Росія продовжує воювати проти України одразу на кількох рівнях — військовому, політичному, ідеологічному та психологічному. Саме такий висновок випливає зі звіту Інституту вивчення війни (ISW) за 22 квітня 2026 року. У ньому поєднані, на перший погляд, різні сюжети: заяви Сергія Лаврова про “захист православної віри”, повернення імені Фелікса Дзержинського академії ФСБ, локальні зміни на фронті в Сумській і Харківській областях, активізація російських штурмів на Донеччині та масований удар 215 безпілотниками по українській території. Але насправді все це — частини однієї картини.
Ця картина показує, що Кремль не просто намагається утримувати темп бойових дій. Москва прагне довести власному населенню, міжнародній аудиторії та українському суспільству, що її війна має нібито “історичний” і “моральний” зміст, а отже може тривати без чітких часових обмежень. На фронті це проявляється у постійному тиску на кількох напрямках, у тактичній адаптації до нової реальності війни дронів, а в тилу — у масованих ударах по енергетиці, логістиці та цивільній інфраструктурі. Одночасно Україна, судячи зі змісту звіту, робить ставку на стримування, локальні контратаки, руйнування російської системи управління та знищення інфраструктури безпілотної війни.
Усе це дозволяє говорити не про підготовку однієї великої “вирішальної” кампанії, а про затяжну фазу війни виснаження, у якій кожен квадратний кілометр, кожен логістичний маршрут, кожен пункт управління дронами і кожна доба стійкості мають дедалі більшу вагу.
Війна як “моральна місія”: навіщо Кремль знову говорить про віру
Однією з центральних політичних тем звіту стали заяви міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова, який на великодньому прийомі в Російській православній церкві заявив, що однією з цілей війни є захист “честі та гідності” громадян Росії, включно з їхнім правом використовувати російську мову та сповідувати православну віру. На перший погляд це може здаватися лише черговим елементом традиційної російської пропаганди. Але ISW звертає увагу на значно глибший зміст таких тез.
Фактично Кремль знову повертається до одного з базових ідеологічних виправдань вторгнення в Україну: міфу про те, що українська держава нібито системно пригнічує російськомовних, православних вірян і загалом все, що Москва вважає “русским миром”. Цей наратив не новий. Він супроводжував російську політику щодо України роками, а після початку повномасштабної війни став частиною ширшої логіки: представити агресію не як колоніальне завоювання, а як нібито вимушене втручання задля “захисту”.
Саме тому у звіті наголошується, що заява Лаврова — не випадковість і не ситуативна риторика. Вона демонструє незмінність початкових російських воєнних цілей. Якщо Кремль і далі пояснює війну через потребу “захистити” православ’я, російську мову та пов’язані з Москвою церковні структури, це означає, що він як і раніше не визнає повноцінної української суб’єктності. А отже, не демонструє реальної готовності до переговорів, які передбачали б повагу до українського суверенітету.
Особливо важливо, що ISW прямо вказує: структура, яку Росія подає як “переслідувану церкву”, не є звичайною незалежною релігійною організацією. Йдеться про елемент ширшої мережі впливу, пов’язаної з Російською православною церквою, яка тривалий час виконувала для Кремля не лише духовну, а й політичну та ідеологічну функцію. У російській моделі війни церква давно є не стільки автономним інститутом, скільки частиною гібридного інструментарію впливу. Через неї просувалися наративи про спільну історичну долю, “єдиний народ”, цивілізаційне право Москви на контроль над пострадянським простором і заперечення окремішності української ідентичності.
І тут виникає ключовий контраст, який підкреслює ISW: Росія звинувачує Україну в утисках релігійних свобод, тоді як сама на окупованих територіях системно переслідує релігійні громади, духовенство та незалежні церковні структури. Тобто Кремль не просто спотворює реальність — він намагається морально легітимізувати війну тезами, які суперечать його ж власній практиці на окупованих українських землях.
