Чому болгарська політична криза виходить за межі внутрішньої історії, як на цьому тлі посилюється Румен Радев, що буде з безпековою угодою з Україною та чи ризикує Софія стати ще однією проблемною столицею для Києва всередині ЄС.
Дострокові парламентські вибори у Болгарії 19 квітня 2026 року — це не просто чергове голосування в країні, яка звикла до політичної турбулентності. Це момент, коли болгарська криза може або залишитися хронічною внутрішньою проблемою, або перетворитися на новий зовнішньополітичний виклик для України та Європейського Союзу. Болгарія обирає парламент уже восьмий раз за п’ять років, а фаворитом кампанії став колишній президент Румен Радев, який пішов з посади достроково, створив нову політичну силу Progressive Bulgaria і вийшов на вибори з риторикою боротьби проти корупції, проти старих еліт і проти політичного хаосу. Саме ця суміш антиелітності, суспільної втоми та скепсису щодо західного курсу робить нинішні вибори такими чутливими для Києва.
Це голосування — симптом глибшої хвороби
Болгарська політична криза давно перестала бути тимчасовою. Від 2021 року країна живе в режимі коротких урядів, провалених коаліцій, дострокових кампаній і постійного відчуття, що жодна партія не здатна сформувати стабільну більшість. Нинішні вибори стали наслідком відставки консервативного уряду після протестів у грудні 2025 року, коли на поверхню знову вийшли питання корупції, слабкої судової реформи та недовіри до державних інституцій. На цьому тлі будь-який політик, який пропонує не ідеологію, а просту обіцянку “навести лад”, отримує майже автоматичну перевагу. Саме в такій атмосфері й посилився Радев.
Ці вибори важливі ще й тому, що Болгарія формально входить у новий етап європейської інтеграції, але політично виглядає вкрай нестабільною. Країна вже стала повноправною частиною Шенгенської зони з 1 січня 2025 року, а з 1 січня 2026 року приєдналася до єврозони. На папері це історія успіху: Болгарія дедалі глибше інтегрована в інституційне ядро ЄС. Але в реальній політиці саме цей процес став джерелом додаткової напруги — частина виборців сприймає зміни не як доказ модернізації, а як символ того, що країну знову “ведуть зверху”, не вирішивши старих проблем із корупцією, бідністю та державною неефективністю. Радев дуже влучно вбудувався саме в цю суспільну тріщину.
Румен Радев став не причиною, а наслідком болгарської втоми
Напередодні виборів опитування давали коаліції Радева понад 30%, а окремі оцінки — близько 35%. Для Болгарії останніх років це надзвичайно сильний результат, але все одно недостатній для одноосібного формування уряду. Його сила не лише в персональній популярності, а й у вмінні представити себе як “старе нове обличчя”: людина з досвідом на найвищій посаді, але ніби не до кінця заплямована щоденною парламентською боротьбою. Колишній льотчик, популярний політик, президент, який вчасно вийшов із церемоніальної ролі, — Радев пропонує болгарам не програмну складність, а просту і зрозумілу емоцію: після років безладу має прийти хтось, хто змусить систему працювати.
Його електоральна база також показова. Reuters і Guardian описують підтримку Радева як особливо відчутну серед старших виборців, периферії та тих регіонів, де невдоволення місцевими корупційними схемами особливо сильне. Це не лише ідеологічний, а й соціальний протест: голос за Радева для значної частини виборців — це голос не стільки “за Росію”, скільки “проти всіх, хто вже був при владі і нічого не змінив”. Саме тому його проросійські або євроскептичні сигнали не відштовхують частину суспільства, а радше розчиняються в ширшому запиті на реванш проти старої політичної архітектури.
