росії буксує

Найважливіший висновок із цієї оцінки полягає в тому, що весняно-літній наступ Росії 2026 року не дав тих результатів, на які, очевидно, розраховував Кремль. За оцінкою ISW, російські війська розпочали цю фазу не пізніше 17 березня. Відтоді вони не змогли досягти жодного тактично значущого прориву, а загальна картина на фронті свідчить радше про виснаження, ніж про накопичення наступального імпульсу.

Темпи просування РФ знизилися на кількох критично важливих ділянках — на північному сході, сході та півдні України. Особливо важливо, що сповільнення відбувається саме там, де Росія концентрує головні зусилля, насамперед проти так званого фортифікаційного поясу в Донецькій області. Це означає, що проблема не в другорядних відтинках, а в самій здатності російської армії конвертувати чисельний тиск і масовані штурми в оперативний результат.

Російській армії дедалі складніше підтримувати свою базову модель ведення наступу — нескінченні хвилі атак, проникнень малими групами, штурмів із високими втратами та мінімальним тактичним ефектом. Така модель працювала доти, доки Росія могла відносно безболісно компенсувати втрати мобілізаційним ресурсом і вогневою перевагою. Тепер ситуація змінюється. Темпи поповнення живої сили знижуються, втрати зростають, а українська оборона та контратаки примушують платити дедалі вищу ціну навіть за дрібні просування.

Цілком імовірно, що саме тому Герасимов цього разу розтягнув часові рамки своїх заяв і говорив не лише про останній місяць, а про два-чотири місяці. Це типовий прийом, коли слабкий поточний результат «розмазують» по ширшому періоду, щоб створити враження накопиченого успіху.

Економічна витривалість Росії — не безмежна, а все менш переконлива

Одна з найважливіших частин звіту стосується не поля бою, а російської економіки. ISW особливо наголошує на оцінках шведської військової розвідки, які збігаються з тривалими висновками самого інституту: економіка Росії значно слабша, ніж це намагається показати Кремль. Заяви про стійкість російської моделі дедалі більше схожі не на реальну силу, а на політичну конструкцію, створену для того, щоб вплинути і на зовнішню аудиторію, і на власне населення.

Йдеться не лише про інфляцію, яка, за оцінками шведської сторони, може бути значно вищою за офіційно проголошену. Йдеться про глибшу проблему: Росія підтримує воєнні зусилля за рахунок перекосу всієї системи. Військова промисловість отримує пріоритет, цивільні сектори платять за це деградацією, а значна частина оборонного виробництва, крім окремих напрямків на кшталт безпілотників, залишається збитковою, корумпованою і залежною від державних кредитів. У такій моделі цифри зростання можуть існувати на папері, але вони не означають здоров’я економіки.

У цьому контексті дуже показовою є залежність російської бюджетної стабільності від високих цін на нафту. Якщо для закриття дефіциту потрібні надвисокі ціни на Urals протягом тривалого часу, це означає, що бюджетна система вже працює на межі. А якщо, крім того, влада занижує реальний дефіцит і применшує інфляційний тиск, то Кремль воює не з позиції безмежної стійкості, а з позиції держави, яка дедалі більше тримається на статистичному гримі.

Це важливо не лише для економістів. Це напряму впливає на війну. Армія, яка не може без втрат для держави нескінченно відтворювати техніку, фінансувати нові хвилі мобілізації, компенсувати дефіцит робочої сили, покривати втрати на фронті та одночасно зберігати соціальну стабільність, поступово входить у фазу стратегічного виснаження. І саме це, схоже, дедалі чіткіше проступає у російській моделі війни.

Читайте також: “Ілюзія стійкості: як Кремль приховує справжню слабкість російської економіки”

Пропаганда як інструмент утримання фронту — і тилу

Російська дезінформаційна складова нині виконує не лише зовнішню, а й внутрішню функцію. На тлі відсутності великого прориву Кремль потребує історії про постійне просування, щоб підтримувати психологічну інерцію війни. Москва має показувати своїй аудиторії, що жертви виправдані, фронт рухається вперед, а стратегія виснаження України нібито дає результат.

Це важливо ще й тому, що Росія входить у політичний цикл напередодні виборів до Державної Думи у вересні 2026 року. У такій конфігурації військова пропаганда перестає бути просто частиною воєнної машини — вона стає частиною виборчої машини. Кремлю потрібно не допустити враження застою, бо застій на фронті швидко трансформується в суспільне питання: заради чого триває війна, якщо великої перемоги не видно?

