Макрон заявив, що після зустрічі Трампа і путіна в Анкориджі на столі була угода про передачу Росії українських територій. Але українська стійкість і втручання Європи змінили розрахунки Вашингтона.
У серпні 2025 року Україна могла опинитися перед одним із найнебезпечніших дипломатичних сценаріїв від початку повномасштабної війни. Не на полі бою, не внаслідок прориву фронту, а за столом переговорів — без гарантії, що голос Києва буде вирішальним.
Президент Франції Еммануель Макрон заявив, що після зустрічі Дональда Трампа і путіна в Анкориджі, на Алясці, фактично “на столі” була угода, яка передбачала передачу Росії українських територій. Причому, за словами Макрона, йшлося не лише про землі, які Москва вже окупувала. Кремль міг претендувати навіть на території, які на той момент не контролював.
Ця заява стала однією з найгучніших спроб пояснити, що відбувалося за лаштунками великої дипломатії у 2025 році. Вона також показала, наскільки близько Україна могла опинитися до ситуації, коли її майбутнє намагалися б визначити через домовленість великих держав — швидку, зручну для Вашингтона і Москви, але руйнівну для Києва та всієї європейської безпеки.
Макрон подав цю історію не як абстрактний дипломатичний спогад, а як приклад того, як змінилася позиція Дональда Трампа. На початку свого повернення до Білого дому американський президент, за словами французького лідера, вірив, що Україна програє. Саме це могло підштовхувати його до логіки швидкого миру: якщо Україна нібито не має шансів, то треба домовлятися з путіним, фіксувати нову реальність і завершувати війну будь-якою ціною.
Проблема в тому, що ціною такого “миру” мала стати Україна.
Що саме заявив Макрон
Заява Еммануеля Макрона стосувалася двох пов’язаних між собою речей: початкового сприйняття війни Дональдом Трампом і небезпечного змісту можливих домовленостей після саміту в Анкориджі.
За словами президента Франції, Трамп у 2025 році дивився на війну через призму неминучої української поразки. Він вважав, що Київ не витримає, що українська армія і суспільство виснажені, а тому треба якнайшвидше укладати мир. У такій логіці Україна не сприймалася як сторона, яка здатна диктувати або хоча б серйозно впливати на умови. Вона виглядала як держава, яку треба “врятувати” від повної поразки — навіть якщо це означатиме територіальні поступки Росії.
Саме в цьому контексті Макрон згадав зустріч Трампа і путіна в Анкориджі. За його словами, тоді угода була майже готова. Вона передбачала, що Україна має віддати Росії території, які навіть не були захоплені російською армією.
Це принципово важливий момент.
Одне питання — чи може світ обговорювати припинення вогню по фактичній лінії фронту. Інше — чи може агресор отримати дипломатично те, чого не зміг захопити військово. У другому випадку йдеться вже не про замороження війни, а про винагороду за агресію. Такий підхід означав би, що Росія може висунути максимальні вимоги, розпочати війну, не досягти всіх цілей на фронті, але потім отримати частину цих цілей через тиск на жертву агресії.
Саме тому заява Макрона прозвучала настільки різко. Він фактично сказав: у 2025 році існував ризик, що Україну спробують примусити до територіальної капітуляції в обгортці “мирної угоди”.
Чому Анкоридж був небезпечним
Саміт в Анкориджі став символом дипломатії, у якій швидкість могла перемогти справедливість. Для Трампа, який прагнув показати здатність швидко завершувати війни, угода з путіним могла виглядати політично привабливою. Вона давала б можливість оголосити про “мир”, продемонструвати результат і показати себе лідером, який здатен домовлятися там, де інші роками не могли.
Для путіна така угода була б майже ідеальною.
Кремль отримував би не просто паузу у війні. Він отримував би міжнародну легітимацію частини своїх воєнних претензій. Якщо Україну змусили б віддати території, які Росія навіть не контролювала, це стало б сигналом: агресія працює, а великі держави можуть домовитися про майбутнє менших держав поверх їхніх інтересів.
Для України це означало б стратегічну катастрофу. Не лише через втрату територій. Головна небезпека була б у тому, що сам принцип українського суверенітету став би предметом торгу. Якщо сьогодні можна домовитися про одну область або частину області, завтра можна висунути нові вимоги — про нейтралітет, обмеження армії, відмову від союзів, контроль над політичною системою, “права” Росії на українську безпеку.
Така угода не завершувала б війну. Вона лише створювала б умови для наступної.
Чому Трамп міг повірити у поразку України
Щоб зрозуміти логіку Трампа, важливо повернутися до атмосфери початку 2025 року. Україна входила в новий рік після тривалого виснаження, складної ситуації на фронті, проблем із постачанням зброї, дискусій у США про обсяги допомоги і втоми частини західних суспільств від війни.
