Війна проти Україна для Росія дедалі більше перетворюється на арифметику: скільки людей вдалося затягнути в армію — і скільки з неї вибуло через загибель, поранення чи виснаження. Коли втрати ростуть, найпростішим рішенням виглядає “повна мобілізація”. Але для Кремля це слово — токсичне: воно різко підвищує ризики внутрішнього вибуху, передусім у найбільших містах, і руйнує головну ілюзію, яку влада підтримує з 2022 року: “це не війна для всіх”.
Тому в 2025–2026 роках Москва вибудовує іншу модель: не одну велику мобілізацію, а постійний конвеєр поповнення — через контракти, премії, обман, адміністративний тиск, резервістів, іноземців і найуразливіші групи населення. На папері це виглядає як “кероване поповнення”, у реальності — як дедалі жорсткіша система примусу, що маскується під добровільність.
Чому повна мобілізація — політична міна
Російська влада добре пам’ятає, чим закінчилась часткова мобілізація 2022-го: протести й масовий відтік чоловіків за кордон. Це був шок не тільки для суспільства — це був шок для системи керування, яка звикла тримати населення в режимі “все під контролем”.
Повна мобілізація означає три речі одночасно:
- Війна заходить у кожну квартиру: повістки стають не винятком, а нормою.
- Різко зростає видимість втрат: похорони, інвалідність, травми — більше не “десь там”.
- Найвищі ризики — у мегаполісах, де люди швидше самоорганізуються, а будь-який протест має символічну силу.
Саме тому важливою є теза, яку озвучує Ілля Пономарьов (колишній російський законодавець, який зараз живе у вигнанні) у коментарі для Kyiv Independent: влада традиційно намагається берегти Москву і Санкт-Петербург від “травми фронту”, бо саме там — максимальний політичний ризик.
“Дві армії” Росії: призов і контракт
Ключ до розуміння нинішньої кадрової політики — в тому, що Росія фактично живе з двома типами війська.
Строковики (призов) — молоді чоловіки 18–30 років, які проходять обов’язкову службу. Формально вони мають служити в межах країни і не є “ресурсом” для прямого поповнення фронту.
Контрактники — платні “добровольці”, яких можна спрямовувати в бойові дії. Саме контрактна модель стала хребтом війни: вона дозволяє владі говорити суспільству, що “служать ті, хто сам обрав”.
Наприкінці 2025 року Володимир Путін підписує зміни, що розширюють можливості призову, включно з цілорічними механізмами та ширшим використанням резерву. Це важливо не тільки як юридична деталь: це сигнал, що Кремль підкручує систему, аби збільшити “вхідний потік” людей у військовий контур — навіть якщо формально не називає це мобілізацією.
Коли втрати починають обганяти набір
Є показова “червона лампочка”: у грудні 2025 року, за наведеними оцінками, втрати вперше перевищили кількість новонабраних контрактників. У попередні місяці баланс був ближчий до прийнятного для Кремля: набір тримався на рівні, що дозволяв перекривати вибуття.
Чому це критично? Бо для держави, яка веде затяжну війну, існує базова умова: конвеєр поповнення має бути стабільно вищим або хоча б рівним конвеєру втрат. Якщо ж втрати системно перемагають набір, у влади лишається два варіанти:
- або різко збільшувати набір, і тоді доведеться торкатися великих міст та середнього класу,
- або збільшувати “невидимі” канали поповнення — примус, обман, тиск на уразливих.
І саме другий варіант виглядає для Кремля “дешевшим” у політичному сенсі.
Інструменти Кремля: від грошей до примусу
Гроші: контракт та премія — але бюджет не бездонний
Контрактна система працює, поки її можна продавати як економічний ліфт: “підписав — отримав велику виплату”. Також наводяться приклади одноразових премій у різних регіонах, зокрема Курськ. Логіка очевидна: грошима легше перекрити страх і втому, особливо в бідніших регіонах.
Але чим довше триває війна, тим дорожчою стає “ціна залучення” одного контрактника. Якщо одноразові виплати зростають, а втрати не падають — система рано чи пізно впирається у фіскальну межу.
