Формально рішення про війну й мир ухвалюється в Москві та у Вашингтоні. Але реальний «вимикач» російської воєнної машини сьогодні стоїть не в Кремлі й не в Білому домі, а в Пекіні. Саме Китай дає Росії чіпи, двигуни для дронів, верстати й гроші за нафту, без яких ця війна давно б вигасла. І доки Сі Цзіньпін бачить у російській агресії корисний інструмент своєї індопацифічної гри, Україна воює не лише з РФ, а й із архітектором нового авторитарного блоку.
Чому ключ від тиші — у Пекіні
Українська публіка досі вшита в стару оптику:
- є зла Росія,
- є добрий (або не дуже, але необхідний) Захід,
- десь далеко — Китай, який бажано «не дратувати».
Насправді ж:
- Росія воює в Україні китайськими очима, китайськими чіпами й часто китайськими двигунами.
- Західні санкції пробиваються не стільки через Туреччину чи ОАЕ, скільки через китайські та гонконгські «прокладки».
- А у Вашингтоні, Брюсселі, Токіо й Сеулі все частіше говорять: головна проблема — не Москва, головна проблема — Пекін, який зробив із Росії корисного, хоч і токсичного, васала.
На київських дискусіях про Індопацифік це формулюють ще пряміше: без Китаю російський солдат давно був би «голий-босий» — без дронів, ракет, сучасної артилерії та нормальної логістики.
Отже, питання «коли закінчиться війна» неможливо чесно обговорювати, якщо не поставити поруч інше: коли Сі Цзіньпін вирішить, що утримувати Росію на крапельниці йому більше не вигідно.
Китай як невидимий міністр оборони Кремля
Дрони, чіпи, «холодильники», що літають
За останні два роки накопичилась критична маса доказів: Китай став головним постачальником «начинки» для російських дронів та ракет.
- Розслідування Telegraph та українських аналітичних центрів показали: лише за 2023–2024 роки китайські компанії відвантажили санкціонованим російським виробникам БПЛА комплектуючих мінімум на десятки мільйонів доларів — від контролерів і двигунів до камер та антен.
- Reuters описала схему, за якою двигуни для дронів маскують під «промислові холодильні агрегати»: через кілька підставних компаній китайські двигуни потрапляють на державний російський дронзавод, обходячи експортний контроль.
- За даними західних ЗМІ й українських джерел, лише одна китайська компанія з Шеньчженя продала Росії понад 3,3 млн двигунів для дронів за півтора року. Це промисловий масштаб війни, де двигуни рахуються мільйонами, а не сотнями.
Паралельно експерти фіксують, що в електроніці збитих в Україні ракет і БПЛА — цілий «зоопарк» чіпів, пам’яті, контролерів, часто з маркуванням Texas Instruments, Analog Devices, Samsung, LG тощо. Формально це західні й корейські бренди, але реально їхній шлях до РФ проходить через:
- Китай і Гонконг,
- мережу «сірих» трейдерів, створених після 2022 року,
- фіктивні контракти з країнами, неформально залученими до санкційної коаліції.
Гонконг як офіс по обходу санкцій
Аналітичний центр StateWatch показав на прикладі лише двох юрисдикцій — КНР і Гонконгу — як працює санкційний байпас:
- Створюються десятки нових компаній-«прокладок» у Гонконгу, частину з них реєструють громадяни РФ уже після 24 лютого 2022 року.
- Вони скуповують у Європі, США, Японії, Тайвані високотехнологічне обладнання та компоненти, формально «для цивільних потреб», а потім переадресовують його до РФ.
- Розвідки різних країн фіксують: російські ракети та дрони стабільно «світяться» чіпами й комплектуючими, що пройшли через цей гонконгський вузол.
Тобто Гонконг — не випадковий «острівець», а органічна частина китайської екосистеми санкційного обходу, налаштованої на те, щоб російська воєнна машина не захлинулася.
