Візит президента України до Белграда — це не спроба за одну зустріч перетворити традиційно близьку до Росії Сербію на союзника Києва. Ставка значно прагматичніша: отримати доступ до сербської оборонної промисловості, закріпити канали постачання боєприпасів, відкрити можливість спільного виробництва дронів, розширити торгівлю і поступово втягувати Белград у систему європейської співпраці з Україною. Для Києва навіть частковий успіх означатиме, що ще одна країна, яку Москва звикла вважати своєю зоною впливу, дедалі частіше працюватиме з Україною — нехай і без формального розриву з Росією.
7 серпня Зеленський уже прибув до Белграда — це його перший офіційний візит до Сербії. Сам президент повідомив, що переговори відбуватимуться 7–8 серпня і стосуватимуться економічних зв’язків, відносин з ЄС, практичної співпраці та питань безпеки. Сербська сторона окремо назвала серед тем енергетику та європейську інтеграцію.
Не змусити Сербію обирати, а змусити її співпрацювати
На перший погляд, Белград є дивним напрямком для одного з найпомітніших закордонних візитів Зеленського.
Сербія залишається однією з небагатьох європейських держав, що не приєдналися до санкцій проти Росії. У сербському суспільстві традиційно сильні проросійські настрої, країна десятиліттями залежала від дешевих російських енергоносіїв, а Москва підтримує Белград у питанні Косова. Водночас Сербія прагне вступити до Європейського Союзу, підтримує територіальну цілісність України, надає Києву гуманітарну допомогу і, як з’ясувалося під час війни, відіграє значно більшу роль у постачанні Україні боєприпасів, ніж випливає з її офіційної нейтральної риторики.
У цьому й полягає головна особливість української політики щодо Белграда.
Київ, схоже, більше не ставить перед собою завдання змусити Сербію публічно обрати між Україною та Росією. Принаймні не зараз. Набагато вигідніше поступово перетворювати сербську «багатовекторність» на конкретні українські переваги.
Якщо Белград не готовий запроваджувати санкції — Київ намагатиметься отримати від нього боєприпаси.
Якщо Сербія не хоче офіційно озброювати Україну — можна створювати схеми виробництва, експорту або співпраці, за яких Белград формально не стає стороною постачання.
Якщо Вучич не готовий розривати відносини з Москвою — Україні достатньо того, щоб він одночасно поглиблював відносини з Києвом.
Саме тому головний результат візиту варто шукати не в гучній спільній декларації про Росію. Набагато важливішими можуть виявитися домовленості, про які публічно скажуть набагато менше.
Найцінніший актив Сербії для України — не дипломатія, а заводи
Війна давно перетворила українську дипломатію на продовження оборонної промислової політики.
Київ шукає не тільки готову зброю. Він шукає заводи, виробничі лінії, компоненти, вибухові речовини, порохи, верстати, фінансування та країни, на території яких можна розгортати виробництво.
І саме тут Сербія стає надзвичайно цікавою.
Країна успадкувала значну частину потужностей військово-промислового комплексу колишньої Югославії. Сербські підприємства виробляють артилерійські та мінометні боєприпаси, ракети, стрілецькі боєприпаси та іншу продукцію, частина якої відповідає калібрам і системам, що досі масово використовуються українською армією.
Це принципово важливо.
Після понад чотирьох років великої війни проблема України полягає вже не тільки в отриманні найсучасніших західних систем. Армії потрібен постійний промисловий потік — від артилерійських снарядів і мін до компонентів для безпілотників.
Саме тому Сербія може бути для Києва значно важливішою, ніж припускає її формальна зовнішньополітична позиція.
Сербські снаряди вже воювали на українському боці — через посередників
Існує ще одна причина, чому переговори про оборонну промисловість не починаються з нуля.
Сербські боєприпаси вже давно потрапляють в Україну.
У 2024 році Financial Times повідомила, що з початку повномасштабного вторгнення через треті країни до України могло потрапити сербських боєприпасів приблизно на 800 млн євро. Сам Вучич тоді визнав цю оцінку загалом правильною. Формальна конструкція була зручною для Белграда: Сербія продавала продукцію західним покупцям, а вже вони могли передавати її Україні.
Саме тут проходить одна з найцікавіших ліній сербської політики.
Белград може стверджувати, що безпосередньо не постачає зброю Україні. Але з погляду результату різниця невелика: сербський снаряд, проданий посереднику в Центральній Європі, зрештою може опинитися в українській гарматі.
