Олександр Лукашенко за кілька днів здійснив два показові візити: спочатку до путіна на Валдай, а потім до Сі Цзіньпіна в Пекін. Формально це були звичайні контакти союзників і партнерів. Насправді — демонстрація нового балансу довкола Білорусі. Росія намагається глибше втягнути Мінськ у війну проти України, Китай публічно говорить про білоруський суверенітет, а Київ уперше за довгий час показує Лукашенку, що статус “пасивного співучасника” більше не гарантує безкарності.
Головне питання для України звучить не так: чи хоче Лукашенко відкривати північний фронт? Відповідь на нього давно очевидна: не хоче, бо ризикує власною владою. Питання інше: чи зможе він відмовитися, якщо Кремль вирішить, що Білорусь потрібна йому як новий інструмент ескалації?
Саме тут у гру входять три сили: Росія, яка тисне; Китай, який не хоче хаосу на білоруському напрямку; і Україна, яка почала підвищувати ціну для Мінська.
Валдай, Пекін і тиша після переговорів
26 червня путін і Лукашенко зустрілися на російській резиденції у Валдаї. За версією Кремля, темами були війна, регіональна безпека, торгівля, економічна співпраця і спільні проєкти. Водночас жодних заяв для преси чи підписаних документів після зустрічі не планували, що лише посилило припущення про неформальний характер домовленостей.
Через три дні Лукашенко вже був у Пекіні. Там Сі Цзіньпін зробив фразу, яка стала центральною для всієї цієї дипломатичної конструкції: Китай підтримує Білорусь у захисті її суверенітету, незалежності й територіальної цілісності. Офіційне повідомлення китайського уряду також наголосило, що Пекін вважає Мінськ “всепогодним всебічним стратегічним партнером”.
Це не випадкова дипломатична ввічливість. У китайській зовнішній політиці формули мають значення. Коли Пекін говорить про суверенітет Білорусі саме в момент, коли Москва тисне на Лукашенка, це сигнал не лише Мінську, а й Кремлю: Китай бачить Білорусь не просто як російський придаток, а як окремий актив у власній євразійській політиці.
Чого хоче путін від Лукашенка
Росія вже використала Білорусь як плацдарм у 2022 році. Саме з білоруської території російські війська рухалися на Київ на початку повномасштабного вторгнення. Мінськ тоді не відправив власну армію в Україну, але надав територію, інфраструктуру, повітряний простір і політичну підтримку агресору. Reuters нагадує, що Білорусь залишається одним із найближчих союзників Москви у війні, хоча Лукашенко публічно неодноразово заявляв, що не хоче “подальшої участі” у конфлікті.
Тепер Кремль, за оцінками західних і українських джерел, може шукати способи змінити динаміку війни. The Wall Street Journal повідомляла, що Росія посилює тиск на Білорусь, щоб використати її територію для ширших військових дій проти України або гібридних операцій проти країн НАТО. У такій логіці Мінськ потрібен Москві не обов’язково для повномасштабного наступу білоруської армії, а як інструмент розтягування української оборони, політичного шантажу Європи і демонстрації, що війна може вийти за нинішні рамки.
Guardian також писала про занепокоєння, що Білорусь може бути втягнута у війну глибше. Активізація риторики Лукашенка пояснюється тим, що путін тисне на нього для більшої участі білоруської військової системи у війні.
Для Кремля білоруський напрямок має кілька функцій.
Перша — військова. Навіть загроза нового удару з півночі змушує Україну тримати сили на Чернігівщині, Київщині, Волині, Рівненщині та вздовж усього північного кордону.
Друга — політична. Москва може лякати Європу розширенням війни, натяками на нестабільність біля кордонів Польщі та Литви, а також використанням Білорусі як “сірої зони” між Росією і НАТО.
Третя — переговорна. Якщо Росія не може швидко досягти перелому на фронті, вона може спробувати створити нову кризу, щоб тиснути на Україну та партнерів у майбутніх переговорах.
Чому Лукашенко опирається
Лукашенко залежний від путіна, але не тотожний путіну. Його головний інтерес — не перемога Росії, а збереження власної влади. Саме тому він роками намагається балансувати: бути найвірнішим союзником Кремля, але не перейти межу, після якої Білорусь стане повноцінною стороною війни.
Для Лукашенка пряме втягування білоруської армії у війну несе одразу кілька ризиків.
Перший — внутрішній. Білоруське суспільство після протестів 2020 року залишається придушеним, але не лояльним у повному сенсі. Відправлення білоруських військових воювати проти України може підірвати навіть пасивну стабільність режиму.
Другий — військовий. Білоруська армія не має досвіду великої війни такого масштабу. Її участь навряд чи радикально змінила б ситуацію на фронті, але могла б зробити саму Білорусь об’єктом української відповіді.
Третій — інфраструктурний. На відміну від Росії, Білорусь менша, компактніша й вразливіша до ударів по критичних військових і логістичних вузлах. Саме це почав демонструвати Київ у червні.
