Мир у нашій країні залишається не просто далеким — схоже, він навіть активно віддаляється, мов галактики, що розлітаються одна від одної у космосі. Принаймні таке відчуття виникає після чергових заяв сторін.
15 лютого 2026-го заступник міністра закордонних справ РФ Михайло Галузін в інтерв’ю ТАСС озвучив ідею, яку Москва вже діставала з шухляди торік: «тимчасове зовнішнє управління» Україною під егідою ООН — щоб провести “демократичні вибори” і привести до влади “дієздатний уряд”, з яким РФ підписуватиме мир. Додатковий «бонус» від Кремля: Росія нібито готова “не завдавати ударів” лише в день голосування, але не до та не після нього.
План, як сказав класик, «чудовий і надійний, як швейцарський годинник». Чому подібні пропозиції виглядають неадекватно навіть для РФ?
На перший погляд це може виглядати як «план врегулювання». Насправді — це пакет вимог, що підміняє мирний процес політичною капітуляцією: “зміна влади” як передумова, зовнішня адміністрація як інструмент, а війна — як фон і важіль тиску.
Нижче — розбір: що саме пропонує РФ, чому це майже нереально з точки зору механіки ООН, як це стикується (точніше, не стикується) з українським правом, і навіщо Кремль піднімає цю тему саме зараз.
Що саме озвучила РФ: «вибори під наглядом» і тиша рівно на добу
Зі слів Галузіна випливає проста схема:
- ввести “тимчасове зовнішнє управління” в Україні під егідою ООН;
- провести вибори;
- сформувати “дієздатний уряд”, який “може підписувати легітимні документи”;
- припинення ударів — тільки на день голосування, а бойові дії до та після — тривають.
Ключове тут — навіть не цинізм «добової тиші». Головне — логіка ультиматуму: РФ вбудовує у “план миру” вимогу зміни української влади, а не припинення агресії.
Отже, Москва «великодушно» готова зупинити бойові дії аж на один (!) день — день виборів. Але перед цим росіяни пропонують запровадити в Україні тимчасове зовнішнє управління під керівництвом ООН. Такий крок, як вважають у РФ, дозволить підготувати країну до проведення демократичних виборів, привести до влади «дієздатний» уряд, з яким потім і підпишуть мирну угоду.
Тобто, спрощуючи, план Кремля такий: зовнішнє управління, вибори, підписання миру. Зазначимо також, що весь цей час Росія продовжить наступати на фронті й знищувати тил ракетно-дроновими атаками. Причому як до, так і після (!) виборів — аж до підписання мирної угоди. Вельми «щедра» пропозиція.
Чому Кремль просуває «зовнішнє управління»: не про вибори, а про суб’єктність
Ця ідея працює у двох площинах — дипломатичній та інформаційно-психологічній.
Тут зробимо короткий історичний екскурс, бо тема, взагалі-то, не нова. По-перше, якщо хтось забув, то Україна й так перебуває під зовнішнім управлінням з 2014 року: спершу нами керували США, а тепер Велика Британія. Це, якщо що, не ми вигадали — лише цитуємо риторику російської пропаганди останніх 12 років. Вочевидь, усе попереднє «зовнішнє управління» було «неправильним», а тепер потрібно поставити «правильне». Не шукайте тут логіки — її просто немає.
Дипломатична ставка: говорити з Вашингтоном та Європою «про Київ» без Києва
Формула «ми готові обговорити зі США та європейськими країнами…» виглядає як спроба винести українську внутрішню політику на зовнішній торг і створити враження, що питання українського суверенітету — предмет переговорів “великих”.
Інформаційна ставка: реанімація наративу про “нелегітимність”
Кремль роками тримає лінію «в Україні нелегітимна влада» й намагається перетворити її на псевдоюридичний аргумент (“нам нема з ким підписувати”). Пропозиція “привести дієздатний уряд” — це продовження того самого: делегітимізувати чинні інституції та підштовхнути до внутрішнього розколу.