Для Вучича така схема довгий час була майже ідеальною.
Сербські заводи отримували замовлення.
Захід отримував дефіцитні боєприпаси.
Україна отримувала снаряди.
А Белград міг заявляти Москві та власному проросійському електорату, що не озброює Київ безпосередньо.
Росія, однак, чудово розуміла, як працює ця конструкція. Звідси неодноразові звинувачення та публічний тиск на Белград.
Для Києва тепер стоїть інше питання: чи можна перетворити напівофіційний канал постачання на довготривалу промислову систему?
Якщо так, це буде значно важливішим результатом, ніж будь-яка заява Вучича про підтримку України.
Дрони: найбільш амбітна частина можливих домовленостей
Саме тому особливої уваги заслуговує інформація FAZ про можливе спільне виробництво безпілотників.
За даними видання, серед моделей, що обговорювалися, фігурувала навіть тристороння конструкція:
Сербія — виробнича база;
Україна — технології та бойовий досвід;
Об’єднані Арабські Емірати — фінансування.
Офіційно така угода поки що не підтверджена, тому говорити про готовий проєкт передчасно.
Але сама модель цілком відповідає новій логіці української оборонної промисловості.
Україна дедалі частіше намагається експортувати не просто готовий безпілотник, а екосистему його виробництва: технологію, програмне забезпечення, бойову адаптацію, досвід застосування, модернізацію та підготовку операторів.
У липні 2026 року Україна та ЄС уже домовилися розширювати спільне виробництво дронів, поєднуючи український бойовий досвід із промисловими можливостями європейських партнерів.
Сербія для такої моделі має кілька переваг.
По-перше, це країна з власним ВПК.
По-друге, у неї є інженерні компетенції.
По-третє, Белград сам активно входить у світ безпілотних систем. У квітні 2026 року Вучич повідомив про плани спільного з Ізраїлем виробництва бойових дронів у Сербії.
Тобто йдеться не про будівництво індустрії з нуля.
Україні потенційно пропонується підключитися до країни, яка вже вирішила зробити безпілотні технології одним із напрямів свого оборонного розвитку.
Навіщо Україні виробляти дрони в Сербії, якщо вона сама виробляє їх сотнями тисяч
На перший погляд це здається парадоксальним.
Україна стала одним із найбільших у світі виробників та споживачів військових безпілотників. Навіщо переносити частину виробництва за кордон?
Причин кілька.
Перша — фізична безпека виробництва
Будь-який великий оборонний завод на території України є потенційною ціллю російських ракет і дронів.
Розміщення частини потужностей за межами України створює виробничу глибину, до якої Росія не може дістатися звичайним військовим ударом без прямої атаки на третю державу.
Друга — масштаб
Український ВПК дедалі більше впирається не в брак ідей, а в обмеження виробничих потужностей і фінансування.
Зовнішні заводи дозволяють розширювати випуск без необхідності будувати все всередині країни.
Третя — гроші
Якщо до проєкту справді може долучитися капітал ОАЕ, виникає модель, у якій Україна вкладає передусім технологічне ноу-хау, а не фінансує всю інфраструктуру сама.
Четверта — післявоєнний ринок
Для Києва це вже не лише питання потреб фронту.
Україна намагається закріпитися як один із центрів нового глобального оборонного ринку, де її головною конкурентною перевагою є не масштаб капіталу, а безпрецедентний масив бойових даних і досвіду застосування систем у війні високої інтенсивності.
Саме тому українські військові технології стають дипломатичним активом.
Але Белград потрібен Зеленському не тільки через зброю
Було б помилкою звести весь візит до секретних переговорів про снаряди й безпілотники.
Паралельно Київ намагається створити з Сербією звичайні економічні відносини — і саме це може зробити оборонну співпрацю політично прийнятнішою для Белграда.
У травні 2026 року українська урядова й бізнес-делегація на чолі з Тарасом Качкою працювала в Сербії. Сторони обговорювали торгівлю, інфраструктуру, енергетику, цифровізацію та інші напрями.
Ключовою темою стало відновлення переговорів про зону вільної торгівлі.
Ще 20 травня Зеленський публічно говорив, що Київ розраховує на відновлення цих переговорів.
Глава Торгової палати Сербії Марко Чадеж тоді звертав увагу на цікавий парадокс: Україна залишається фактично єдиною європейською країною, з якою Сербія не має угоди про вільну торгівлю. Белград і Київ уже підготували політичну основу для продовження переговорів.