Український ультиматум: нова ціна для Мінська
Ключовий епізод останніх тижнів — історія з ретрансляторами для російських дронів. 19–20 червня Володимир Зеленський заявив, що на території Білорусі є щонайменше чотири ретрансляційні станції, які допомагають російським дронам атакувати Україну, і дав Мінську час їх прибрати. Зеленський прямо попередив: якщо Лукашенко цього не зробить, Україна може діяти сама.
24 червня Зеленський заявив, що відповідні ретранслятори на території Білорусі припинили роботу ще 22 червня, цю інформацію йому доповіли головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський і розвідка.
Йдеться про обладнання, яке, за твердженням української сторони, могло допомагати російським ударним дронам змінювати маршрут або ціль уже під час польоту. Видання також зазначало, що не може незалежно підтвердити існування всієї мережі таких ретрансляторів, але описувало її як одну з причин різкого загострення між Києвом і Мінськом.
Цей епізод важливий не лише технічно. Він політичний. Київ фактично сказав Лукашенку: більше не вийде прикриватися формулою “ми не воюємо”, якщо білоруська територія чи інфраструктура допомагає російським атакам.
The Times описала цю зміну як більш жорстку лінію України щодо Білорусі: Київ, який раніше намагався уникати прямої конфронтації з Мінськом, почав демонструвати себе як регіональний гравець, готовий примушувати Лукашенка до обережності.
У цьому сенсі Україна не просто реагує на загрозу з півночі. Вона змінює правила гри: якщо Білорусь залишається тиловою базою Росії, то Лукашенко має розуміти, що ризики для нього зростатимуть.
Чому Сі говорить про суверенітет Білорусі
Китай не є союзником України. Пекін не буде публічно тиснути на путіна так, як цього хотіли б у Києві. Але Китай має власні інтереси, і вони не збігаються з найбільш радикальними сценаріями Кремля.
Для Сі Білорусь — це не лише союзник Росії. Це частина китайської євразійської логістики, політичний партнер у Східній Європі, елемент ініціативи “Один пояс, один шлях” і зручний канал впливу на простір між ЄС і Росією. Пекін офіційно називає Мінськ “всепогодним всебічним стратегічним партнером”, що в китайській дипломатичній мові означає особливий рівень відносин.
Якщо Білорусь стане повноцінним учасником війни, Китай отримає не вигоду, а проблему: нові санкційні ризики, удар по транзитній стабільності, ще більшу залежність Мінська від Москви й додатковий конфліктний вузол біля кордонів ЄС.
Саме тому заява Сі про суверенітет Білорусі має подвійне адресування. Для Лукашенка це політична страховка: Пекін бачить його не лише як молодшого партнера путіна. Для путіна — нагадування, що повне поглинання Білорусі російською воєнною логікою не є сценарієм, який автоматично влаштовує Китай.
Але важливо не перебільшувати китайський фактор. Сі не дає Мінську гарантій безпеки. Китай не розміщує “парасольку” над Білоруссю і не буде воювати за Лукашенка. Його вплив працює інакше: через політичні сигнали, економічну вагу, технологічну залежність Росії та небажання Пекіна допустити неконтрольовану ескалацію.
Які важелі Китай має над Росією
Після 2022 року Росія дедалі більше залежить від Китаю як торговельного, технологічного й фінансового партнера. Це не означає, що Сі може наказати путіну не чіпати Білорусь. Але це означає, що Кремль не може повністю ігнорувати китайські інтереси.
Перший важіль — економічний. Китай став для Росії ключовим ринком, джерелом товарів, технологій, компонентів і політичного прикриття від повної ізоляції.
Другий — дипломатичний. Москва постійно демонструє, що має “стратегічне партнерство” з Пекіном. Якщо Китай публічно показує дискомфорт щодо білоруського напрямку, це обмежує простір Кремля для радикальних кроків.
Третій — логістичний. Білорусь залишається частиною сухопутних маршрутів між Китаєм і Європою. Навіть якщо більшість китайсько-європейської торгівлі йде морем, залізничні маршрути через Євразію мають політичну і стратегічну цінність для Пекіна.
Четвертий — ресурсний. Китай користується ослабленням Росії, отримуючи вигідніші умови в енергетиці, торгівлі й доступі до російських ресурсів. Йому не потрібна поразка Росії в західному розумінні, але й не потрібна ескалація, яка зробить російську кризу некерованою.
Тому позиція Сі — не “захист України” і не “союз із Лукашенком проти путіна”. Це холодний розрахунок: Білорусь має залишатися контрольованим, передбачуваним і корисним активом, а не ще одним фронтом великої війни.
Чи справді може з’явитися північний фронт
Українське військове командування не відкидає загроз із півночі, але бачить їх ширше, ніж лише через Білорусь. 30 червня головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський заявив, що Україна готується до можливих російських дій на північному напрямку, однак найбільш імовірним сценарієм назвав наступ не з Білорусі, а з території Росії — з Брянської області. За його словами, метою такої операції могло б бути просування на Чернігівщині та розтягування українських резервів уздовж фронту.