Як реально працює “зовнішня адміністрація” ООН — і чому цей кейс майже не про Україну
Зовнішні та перехідні адміністрації під мандатом ООН — це не «універсальна послуга», яку хтось може “запросити” для іншої держави. У класичних випадках вони з’являлися як частина врегулювання після (або на тлі) завершення активної фази конфлікту, часто з дуже специфічними умовами.
Показовий приклад — UNTAES (Перехідна адміністрація ООН у Східній Славонії, Бараньї та Західному Сремі) у Хорватії: її створили резолюцією Ради Безпеки, і це було в рамках політичного врегулювання й повернення території під контроль Хорватії.
Що важливо:
- мандат дає Рада Безпеки ООН, а не “МЗС однієї зі сторін”;
- інструменти ООН у сфері миру й безпеки спираються на механізми, передбачені Статутом, зокрема на повноваження Ради Безпеки за Гл. VII (у випадках загроз миру чи агресії тощо);
- практично завжди перехідні адміністрації ООН — це наслідок домовленостей, а не “передумова”, під яку триває наступ і удари.
Зовнішнє управління саме по собі — лише інструмент, який застосовує ООН, причому в абсолютно виняткових випадках. Воно потрібне тоді, коли держава в буквальному сенсі розвалюється на шматки, утворюючи вакуум влади, законів і правил. Подібний режим діяв у таких «чудових» і приємних для життя місцях, як повоєнне Косово, Папуа–Нова Гвінея після громадянської війни, Східний Тимор після індонезійської окупації, Камбоджа після режиму «червоних кхмерів» і нескінченних воєнних конфліктів тощо. Україна, хоч і перебуває в глибокій кризі, до такого ступеня розпаду, на щастя, поки далека.
Тому вимога РФ виглядає як імітація легітимності через бренд ООН, але без реалістичного маршруту до такого мандату.
Юридична реальність України: вибори під час воєнного стану заборонені — і це не «примха»
Українська система зараз живе у правовому режимі воєнного стану, а проведення загальнодержавних виборів у таких умовах обмежене законодавчо, і це визнають як українські інституції, так і європейські стандарти.
- ЦВК публічно працює над рамкою того, як організовувати вибори після припинення та скасування воєнного стану і які законодавчі зміни потрібні.
- У профільному законі про воєнний стан зафіксовані обмеження демократичних процедур на час його дії.
- Громадянська мережа ОПОРА системно пояснювала ще у 2024-му, чому вибори до завершення воєнного стану неможливі з точки зору Конституції та законів.
- ПАРЄ окремо підкреслювала, що вибори під час воєнного стану не відповідатимуть міжнародним стандартам.
Це важливо, бо російська “формула” подає вибори як кнопку, яку можна натиснути під обстрілами. Реальність інша: щоб вибори були легітимними, треба не “зовнішнє управління”, а безпека, доступ, реєстри, контроль фінансування, захист від втручань і рівні умови кампанії.
Практична реальність: чому «перемир’я на один день» не вирішує нічого
Навіть якщо на секунду уявити гіпотетичне голосування, ключові проблеми не зникають:
- безпека дільниць і виборців (повітряні тривоги, атаки на інфраструктуру, ризики ударів по скупченнях людей);
- участь військових на фронті;
- мільйони громадян за кордоном і логістика їхнього голосування;
- виборчі реєстри, дільниці, зруйнована та переміщена інфраструктура, спостереження, кіберзахист.
ЦВК, наприклад, публічно озвучувала підхід, де після завершення воєнного стану потрібен період підготовки (зокрема 6 місяців) плюс тривалість самих виборчих процедур.
Тобто “тиша на добу” — це не компроміс, а пастка: вона не покриває жодної ключової умови чесного процесу, але створює поле для хаосу й взаємних звинувачень.
Контекст лютого 2026: дві різні логіки — «спершу безпека» проти «спершу зміна влади»
У ці дні паралельно звучать дві принципово різні рамки.