Верстати, оптика, підшипники: без них не працює жодна армія
Дрони та ракети — лише вершина айсберга. Під водою — те, що рідко потрапляє в заголовки:
- верстати з числовим програмним керуванням (ЧПК);
- прецизійні підшипники;
- оптика й спеціальні матеріали;
- високоточні металообробні машини.
Дослідження європейських та українських експертів прямо говорить: без китайських (і «китайських через третіх осіб») верстатів російський ВПК не здатен підтримувати потрібний темп ремонту й виробництва.
Тож коли ми питаємо, «чи не закінчаться в Росії ракети», чесна відповідь звучить так: вони закінчаться лише тоді, коли Сі вирішить перекрити потік інструментів, на яких ці ракети робляться.
Коли «постачальник запчастин» заходить в капітал: кейс Minghuaxin–Rustakt
Найкраща ілюстрація того, що Китай уже не просто продає Росії окремі компоненти, а заходить у саму структуру її воєнної індустрії, — свіжа історія з компаніями Shenzhen Minghuaxin та Rustakt.
Financial Times з’ясувала з російських корпоративних документів, що власник одного з найбільших китайських постачальників комплектуючих для дронів, компанії Shenzhen Minghuaxin, Ван Дінхуа придбав 5% акцій російської компанії Rustakt. Саме Rustakt випускає ударні FPV-дрони VT-40, які масово використовуються російською армією проти України. Після того як журналісти отримали доступ до документів, дані про власників Rustakt поспіхом прибрали з російських реєстрів — що лише підкреслює чутливість цієї угоди для Москви та Пекіна.
FT та низка українських медіа звертають увагу не тільки на факт купівлі частки, а й на масштаби вже існуючого товарного потоку. За аналізом російських митних записів, із середини 2023 року Minghuaxin поставила Rustakt запчастини на суму близько $304 млн, а ще на $107 млн — пов’язаній російській компанії Santex Plant. У структурі цих поставок:
- літій-іонні акумулятори — приблизно на $110 млн;
- двигуни — близько $87 млн;
- контролери — орієнтовно $64 млн.
Тобто ми бачимо не разові «сіруваті» поставки, а повноцінну виробничу зв’язку: китайська компанія роками годує ключового виробника російських FPV-комікадзе, а тепер ще й заходить у його капітал. Це вже новий рівень інтеграції китайського та російського військово-промислових комплексів — з фінансовим інтересом КНР у тому, щоб виробництво цих дронів не просто тривало, а зростало.
VT-40, які в Україну прилітають десятками тисяч, часто критикують за якість збірки. Але військові на фронті добре знають інше: вони дешеві, масові й відносно прості у виробництві, а отже ідеально вписуються в логіку «воєнної економіки бідної автократії», яку Китай допомагає Росії будувати. Сам факт того, що китайський бізнесмен формально стає співвласником такого заводу, означає: Китай перестає бути просто «магазином запчастин» для російських дронів і починає виступати співучасником у створенні кінцевого продукту — зброї, яка щодня вбиває українців.
Для загальної картини це ключовий штрих: Сі Цзіньпін не просто дозволяє своїм компаніям підзаробити на війні — він фактично вбудовує китайський капітал у саме серце російської «дронової революції», закріплюючи залежність Кремля від китайських деталей, батарей та електроніки і роблячи цю війну ще більшою функцією китайських інтересів.
Енергоносії й гроші: Пекін як головний клієнт Москви
Нафта, СПГ і тіньовий флот
Другий «канал життя» російської війни — нафтові й газові доходи. Формально Захід наклав price cap, обмежив страхування та перевезення. Але Китай разом із низкою інших азійських покупців перехопив значну частину цих потоків.
Схеми виглядають так:
- старі танкери переоформлюються на офшорні компанії, формуючи «тіньовий флот», який возить російську нафту та нафтопродукти;
- угоди укладаються зі значним дисконтом до світових цін, але при великих обсягах це все одно дає Кремлю мільярди на війну;
- частина російського СПГ також знаходить дорогу на азійські ринки, попри американські санкції проти окремих проектів.