Дзержинський як символ: чому повернення радянської репресивної спадщини є важливим
Другим великим політичним сигналом у звіті стало рішення Володимира Путіна присвоїти Академії ФСБ почесне ім’я Фелікса Дзержинського. Для зовнішнього спостерігача це може видатися внутрішньоросійською символічною новиною. Але в логіці нинішньої Росії подібні символічні кроки мають дуже практичне значення.
Фелікс Дзержинський — це не нейтральна історична постать. Це творець радянської ЧК, апарату масових арештів, терору, страт і політичного залякування. Відновлення його імені в назві ключової освітньої інституції ФСБ означає не просто ностальгію за СРСР. Це публічне схвалення спадковості між радянською каральною системою і сучасною російською державою.
ISW справедливо трактує це як чіткий сигнал: Кремль не соромиться репресивного генезису власної системи. Більше того, він робить цей генезис частиною офіційної легітимності. В умовах війни така символіка набуває особливої ваги. Вона потрібна для трьох речей.
По-перше, для цементування внутрішньої еліти навколо силового ядра держави. Путінська модель влади давно спирається не на громадянський консенсус, а на лояльність спецслужб, силовиків та бюрократії, які мають розуміти: держава стоїть на їхньому боці і морально схвалює будь-які жорсткі методи.
По-друге, для підготовки суспільства до нормалізації репресій. Коли державна пропаганда реабілітує Дзержинського, вона фактично реабілітує саму ідею, що насильство, політичне переслідування та повне підпорядкування особи державі є допустимими, якщо вони здійснюються “в інтересах безпеки”.
По-третє, для ідеологічного супроводу війни. Якщо війна подається як екзистенційне протистояння з Заходом і Україною, то й методи внутрішнього контролю мають ставати жорсткішими. Саме тому культ силових інституцій, сталінсько-чекістської спадщини та мобілізаційної дисципліни в сучасній Росії не є випадковим історичним рудиментом. Це функціональна частина воєнного режиму.
У ширшому сенсі повернення Дзержинського в офіційний пантеон означає, що Кремль не лише веде війну за території. Він паралельно перебудовує державу під довгу конфронтацію — з зовнішнім ворогом, з внутрішніми опонентами, з будь-якою автономією суспільства. І ця перебудова дедалі більше нагадує ревізію пізньорадянських або навіть ранньорадянських політичних практик.
Сумщина: локальний успіх України і важливість прикордонного фронту
На суто військовому рівні одним із найпомітніших моментів звіту став епізод із північчю Сумської області. Геолокаційні кадри, опубліковані 21 квітня, засвідчили присутність українських військ у районі північніше Андріївки, що дало ISW підстави припустити: населений пункт, ймовірно, звільнений або повернутий під контроль українських сил.
У тактичному вимірі це локальний успіх. Але його значення ширше, ніж може здатися з першого погляду. Сумський напрямок довгий час сприймався як простір підвищеної загрози, де Росія намагається створити “буферну зону”, постійно тиснучи на прикордоння, змушуючи Україну утримувати тут значні сили й відволікати ресурси від інших критичних ділянок фронту. Будь-яке українське просування в цій зоні означає, що російський задум з повзучого розширення прикордонного контролю не є безперешкодним.
Водночас звіт показує, що Сумщина залишається складним напрямком. Російські війська, за даними української сторони, продовжують використовувати трубопроводи для інфільтрації. Це промовиста деталь нової війни. Вона ілюструє, наскільки сильно змінилося поле бою під впливом безпілотників. Коли рух відкритою місцевістю миттєво потрапляє під виявлення, противник змушений шукати укриття буквально під землею, використовувати інженерні споруди й комунікації для таємного підповзання до українських позицій.
Ця тактика не свідчить про силу у класичному розумінні. Вона радше показує, наскільки небезпечним для росіян став фронт, на якому домінують спостереження, дрони, швидке виявлення і вогневе ураження. Але вона водночас демонструє адаптивність російської армії: замість великих бронетанкових ривків вона дедалі частіше використовує малі групи, нестандартні маршрути та складні форми маскування.