Українська позиція, озвучена публічно в Мюнхені: спершу припинення вогню й гарантії
Президент Володимир Зеленський заявляв, що вибори можливі лише після реального припинення вогню і що Україні потрібен час (мінімум два місяці стабільного ceasefire) для організації процесу й безпеки.
Російська позиція: спершу зовнішня адміністрація та зміна влади, а війна — триває
Москва пропонує “механізм”, де вибори — під тиском війни, а “пауза” — декоративна.
Реакція Європи: «цинічна схема»
Президентка Роберта Мецола різко критикувала саму ідею виборів під обстрілами та блекаутами, називаючи такі дискусії цинічними.
Чому цей “план” виглядає нереалістичним навіть у теорії
Тут збігаються одразу три «стіни».
- Суверенітет і згода: зовнішнє управління державою проти її волі — це не “технічна процедура”, а політична крайність, яка потребувала б рішень рівня Ради Безпеки та фактичного примусу.
- Невідповідність кейсу: Україна — функціональна конституційна держава з діючими інститутами, а не “вакуум влади”, заради якого зазвичай і створювали тимчасові адміністрації.
- Вбудована дестабілізація: пропозиція не зупиняє війну — вона створює вікно для внутрішнього конфлікту під час війни.
Для чого Кремль піднімає тему саме зараз: кілька найбільш імовірних цілей
Ми не можемо “зазирнути в голову” Кремля, але з відкритої логіки інформаційних кампаній і дипломатичної торгівлі видно такі цілі:
- перенести фокус переговорів із припинення агресії на “українську внутрішню легітимність”;
- посварити партнерів: розділити дискусію на “давайте швидко вибори” проти “спершу безпека”;
- інструменталізувати ООН як “печатку” для вимог РФ;
- створити привід для майбутніх маніпуляцій: будь-який зрив та інцидент під час виборчого процесу можна буде використати як доказ “недієздатності” України.
Хронологія, щоб не загубитися в датах
Тобто РФ пропонує навіть не завідомо нездійсненні й беззмістовні речі, а просто казкові. До слова, у березні 2025-го з цією ідеєю якийсь час носився Путін. Зараз її вирішили реанімувати. По суті, пропонується механізм, який не працює навіть у теорії. Працює він лише у хворій уяві. Очевидно, що жодного зовнішнього управління ООН у нинішній ситуації просто не може бути, а тому глобально аналізувати тут більше нічого.
- 27 березня 2025: Володимир Путін публічно підіймав тему тимчасової адміністрації під егідою ООН як сценарію щодо України.
- 31 березня – 1 квітня 2025: у США цю ідею відхиляли; речниця Держдепу наголошувала, що Україна — конституційна демократія, і управління визначають Конституція та народ.
- 14 лютого 2026 (Мюнхен): Зеленський говорить про потребу ceasefire та часу для організації виборів.
- 15 лютого 2026: Галузін озвучує “зовнішнє управління” та “тишу на день голосування”.
Це не дорожня карта миру, а сценарій тиску
Фраза «вибори під зовнішнім управлінням ООН» звучить “міжнародно”, але при ближчому розгляді це:
- підміна причин і наслідків (“вибори після безпеки” проти “вибори під час війни”);
- ультиматум про зміну влади під прикриттям “демократії”;
- спроба змістити статус війни у риториці — від агресії РФ до “проблеми української державності”.
Реалістична рамка — не “адміністрація в Києві”, а стале припинення вогню з контролем, безпекові гарантії, відновлення виборчої інфраструктури та правова процедура. Інакше вибори стають не актом демократії, а інструментом дестабілізації.
Неважко помітити, що всі сторони останнім часом дозволяють собі дедалі радикальніші й максималістські заяви. Це відбувається на тлі кризи в мирних переговорах. Не здивуємося, якщо в Україні невдовзі знову заговорять про кордони 1991 року, а в Росії знову почнуть розповідати про необхідність взяття Києва (а потім і Львова, Варшави, Берліна тощо). Це підвищення ставок у риториці є наслідком повного дипломатичного глухого кута й маркером того, що до миру ми, на жаль, усе так само космічно далекі.
За матеріалами blik.ua