Швидкого підписання, однак, очікувати не варто.
FAZ пише, що документ може потребувати ще кількох місяців узгоджень і потенційно перейти вже на початок 2027 року.
Тому завдання Зеленського в Белграді, ймовірно, полягає не стільки в тому, щоб привезти додому готову угоду, скільки в тому, щоб політично зафіксувати незворотність процесу.
ЄС як міст між Києвом і Белградом
Є ще один напрям, де інтереси України та Сербії несподівано збігаються.
Обидві держави є кандидатами на вступ до Європейського Союзу.
Їхні політичні траєкторії дуже різні, але сама перспектива розширення створює можливість співпраці.
У травні Україна та Сербія вже підписали меморандум про взаємодію у сфері європейської інтеграції. Він передбачає обмін досвідом, роботу з європейським законодавством, підготовку державних службовців та використання фондів ЄС.
Для Зеленського тут є ширший стратегічний розрахунок.
Україні вигідно, щоб питання її вступу до ЄС розглядалося не ізольовано, а як частина нової хвилі розширення Євросоюзу — разом із Молдовою та країнами Західних Балкан.
Чим ширше формується коаліція держав-кандидатів, тим складніше всередині ЄС зводити українське членство до окремого політичного винятку.
Саме тому співпраця з Белградом може давати Києву політичний капітал навіть у тих питаннях, які безпосередньо не пов’язані з війною.
Косово — невидима основа українсько-сербського зближення
Є ще одна тема, без якої важко зрозуміти, чому Сербія взагалі готова настільки далеко заходити у відносинах з Україною.
Київ не визнає незалежність Косова.
Для Белграда це принципове питання.
Сербія, зі свого боку, послідовно визнає територіальну цілісність України у міжнародно визнаних кордонах.
Так виникає своєрідна дипломатична симетрія.
Україна не підтримує зміну кордонів Сербії без її згоди. Сербія не визнає російську анексію українських територій.
Саме тому в українсько-сербських відносинах є значно міцніша юридична основа, ніж може здатися з огляду на традиційні зв’язки Белграда з Москвою.
Вучич може відмовлятися від санкцій проти Росії. Може уникати найжорсткіших антиросійських декларацій. Але в ключовому для України питанні — міжнародно визнаних кордонах — позиції Києва та Белграда не суперечать одна одній.
На липневому саміті Україна – Південно-Східна Європа Вучич знову підтвердив підтримку суверенітету і територіальної цілісності України, а також готовність Сербії надавати гуманітарну, фінансову й енергетичну допомогу та брати участь у відбудові.
Це створює політичний фундамент, на якому вже можна будувати прагматичні домовленості.
Чого Зеленський навряд чи отримає
Водночас від візиту не варто очікувати геополітичного перевороту.
Сербія майже напевно не стане раптом класичним союзником України.
Немає ознак, що Вучич готується приєднатися до санкцій ЄС проти Росії. Reuters повідомляє, що під час нинішнього візиту він знову дав зрозуміти: позиція Белграда щодо санкцій не змінюється.
Не варто очікувати й демонстративного розриву Сербії з Москвою.
Російський фактор для Белграда залишається реальним — передусім через енергетику і Косово.
Хоча Сербія почала активніше диверсифікувати газові поставки, історично понад 80% її газу надходило з Росії. Белград уже працює над закупівлями через європейські механізми, імпортом азербайджанського газу та новими маршрутами через Балкани, але повного позбавлення російської залежності поки немає.
Тому Києву немає сенсу ставити Вучича перед ультиматумом.
Для України набагато корисніше, щоб Сербія залишалася формально нейтральною, але фактично дедалі глибше інтегрувалася у співпрацю із Заходом та Україною.
А що отримує від Зеленського сам Вучич
Зближення не є одностороннім.
Вучич теж має причини приймати українського президента в Белграді.
По-перше — сигнал Європі
Сербський президент отримує можливість продемонструвати Брюсселю, що Сербія не є російським форпостом на Балканах.
Для країни-кандидата на вступ до ЄС фотографії Вучича із Зеленським мають очевидну політичну цінність.
По-друге — доступ до українських військових технологій
За останні роки Україна накопичила унікальний досвід застосування FPV-дронів, далекобійних БпЛА, морських безпілотників, систем РЕБ, автоматизованих систем управління та протидії ударним дронам.