Ще одна важлива деталь — ймовірна ротація російських підрозділів ПДВ на цьому напрямку. Якщо російські повітряно-десантні частини справді поступово замінюються мотострілецькими підрозділами, як пише ISW, це може означати кілька речей одночасно. Або російське командування визнає значне виснаження десантників, або готує їх до перекидання на інший, пріоритетніший сектор. В обох випадках це важливий індикатор того, що РФ змушена маневрувати навіть відносно боєздатними силами, а отже, не має абсолютного надлишку резервів.
Харківщина: просування РФ, тиск на логістику і стратегія виснаження
На відміну від Сумщини, на півночі Харківської області ISW фіксує російське просування, зокрема у Вовчанську. Тут важливо уникати двох крайностей: недооцінки і перебільшення. З одного боку, будь-яке просування ворога на цьому напрямку є небезпечним, адже Харківщина лишається для Росії одним із ключових просторів тиску. З іншого — навіть у самому звіті підкреслюється, що активізація бойових дій та ударів поблизу кордону не означає автоматичної підготовки до відкриття великого нового фронту.
Російська логіка на Харківщині виглядає багатошаровою.
Перше завдання — поступово відсунути українські сили від кордону і сформувати більш глибоку зону контролю або вогневого впливу.
Друге — тримати Харків і навколишні маршрути в постійній напрузі.
Третє — тиснути на українську логістику між Сумами та Харковом.
Саме тому особливу увагу ISW звертає на удари по Богодухову, де, за українськими даними, за кілька днів було зафіксовано масоване застосування безпілотників.
У цьому контексті показовою є оцінка, що Росія, ймовірно, посилює кампанію з ураження ближнього та оперативного тилу України. Йдеться не лише про фізичне руйнування окремих об’єктів, а про спробу ускладнити постачання, переміщення, ротації, евакуацію, підвезення боєприпасів і техніки. Якщо противник не може швидко прорвати фронт, він намагається зробити утримання цього фронту дорожчим, повільнішим і нервовішим.
Звідси випливає ще один важливий висновок: Росія дедалі більше веде війну не лише за територію, а й за темп. Вона намагається змусити Україну витрачати ресурси швидше, ніж та здатна їх поповнювати. Удари по прикордонній логістиці, регулярний тиск на Вовчанському напрямку, атаки дронами по цивільному транспорту і тилових об’єктах — це елементи однієї схеми виснаження.
Куп’янськ, Оскіл і Донеччина: де Росія шукає слабину української оборони
Звіт ISW показує, що російська наступальна активність зберігається не лише на прикордонних напрямках, а й на всій східній дузі фронту. На Куп’янському напрямку російські війська, за оцінкою аналітиків, здійснили інфільтраційну місію і продовжили наступальні дії, але не досягли просування, тоді як українські сили контратакували. Сам характер бойових дій тут дуже показовий: Росія не має умов для простого прямолінійного наступу і тому комбінує тиск із проникненням малими групами, намагаючись знаходити слабкі місця в обороні і розхитувати її зсередини.
Окремо важливо, що Україна продовжує завдавати ударів по російській безпілотній інфраструктурі в тилу окупованої Харківської області. Це підтверджує: українське командування розуміє, що сучасна війна на цій ділянці фронту залежить не лише від піхоти чи артилерії, а від мережі операторів, пунктів керування, засобів зв’язку й ланцюгів забезпечення дронових підрозділів.
На Донеччині картина ще складніша. У районі Слов’янсько-Лиманського напрямку тривали наступальні дії росіян і контратаки українців. У тактичному районі Костянтинівка–Дружківка, за словами українських військових, російська армія все активніше переходить від інфільтрації малими пішими групами до легких моторизованих штурмів на мотоциклах, багі та цивільних автомобілях. Це вже добре знайомий для нинішнього етапу війни стиль: швидкі, ризиковані, відносно дешеві атаки, покликані проскочити “зону ураження” до того, як спрацюють українські дрони та артилерія.
У цьому немає ознак класичної операційної потуги. Навпаки, це ознака того, що важка техніка часто стає занадто вразливою, а тому ворог дедалі частіше жертвує бронезахистом заради швидкості, розосередженості та низької вартості штурму. Але небезпека такої тактики в іншому: навіть не забезпечуючи масштабного прориву, вона дозволяє постійно виснажувати оборону, примушувати українські сили бути в безперервній напрузі й збільшувати ціну утримання позицій.
