Чи принесуть Україні мир Паризькі домовленості про безпекові гарантії?
6 січня 2026 року Париж став майданчиком, де союзники України спробували закрити головну слабину будь-яких майбутніх домовленостей із Росією: як уникнути повторення угоди без реальних механізмів виконання — і не скотитися до «Мінська-3», що лише відкладе чергову хвилю агресії. На виході з саміту «коаліції охочих» з’явилася рамка, яку лідери назвали robust security guarantees — «надійні гарантії», але з критичною умовою: вона запускається лише після припинення вогню.
Тут і криється головна правда про паризький пакет: це не «мирний план», а проєкт інфраструктури стримування, який має зробити післявоєнну паузу тривалою — якщо пауза взагалі настане.
Нижче — детальний розбір того, що саме погодили, де слабкі місця і за яких умов «гіпотетичне стримування» може стати реальним запобіжником від нової агресії.
Що сталося в Парижі: два документи й одна велика умова
Після зустрічі прозвучали дві лінії домовленостей.
Перша — “Паризька декларація” коаліції про «робустні гарантії» для «міцного і тривалого миру». Вона описує п’ять компонентів системи гарантій і прямо каже: гарантії будуть політично й юридично обов’язковими, але активуються, щойно набуде чинності припинення вогню.
Друга — “декларація про наміри”, яку публічно прив’язали до готовності розгорнути сили на території України після мирної угоди/припинення вогню. Британський прем’єр Кір Стармер прямо описав її як документ, що “прокладає шлях для правової рамки”, під якою британські, французькі та партнерські сили могли б діяти на українській землі; і додав конкретику — “військові хаби” по Україні та захищені об’єкти для зброї й техніки після припинення вогню.
Ці два шари важливо не плутати: декларація коаліції — це архітектура гарантій, а декларація намірів — це “скелет” під майбутню військову присутність і юридичні механізми її роботи.
Що саме входить у «гарантії»: 5 блоків Паризької декларації
У Паризькій декларації перелік дуже конкретний — і саме він задає рамку дискусії “це серйозно чи символічно”:
- Моніторинг і верифікація припинення вогню під наглядом США. Передбачається безперервна система моніторингу та спеціальна комісія, яка розбиратиме порушення, визначатиме відповідальність і заходи реагування.
- Довгострокова підтримка ЗСУ як “першої лінії оборони й стримування”: пакети допомоги, фінансування закупівель, робота з бюджетом України, доступ до “депо” швидкого підсилення у разі нового нападу, підтримка інженерного укріплення тощо.
- Багатонаціональні сили для України — багатонаціональні сили для стримування у повітрі, на морі й на суші, плюс “відновлення” ЗСУ. Принципово: очолювані Європою, із залученням неєвропейських учасників і “запропонованою підтримкою з боку США”, без прямого публічного “зобов’язання”.
- “Юридично обов’язкові зобов’язання» підтримати Україну в разі нового нападу РФ — аж до використання військових можливостей, розвідки, логістики, дипломатії та нових санкцій. Але формулювання тут — “ми погодилися фіналізувати” ці зобов’язання, тобто ключові тригери й механіка ще попереду.
- Поглиблення довгострокової оборонної кооперації – навчання, спільне виробництво, інструменти ЄС, розвідспівпраця.
Окремо в документі є рішення створити координаційний центр США/Україна/Коаліція охочих в оперативному штабі коаліції в Парижі — технічний, але важливий елемент “операційної” реалізації.
Чотири ключові висновки: чому це «стримування», а не «мир»
1) Париж не наближає мир напряму — він готує «після-припинення вогню»
У декларації зафіксовано логіку: спершу “достовірне припинення бойових дій”, потім — запуск механізмів. Це тверезіше за дипломатію “підпишемо, а там розберемось”, але політично означає одне: сам Париж не створює додаткового примусу для Росії зупинити вогонь завтра.
Тому й виникає парадокс: документ виглядає “сильним” на папері (юридичні гарантії, сили, моніторинг), але він не відповідає на питання “як досягти режиму тиші”. Він відповідає на інше питання: “що робити, якщо тиша настане — щоб вона не була паузою перед новою атакою”.
2) США — серце системи, але Америка залишає собі “вихід”
На папері США — центр: саме моніторинг під наглядом США і американська участь у механізмах контролю. У публічній комунікації Британії це підкріплюється тезою, що коаліція разом із партнерами погодила кроки: моніторинг, довгострокові озброєння і робота до “юридично обов’язкових зобов’язаннь”.