Сирський також сказав, що після останніх подій не вважає ймовірним рішення білоруського керівництва знову надати свою територію для наступальної операції, хоча Україна все одно враховує таку можливість.
Це важлива оцінка. Вона означає, що прямий білоруський сценарій не є базовим, але залишається ризиком. Для Києва проблема не лише в тому, чи піде білоруська армія в наступ. Проблема в тому, що Білорусь може бути використана як:
- територія для запуску або підтримки атак;
- логістичний тил Росії;
- майданчик для розміщення військової інфраструктури;
- інструмент психологічного тиску на Україну;
- спосіб змусити ЗСУ тримати додаткові сили на півночі.
Тобто “північний фронт” може бути не лише класичним наступом танкових колон. Це може бути тривала гібридна напруга: дрони, диверсійні загрози, маневри, інформаційні кампанії, прикордонна інфраструктура і постійне змушування України рахуватися з найгіршим сценарієм.
Лукашенко грає не лише з путіним і Сі
Є ще один вимір — Захід. Лукашенко останнім часом намагається показувати обмежену готовність до торгу. AP повідомляло, що білоруський режим помилував 28 політичних в’язнів напередодні Дня незалежності, а раніше в межах домовленостей за участю США були звільнені сотні ув’язнених і пом’якшені окремі санкції. Водночас правозахисний центр “Вясна” наводить дані про сотні політичних в’язнів, які залишаються у білоруських тюрмах.
Це не означає лібералізацію режиму. Це означає, що Лукашенко намагається розширити поле маневру. Йому потрібні канали до Пекіна, обережний торг із Заходом і водночас збереження підтримки Москви. Така багатовекторність давно була його політичним стилем, але після 2020-го і 2022-го простір для неї різко звузився.
Тепер Лукашенко намагається довести всім одразу різні речі: путіну — що він союзник; Сі — що Білорусь окрема держава; Заходу — що з ним ще можна домовлятися; Україні — що він нібито не хоче війни. Але кожен новий російський запит робить цей баланс менш стійким.
Що це означає для України
Для України ситуація має кілька висновків.
Перший. Білорусь залишається загрозою, навіть якщо її армія не воює.
Мінськ уже є частиною російської воєнної екосистеми: політично, логістично, інфраструктурно. Тому Київ не може ставитися до Білорусі як до нейтральної держави.
Другий. Прямий вступ Білорусі у війну зараз не виглядає найімовірнішим сценарієм.
Це підтверджується і оцінкою Сирського: небезпечнішим у короткостроковій перспективі може бути не білоруський, а російський північний напрямок — з Брянської області.
Третій. Українська жорсткість уже дала політичний ефект.
Історія з ретрансляторами показала: Лукашенко реагує, коли ризик для нього стає конкретним. Якщо обладнання справді припинило роботу після українського ультиматуму, це означає, що Мінськ зважує не лише бажання Москви, а й можливу відповідь Києва.
Четвертий. Китай може стримувати, але не гарантувати.
Сі здатен підвищити ціну для путіна, але не замінить Україні оборону північного кордону. Пекін діє у власних інтересах, а не як гарант української безпеки.
П’ятий. путін може використовувати Білорусь як інструмент шантажу навіть без великого наступу.
Росії може бути достатньо постійної невизначеності: навчання, перекидання техніки, розмови про “спільну оборону”, інфраструктура біля кордону, погрози НАТО. Усе це змушує Україну й партнерів витрачати увагу й ресурси.
Хто вирішує долю північного фронту
Формально рішення про вступ Білорусі у війну мав би ухвалювати Лукашенко. Реально воно залежить від балансу страхів і важелів.
путін має найбільший силовий вплив на Мінськ. Він контролює значну частину простору, в якому існує білоруський режим: безпеку, економіку, енергетику, військову інтеграцію, політичне виживання Лукашенка після 2020 року.
Лукашенко має головний мотив опору — страх втратити владу. Він розуміє, що пряме втягування у війну може стати для нього фатальнішим, ніж непослух Москві.
Сі має не право вето, а право підвищувати ціну. Його заява про суверенітет Білорусі — це не гарантія, але важливий сигнал: Пекін не хоче, щоб Кремль остаточно перетворив Мінськ на військовий придаток Росії.
Україна має власний важіль — здатність карати за співучасть. Червневий ультиматум щодо ретрансляторів показав, що Київ більше не обмежується дипломатичними попередженнями.
Тому відповідь на питання, хто вирішує, чи відкриють північний фронт, така: путін може хотіти, Лукашенко може опиратися, Сі може стримувати, але остаточну ціну цього сценарію дедалі активніше формує Україна.
І саме ця ціна сьогодні є головним запобіжником. Не миролюбність Лукашенка. Не доброзичливість Китаю. І не раціональність Кремля. А розуміння Мінська й Москви, що новий північний фронт може не врятувати путіна, зате зробить Білорусь повноцінною мішенню війни, якої Лукашенко так довго намагався уникнути.
