Після майже п’яти років повномасштабної війни Кремль дедалі більше розраховує не лише на власну армію, а й на політичні рішення Вашингтона. Колишній посол США в Росії Майкл Макфол попереджає: політика Дональда Трампа створює для Москви можливості, яких російські війська не змогли забезпечити на полі бою. Водночас Україна зберігає здатність чинити опір, Європа нарощує фінансування, а американські проміжні вибори можуть змінити політичні умови. Чи достатньо цього, щоб зупинити довгострокову стратегію Кремля, і чому зима 2026–2027 років стає критичним випробуванням?
Війна, у якій Вашингтон стає не менш важливим за фронт
Росія не змогла реалізувати початкові цілі повномасштабного вторгнення в Україну. Замість швидкого захоплення Києва, усунення української влади й підпорядкування держави Москва отримала затяжну війну, величезні втрати, міжнародні санкції та необхідність дедалі більше ресурсів спрямовувати на підтримання військової кампанії.
Проте наприкінці 2026 року в Кремля залишається інший шлях до досягнення частини стратегічних цілей. Він проходить не лише через українські оборонні позиції, а й через політичні рішення Сполучених Штатів.
Саме на цьому побудована аргументація Майкла Макфола — колишнього американського посла в Москві, професора Стенфордського університету й фахівця з російсько-американських відносин.
У статті Putin’s Strategy Is Working, опублікованій у Foreign Affairs 27 жовтня, Макфол стверджує, що путін поступово отримує політичні переваги завдяки діям президента США Дональда Трампа.
На думку дипломата, послаблення американської підтримки України, пом’якшення окремих санкцій, перебої у військово-технологічному співробітництві й дипломатичний тиск на Київ створюють умови, за яких Росія може домогтися поступок без вирішального прориву на фронті.
Це принципово змінює постановку питання про можливу перемогу Росії.
Адже для Кремля успіх не обов’язково означає окупацію всієї України. Він може полягати в закріпленні контролю над захопленими територіями, обмеженні українського суверенітету, блокуванні євроатлантичної інтеграції та нав’язуванні таких умов безпеки, які залишатимуть Москві можливість нового силового тиску.
Однак між сприятливими міжнародними обставинами й досягненням таких цілей існує значна відстань.
Здатність України оборонятися, стійкість її суспільства, позиція європейських держав, економічні можливості самої Росії та внутрішньополітична ситуація у США продовжують впливати на результат війни.
Центральне питання полягає не лише в тому, чи допомагає політика Трампа Кремлю. Важливо зрозуміти, чи можуть ці політичні переваги перетворитися на незворотні стратегічні здобутки.
Чому путін не зміг досягти вирішального результату на фронті
Після невдалого початкового наступу Росія поступово змінила характер війни. Замість швидкої операції зі зміни влади в Києві Москва перейшла до довгострокового виснаження української армії, економіки та суспільства.
Така стратегія передбачає використання чисельної переваги, нарощування виробництва боєприпасів, застосування керованих авіабомб, ракет, безпілотників і постійний тиск уздовж лінії фронту.
Її основне припущення полягає в тому, що Росія здатна довше підтримувати бойові дії, ніж Україна разом зі своїми партнерами.
Протягом значної частини війни російське командування намагалося перетворити цю перевагу на поступове захоплення території. Однак ціна просування залишалася надзвичайно високою, а результати далеко не завжди відповідали витраченим ресурсам.
Наприкінці жовтня 2026 року ситуація демонструє складнішу картину, ніж однозначна перевага однієї сторони.
За оцінкою Інституту вивчення війни (ISW) від 30 жовтня, українські сили здійснювали контратаки на кількох напрямках Донеччини, зокрема поблизу Костянтинівки, Краматорська та Добропілля. Водночас російські війська мали локальні просування на Гуляйпільському й Оріхівському напрямках.
Аналітики також зафіксували продовження української кампанії далекобійних ударів по російській нафтовій інфраструктурі та військових об’єктах.
