Чи не перетворюється “Коаліція охочих” на формат, у якому Кремль отримує фактичне право вето?
Країни “Коаліції охочих” і пастка російського вето
Ідея багатонаціональної місії для України задумувалася як елемент стримування: не просто політичний жест солідарності, а практичний механізм, який мав би зменшити ризик нового російського наступу після можливого припинення вогню. Але нинішній сигнал від The Telegraph різко змінює оптику. Видання повідомило, що союзники готові відправляти війська лише за наявності російської згоди. Якщо це справді так, тоді майбутня місія ризикує стати не гарантією безпеки для України, а конструкцією, в якій агресор отримує важіль блокування самої гарантії.
Що саме змінює публікація The Telegraph
Ключовий сенс витоку простий: частина партнерів, імовірно, не готова заходити в Україну, якщо Москва заздалегідь дає зрозуміти, що розглядатиме такий контингент як законну ціль. Це не дрібна дипломатична деталь, а питання фундаменту всієї післявоєнної моделі безпеки. Бо якщо присутність західних сил залежить від реакції Кремля, тоді сама логіка стримування руйнується ще до старту: Росія не просто заперечує проти місії, а фактично визначає, чи відбудеться вона взагалі.
Тут важливо зафіксувати нюанс: наразі йдеться не про офіційне рішення коаліції, а про медійну інформацію. Тобто це радше індикатор настроїв усередині частини союзників, ніж формально затверджена позиція всіх учасників. Але саме такі “неофіційні” сигнали часто найточніше показують, де проходить реальна межа політичної рішучості.
Що говорять офіційні документи коаліції
На папері картина виглядає значно жорсткіше й проукраїнськи, ніж у витоку The Telegraph. У Паризькій декларації від 6 січня учасники “Коаліції охочих” прямо заявили про готовність до системи політично й юридично зобов’язуючих гарантій, які мають запрацювати після набуття чинності припинення вогню. Серед компонентів цієї системи прямо названо багатонаціональну силу для України, а також уточнено, що заходи запевнення мають реалізовуватися на запит України після “достовірного припинення бойових дій”. У документі немає формули, яка б надавала Росії офіційне право погоджувати чи блокувати розгортання.
Читайте також: “Париж, 6 січня: «Коаліція охочих» переходить від “розмитих обіцянок” до письмових гарантій”
Ще важливіше виглядає тристороння декларація України, Великої Британії та Франції. У ній прямо зазначено, що цей документ розглядається як запит України про військову допомогу, а сторони мають намір розгорнути підрозділи Великої Британії, Франції та інших держав-учасниць на території України для стримування нових атак. Там же передбачено участь сил у повітрі, на землі й на морі, а також право використовувати необхідні засоби, включно із силою, для виконання місії та захисту особового складу, техніки й інфраструктури. Це вже не символічна декларація підтримки, а каркас реальної безпекової присутності.
Тобто в юридичній логіці цих документів джерело легітимності місії — не згода Москви, а суверенне рішення України та політична воля союзників. Саме тому витік The Telegraph виглядає таким тривожним: він не просто додає нову деталь, а вступає в очевидний конфлікт із тими принципами, які коаліція сама раніше зафіксувала публічно.
Читайте також: “План на випадок зриву перемир’я: як Україна і партнери хочуть змусити Росію дотримуватися тиші”
Де насправді виникає “право вето” Росії
Формального вето в оприлюднених документах немає. Але є інша, значно небезпечніша річ — де-факто залежність від російської позиції. Уся конструкція коаліції прив’язана до припинення вогню: Паризька декларація каже, що гарантії запускаються після ceasefire, а британсько-україно-французький формат теж будувався як модель для етапу після зупинки бойових дій. Саме тому Росія, яка є стороною війни й має погодитися або не погодитися на припинення вогню, автоматично отримує можливість впливати на момент запуску місії. Це не юридичне право вето, але в практичному сенсі — дуже близький механізм блокування.