У Вашингтоні існувала спокуса дивитися на ситуацію не як на боротьбу за виживання європейської держави, а як на проблему, яку треба “закрити”. Для політика, який мислить угодами, балансами і швидкими результатами, війна могла виглядати як конфлікт, де сильніший гравець — Росія, а слабший — Україна — має погодитися на болючі компроміси.
До цього додавалася стара помилка багатьох західних оцінок: недооцінка України. Вона проявлялася ще у 2022 році, коли багато хто очікував швидкого падіння Києва. Потім — у прогнозах про те, що українська економіка не витримає, енергосистема зламається, армія втратить здатність до маневру, а суспільство втомиться від війни швидше, ніж Росія.
Макрон фактично сказав, що Трамп також певний час перебував у цій логіці. Він вірив розрахункам, за якими Україна мала програти. А якщо Україна програє, то, з погляду такого підходу, “раціонально” домовитися з путіним зараз, доки умови ще не стали гіршими.
Але ця логіка мала ключовий дефект: вона виходила не з реальності українського опору, а з припущення про його неминучий крах.
Як Європа втрутилася
За словами Макрона, після Анкориджа європейські лідери і дипломати терміново включилися в процес. Їхнє завдання було простим і водночас надзвичайно складним: переконати Білий дім, що угода на таких умовах є неприйнятною.
Європейці мали пояснити Трампу кілька речей.
По-перше, Україна не програла. Вона продовжує воювати, утримує державність, адаптується технологічно і завдає Росії відчутних втрат.
По-друге, територіальні поступки не гарантують миру. Вони можуть лише переконати путіна, що Захід готовий тиснути на Україну більше, ніж на Росію.
По-третє, будь-яка угода без України і без Європи не може бути стабільною. Війна відбувається в Європі, її наслідки напряму зачіпають безпеку ЄС, а європейці вже несуть величезний фінансовий, політичний і військовий тягар підтримки Києва.
По-четверте, якщо Росія отримає винагороду за агресію, це змінить правила гри не лише в Україні. Це стане сигналом для інших авторитарних режимів: кордони можна переглядати силою, якщо потім достатньо довго тиснути на Захід.
Саме тому європейська дипломатія в цій історії виступає не просто як союзник України. Вона виступає як запобіжник від небезпечної угоди між Вашингтоном і Москвою.
Чому роль Європи стала вирішальною
Повномасштабна війна Росії проти України поступово змінила саму природу європейської політики. У 2022 році Європа значною мірою реагувала на події. Вона вводила санкції, приймала біженців, передавала зброю, але стратегічна рамка все одно часто задавалася Вашингтоном.
У 2025–2026 роках ситуація почала змінюватися. Європа дедалі чіткіше усвідомлювала: якщо США можуть змінювати позицію залежно від політичного циклу, настрою президента або його бажання швидкої угоди, то ЄС не має права залишатися пасивним. Для Європи війна в Україні — це не зовнішній конфлікт. Це питання власної архітектури безпеки.
Якщо Росія переможе або отримає винагороду за війну, під загрозою опиниться не лише Україна. Під тиском буде Молдова. Зростуть ризики для Балтії. Посилиться загроза для Польщі, Румунії, країн Чорноморського регіону. Будь-які гарантії безпеки в Європі почнуть виглядати умовними.
Саме тому Макрон наполягає: європейці мають бути за столом переговорів, коли почнеться реальна розмова про мир. Не як спостерігачі. Не як донори, яких покличуть оплачувати післявоєнне відновлення. А як сторона, чиї інтереси прямо зачеплені результатом війни.
Україна як головний аргумент проти капітуляції
Попри важливість європейської дипломатії, головним чинником зміни ситуації стала сама Україна. Макрон прямо сказав: шлях, пройдений після Анкориджа, — це насамперед перемога українців, їхніх можливостей і переконливості.
Це дуже важлива формула.
Україна переконала союзників не лише словами. Вона переконала їх діями. Здатністю втримати фронт там, де прогнозували обвал. Здатністю пережити удари по енергетиці. Здатністю нарощувати власне оборонне виробництво. Здатністю застосовувати дрони, далекобійні системи, технологічні рішення і змінювати характер війни.
У дипломатії це має величезне значення. Коли країну вважають приреченою, її союзники починають думати про “керовану поразку”. Коли країна доводить, що може триматися і завдавати агресору серйозної шкоди, розмова змінюється. Тоді вже йдеться не про те, як змусити її поступитися, а про те, як посилити її позицію перед переговорами.
Саме це, за словами Макрона, сталося з Трампом. Він побачив, що розрахунки про швидку поразку України були хибними. Він побачив не слабку країну, яку треба примусити до миру, а суспільство і армію, які здатні боротися, адаптуватися і змінювати баланс.