Це означає, що Росія продовжує наступальні дії, проте не отримала беззаперечного оперативного контролю над ситуацією.
Важливе значення має й характер української адаптації.
Збройні сили України дедалі активніше використовують ударні безпілотники, технології радіоелектронної боротьби, дистанційне ураження логістики та засобів управління противника. Такі рішення дозволяють завдавати Росії втрат без необхідності постійно проводити масштабні наземні наступи.
Це не усуває російської чисельної переваги, але може підвищувати вартість кожної наступальної операції.
Таким чином, твердження про повернення стратегічної ініціативи Росії потребує уточнення.
На дипломатичному й економічному рівнях Москва справді отримує певні можливості. Водночас на полі бою ініціатива залишається предметом боротьби, а локальні територіальні зміни не рівнозначні стратегічному перелому.
Саме тому Кремль дедалі більше уваги приділяє іншому інструменту тиску — масованим ударам по українському тилу.
Нова ставка Кремля: не прорвати оборону, а виснажити суспільство
Якщо наземний наступ не забезпечує швидкого політичного результату, Росія може намагатися створити умови, за яких продовження оборони стане дедалі дорожчим для українського суспільства.
Для цього використовуються удари по енергетичних об’єктах, системах водопостачання, транспортній інфраструктурі, промисловості та містах.
Ця стратегія має одночасно військовий, економічний і психологічний виміри.
Руйнування енергетичної системи ускладнює роботу підприємств, військової логістики, зв’язку й критичних служб. Регулярні відключення електроенергії та опалення збільшують витрати держави, бізнесу й домогосподарств.
Водночас Кремль, за оцінкою Макфола, розраховує, що накопичення труднощів породжуватиме суспільний тиск на українську владу з вимогою завершити війну навіть за невигідних умов.
Особливо небезпечним цей підхід стає взимку.
Росія розширює застосування ударних безпілотників, зокрема реактивних модифікацій, і комбінує їх із ракетами різних типів. Масовані атаки можуть перевантажувати українську протиповітряну оборону, змушуючи витрачати обмежений запас дорогих перехоплювачів.
За даними ISW, у ніч проти 30 жовтня Росія застосувала проти України 113 безпілотників, серед яких 83 були реактивними, а також крилаті й балістичні ракети. Унаслідок ударів фіксувалися перебої з електропостачанням у низці регіонів.
Проблема полягає не лише в кількості засобів нападу. Росія намагається змінити економіку повітряної війни.
Якщо недорогі безпілотники змушують оборону систематично використовувати дефіцитні дорогі ракети, виникає дисбаланс, який складно компенсувати навіть за значного фінансування.
Україна відповідає розвитком дронів-перехоплювачів, мобільних вогневих груп, засобів РЕБ та інших технологій, однак не всі ці рішення можуть замінити повноцінні протиракетні системи.
Особливо це стосується балістичних загроз, для протидії яким потрібні спеціалізовані комплекси.
Звідси випливає головний ризик зими 2026–2027 років: навіть без масштабного російського прориву фронту Україна може зіткнутися зі зростанням економічної та гуманітарної ціни війни.
Але ефективність такої стратегії не є гарантованою. Вона залежить від результативності російських атак, стійкості української інфраструктури, темпів її відновлення та можливостей протиповітряної оборони.
Американська допомога: чому гроші не завжди можуть замінити зброю
Однією з головних тез Макфола є те, що політика адміністрації Трампа послабила Україну передусім через зміну характеру американської військової підтримки.
Протягом попередніх років США були одним із ключових постачальників озброєння, боєприпасів, розвідувальної інформації та військових технологій.
Водночас Вашингтон забезпечував доступ до спроможностей, які складно швидко отримати від інших партнерів.
Це стосується насамперед протиракетної оборони, окремих високоточних боєприпасів, технічного обслуговування складних систем і спеціалізованих розвідувальних можливостей.
У 2025–2026 роках модель підтримки змінилася.
