Переговори в ОАЕ, “Рада миру”, енергетичний важіль і удари по союзниках Москви складаються у схему: Вашингтон пропонує Кремлю “вікно можливостей”, але одночасно затягує гайки так, щоб Росія не могла перетворити компроміс на реванш.
Чому Москва не розуміє, “це шанс чи загроза”
The Times озвучує просту ключова думку: Кремль спершу дивився на “трампівський хаос” як на можливість — багато транзакцій, менше принципів, більше простору для кулуарних угод. Але тепер Москва стикається з неприємною реальністю: непередбачуваність — це не подарунок, а нестабільний ризик, який важко прорахувати і ще важче контролювати.
Логіка “подвійної гри” з боку Трампа виглядає так:
- Зовні — сигнал про готовність до великої розмови – нові формати, нові “ради”, нові переговорні майданчики.
- Одночасно — нарощування інструментів примусу: санкційний тиск на енергетичні потоки, жорсткі кроки щодо режимів та партнерів, які опосередковано підживлюють російську стійкість.
Для Кремля це психологічно дискомфортно: домовленості з Вашингтоном стають не “угодою двох рівних”, а частиною американської конструкції управління ризиками, де Росія — лише один із кейсів.
Абу-Дабі як тест: що показали тристоронні переговори
Тристоронній формат у Абу-Дабі (Україна—США—Росія) став важливим не тим, що дав “прорив”, а тим, що зафіксував рамку: США позиціонують себе як менеджера процесу й намагаються звести сторони до повторюваних раундів, навіть якщо паралельно тривають удари та взаємні звинувачення.
Публічно Київ говорить про частковий прогрес і готовність продовжувати, але підкреслює незмінність червоних ліній щодо територіальної цілісності. Також пролунала важлива деталь: за словами Зеленського, документ про безпекові гарантії США для України “на 100% готовий” і чекає на організацію підписання та подальшу ратифікацію.
Ключове для теми “подвійної гри”: участь Росії у таких переговорах виглядає не як “дипломатичний тріумф Москви”, а як ситуація, коли її підштовхують до рамки, заданої США — і саме це в The Times описується як джерело роздратування та тривоги Кремля.
“Рада миру”: новий клуб чи новий повідець
Окремим треком іде ініціатива Трампа щодо “Ради миру”, презентована в Давосі. Її описують як нову міжнародну структуру з підписантами, зокрема згадувалися десятки країн. Частина Європи і сторони війни можуть утримуватися від участі на старті.
Сенс для Вашингтона може бути двояким:
- Альтернатива або надбудова над повільними інституціями — “швидка дипломатія” під американським дизайном.
- Механізм легітимації угод: якщо класичні майданчики блокуються, новий формат дозволяє США збирати коаліції “під завдання”.
А от для Кремля, якщо вірити логіці The Times, це радше не підвищення статусу, а пастка статусу: Росії пропонують “місце за столом”, але за правилами, які пише Вашингтон, і без привілейованості, яку дає Радбез ООН.
І саме тут “подвійність” стає очевидною: Росії ніби показують нові можливості, але так, щоб вони одночасно підкреслювали її залежність.
Нафта як важіль №1: ціни, санкції, тіньовий флот
Фундамент російської воєнної економіки — експорт енергоносіїв. Тому найболючіший інструмент для США — вузол “санкції + логістика + страхування + покупці”.
Останні місяці цей контур посилився одразу в кількох вимірах:
- Американські санкції проти російського нафтового сектору, у т.ч. гучні пакети 2025 року створили для Кремля дилему: або продавати з більшими дисконтом та ризиком, або втрачати обсяги.
- Сигнал про готовність бити по покупцях: Трамп “дав зелене світло” просуванню законопроєкту, який дозволяє карати країни, що купують російські енергоносії (Китай, Індію, Бразилію).
- Полювання на тіньовий флот посилилося і в Європі: затримання та перевірки танкерів, підозрюваних в обході санкцій, стали видимою частиною тиску.
У сумі це підводить Кремль до неприємного висновку: навіть якщо на столі є “угода”, вона може бути обрамлена санкційною палицею, яку легко підняти знову — і яка вдаряє по головному джерелу ресурсів.