Якщо завтра Китай різко скоротить закупівлі, російський бюджет відчує дефіцит уже за місяці, а не роки. Альтернативних покупців на такі обсяги й з такою логістичною й політичною терпимістю просто немає.
Юань як фінансова «швидка допомога»
Після відключення більшості російських банків від SWIFT та західних ринків капіталу, розрахунки в юанях та робота через китайські банки стали одним із небагатьох каналів зовнішньої торгівлі РФ.
Для Пекіна це:
- інструмент інтернаціоналізації юаня;
- спосіб посилити залежність Москви;
- козир на перемовинах із США та ЄС: «якщо ви тиснете на нас, ми можемо по-іншому поводитися з Росією — але й вам буде гірше».
Для Кремля — це останній більш-менш масштабний фінансовий кисень.
Індопацифік і Україна: три театри однієї війни
Світ перестав бути європоцентричним
Те, що українські експерти тепер називають «індопацифік» (одним словом, як «євроатлантичний»), у США офіційно називається Indo-Pacific Strategy — стратегія, що охоплює простір від східного узбережжя Африки до західного узбережжя США.
У цій дуговій зоні:
- три з п’яти найбільших економік світу — Китай, Японія, Індія;
- ключові ланцюги постачання чіпів (Тайвань, Південна Корея, Японія);
- основні маршрути світової морської торгівлі й військових перевезень;
- арена, де зіштовхуються інтереси США, Китаю, Росії, регіональних сил.
Український фронт для цих гравців — важливий, але не єдиний. Паралельно палає Близький Схід (де активно грає Іран), і наростає напруга навколо Тайваню та в Південно-Китайському морі. Китай, Росія та Іран дедалі частіше сприймаються як єдиний авторитарний «клуб», що координує дії на трьох театрах.
«Решітчаста» система альянсів проти Китаю
У відповідь США будує те, що аналітики називають latticework — «решітчасту» систему альянсів у Індопацифіку:
- зміцнення трикутника США–Японія–Південна Корея;
- союз AUKUS (США–Велика Британія–Австралія);
- формати з Індією, Філіппінами, В’єтнамом, іншими державами;
- паралельні економічні ініціативи для зменшення залежності від Китаю.
Ця система дуже відрізняється від НАТО: вона менш інституційна, більш гнучка, але з чіткою ідеєю: “Обмежити простір маневру Китаю на морі, в повітрі й в економіці, не спалюючи при цьому всі мости”.
У цій логіці війна в Україні виконує роль великого «тест-драйву»:
- Наскільки ефективні санкції та експортний контроль?
- Чи реально підмінити китайські ланцюжки постачання?
- Як швидко можна відновити власну суднобудівну й оборонну промисловість?
Суднобудування: коли одна країна робить більше, ніж твій флот за десятиліття
Яскравий маркер зсуву сил — суднобудування:
- Китай сьогодні має понад 50% світового ринку цивільного суднобудування й одночасно найбільший у світі військово-морський флот.
- США не контролюють навіть 1% світового ринку: деякі китайські верфі за один рік будують більше тоннажу, ніж США спромоглися зібрати за післявоєнний період.
Для України це виглядає далекою історією. Для Пентагону — екзистенційна загроза: у разі великої війни в Індопацифіку доведеться спиратися на японські й корейські верфі для ремонту та будівництва кораблів. А це знову впирається у питання, скільки ресурсів США витратять на Україну, а скільки — притримають «на Китай».
Чого хоче Сі Цзіньпін — і чому йому вигідна затяжна війна
Репетиція Тайваню
Перше й головне: Китай готується до конфронтації навколо Тайваню. І війна в Україні для Пекіна — це:
- полігон для тесту санкцій та їх обходу;
- можливість подивитися, як швидко Захід втомлюється від довгого конфлікту;
- спосіб зв’язати частину американських і європейських ресурсів далеко від Індопацифіку.