Як змінилася позиція Трампа
Макрон стверджує, що нинішнє ставлення Трампа до України вже інше. Якщо раніше американський президент дивився на Київ крізь призму поразки, то тепер бачить в українцях мужніх і винахідливих людей, які заслуговують на повагу.
Це не означає, що для України зникли ризики. Трамп залишається політиком, який часто мислить угодами, персональними домовленостями і швидкими політичними ефектами. Його позиція може бути нестабільною, а його готовність до тиску на Росію — залежною від ширшого міжнародного контексту.
Але сама зміна оцінки важлива. Якщо президент США більше не виходить із того, що Україна програє, це відкриває інший простір для дипломатії. Тоді “мир” уже не обов’язково означає примус Києва до капітуляції. Він може означати пошук формули, у якій Росія не отримує винагороду за агресію, а Україна входить у переговори з сильнішою позицією.
Для Києва це означає одне: демонстрація стійкості залишається не лише військовим, а й дипломатичним завданням. Чим сильнішою виглядає Україна, тим складніше союзникам і партнерам говорити з нею мовою ультиматумів.
Саміт G7 в Евіані: нова рамка для України
Заява Макрона прозвучала на тлі саміту G7 в Евіані, де Україна знову стала одним із ключових питань. На відміну від атмосфери початку 2025 року, тональність у 2026-му вже була іншою. Європейські лідери намагалися переконати Трампа, що Україна посилила свої позиції, а Росія не демонструє реального бажання до миру на прийнятних умовах.
Для Києва це був важливий момент. Зеленський зустрічався з Трампом і Макроном, союзники обговорювали нові санкції, посилення ППО, оборонне виробництво і майбутню переговорну рамку. Європа прагнула показати, що війна не може бути завершена за формулою, яка просто фіксує російські вимоги.
Символічно, що саме на цьому тлі Макрон заговорив про Анкоридж. Він фактично провів контраст між двома моментами.
Перший момент — 2025 рік, коли Трамп, за словами Макрона, вірив у поразку України і був близький до небезпечної угоди з путіним.
Другий момент — 2026 рік, коли західні лідери дедалі більше визнають, що Україна не програла, Росія не досягла своїх цілей, а мир не може бути побудований на територіальній винагороді агресора.
Чому “мир за рахунок України” не спрацював
Історія, яку розповів Макрон, показує головну проблему всіх швидких мирних планів: вони часто плутають припинення війни з розв’язанням війни.
Припинити стрілянину можна по-різному. Можна зупинити фронт, змусивши жертву агресії поступитися. Можна домовитися з агресором, ігноруючи волю окупованих людей. Можна створити документ, який виглядатиме як мир, але насправді лише перенесе наступну війну на кілька років уперед.
Але справжній мир має іншу логіку. Він має позбавити агресора стимулу повторити напад. Він має дати Україні безпекові гарантії. Він має зберегти принцип, що кордони не змінюються силою. Він має бути прийнятним для українського суспільства, бо без цього будь-яка угода буде нестабільною.
Саме тому “мир за рахунок України” не може бути довгостроковим рішенням. Він може виглядати зручним для зовнішнього політика, який хоче швидко завершити кризу. Але для України та Європи це означало б лише відкладену катастрофу.
Що ця історія означає для Зеленського і української дипломатії
Для української влади заява Макрона є одночасно і тривожною, і корисною.
Тривожною — тому що вона показує, наскільки реальною була загроза домовленостей за спиною Києва. Навіть після років війни, навіть після величезних жертв, навіть після того, як Україна стала центральним питанням європейської безпеки, у світовій політиці все ще можливі сценарії, де великі держави намагаються домовитися між собою про чужі території.
Корисною — тому що Макрон публічно підтвердив: українська стійкість змінила позицію союзників. Це важливий аргумент для Києва. Він показує, що опір має сенс не лише на фронті, а й у дипломатії. Чим довше Україна доводить свою спроможність, тим менше шансів у сценаріїв, побудованих на її поразці.
Для Зеленського це також підсилює головну дипломатичну лінію: жодних переговорів про Україну без України, жодного визнання окупації, жодних територіальних подарунків Росії в обмін на тимчасову паузу.
Що це означає для Європи
Для Європи історія Анкориджа стала уроком. Вона показала, що залежність від американського політичного циклу може бути небезпечною. Якщо в Білому домі з’являється готовність домовлятися з путіним швидко і на умовах, близьких до російських, Європа має мати власну силу, власний голос і власні інструменти впливу.
Це означає більше оборонних витрат. Більше виробництва зброї. Більше політичної єдності. Більше готовності брати відповідальність за безпеку континенту.