Але паралельно з’являються сигнали обережності Вашингтона. США не приєдналися підписом до спільного документа і що з попередніх чернеток вилучали деталі американської участі. Це важливо не як “скандал”, а як індикатор: США хочуть керувати процесом, але не хочуть автоматизмів, які затягують у війну.
Результат: Європа може бути “обличчям” гарантій, але без американського “бекстопу” конструкція виглядає менш переконливою для Кремля.
3) Європейські війська — це “попереджувальна лінія”, а не бойовий щит
Найгучніша частина — війська. Але те, як її описують військові й медіа, знімає романтику:
- Guardian із посиланням на оцінки називає порядок 10 000–15 000 і пояснює, що сили можуть бути розміщені західніше Дніпра як “сили прикриття”, тобто політико-військовий запобіжник, який ускладнює Росії рішення про повторний удар, але не тримає лінію фронту.
- Британський прем’єр, говорячи про “військові хаби” і захищені склади, фактично підтверджує: місія задумана як інфраструктурна й відновлювальна (не “штурмова”).
Це не “погано” і не “добре” — це інший жанр. Така присутність може дати ефект стримування через ризик ескалації для РФ, але її здатність реально зупинити новий наступ залежить від того, яка буде відповідь союзників — і чи прописана вона наперед.
4) Росія поза рамкою — і вже шле сигнал: “будуть цілі”
Москва не брала участі й традиційно відкидає будь-яку західну присутність. Reuters передає російську позицію максимально прямолінійно: іноземні війська в Україні будуть розцінені як “легітимні бойові цілі”, а сама ідея називається небезпечною ескалацією.
Отже, Париж запускає гру “хто першим злякається”: якщо місія слабка й без чіткої відповіді — Кремль може спробувати її “перевірити”. Якщо ж відповідь прописана і реальна — сама перевірка стане дорожчою.
Найслабше місце конструкції: “що буде, якщо Росія порушить”
У декларації є комісія, “розподіл відповідальності” і “засоби”, а також намір фіналізувати “юридично обов’язкові зобов’язання”, включно з можливим використанням військових спроможностей, розвідки, логістики та санкцій. Але це все — рамка, яка потребує заповнення “інструкцією”.
Саме тому колишній американський генерал Бен Годжес наполягає: будь-яка сила має бути “потужною” і здатною швидко та автономно реагувати на загрози, зокрема дрони, не чекаючи довгих погоджень.
Це ключ до розуміння, чому Париж поки що — не гарантія, а план гарантії.
Де «мир» може з’явитися на практиці: три сценарії після Парижа
Сценарій A: “Тиша та чіткі тригери”
Припинення вогню настає – під тиском обставин чи переговорів, а коаліція швидко затверджує:
- правила реагування,
- алгоритм “порушення → атрибуція → відповідь”,
- механізм повернення санкцій або їх посилення,
- готові сили та інфраструктуру.
Тоді багатонаціональна присутність справді стає стримуючим фактором, а не декорацією, бо РФ бачить наперед ціну порушення. Логіка такої відповіді вже прописана в декларації як намір “юридично обов’язкові зобов’язання”.
Сценарій B: “Тиша без зубів”
Припинення вогню є, але:
- США зберігають політичну двозначність,
- Європа не погоджує швидку військову відповідь,
- місія обмежена символічною присутністю й тренуванням.
Тоді ризик повторення “пауза → перегрупування → новий удар” зростає. І це саме той страх, який в європейських столицях підштовхує їх шукати американський “backstop”.
Сценарій C: “Тиша не настає”
Найпростіший — і найнеприємніший. Париж тоді лишається збіркою шаблонів на “після”, які не працюють “під час”. У цьому сценарії важливішим стає другий пункт декларації — довгострокове озброєння і фінансування ЗСУ як першої лінії оборони.
Париж підвищив ставки, але мир не “приніс”
Паризькі домовленості важливі тим, що:
- відмовляються від ілюзії “мир без запобіжників”,
- ставлять у центр моніторинг, довгу підтримку ЗСУ й принцип “порушив — заплатиш”,
- і починають формувати правову рамку для обмеженої, але політично значущої європейської присутності.
Але вони не знімають головну проблему: Росія не є стороною й не демонструє готовності, а натомість сигналізує, що іноземні війська вважатиме цілями.
Тому чесна відповідь на запитання “чи принесуть мир?” звучить так: ні, не принесуть самі по собі. Вони можуть зробити мир стійкішим, якщо:
- припинення вогню все ж настане,
- “юридично обов’язкові зобов’язання” перетворяться на конкретні тригери й пакети відповіді,
- США залишаться залученими не лише як “монітор”, а як фактор, який робить стримування переконливим.
За матеріалами forbes.ua