Кожен додатковий місяць, коли Росія воює, а Захід витрачає мільярди на підтримку України, — це ще один місяць, коли Китай може нарощувати власну міць, тестувати слабкі місця санкцій і готуватися до тайванської кризи.
Росія як «корисний монстр»
Другий мотив — геополітичний театр:
- Росія, яка постійно загрожує Європі, змушує ЄС тримати оборону, витрачатися на армію, сперечатися з США про пріоритети — а значить, менше ресурсів і уваги залишається на стримування Китаю в Азії.
- В Індопацифіку Росія додає другий фронт тиску: субмарини біля Японії, навчання в Японському та Філіппінському морях, розмови про розміщення ракет у країнах Південно-Східної Азії. Це підвищує нервозність, змушує США розпорошувати сили.
Сі не потрібна швидка перемога Путіна. Йому потрібна стабільна, керована нестабільність: війна, яка виснажує Захід, але не тягне КНР у пряме зіткнення.
«Безсмертя» автократії
І третє — ідеологія. Пекін намагається довести собі й світу, що:
- авторитарні режими краще переживають довгі кризи,
- не бояться санкцій і «зривів ланцюжків»,
- здатні вести тотальну війну в режимі «воєнної економіки», тоді як демократії загрузнуть у виборах та внутрішніх конфліктах.
Росія тут — демонстраційний експонат. Якщо Москва не програє очевидно й принизливо, це буде подано в Азії, Африці, Латинській Америці як доказ: «дивіться, санкції — це шум, а не вирок; Захід слабкий, авторитарний блок живучий».
Чому Вашингтон і Брюссель дивляться на Пекін, коли думають про кінець війни
Санкції третього кола: коли цілитися треба по китайських «прокладках»
США та ЄС поступово переходять від класичних санкцій проти російських банків і корпорацій до удару по третіх країнах і компаніях, що допомагають Кремлю обходити обмеження:
- регулярно додаються китайські компанії до списків санкцій за постачання електроніки, верстатів, матеріалів для російського ВПК;
- Україна сама запровадила санкції проти кількох китайських фірм, причетних до виробництва ракет «Іскандер», якими били по Харкову.
У документів Держдепу й Єврокомісії дедалі частіше з’являються формулювання «third-country enablers» — ті, хто «допомагає Росії підтримувати військово-промислову базу». І в цьому списку Китай завжди окремим рядком.
Війна, яку не можна програти, але й не можна дозволити їй стати «українською Кореєю»
Для США й їхніх союзників проблема виглядає парадоксально:
- Поразка України означає крах довіри до гарантій безпеки й колапс «колективного Заходу».
- Але затяжна позиційна війна без шансів на перелом виснажує ресурси й відволікає увагу від Індопацифіку, де зростає ризик війни з Китаєм.
Тому в американських і європейських дебатах усе частіше звучить: «Вирішення українського питання проходить через Пекін».
Не тому, що Захід хоче «задобрити» Китай. А тому, що без зміни поведінки КНР жоден санкційний режим не зробить російську машину по-справжньому нежиттєздатною.
Домашнє завдання для України: як жити в світі, де Сі тримає війну за горло
Українська дипломатія довго виходила з установки: «Головне — не роздратувати Китай, а то він стане на бік Росії».
Нові факти кажуть: він уже на її боці — промислово, технологічно й політично. Питання не в тому, як «не зіпсувати відносини», а в тому, як зіграти на суперечностях між Китаєм і його головними опонентами.
Кілька напрямів, де Україна може й має змінити підхід.
Зняти рожеві окуляри щодо Пекіна
По-перше, потрібно чесно назвати речі своїми іменами:
- Китай є ключовим постачальником війни проти України, а не «нейтральним гравцем».
- Будь-яка політика «не дратувати Пекін» у питанні Тайваню, санкцій чи оборонного співробітництва з Японією/Кореєю лише посилює відчуття безкарності КНР.