Замість масштабного прямого фінансування й передачі озброєнь із боку США дедалі більшого значення набули європейські закупівлі американської зброї.
Зокрема, через механізм PURL країни НАТО фінансують придбання військової продукції США для українських потреб.
За даними НАТО, станом на червень 2026 року союзники взяли зобов’язання профінансувати американське обладнання через PURL на понад $6 млрд.
Отже, стверджувати, що американська військова допомога повністю припинилася, було б некоректно.
Проте залишається суттєва різниця між рішенням про фінансування, укладенням контракту та фактичним отриманням зброї.
Показовий приклад — американське рішення від 30 жовтня щодо можливого продажу Україні 500 протиракет PAC-3 для систем Patriot орієнтовною вартістю $2,1 млрд.
Йдеться про схвалення продажу, але ракети ще потрібно виготовити. Очікувані терміни постачання пов’язані з початком 2030-х років, тоді як можливість прискорення передачі з американських запасів лише обговорюється.
Для України це принципове розходження між політичним рішенням і реальною військовою спроможністю.
Ракета, постачання якої заплановане через кілька років, не може захистити енергетичний об’єкт під час поточної зимової атаки.
Водночас американська оборонна промисловість працює в умовах попиту з боку різних союзників США та потреб самих американських збройних сил.
Тому проблему неможливо розв’язати лише збільшенням фінансування.
Необхідні виробничі потужності, доступні запаси, політичний дозвіл на передачу та зрозумілі графіки постачань.
Саме тут американська політика найбільше впливає на баланс сил: не обов’язково через пряму підтримку Росії, а через обмеження швидкості, масштабів і передбачуваності допомоги Україні.
Starlink і Starshield: як технологічна залежність стала фактором національної безпеки
Окрему увагу Макфол приділяє перебоям у роботі систем супутникового зв’язку Starlink і Starshield.
Ця проблема має ширше значення, ніж діяльність однієї приватної компанії.
За роки війни супутниковий зв’язок став одним із компонентів української військової інфраструктури. Він використовується для координації підрозділів, передачі даних, забезпечення роботи окремих безпілотних систем та інших завдань.
У жовтні 2026 року з’явилися повідомлення про обмеження роботи терміналів на швидкорухомих платформах.
Такі обмеження ускладнили виконання частини українських бойових завдань.
24 жовтня українська сторона повідомила про відновлення нормальної роботи сервісів. Водночас обставини запровадження обмежень стали предметом політичних суперечок у США.
Американські сенатори вимагали з’ясувати роль урядових структур і SpaceX у цих рішеннях.
На цей момент немає достатньої відкритої інформації, щоб беззаперечно встановити, хто саме ініціював усі обмеження та які мотиви стояли за ними.
Тому зв’язок між перебоями й цілеспрямованою допомогою Росії залишається предметом оцінок і розслідування, а не доведеним фактом.
Однак сама ситуація виявила системну вразливість.
Якщо критичні військові функції залежать від інфраструктури, яку контролює іноземна приватна компанія або уряд іншої держави, питання доступу до цієї інфраструктури перетворюється на стратегічний ризик.
Для України з цього випливає довгострокове завдання: диверсифікувати канали військового зв’язку, створювати резервні рішення й зменшувати залежність від окремих технологічних постачальників.
Це не означає можливості негайно відмовитися від наявних систем.
Навпаки, збереження доступу до них у короткостроковій перспективі залишається важливим для оборони, тоді як технологічна незалежність потребуватиме інвестицій і часу.
Санкції, нафта і великі угоди: економічний вимір американського розвороту
Війна потребує від Росії постійних фінансових ресурсів.
Кремль витрачає величезні кошти на військове виробництво, забезпечення армії, виплати військовослужбовцям, компенсації та функціонування оборонного сектору.
Одним із ключових джерел бюджетних надходжень залишаються нафта й газ.
Саме тому санкційна політика Сполучених Штатів безпосередньо впливає на економічні умови ведення війни.
У жовтні адміністрація Трампа здійснила два помітні кроки.