Чому для України Радев — тривожний сигнал
Для Києва проблема полягає не просто в тому, що Радев критично ставиться до військової допомоги Україні. Значно важливіше, що він послідовно вибудовує образ політика, який хоче переглянути баланс між лояльністю Брюсселю та “прагматизмом” щодо Москви. Радев засуджував російське вторгнення, але водночас виступав проти військової допомоги Україні. Reuters називає його проросійським та євроскептичним політиком, який намагається капіталізувати розчарування від попередніх урядів. Тобто йдеться не про відверте виходження Болгарії з європейського курсу, а про потенційний перехід до моделі, де підтримка України стає предметом внутрішнього торгу, а не частиною стратегічної лінії.
Саме тому порівняння з “новим Орбаном” звучить дедалі частіше, хоча його не варто абсолютизувати. Радев справді може стати найзручнішим для Москви політичним партнером усередині ЄС серед тих сил, які мають шанс на реальну владу. Але Болгарія не є Угорщиною: її політична система більш фрагментована, коаліції значно слабші, а будь-який уряд майже напевно залежатиме від компромісів із прозахідними або принаймні прагматичними партнерами. Тому ризик для України полягає не стільки в одномоментному розвороті Софії, скільки в поступовому перетворенні Болгарії на ще одного проблемного, непередбачуваного і схильного до блокування партнера в європейських дискусіях. Це вже не дрібна перешкода, а системна загроза.
Безпекова угода з Україною стала тестом на справжні наміри Болгарії
Окремий вимір цих виборів — підписана 30 березня 2026 року десятирічна безпекова угода між Україною та Болгарією. Вона передбачає продовження військової допомоги Україні, розвиток оборонно-промислової співпраці, спільне виробництво, зокрема дронів і боєприпасів, а також проведення спільних тренувань. Для України це важливий документ не лише символічно. Болгарія має оборонно-промислові можливості, які можуть бути корисними в довгій війні, а кооперація в галузі боєприпасів і БПЛА — це вже питання не дипломатії, а практичної витривалості фронту.
Але саме ця угода показала, наскільки хиткою є болгарська внутрішня згода щодо України. Уже за кілька днів після підписання в парламенті відбулася спроба поставити питання про її термінове припинення. Надзвичайне засідання завершилося без результату через відсутність кворуму, однак сам факт такого політичного маневру дуже промовистий: в Болгарії питання співпраці з Україною більше не є сферою технічної державної політики, воно стало повноцінним інструментом внутрішнього передвиборчого протистояння. Для Києва це означає, що навіть формально підписані документи потребуватимуть постійного політичного захисту й підтвердження.
Водночас сам факт підписання угоди показує й інше: навіть у період кризи Болгарія не вийшла з рамки стратегічної співпраці з Україною. Це важлива межа. Імовірніше за все, після виборів боротьба точитиметься не навколо прямого розриву з Києвом, а навколо того, наскільки глибокою та змістовною буде ця співпраця на практиці. Іншими словами, питання стоїть не так: “буде чи не буде Болгарія з Україною”, а так: “наскільки активно, наскільки послідовно і якою політичною ціною Софія готова залишатися з Україною”.
Читайте також: “Україна та Болгарія: від безпекової угоди до нового транспортного коридору”
Проєвропейський табір має арифметику, але не має довіри
Головна проблема Болгарії в тому, що противники Радева не виглядають переконливою альтернативою. Партія ГЕРБ Бойко Борисова, за даними передвиборчих оцінок, ішла другою з приблизно 18%, а реформістський і проєвропейський блок PP-DB суттєво відставав, хоча залишався точкою тяжіння для молодших, міських і більш прозахідних виборців. Формально саме ці сили могли б бути ядром проєвропейської конфігурації. Але політична реальність Болгарії давно показала: математична можливість ще не означає політичної готовності. Взаємна недовіра, корупційний багаж, особисті конфлікти і конкуренція за роль “справжнього” проєвропейського центру знову штовхають їх до розпорошення.
Через це Радев отримує додаткову перевагу. Він може не мати більшості, але мати найсильніший мандат. А в ситуації, де жоден інший табір не здатен переконливо об’єднатися, навіть відносна перемога перетворюється на політичне домінування. Саме тому нинішні вибори, найімовірніше, не завершать болгарську кризу, а переведуть її в нову фазу: кризу навколо переможця, який виграв достатньо, щоб претендувати на владу, але, можливо, не виграв достатньо, щоб нею повноцінно скористатися.