Особливо напруженим, як і раніше, залишається Покровський напрямок. Наведена у звіті цифра — 688 російських наступів за неповний квітень — говорить сама за себе. Росія продовжує розглядати цей сектор як один із пріоритетних. Не обов’язково тому, що саме тут очікує миттєвого оперативного прориву, а тому, що саме тут може найсильніше тиснути на українську оборону, змушуючи її постійно вводити резерви, підтримувати високий темп бойового реагування і не дозволяючи стабілізувати лінію фронту на комфортніших умовах.
Південний фронт: обмежені наступи, інфільтрація і удари по Криму
На південній осі звіт не фіксує великих змін лінії фронту, але це не означає відсутності небезпеки. У районі Гуляйполя та на заході Запорізької області російські війська продовжують місії з інфільтрації, ведуть обмежені наступальні дії й застосовують термобаричну артилерію. Це знову демонструє, що РФ підтримує активність практично по всій довжині фронту, навіть якщо масштаби просування не виглядають значними.
На Херсонському напрямку атаки також залишаються обмеженими, але тут інший вимір проблеми: постійний дроновий терор проти цивільного населення. Влучання по автомобілях у Херсоні та інших прифронтових районах уже давно стали не побічним ефектом, а окремою формою терору, яка має залякати мирних жителів, зруйнувати відчуття нормальності й перетворити прифронтове місто на простір щоденного психологічного виснаження.
Водночас Україна продовжує далекобійні удари по російських військових об’єктах у Криму. Ураження пункту управління морським рухом Чорноморського флоту в Севастополі вказує на важливу тенденцію: Київ і далі намагається не дозволити Росії почуватися в окупованому Криму безпечною тиловою базою. Це принципово важливо, бо Крим є для РФ не лише символічним, а й операційним вузлом — звідси йде управління, логістика, авіаційна та морська підтримка, забезпечення частини південного театру бойових дій.
Війна дронів: чому 215 безпілотників за ніч — це не лише про ППО
Окремого аналізу потребує масований удар російськими безпілотниками в ніч проти 22 квітня. За даними, наведеними у звіті, Росія запустила 215 дронів різних типів, включно приблизно зі 140 “Шахедами”. Частину було збито, частина досягла цілей або спричинила падіння уламків у різних локаціях. Але найважливіше тут навіть не арифметика перехоплення, а сама структура російської кампанії.
Такі удари виконують одразу кілька функцій.
По-перше, вони перевантажують українську систему протиповітряної оборони, примушуючи її розподіляти ресурси на широкій географії.
По-друге, вони б’ють по критичній інфраструктурі — енергетиці, залізниці, портам, логістичних вузлах, виробництву.
По-третє, вони чинять прямий тиск на цивільне населення, перетворюючи ніч на простір постійної загрози.
По-четверте, вони створюють фон виснаження, в якому кожна нова доба починається не з відновлення, а з ліквідації наслідків попереднього удару.
Те, що серед цілей були і депо, і портова інфраструктура, і енергетичні об’єкти, показує: Росія веде не хаотичний терор, а намагається підірвати функціональну стійкість української держави. Мета полягає не лише в тому, щоб убити чи поранити. Мета — зробити війну для України максимально дорогою в економічному, адміністративному, логістичному та психологічному сенсі.
Це також ще раз підтверджує, що дронова кампанія РФ уже давно вийшла за межі ролі допоміжного інструмента. Вона стала самостійною стратегічною лінією війни, яка має безпосередній вплив і на фронт, і на тил, і на суспільну витривалість.
Українська відповідь: удари по пунктах управління, складах і безпілотній інфраструктурі
Попри безперервний російський тиск, звіт ISW водночас показує, що Україна не діє виключно оборонно. Навпаки, вона дедалі системніше працює по вразливостях російської наступальної машини.