Саме тому регулярні виступи Герасимова з перебільшеними оцінками виглядають не як окремі ексцеси, а як елемент системного політичного управління війною. Кремль не може дозволити собі чесно говорити про темпи просування, які вимірюються сотнями метрів на день і супроводжуються величезними втратами.

Кремль мілітаризує державу перед виборами

Паралельно з інформаційною кампанією Кремль посилює інший довгостроковий тренд — мілітаризацію російського суспільства та державного апарату. путін 21 квітня знову просував наратив про те, що ветерани війни проти України мають ставати новою управлінською опорою Росії. Ідеться не лише про символічне вшанування «учасників СВО», а про реальне вбудовування цих людей у муніципальні, регіональні та федеральні структури влади.

Програма «Час героїв» у цьому контексті є не соціальним ліфтом, а механізмом політичного цементування режиму. Кремль формує нову адміністративну верству, чия лояльність безпосередньо пов’язана з війною, а отже й із виживанням нинішньої системи. Це не просто винагорода ветеранам, а інституціоналізація війни як основи майбутньої політичної архітектури РФ.

Така стратегія має одразу кілька цілей.

По-перше, забезпечити максимально керовані вибори, де влада спиратиметься на мілітаризовану риторику та лояльний кадровий резерв.

По-друге, придушити потенційне суспільне роздратування економічними наслідками війни.

По-третє, зробити саму війну не тимчасовим станом, а фундаментом російської державної ідентичності.

Фактично Кремль не готує Росію до миру. Він готує її до довгої війни як до нової політичної норми.

Українські удари по нафтовій інфраструктурі починають бити системно

Ще один принципово важливий блок оцінки — наслідки українських далекобійних ударів по російській нафтовій інфраструктурі. Саме тут з’являється вимір, який часто недооцінюють, коли сприймають безпілотні удари лише як тактичні чи символічні акції. Насправді йдеться про дедалі відчутніший тиск на економічний фундамент російської війни.

За даними Reuters, які наводить ISW, у квітні 2026 року Росія була змушена скоротити видобуток нафти приблизно на 300–400 тисяч барелів на день у порівнянні з січнем-березнем і на 500–600 тисяч барелів на день у порівнянні з кінцем 2025 року. Якщо ця оцінка точна, це може бути найрізкіше падіння видобутку з 2020 року.

Причина не лише у фізичному ураженні окремих об’єктів, а й у накопичувальному ефекті. Українські удари б’ють по вузлах зберігання, перекачування, переробки та транспортування нафти. Особливе значення мають атаки на західні експортні порти та інфраструктуру трубопроводів, адже саме через них Росія монетизує свій головний ресурс для фінансування війни. Якщо країна не може вчасно вивезти або переробити нафту, вона змушена скорочувати видобуток. А це вже прямий удар по доходах бюджету, валютній виручці й воєнному фінансуванню.

Особливо показовим є Краснодарський край, який останніми тижнями дедалі частіше перетворюється на зону підвищеної турбулентності для російського тилу. Удари по Туапсе, Новоросійську, Кримську, Тихорецьку, Єйську свідчать про одну річ: українська стратегія намагається зробити глибокий російський тил менш безпечним, менш передбачуваним і менш ефективним як логістичну платформу війни. І коли навіть ультранаціоналістичні російські джерела починають критикувати регіональну владу за прикрашання ситуації, це означає, що проблема вже вийшла за рамки звичайного пропагандистського шуму.

Не менш важливою є кампанія по ураженню російської протиповітряної оборони. Удари по системах С-350, «Тор-М2КМ», радіолокаційній станції «Подлет-К1» і по об’єктах ППО в окупованих регіонах свідчать: Україна намагається не просто руйнувати окремі цілі, а розкривати вікна в російській обороні. Це, своєю чергою, створює передумови для нових атак — по складах, кораблях, командних пунктах, пальному і логістиці.

Те саме стосується ударів по Чорноморському флоту в Севастополі. Вони мають не лише військову, а й політичну вагу. Росія роками вибудовувала Крим як символ свого контролю в Чорному морі. Кожен успішний удар по кораблях, радіолокації, нафтобазах чи військовій інфраструктурі підриває не тільки бойовий потенціал, а й уявлення про непорушність російської окупації.

Інакше кажучи, далекобійні удари України поступово перетворюються з елементу асиметричної війни на інструмент стратегічного економічного виснаження Росії.