Макрон давно просуває ідею стратегічної автономії Європи. В українському контексті вона перестає бути абстрактною французькою концепцією. Вона стає практичною необхідністю. Якщо Європа не хоче, щоб її безпеку обговорювали без неї, вона має бути здатна впливати на рішення не лише словами, а й ресурсами.
Що це означає для Росії
Для путіна можливий сценарій Анкориджа був би великим успіхом. Він міг би показати росіянам, що стратегія затяжної війни, шантажу і виснаження Заходу працює. Мовляв, Росія не захопила все, що хотіла, але змусила США і Європу тиснути на Україну.
Саме тому зрив або блокування такого сценарію є для Кремля проблемою. Якщо Україна не програє, якщо Захід не погоджується на територіальну винагороду Росії, якщо Європа посилює оборонне виробництво і санкції, тоді російська стратегія виснаження стає дорожчою.
путін розраховував, що час працює на нього. Але заява Макрона демонструє іншу можливість: час може працювати і проти Росії, якщо Україна зберігає стійкість, а союзники поступово адаптуються до довгої війни.
Головний висновок: Україну не “врятували” замість неї
У заголовках легко написати, що Європа “врятувала Україну” від розділу. Частково це справедливо: саме європейські лідери, за словами Макрона, втрутилися після Анкориджа і переконували Вашингтон не погоджуватися на неприйнятну угоду.
Але повна картина складніша.
Європа змогла переконувати Трампа тому, що мала головний аргумент — Україна не програла. Українці не зламалися, не втратили державність, не дали Росії досягти ключових цілей і продовжили створювати нові військові можливості. Саме це зробило дипломатичну позицію Києва сильнішою.
Тому історія Анкориджа — це не лише історія про Макрона, Трампа і путіна. Це історія про те, як український опір змінив міжнародну політику.
Якщо країна виглядає приреченою, її можуть намагатися “обміняти” на швидкий мир. Якщо країна доводить, що здатна боротися, її вже змушені враховувати.
Чому заява Макрона важлива саме зараз
Макрон говорить про Анкоридж у момент, коли знову активізуються розмови про переговори. Світ втомлений від війни, союзники шукають формули завершення, США балансують між кількома глобальними кризами, а Росія продовжує робити вигляд, що готова до діалогу, не відмовляючись від максималістських цілей.
У такій ситуації заява Макрона виконує функцію попередження. Вона нагадує: “швидкий мир” може бути небезпечним, якщо його будують на хибному припущенні про слабкість України. Вона також фіксує нову реальність: будь-які переговори мають враховувати не бажання путіна зберегти обличчя, а право України на існування, безпеку і територіальну цілісність.
Це важливо не лише для дипломатів. Це важливо для суспільств у Європі та США, які можуть чути прості гасла про “завершення війни за 24 години” або “компроміс заради миру”. Макрон фактично пояснює: іноді за простими формулами ховається дуже висока ціна. І платити її мають не ті, хто сидить за столом переговорів, а ті, чиї міста, домівки і життя стають предметом торгу.
Заява Еммануеля Макрона про Анкоридж — це один із найважливіших політичних сигналів останнього часу. Вона показує, що у 2025 році існував реальний ризик небезпечної угоди між Трампом і путіним, у межах якої Україну могли підштовхувати до передачі Росії територій, зокрема й тих, які Москва не контролювала.
Цей сценарій не став реальністю з кількох причин. Європа втрутилася і пояснила Вашингтону, що такий “мир” є неприйнятним. Україна довела, що не програє і не збирається капітулювати. А Трамп, за словами Макрона, поступово змінив своє бачення: від переконання у слабкості України до поваги до її мужності та інноваційності.
Головний урок цієї історії простий: долю України не можна вирішувати без України. Мир не може бути побудований на винагороді агресора. А найсильніший аргумент Києва у будь-яких переговорах — це не лише дипломатичні заяви, а здатність країни триматися, воювати, виробляти, адаптуватися і доводити союзникам, що поразка України не є неминучою.
Саме це, зрештою, і зламало сценарій Анкориджа.
Заява Макрона про Анкоридж — це не просто спогад про небезпечний епізод. Це попередження про те, якою може бути дипломатія, якщо її будувати на припущенні про слабкість України. У 2025 році, за словами французького президента, такий сценарій був близьким до реалізації: швидкий мир, територіальні поступки, фактична винагорода Росії за агресію.
Але цей сценарій не став реальністю. Його зупинили не лише європейські лідери, які донесли свою позицію до Вашингтона, а передусім українці, які довели, що прогнози про їхню поразку були помилковими. Саме тому нинішня розмова про мир дедалі менше схожа на диктат сильнішого і дедалі більше — на боротьбу за те, хто визначатиме правила після війни: агресор чи країна, яка вистояла.
За матеріалами rbc.ua