9 жовтня американське Управління контролю за іноземними активами — OFAC — видало генеральну ліцензію №135, яка дозволила визначені операції з продажу, транспортування та імпорту дизельного пального російського походження.
16 жовтня Білий дім оприлюднив указ про використання передбачених законом повноважень для незастосування значної частини нових санкцій і мит, встановлених законом сенатора Ліндсі Грема.
Важливо, що цей указ не скасував автоматично весь санкційний режим щодо Росії.
Проте він обмежив практичне застосування частини додаткових інструментів тиску.
Адміністрація США пояснювала рішення щодо російського дизелю потребами енергетичного ринку та цінами на пальне.
Натомість критики такого підходу в Конгресі вказували, що енергетичні доходи можуть підтримувати російську військову економіку. Це рішення викликало заперечення представників обох партій.
Економічний ефект таких змін залежить від фактичних обсягів постачань, світових цін, витрат російських виробників і подальшої санкційної політики.
Окреме питання — переговори щодо потенційних американсько-російських бізнес-проєктів.
Макфол звертає увагу на обговорення енергетичних активів, інвестицій та можливих угод, які здатні створити додаткові економічні зв’язки між США й Росією.
Однак переговори не слід ототожнювати з підписаними контрактами або фактичними бюджетними надходженнями.
Сама можливість майбутнього економічного співробітництва може мати політичне значення для Москви, але його масштаби та наслідки залишаються невизначеними.
Тут виникає фундаментальна проблема: санкції можуть обмежувати ресурсну базу війни лише тоді, коли вони послідовно виконуються, а механізми обходу залишаються дорогими й ризикованими.
Якщо доступ до ринків, фінансування або технологій розширюється, економічна ціна продовження агресії може зменшуватися.
Водночас сама російська економіка не є безмежним джерелом фінансування. Вона залежить від світового енергетичного ринку, податкових надходжень, внутрішніх виробничих можливостей та накопичених бюджетних дисбалансів.
Тому санкційна політика залишається важливим чинником, але її вплив потрібно оцінювати разом із цінами на енергоносії, станом російського бюджету й результатами українських далекобійних ударів.
Європа бере на себе більше — але чи може повністю замінити США?
Одним із прорахунків, які Макфол приписує Кремлю, стала недооцінка готовності європейських держав підтримувати Україну після зміни американської політики.
Європейський Союз поступово переходить від окремих пакетів допомоги до багаторічних фінансових та оборонно-промислових механізмів.
Це важлива структурна зміна.
Замість ситуативного фінансування Україна отримує інструменти, покликані забезпечувати передбачуваність державних видатків, оборонних закупівель і розвитку власного виробництва.
30 жовтня Європейська комісія запропонувала затвердити розподіл €45 млрд для України на 2027 рік у межах кредитного інструменту Ukraine Support Loan.
Передбачений розподіл виглядає так:
| Напрям фінансування | Сума |
|---|---|
| Оборонна промисловість і військові спроможності | €31,7 млрд |
| Бюджетна підтримка | €13,3 млрд |
| Разом | €45 млрд |
Ці €45 млрд не є новим додатковим пакетом понад раніше затверджений інструмент на €90 млрд. Йдеться про запропоноване використання його другої половини.
Рішення ще потребує погодження Радою ЄС, після чого можливе здійснення виплат у 2027 році.
Водночас підтримка вже переходить у практичну площину.
Зокрема, Єврокомісія повідомила про перерахування 14 жовтня €2,86 млрд на оборонні потреби України — безпілотники, ракети, системи ППО, радари, засоби радіоелектронної боротьби та боєприпаси.
26 жовтня Рада ЄС ухвалила рішення, що забезпечують мобілізацію близько €4,9 млрд через Європейський фонд миру. Водночас більша частина цих коштів призначена для часткового відшкодування державам-членам уже наданої військової допомоги, тому не дорівнює новому постачанню зброї на всю суму.
Але масштаб європейської підтримки не усуває всіх проблем.