Резервісти як “м’який” ресурс і прихований тиск
Використання резервістів “для охорони критичної інфраструктури” на папері виглядає нейтрально: вони ж не на фронті. Але політична цінність для Кремля в іншому: резервістів легше втягнути у військовий контур, а далі — “дотиснути” до контракту через:
- обіцянки, що “це ненадовго”,
- фінансові стимули,
- маніпуляції з документами та умовами служби.
Це фактично створює сірий коридор між “я просто резервіст” і “я вже контрактник”.
“Спецконтингенти”: вразливі групи як сировина
Окрема тривожна тенденція — розширення категорій людей, яких можна схилити до підписання контракту: від осіб із кримінальними справами до людей із боргами та фінансовими проблемами.
Коментарі Марії В’юшкової (дослідниця, яка відстежує втрати на війні серед етнічних меншин) підкреслюють ключове: коли грошей меншає, влада частіше переходить від “морквини” до “батога”. Адміністративний тиск працює тихо, але масово — і саме тому він привабливий для системи.
Іноземні бійці: дешевше і цинічніше
Ще один канал — набір іноземців, який, за даними ГУР, суттєво зріс з початку повномасштабного вторгнення. Вигода для Кремля тут подвійна:
- менше соціальних зобов’язань (компенсації, підтримка родин, пільги),
- більше важелів контролю (правовий статус, документи, залежність від грошей).
Цей канал дає “поповнення без політики”: іноземні втрати не так болять російському суспільству, як втрати “свого хлопця з під’їзду”.
Примусовий призов на окупованих територіях
Найцинічніший і водночас найпрагматичніший для Кремля інструмент — примусове втягування людей із окупованих територій. Це теж спосіб “не чіпати ядро” — перекласти тягар війни на тих, кого російська держава не вважає політично значущими всередині власної метрополії.
Географія втрат: хто платить найбільше
Дуже показово: у війни є соціальна географія.
- За абсолютними цифрами багато загиблих припадає на великі регіони на кшталт Башкортостан, Татарстан та Московська область — просто тому, що там багато людей.
- Але якщо дивитися “на душу населення”, найбільшою ціною часто платять малі, бідні та віддалені регіони — зокрема Сибір і Далекий Схід.
Це зручно для Кремля: там менше медіа-видимості, слабші горизонтальні зв’язки, складніше організувати протест і легше “продавлювати” набір.
Окремо показова “низька ціна втрат” у Чечні та Дагестані. Пояснення, яке звучить, прагматичне: влада боїться, що повернення великої кількості людей зі зброєю й бойовим досвідом може дестабілізувати Північний Кавказ. Тобто кадрова політика тут — це не тільки “де взяти людей”, а й “де не створити майбутню загрозу режиму”.
Що це означає для 2026
“Конвеєр без мобілізації”
Кремль зберігає формальну відмову від повної мобілізації, але максимально розширює контрактний набір, стимули, іноземний канал і “спецконтингенти”. Це найбільш бажаний варіант для влади, якщо потоки людей достатні.
“Прихована мобілізація”
Якщо гроші стають проблемою, зростає роль адміністративного тиску: резервістам складніше відмовитись, уразливі групи “проштовхуються” у контракти, з’являється більше примусових практик. Формально це все ще “не мобілізація”, але по суті — мобілізаційна модель іншого типу.
“Велике рішення”
Якщо втрати довго й стабільно перевищують набір, а альтернативні канали не перекривають розрив, Кремль може повернутися до прямого рішення — ширшого призову. Це політично найнебезпечніший варіант, але інколи саме математика змушує режим йти на те, чого він боїться.
Кадрова стратегія Кремля у 2026 році — це спроба поєднати несумісне: вести інтенсивну війну й одночасно не допустити політичної травми в центрі країни. Саме тому ставка робиться на гібридну модель: контракти як фасад “добровольності”, резервісти як підхват, уразливі групи як “тихий ресурс”, іноземці як дешевше поповнення.
Але чим довше триває війна, тим сильніше працює проста формула: якщо втрати стають вищими за набір, система або платить більше, або примушує жорсткіше, або робить політично небезпечний крок. Тобто уникнення повної мобілізації — не “гуманність” і не “сила”, а управління страхом: страхом перед власним суспільством, перед великими містами, перед наслідками, які можуть зруйнувати звичну модель контролю.
За матеріалами kyivindependent.com