Що відбувається на фронті: не обвал, а важка боротьба на виснаження

Попри російські інформаційні вкиди, загальна картина бойових дій не свідчить про обвал української оборони. Навпаки, вона показує фронт, який залишається важким, динамічним, але загалом оперативно стабільним.

На півночі, в Сумській області, російські війська продовжують атаки з метою створення буферної зони вздовж кордону. Однак навіть там українські сили не просто стримують тиск, а й контратакують. Показовим є епізод із відбиттям російського механізованого штурму взводного масштабу на кордоні Курської та Сумської областей, де колону вдалося знищити після просування лише на кількасот метрів.

Однак за даними, які наводить ISW, станом на 20 квітня ці спроби не дали Росії тактично значущого ефекту. Українська сторона прямо заперечує сценарії напівоточення Сум і зазначає, що російським силам вдалося захопити лише прикордонні села. Важливо, що навіть повторна спроба проникнення через газопроводи виглядає не як ознака сили, а як свідчення того, що росіяни шукають нетипові, ризиковані й обхідні методи там, де звичайний рух уперед блокується.

Фактично північний напрямок наразі працює радше як інструмент розтягування українських ресурсів і створення тиску, а не як театр, на якому Росія досягла проривного результату.

На Харківському напрямку РФ активізувалася на північ від Харкова, але й тут часто йдеться радше про інфільтраційні місії та локальні штурми, ніж про стійке закріплення й розвиток успіху. Російські заяви про захоплення окремих населених пунктів неодноразово спростовувалися українською стороною.

Дуже важливим у звіті є акцент на скаргах російських мілблогерів на велику кількість українських безпілотників. Це не дрібний епізод, а симптом того, як змінилася сама архітектура поля бою. Безпілотники для України вже давно перестали бути просто допоміжним інструментом. Вони стали одним із ключових механізмів стримування просування ворога, виявлення його логістики, придушення інфільтраційних груп і руйнування спроб закріпитися на нових позиціях.

На напрямку Борової ISW фіксує нещодавнє українське просування. Це важливий нюанс: навіть у ситуації, коли Росія формально зберігає наступальну ініціативу на значній частині фронту, Україна все ще здатна локально перехоплювати її і покращувати своє положення.

На Куп’янському напрямку ситуація особливо показова: російські війська тиснуть, перекидають резерви, намагаються звузити український плацдарм на лівому березі Осколу, але при цьому українські сили мають локальні просування, а російська присутність у самому Куп’янську залишається обмеженою.

У районі Слов’янська, Лимана, Костянтинівки й Добропілля Росія зберігає високий тиск, активно застосовує малі штурмові групи, безпілотники, плануючі бомби й механізовані атаки. Однак навіть там, де росіяни намагаються створити враження наближення до оперативного перелому, українські контратаки та удари дронами зривають розвиток наступу. У тактичному районі Костянтинівка-Дружківка українські сили навіть демонструють локальне просування, а російські механізовані атаки описуються як дороговартісні та малоефективні.

Найбільш симптоматично у цій частині звіту звучить заява російського депутата Журавльова про те, що захоплення Слов’янська і Краматорська може потребувати місяців, а сама ситуація в Донецькій області є позиційним протистоянням. Це важливий момент, бо російська політична машина рідко знижує очікування без потреби. Якщо навіть публічні представники російської системи говорять мовою «сотень метрів на тиждень», то це фактичне визнання: швидкого обвалу української оборони на Донбасі немає.

На Покровському та суміжних напрямках зберігається інтенсивний тиск на українську логістику, і це, безумовно, одна з найбільших загроз. Але й тут мова поки що не про прорив, а про надзвичайно важку боротьбу за виснаження, де Росія витрачає значні сили заради дуже повільного просування.

На півдні картина також неоднорідна. Росія продовжує інфільтраційні спроби в напрямку Гуляйполя, обмежені наступальні дії на заході Запорізької області та на Херсонському напрямку, однак без підтверджених результатів. Натомість Україна зберігає здатність впливати на глибину російської оборони — як у Запорізькій області, так і в Криму.

Окремо показовою є історія зі Степногірськом: ISW звертає увагу на архівний характер відео, яке могло створити хибне враження про нинішній російський контроль над центром населеного пункту. Це ще раз нагадує, наскільки війна стала битвою не лише дронів і артилерії, а й інтерпретацій. Контроль над інформаційним образом фронту сьогодні часто настільки ж важливий, як контроль над окремою посадкою.

Росія дедалі більше спирається на дрони, проникнення і терор тилу

Окремо варто звернути увагу на зміну характеру російських дій. Все більше епізодів указують, що Москва намагається компенсувати брак оперативних успіхів поєднанням трьох інструментів.