По-перше, фінансування не дорівнює наявності необхідної продукції. Європейські заводи мають збільшувати випуск ракет, боєприпасів, засобів ППО та іншого озброєння.
По-друге, окремі технологічні й військові можливості США залишаються складними для заміщення.
По-третє, європейські держави мають власні оборонні потреби, а також політичні та бюджетні обмеження.
І нарешті, фінансова проблема України не зникає автоматично навіть після погодження масштабних програм.
За оцінками Єврокомісії, про які йшлося в жовтні, за наявних міжнародних зобов’язань загальна незакрита потреба України у фінансуванні на 2027 рік може становити близько €70 млрд.
Партнери поза ЄС наразі пообіцяли близько €4 млрд на наступний рік проти €19 млрд на 2026-й.
Ці цифри не означають, що остаточний дефіцит обов’язково залишиться саме таким: додаткові зобов’язання ще можуть бути оголошені. Водночас вони демонструють, що навіть масштабна програма ЄС не повністю закриває потреби воєнного часу.
Європа може компенсувати значну частину скорочення американської підтримки, але її спроможність залежить від швидкості виробництва, виконання фінансових рішень і готовності партнерів розділяти витрати.
Саме швидкість, а не лише загальна сума оголошеної допомоги, стає визначальним параметром.
Чи зможе Кремль зламати українське суспільство
Стратегія довгострокового виснаження спирається на припущення, що населення держави, яка перебуває під постійними ударами, зрештою вимагатиме припинення війни за будь-яку ціну.
Але українські соціологічні дані поки що не підтверджують неминучості такого розвитку подій.
За результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології, проведеного 8–16 жовтня 2026 року, 62% опитаних українців заявили, що готові терпіти війну стільки, скільки буде потрібно.
Ще 4% зазначили, що готові витримувати її протягом року, а 21% — протягом коротшого періоду.
Особливо показовою є ситуація в Києві.
Попри регулярні російські атаки, 68% опитаних мешканців столиці висловили готовність витримувати війну стільки, скільки буде необхідно.
Це не означає відсутності втоми, психологічного виснаження або економічних проблем.
Результати свідчать, що суспільна стійкість зберігається навіть за тривалого військового й інфраструктурного тиску.
Водночас готовність продовжувати опір не слід ототожнювати з відмовою від переговорів.
У вересневому опитуванні КМІС 75% респондентів допускали переговори з Росією щодо завершення війни. При цьому 69% підтримували сценарій припинення вогню без юридичного визнання окупованих територій російськими, без обмеження розвитку української армії та зі збереженням руху до ЄС і НАТО.
Натомість варіант виведення українських військ із Донбасу в обмін на абстрактні безпекові гарантії мав значно нижчу підтримку.
Ці результати виявляють принципову відмінність між прагненням миру й готовністю погодитися на умови, які можуть створити загрозу нової війни.
Українське суспільство може бути відкритим до переговорів, водночас не підтримуючи капітуляційні вимоги.
Для Кремля це означає, що збільшення інтенсивності атак саме по собі не гарантує необхідного політичного результату.
Проте суспільна стійкість потребує матеріальної основи.
Доступ до електроенергії, тепла, медичних послуг, роботи, доходів і соціальної підтримки впливає на здатність держави та населення витримувати довгострокову війну.
Тому оборона енергосистеми й фінансування цивільних функцій держави мають не менше стратегічне значення, ніж окремі військові операції.
Проміжні вибори у США: чи зможе Конгрес змінити політику Трампа
Третій важливий елемент прогнозу Макфола — американська внутрішня політика.
3 листопада 2026 року у США відбудуться проміжні вибори до Конгресу. Американці переобиратимуть усі місця в Палаті представників і приблизно третину Сенату.
Їхні результати можуть вплинути на співвідношення політичних сил у Вашингтоні, а отже, на здатність президентської адміністрації реалізовувати зовнішньополітичні рішення без додаткового парламентського контролю.
Макфол припускає, що зміна більшості в одній або обох палатах може створити умови для активнішого контролю за політикою щодо Росії.