Для будь-якої країни з амбіціями розвивати власний ВПК доступ до цього досвіду є надзвичайно цінним.
По-третє — замовлення для сербської промисловості
Глобальний дефіцит боєприпасів створив для Сербії економічне вікно можливостей.
Українська війна фактично продемонструвала, що виробництво артилерійських снарядів, мін і ракет знову стало стратегічною галуззю.
По-четверте — можливість балансувати Москву
Поглиблення зв’язків з Києвом дає Белграду ще один інструмент у відносинах із Росією.
Сербія показує Москві, що має альтернативи — у торгівлі, оборонній промисловості, енергетиці та дипломатії.
І це підвищує переговорну позицію самого Вучича.
Найбільша перемога Києва — якщо Сербія перестане бути «російською константою»
Саме тут візит набуває значення, яке виходить далеко за межі двосторонніх відносин.
Росія багато років сприймала Сербію як одну з небагатьох стабільних точок свого політичного впливу в Європі.
Але російсько-сербські відносини дедалі менше нагадують безумовний союз.
Белград не вводить санкцій — але торгує з ЄС.
Не вступає до НАТО — але купує французькі Rafale та ізраїльські системи.
Підтримує контакти з Москвою — але сербські боєприпаси опиняються в Україні.
Залежить від російського газу — але створює альтернативні маршрути постачання.
Не підписує найжорсткіші декларації проти Росії — але приймає Зеленського з офіційним візитом.
Тобто питання вже не в тому, «чия Сербія» — російська чи західна.
Політика Вучича полягає саме в тому, щоб вона не була повністю нічиєю.
І для України це створює можливість.
Києву не обов’язково витісняти Москву з Белграда за один день. Достатньо поступово зменшувати сфери, в яких Росія має монополію.
Що стане справжнім показником успіху візиту
Тому підсумки поїздки Зеленського варто оцінювати не за кількістю красивих заяв.
Набагато показовішими будуть шість практичних речей.
Перша — оборонне виробництво. Чи з’являться конкретні домовленості про спільні підприємства, компоненти, боєприпаси або безпілотники.
Друга — дрони. Чи отримає підтвердження описана FAZ ідея виробництва в Сербії за участю українських технологій та зовнішнього капіталу.
Третя — боєприпаси. Чи вдасться забезпечити стабільність сербських поставок через партнерські держави або створити нову юридичну конструкцію співпраці.
Четверта — зона вільної торгівлі. Навіть якщо документ не буде підписаний зараз, важливим буде чіткий графік завершення переговорів.
П’ята — енергетика та відбудова. Белград уже заявляв про готовність допомагати Україні та брати участь у відновленні. Якщо це буде переведено у конкретні проєкти, відносини отримають довгострокову економічну основу.
Шоста — політична інституціоналізація. Регулярні контакти президентів, урядів, бізнесу і військово-промислових структур означатимуть, що українсько-сербське зближення перестає залежати від окремих неформальних каналів.
Сербська сіра зона може стати ресурсом України
Зрештою, головна мета Зеленського в Белграді може бути значно реалістичнішою, ніж спроба «перетягнути Сербію на бік України».
Київ намагається зробити так, щоб сербська багатовекторність працювала на Україну.
Не потрібно чекати, поки Вучич порве з Росією.
Достатньо, щоб сербські заводи працювали на західні та українські потреби.
Щоб сербські підприємства виробляли разом з українськими компаніями.
Щоб між країнами зникали торговельні бар’єри.
Щоб Белград підтримував українську територіальну цілісність.
Щоб Сербія дедалі глибше економічно і технологічно вбудовувалася в європейський простір.
І щоб Росія більше не могла автоматично рахувати Сербію частиною власного політичного тилу.
Саме тому потенційне спільне виробництво дронів є важливим не лише як ще одне джерело зброї. Якщо такий проєкт справді буде реалізований, він матиме символічне значення: одна з найбільш традиційно русофільських держав Європи вироблятиме разом з Україною технології, створені внаслідок війни Росії проти України.
Це й буде найбільшою зміною.
Не гучний геополітичний розворот Белграда, якого, найімовірніше, не станеться. А повільне перетворення Сербії з країни, яку Москва вважала майже гарантованим партнером, на державу, з якою Кремлю дедалі частіше доводиться конкурувати за вплив.
І для Києва в нинішній війні така зміна може бути набагато ціннішою за ще одну декларацію про підтримку.