Перший — проникнення малими групами, які користуються сезонними умовами, рослинністю та складністю контролю дрібних ділянок фронту.

Другий — посилення ударів дронами по логістиці, особливо на оперативно важливих напрямках. Росія дедалі частіше намагається не стільки штурмувати в лоб, скільки паралізувати підвезення, евакуацію, ротації та постачання.

Третій — систематичний тиск по цивільній інфраструктурі. У звіті прямо наголошується, що удари по містах у районі фортифікаційного поясу, зокрема по Слов’янську, є не побічним ефектом, а елементом ширшої кампанії, покликаної погіршити логістику та оборонні можливості України перед наземними діями. Це ще раз підтверджує, що для Росії терор цивільного простору давно став частиною військового інструментарію.

Україна не лише обороняється, а й нав’язує Росії свою логіку війни

Попри складну ситуацію, з цієї оцінки випливає ще один важливий висновок: Україна не обмежується пасивною обороною. Вона дедалі активніше формує власну логіку війни. Це видно у двох вимірах.

Перший — тактичний. Українські сили контратакують на окремих ділянках, зривають спроби російського закріплення, ефективно використовують дрони проти механізованих колон і невеликих штурмових груп.

Другий — стратегічний. Кампанія ударів по нафтовій, транспортній та військовій інфраструктурі Росії створює для Кремля нову проблему: війна повертається в його тил не лише політично, а й економічно. Росія змушена не просто воювати на фронті, а й дедалі більше витрачатися на захист власної критичної інфраструктури, логістичних вузлів і нафтового експорту.

Саме в цьому й полягає один із головних українських ресурсів 2026 року: здатність не дозволити Росії нав’язати уявлення про її невідворотне просування та перевести війну з площини «хто повільно відсуває фронт» у площину «хто довше витримає системне виснаження».

Україна поступово змінює свою міжнародну роль

Ще один важливий сюжет звіту — розширення співпраці України з країнами Перської затоки. Це не просто дипломатична новина. Вона показує, що Україна дедалі більше виходить за рамки ролі держави, яка лише просить допомоги. Київ пропонує досвід, технології, дронові рішення, оборонне партнерство і навіть експортні контракти.

У цьому є глибший сенс. Війна перетворила Україну на одну з найдинамічніших лабораторій сучасної військової технології. І чим більше країн бачать у ній не лише жертву агресії, а й джерело практичних рішень у сфері безпеки, тим сильніша її міжнародна суб’єктність. Для Росії це теж погана новина: Україна не ізолюється у війні, а навпаки — капіталізує власний досвід на ширшій геополітичній арені.

Що все це означає далі

Оцінка ISW станом на 21 квітня не дає підстав говорити про швидкий перелом на користь Росії. Вона, навпаки, показує, що Кремль дедалі більше залежить від пропагандистського компенсатора. Чим гірші реальні темпи наступу, тим гучніше лунають заяви про нібито масштабні здобутки.

Це не означає, що загроза зникла. Росія все ще зберігає значний людський ресурс, перевагу в масі вогню на низці напрямків і готовність вести виснажливу війну без огляду на втрати. Але станом на кінець квітня 2026 року її головний наступальний сюжет виглядає не як історія прориву, а як історія зростаючої вартості війни за дедалі скромніший результат.

Для України це означає, що ключовими залишаються три речі: утримання оборони на найгарячіших напрямках, подальше масштабування ударів по російському тилу та збереження підтримки партнерів, яких Кремль намагається переконати у нібито неминучому краху українського фронту. Саме на цей психологічний ефект і працюють завищені заяви Герасимова.

Але якщо відкинути шум пропаганди, картина виглядає інакше: російський наступ не розвалив українську оборону, не дав великого оперативного прориву і дедалі більше спирається на інформаційну імітацію успіху. У цьому сенсі квітень 2026 року демонструє не стільки силу Росії, скільки межі її наступального потенціалу.

Заяви Герасимова про масштабні російські успіхи є радше частиною інформаційної операції, ніж описом реального стану фронту. Весняно-літній наступ РФ не приніс вирішальних результатів, темпи просування сповільнюються, а Україна не лише стримує тиск, а й системно б’є по російському тилу та нафтовій інфраструктурі. На цьому тлі Кремль одночасно мілітаризує суспільство, готується до думських виборів і намагається продати образ «неминучої перемоги», якого наразі не видно на полі бою.

За матеріалами understandingwar.org