Ідеться передусім про розслідування потенційних американо-російських економічних домовленостей, перевірку обмежень у військово-технологічній співпраці з Україною та законодавчі ініціативи щодо санкцій і підтримки Києва.
Проте існують важливі інституційні обмеження.
Навіть якщо опозиційна президенту партія контролюватиме Палату представників, це не дасть їй можливості самостійно ухвалювати закони про відновлення допомоги.
Для нового законодавства потрібна підтримка обох палат, а також підпис президента або достатня кількість голосів для подолання його вето.
Водночас контроль хоча б над однією палатою може дозволити посилити парламентські розслідування, викликати посадовців на слухання та впливати на бюджетний процес.
Важливим є й часовий чинник.
Новий склад Конгресу розпочне роботу 3 січня 2027 року. Отже, навіть зміна парламентської більшості після листопадових виборів не означатиме негайного перегляду рішень адміністрації Трампа.
Крім того, після виборів президент зберігатиме свої конституційні повноваження. Політичний статус президента, який більше не може балотуватися на наступний термін, не означає автоматичної втрати впливу.
Що насправді думають американські виборці
Оптимізм Макфола щодо потенційних змін у США варто зіставити із соціологічними даними.
За опитуванням Economist/YouGov, опублікованим 22 жовтня, 46% зареєстрованих американських виборців підтримували надання військової допомоги Україні, тоді як 34% виступали проти.
У липні підтримка становила 56%, тобто за кілька місяців вона скоротилася на десять відсоткових пунктів.
Результати суттєво відрізнялися залежно від партійної належності.
Серед демократів підтримка становила 69%, серед незалежних виборців — 44%, серед республіканців — 28%.
Отже, твердження про однозначну суспільну підтримку повернення США до попередньої політики щодо України потребує обережності.
Більше опитаних підтримують військову допомогу, ніж виступають проти неї, однак існує значна партійна поляризація, а рівень підтримки знизився.
Це означає, що майбутні рішення американських політиків залежатимуть не лише від їхніх оцінок російської загрози, а й від внутрішніх електоральних пріоритетів, бюджетних суперечок та інших міжнародних криз.
Проміжні вибори можуть змінити інституційні можливості контролю за адміністрацією, але самі по собі не гарантують відновлення масштабної американської допомоги Україні.
Чому ставка путіна на Трампа має часові обмеження
Одне з центральних положень Макфола полягає в тому, що політичні переваги, які Кремль пов’язує з нинішньою американською адміністрацією, не є безстроковими.
Президентський термін Трампа завершується в січні 2029 року.
Це створює часовий горизонт для будь-яких домовленостей, які Москва розраховує отримати завдяки нинішній політичній конфігурації у Вашингтоні.
Однак передбачити політику наступного президента США неможливо.
Ні партійна належність майбутньої адміністрації, ні майбутній курс Вашингтона щодо Росії не визначені наперед.
Тому теза про неминучу втрату Кремлем американського політичного ресурсу після завершення каденції Трампа залишається припущенням Макфола.
Водночас стратегічне значення часових обмежень очевидне.
Росія не може розраховувати, що нинішній рівень політичного сприяння або поступок з боку Вашингтона залишатиметься незмінним незалежно від результатів виборів, рішень Конгресу, економічних обставин і міжнародних подій.
З іншого боку, Україна теж не може будувати власну стратегію виключно на очікуванні майбутньої зміни американської адміністрації.
Військові та фінансові потреби існують уже сьогодні, а рішення про постачання зброї мають значні часові лаги.
Таким чином, часовий чинник працює в обидва боки.
Кремль має обмежений період для використання певних політичних можливостей, але Україна також повинна забезпечити власну стійкість у проміжку до потенційних змін у Вашингтоні.
Три сценарії розвитку ситуації у 2027 році
Подальший розвиток війни залежатиме від поєднання військових, економічних і політичних факторів. Нижче — три умовні сценарії, які дозволяють оцінити ключові ризики та можливості без припущення про наперед визначений результат.