І це не абстракція. Уже 8 січня Reuters цитував офіційну реакцію Москви: Росія заявила, що будь-які західні війська в Україні будуть “законними бойовими цілями”. Там же зазначалося, що Кремль послідовно не приймає ідеї розміщення західних сил на українській території. Отже, якщо союзники справді виходять із логіки “не йдемо без згоди Росії”, вони фактично підпорядковують свою безпекову ініціативу саме тій погрозі, для нейтралізації якої вона й створювалася.
На цьому тлі дуже показовою виглядає позиція, яку нагадав AP у матеріалі про Бориса Джонсона. Агентство прямо зазначило: чинне бачення коаліції полягає в тому, що західний контингент може з’явитися в Україні лише після домовленості про припинення бойових дій і має виконувати функцію контролю за ceasefire. Джонсон якраз критикував цю логіку, стверджуючи, що вона “віддає всю ініціативу Путіну”. І це, по суті, найточніше формулювання нинішньої дилеми.
Читайте також: “Гіпотетичне стримування, а не реальний бойовий щит”
Чому це небезпечно для України
Для Києва проблема не лише в самій наявності чи відсутності іноземних військ, а в природі майбутньої гарантії. Якщо вона запускається тільки після того, як Москва фактично перестає заперечувати, то Росія отримує простий інструмент: або затягувати переговори, або погоджуватися лише на таке припинення вогню, яке не передбачає реального стримувального контингенту. У такому випадку Україна може отримати паузу у війні без дієвого зовнішнього запобіжника проти нового удару.
Політично це ще гірше, ніж здається. Бо місія, яку презентували як доказ європейської рішучості, тоді перетворюється на інструмент, ефективність якого наперед визначає сам Кремль. Для Росії це ідеальний сценарій: не потрібно погоджуватися на сильну безпекову архітектуру, достатньо лише зберігати погрозу ескалації — і частина партнерів сама відступає. Така конструкція не стримує агресора, а заохочує його торгуватися з позиції сили.
Чому це небезпечно для самої Європи
24 лютого у Києві відбулося засідання “Коаліції охочих”, у якому, за даними Офісу президента, взяли участь 36 представників різних країн офлайн і онлайн; онлайн-співголовами виступили Кір Стармер і Емманюель Макрон. Сам формат виглядає масштабно й демонструє політичну підтримку. Але чим ширше коло учасників, тим більше всередині нього держав із різним рівнем готовності до реального ризику. І якщо хоча б значна частина цієї коаліції не готова діяти без “мовчазного допуску” Москви, тоді проблема вже не в одному витоку, а в структурній слабкості всієї ініціативи.
Саме тому найважливіше питання зараз звучить так: чи є “Коаліція охочих” механізмом стримування, чи лише дипломатичною рамкою для переговорів? Якщо це механізм стримування, він має працювати не тому, що Росія “не заперечує”, а тому, що Україна як суверенна держава запросила допомогу, а союзники готові її надати. Якщо ж коаліція діє лише в межах того, що Кремль готовий терпіти, тоді це вже не сила стримування, а переговорний декор.
Читайте також: “Паризька декларація: про які гарантії безпеки для України домовилися і що не потрапило до документа”
Сьогоднішній витік The Telegraph важливий не тому, що остаточно відповідає на питання про майбутній контингент, а тому, що оголює головну суперечність усієї європейської лінії. Офіційні документи коаліції прописані як модель підтримки України на її запит і без формального російського схвалення. Але практична політика частини союзників, схоже, впирається в страх перед російською реакцією та в прив’язку до ceasefire, який неможливий без участі Москви. Саме тут і народжується ризик фактичного російського вето. І саме тому для України головне питання вже не в тому, чи існує коаліція, а в тому, чи готова вона бути реальною силою безпеки, а не форматом, у якому Кремль знову диктує межі дозволеного.
За матеріалами telegraph.co.uk