Удар по периферії Кремля: Венесуела та Іран
Ще один елемент “подвійної гри”, на який натякає The Times: Трамп тисне не лише на Росію напряму, а й на середовище, що створює Москві простір для маневру.
Венесуела: контроль над нафтовими потоками як демонстрація сили
Ескалація американських дій довкола Венесуели — зокрема історія із захопленнями танкерів та заявами Трампа про вилучену нафту. Навіть якщо відкинути політичну риторику, сигнал для Кремля прозорий: США готові перекроювати енергетичні ланцюги жорсткими інструментами — і робити це швидко.
Іран: санкції по “тіньовій” логістиці
США запровадили санкції щодо суден та компаній, пов’язаних із транспортуванням іранської нафти (тіньовому флоту) на тлі загострення відносин. Це важливо не лише в контексті Близького Сходу: для Москви це приклад того, як Вашингтон масштабує одну й ту саму модель — бити по “сірій” інфраструктурі, яка дозволяє режимам виживати під санкціями.
Отже, “подвійна гра” — це не тільки про “батіг і пряник” для Росії, а й про демонстрацію: США можуть стискати кисень будь-якій енергетичній схемі, якщо вважають її політично небезпечною.
Логіка “жорсткої транзакційної гри”: що Трамп намагається зібрати в одну угоду
Якщо звести лінії в одну схему, вимальовується стратегія:
- Змушувати Росію повертатися до переговорів під загрозою погіршення умов (санкції, логістика, покупці).
- Пропонувати Москві обмежені “виходи” — формати участі, перспективу “перезапуску” певних тем, символічне включення в нові інституції.
- Утримувати контроль над темпом і рамкою, щоб Росія не перетворила переговори на інструмент затягування без ціни.
Для Кремля проблема в тому, що така конструкція робить його не “співархітектором”, а об’єктом менеджменту. The Times прямо підкреслює зміну настрою: від “це шанс” до “тепер це лякає”.
Ризики для України: як не стати частиною ширшого торгу
Для Києва небезпека “подвійної гри” полягає в іншому: якщо війна буде вбудована у більший пакет (енергоносії, санкції, Близький Схід, торгівля), зростає спокуса великих гравців міняти “деталі на мапі” на швидкий геополітичний результат.
Тому критично важливі три речі, які вже проглядаються в публічних сигналах:
- Фіксація червоних ліній – територіальна цілісність як принцип, а не розмінна монета.
- Пакет безпекових гарантій, який має пройти не лише церемонію підписання, а й політичне “вмуровування” через ратифікацію.
- Європейський вимір як довгострокова опора, Зеленський публічно прив’язує економічну безпеку до євроінтеграції.
Сценарії та індикатори
“Примус до рамкової угоди”
США нарощують тиск на російську нафту та на покупців та логістику; переговори відновлюються раундами; з’являється рамковий документ і механізми верифікації. Індикатор — рух санкційного законопроєкту й готовність Вашингтона реально карати третіх покупців.
“Великий торг і часткове розмороження”
Москва отримує обмежене послаблення в обмін на поступки, але під суворим “snapback”-механізмом (миттєве повернення санкцій). Індикатор — публічні сигнали про умовні пакети “ceasefire” або санкції.
“Керована турбулентність”
Переговори тривають, але без результату; США паралельно душать “сіру” логістику і переформатовують інші регіони (Іран та Венесуелу), аби тримати Росію в обороні. Індикатор — регулярність раундів на кшталт Абу-Дабі та одночасні енергетичні та санкційні рішення.
“Подвійна гра” Трампа з Росією — це не хаос заради хаосу. Це стиль жорсткої транзакційності, де “запрошення до столу” завжди супроводжується інструментами примусу — насамперед енергетичними та санкційними. The Times описує головний ефект: Кремль починає сприймати США не як зручного партнера для кулуарних домовленостей, а як гравця, що може будь-якої миті змінити правила і зробити російські ставки токсичними для її ж партнерів.
Для України в цьому є і шанс (посилення важелів тиску на Москву), і ризик (вбудовування війни в ширший торг). Виграє той, хто швидше закріпить свою позицію не в риториці, а в документах, процедурах і коаліціях.
За матеріалами unian.ua