Сценарій перший. Тривале обмеження американської підтримки та посилення тиску на Україну
За цього сценарію адміністрація Трампа зберігає нинішні обмеження на пряме фінансування, а постачання критично важливих озброєнь продовжує залежати переважно від європейських закупівель та наявності американських виробничих ресурсів.
Додатковими факторами стають збереження окремих санкційних послаблень і невизначеність щодо технологічної співпраці.
У такому середовищі Росія може продовжувати спроби компенсувати обмежені результати наземних операцій ударами по українській інфраструктурі та дипломатичним тиском.
Для України критичними залишатимуться швидкість отримання протиракетних засобів, захист енергосистеми й підтримання оборонного виробництва.
Однак навіть за такого сценарію посилення російського тиску не означатиме автоматичного досягнення Кремлем політичних цілей.
Вирішальними будуть фактичні результати бойових дій та здатність української держави забезпечувати оборону й базові функції.
Сценарій другий. Посилення контролю Конгресу над політикою Білого дому
Цей сценарій передбачає зміну парламентського співвідношення сил після виборів 3 листопада та активніше використання Конгресом контрольних і бюджетних повноважень.
У такому випадку американська політика щодо України може стати предметом гостріших інституційних суперечок.
Можливими напрямами будуть парламентські слухання щодо санкційних винятків, перевірка постачання озброєнь, оцінка залежності України від американських технологічних провайдерів та спроби ухвалити додаткові законодавчі гарантії.
Водночас президент збереже значні повноваження у сфері зовнішньої політики, а законодавчі зміни можуть вимагати компромісів між партіями.
Для України цей сценарій означатиме не гарантоване повернення до попередньої моделі підтримки, а появу додаткових каналів впливу на формування американської політики.
Сценарій третій. Європейська та українська оборонна адаптація
За цього сценарію вирішального значення набуває здатність Європи виконувати вже погоджені фінансові рішення, прискорювати оборонне виробництво й забезпечувати регулярність постачань.
Паралельно Україна продовжує розвивати власні системи озброєнь, особливо у сферах ударних та перехоплювальних безпілотників, радіоелектронної боротьби, ракетних технологій і військового зв’язку.
Ключова перевага такої моделі — поступове зменшення залежності від окремих політичних рішень Вашингтона.
Однак існують технологічні, промислові та фінансові обмеження.
Повністю замінити американські системи протиракетної оборони або окремі розвідувальні спроможності в короткостроковій перспективі складно.
Відтак найбільше значення матиме не формальна оборонна автономія, а практична здатність своєчасно отримувати необхідні засоби й підтримувати їхню роботу.
Ці три сценарії не є взаємовиключними. Елементи кожного можуть одночасно проявлятися протягом 2027 року.
Що насправді означала б перемога Росії
У дискусії про вплив Трампа на війну важливо розрізняти військову, політичну та стратегічну перемогу.
Військова перемога передбачає здатність примусити противника до виконання поставлених цілей силовим шляхом. У випадку Росії масштаб її початкових цілей значно перевищував захоплення окремих територій Донбасу.
Політичний результат може бути іншим.
Москва може прагнути зафіксувати контроль над окупованими територіями, домогтися обмежень для українських оборонних спроможностей або отримати зовнішні гарантії невступу України до НАТО.
Стратегічний вимір ще ширший.
Для Кремля важливим може бути збереження довгострокових інструментів впливу на українську зовнішню політику й безпекові рішення.
Саме тут американська дипломатія здатна істотно впливати на умови можливого врегулювання.
Але існує принципова відмінність між припиненням бойових дій і встановленням стійкого миру.
Припинення вогню без належного контролю, достатніх українських оборонних спроможностей і механізмів стримування може залишити можливість відновлення російської агресії.
Водночас навіть тривале перемир’я не обов’язково означає юридичне визнання окупації або відмову України від суверенітету.