Ураження командних пунктів у Бєлгородській області, пунктів управління дронами в Курській області, російських цілей у тилу окупованої Харківщини та Донеччини, а також удар по об’єкту в Криму — усе це ланки однієї стратегії. Україна намагається зменшити ефективність російських штурмів не лише на лінії контакту, а ще до того, як вони починаються: руйнуючи систему командування, зв’язку, дронового супроводу та накопичення техніки.
Особливо показовим є удар по парку зберігання бронетехніки 150-ї мотострілецької дивізії у Ростовській області. Це свідчить, що українська стратегія все більше орієнтується на операційне послаблення противника, на позбавлення його можливості швидко компенсувати втрати, поповнювати резерв техніки та підтримувати щільність штурмових дій.
Така модель відповіді особливо важлива в умовах, коли фронт розтягнутий, а ресурси обох сторін мають межі. Якщо Україна не завжди може відповісти симетрично на кількість штурмів або обсяг запущених дронів, вона змушена відповідати асиметрично — точними ударами по ключових вузлах, які роблять ворожу систему менш стійкою і менш керованою.
Що насправді показує цей звіт: не прорив, а війна на виснаження
Головний стратегічний висновок зі звіту ISW полягає в тому, що нинішній етап війни не виглядає як підготовка до одного вирішального удару, після якого фронт обвалиться в якийсь один бік. Натомість Росія веде багатовекторну кампанію тиску, комбінуючи локальні просування, інфільтрацію, масові дронові атаки, удари по логістиці і пропагандистський супровід війни як “цивілізаційної місії”.
У цій моделі Кремль розраховує не стільки на блискавичний прорив, скільки на поступове знекровлення української оборони. Росія прагне зробити так, щоб Україна одночасно мусила:
утримувати довгу лінію фронту;
гасити наслідки ударів по тилу;
захищати енергетику і транспорт;
витрачати сили на прикордонні райони;
відбивати сотні малих і середніх штурмових дій;
адаптуватися до постійно змінюваної тактики ворога.
З українського боку відповідь також усе більше набуває форми війни виснаження. Йдеться про стримування на критичних ділянках, локальні контратаки там, де противник вразливий, знищення його тилових вузлів, дронової інфраструктури, командних пунктів, а також про підтримку загальної державної стійкості попри масований повітряний терор.
Саме тому успіх чи невдача в цій фазі визначатимуться не лише кількістю кілометрів на карті. Вирішальними стають темп відновлення підрозділів, ефективність ППО, якість контрдронових рішень, витривалість логістики, здатність зберігати керованість фронтом і, не менш важливо, — спроможність суспільства жити під тиском без втрати політичної та моральної стійкості.
Звіт ISW за 22 квітня 2026 року показує Росію, яка не просто продовжує війну, а дедалі чіткіше формулює її як довгу, принципову і тотальну кампанію. Кремль не відмовляється від старих імперських наративів, знову використовує релігійну риторику для легітимації агресії, демонстративно вшановує символів радянського держтерору і паралельно підтримує постійний наступальний тиск на різних ділянках фронту. Це означає, що Москва не готує суспільство до компромісу — вона готує його до тривалої мобілізації, внутрішньої жорсткості та подальшої ескалації.
Для України зміст цього звіту двоїстий.
З одного боку, ворог продовжує тиснути, адаптуватися і шукати слабини української оборони.
З іншого — Росія не демонструє ознак легкого або стрімкого прориву, а українські сили зберігають здатність до локальних успіхів, контратак і результативних ударів по тилових цілях.
Отже, йдеться не про момент одномоментного перелому, а про затяжне змагання систем — військових, політичних, економічних і психологічних.
Саме в такій війні особливого значення набуває не лише стійкість на передовій, а й уміння держави зберігати ритм життя, відновлювати інфраструктуру, підтримувати армію та руйнувати ворожу наступальну логіку ще до того, як вона втілюється у новий штурм. І в цьому сенсі звіт ISW є важливим нагадуванням: сьогодні фронт проходить не лише по лінії зіткнення, а й через логістику, енергетику, інформаційний простір, історичну пам’ять і саму здатність суспільства витримувати довгу війну.
За матеріалами understandingwar.org