Це не означає, що Україна повинна почати публічну війну з Китаєм. Але риторика «Китай — наш потенційний партнер у мирі» вже не відповідає реальності.
Тайвань, Японія, Південна Корея: хто наші природні союзники
- Тайвань
- Це один із центрів світової напівпровідникової індустрії, без якої неможливі ні дрони, ні ракети, ні сучасна ППО.Україна досі не має там де-факто представництва, обмежуючи контакти страхом перед реакцією Пекіна.
- Японія
- Уже сьогодні Токіо входить до трійки найбільших донорів України у світі. Японія прямо називає Росію й Китай єдиною загрозою й будує оборонну стратегію з урахуванням війни проти двох ядерних автократій.
- Південна Корея
- Це гігант світового оборонпрому, який поки боїться постачати Україні зброю через ризики ескалації з КНДР, КНР та РФ.Але частина корейських технологій усе одно опосередковано потрапляє до Росії — у вигляді підсанкційних компонентів, відслідкованих українською розвідкою й аналітиками.
Своя стратегія щодо Індопацифіку
Україні потрібна офіційна стратегія щодо Індопацифіку, а не набір випадкових візитів:
- окремий спецпредставник МЗС з питань Індопацифіку;
- системна участь у безпекових форумах регіону;
- наратив: «перемога України — це мінус один фронт для Китаю і плюс один урок для демократій в Азії».
Зараз наші партнери в Японії та Кореї часто відчувають: українці приходять із списком запитів, але майже не артикулюють, що Україна може дати їм у боротьбі з КНР. Це треба міняти.
Санкції по китайській «крапельниці» — спільна гра
Україна не має економічної ваги США чи ЄС, але має унікальну доказову базу:
- уламки збитих ракет і дронів;
- дані розвідки про маршрути постачань;
- напрацьовані кейси по конкретних компаніях.
Ці дані потрібно використовувати, щоб:
- тиснути на Вашингтон і Брюссель у питанні вторинних санкцій проти китайських й гонконгських компаній;
- розширювати власні українські санкційні списки;
- будувати в регіоні коаліцію країн, які страждають від тієї самої «сірої логістики» (Японія, Корея, Тайвань, Філіппіни).
Власна технологічна суверенність
І нарешті — домашня робота в себе вдома:
- розвивати власний дроновий і ракетний кластер так, щоб Україна стала частиною альтернативних до Китаю ланцюжків постачання;
- залучати інвестиції з Тайваню, Японії, Південної Кореї, ЄС у виробництво електроніки, верстатів, оптики;
- пропонувати союзникам спільні R&D-проекти, де український бойовий досвід перетворюється на продукти, які потрібні не лише нам, а й Індопацифіку.
Чому Путін — не головний герой цієї історії
На рівні телевізійної картинки все виглядає просто:
- Путін віддає наказ,
- російська армія наступає чи відступає,
- Захід вирішує, скільки снарядів і грошей дати Україні.
Але якщо заглянути за лаштунки, видно інше:
- російська ракета летить до українського міста на китайських чіпах і двигунах;
- російський бюджет наповнюється завдяки нафті, яку купують азійські клієнти, передусім Китай;
- російські заводи ремонтують техніку на верстатах та обладнанні, яке так чи інакше пройшло через китайську й гонконгську логістику.
Путін може хотіти воювати до 2035 року. Але без рішення Сі підтримувати його економічно й технологічно цей план перетворюється на фантазію. Тому, коли ми питаємо – «Коли закінчиться війна?», ми неминуче маємо на увазі інше питання: «Коли Пекін вирішить, що утримувати Росію на крапельниці більше не відповідає інтересам Китаю?»
І завдання України — зробити все, щоб для КНР продовження цієї війни ставало дедалі дорожчим і небезпечнішим, використовуючи не лише підтримку Заходу, а й страхи та інтереси тих, хто вже сьогодні готується до своєї битви з Китаєм в Індопацифіку.
За матеріалами nv.ua