Отже, оцінювати будь-яку майбутню угоду необхідно за її конкретним змістом: статусом територій, гарантіями безпеки, правом України на оборону, міжнародними механізмами контролю та наслідками можливого порушення домовленостей.
Без цих параметрів формальне завершення війни не дає відповіді на питання, наскільки стійким буде мир.
Найважливіший фактор: чи зможе Україна зберегти стратегічну суб’єктність
Аргументація Макфола значною мірою побудована навколо американських рішень.
Це закономірно для колишнього дипломата США, який аналізує насамперед політику Вашингтона.
Однак така оптика має певне обмеження: вона може створювати враження, що підсумок війни майже повністю залежить від поведінки Трампа.
Насправді Україна залишається самостійним військовим і політичним учасником війни.
За роки повномасштабного вторгнення вона створила розгалужену систему оборонного виробництва, розвинула власні безпілотні технології, набула досвіду сучасної війни й вибудувала складну систему міжнародного співробітництва.
Українські рішення щодо мобілізації, військового управління, промислової політики, захисту інфраструктури та використання фінансових ресурсів безпосередньо впливають на здатність протистояти Росії.
Водночас ця здатність не існує окремо від міжнародної допомоги.
Навіть найефективніші внутрішні рішення не можуть миттєво замінити дефіцитну протиракетну зброю або забезпечити всі необхідні обсяги бюджетного фінансування.
Тому практичне завдання полягає у поєднанні двох напрямів.
Перший — збереження максимально можливого доступу до американських оборонних технологій і постачань незалежно від політичних суперечок у Вашингтоні.
Другий — розвиток власних та європейських спроможностей, щоб критичні функції української оборони дедалі менше залежали від рішень одного зовнішнього партнера.
Саме це може визначати стійкість України не лише протягом найближчої зими, а й у довгостроковій перспективі.
Чи може путін отримати завдяки Трампу те, чого не змогла здобути російська армія?
Головний аргумент Майкла Макфола полягає в тому, що політика США може істотно змінити стратегічні умови російсько-української війни навіть без вирішальних змін на полі бою.
Ця теза має конкретне підґрунтя.
Обмеження американської підтримки створюють додаткові труднощі для української протиповітряної оборони. Санкційні послаблення можуть змінювати економічні умови для російських експортерів. Перебої з доступом до критичних технологій демонструють ризики зовнішньої залежності. А дипломатичний тиск впливає на можливі рамки майбутнього врегулювання.
Однак ці чинники не варто ототожнювати з гарантованою перемогою Росії.
Станом на кінець жовтня 2026 року російська армія не досягла вирішального стратегічного прориву, Україна продовжує військову адаптацію, а Європейський Союз розбудовує багаторічну систему фінансової та оборонної підтримки.
Українське суспільство, попри втому й наслідки постійних атак, також зберігає значний рівень готовності до тривалого опору.
Водночас жоден із цих чинників не усуває небезпеки, пов’язаної з дефіцитом озброєння, руйнуванням критичної інфраструктури та невизначеністю американської політики.
Проміжні вибори до Конгресу США можуть вплинути на можливості парламентського контролю, але не забезпечать автоматичного повернення до попередньої моделі підтримки України.
Тому ключовим питанням 2027 року стане не лише позиція Трампа.
Важливішим буде поєднання кількох процесів: чи зможе Росія підтримувати високу інтенсивність війни, чи вдасться Україні зберегти оборонні можливості, наскільки швидко Європа перетворюватиме фінансові рішення на реальні військові спроможності та як змінюватиметься політика Вашингтона.
Головний висновок полягає в тому, що американська політика може створювати для Кремля додаткові можливості, але не визначає результат війни одноосібно.
Для України вирішальне значення матиме здатність витримувати військовий і економічний тиск, зберігати міжнародну підтримку та послідовно зменшувати критичні залежності.
Саме на перетині цих чинників формуватимуться умови майбутніх переговорів — і відповідь на питання, чи завершиться війна стійким миром, чи залишить основу для нового російського наступу.