Ще одна тривожна деталь: чистота виборів сама стала політичним питанням
На тлі кампанії болгарська влада й медіа багато говорили не лише про партії, а й про саму якість голосування. Reuters повідомляв про більш ніж 1 000 сигналів про порушення та майже 200 затриманих у межах боротьби з підкупом голосів і виборчими маніпуляціями. Технічний уряд обіцяв провести одні з найчистіших виборів за останні роки, створював механізми моніторингу, гарячі лінії та посилював нагляд. Але проблема в тому, що навіть активні поліцейські заходи не руйнують систему клієнтелізму, тиску на місцях і прихованих мереж впливу, які в Болгарії давно вбудовані у політичний процес. Отже, країна входить у день голосування не лише розділеною, а й недовірливою до самої процедури.
Водночас очікувана явка — близько 60%, тобто значно вища за попередні вибори, — свідчить, що болгарське суспільство не відмовилося від політики, а радше намагається востаннє вхопитися за шанс перезавантаження. Це робить результат ще важливішим. Якщо навіть за вищої мобілізації країна знову отримає нежиттєздатний парламент і безкінечні переговори, суспільне розчарування лише посилиться. А саме в таких умовах найкраще працюють політики, які обіцяють не інституційну реформу, а “просте рішення” через сильну руку, жорстке перезавантаження та зовнішньополітичну “прагматику”.
Що все це означає для України
Для України нинішні болгарські вибори мають щонайменше три рівні значення.
Перший — оборонний. Болгарія важлива як постачальник і партнер у сфері ВПК, а безпекова угода від 30 березня створює рамку для довшої співпраці.
Другий — європейський. Якщо в Софії посилиться сила, яка критично ставиться до допомоги Україні і схильна до “нормалізації” діалогу з Москвою, Україна ризикує отримати ще одного складного співрозмовника всередині ЄС.
Третій — політичний. Болгарський кейс може стати сигналом для інших країн регіону: виснаження від війни, дорожнечі й політичної нестабільності можна конвертувати у ревізію ставлення до України без прямого проросійського маніфесту, лише через мову “антикорупції”, “суверенітету” і “реалізму”.
Але є і стримувальний фактор. Навіть якщо Радев справді перемагає, це ще не означає, що Болгарія негайно піде на різкий проросійський розворот. Коаліційна необхідність, членство в ЄС і НАТО, залежність від європейських механізмів та інституційна слабкість будь-якого окремого уряду в Софії все ще залишають простір для стримування. Тому найточніший прогноз на цю мить такий: для України ризик полягає не в миттєвій зміні болгарського курсу, а в затягуванні, торгах, зменшенні передбачуваності та перетворенні кожного рішення про підтримку Києва на предмет внутрішнього конфлікту в Болгарії. Це менш драматично, ніж відвертий розворот, але в довгій війні не менш небезпечно.
Вибори 19 квітня в Болгарії — це тест не тільки для болгарської демократії, а й для здатності Європи утримувати спільну лінію щодо України в умовах, коли внутрішня втома, корупція й популізм знову починають визначати зовнішню політику. Румен Радев став фаворитом не тому, що Болгарія раптово захотіла вийти з Європи, а тому, що значна частина суспільства перестала вірити, що стара проєвропейська політика здатна очистити державу й дати людям відчуття стабільності. Саме це робить його небезпечним для України: не як карикатурного агента Кремля, а як політика, який може вмонтувати скепсис щодо підтримки Києва у ширший запит на “новий порядок”. І якщо проєвропейські сили знову не зможуть домовитися між собою, Болгарія ризикує стати не новим центром проросійського табору, але новим осередком європейської непевності — а для України в 2026 році це вже занадто висока ціна.
Саме тому болгарські вибори — це не периферійний сюжет про чергову кризу на Балканах, а тривожний сигнал про те, як внутрішня втома демократій може поступово працювати на користь Кремля.
За матеріалами washingtonpost.com
