Документ про зміни у сфері мобілізації вже «лежить на столі», але навіть ті, хто його бачили, не демонструють особливого захоплення. Інтерв’ю секретаря парламентського Комітету з питань нацбезпеки, оборони та розвідки Романа Костенка оголює головну проблему: в Україні дедалі частіше говорять не про те, як зробити мобілізацію ефективною і справедливою, а про те, як знизити суспільну напругу, не втративши політичних очок. Саме тому дискусія навколо ТЦК ризикує перетворитися не на реформу воєнної системи, а на косметичне перепакування однієї з найчутливіших тем великої війни.
Розмова про ТЦК, мобілізацію і ставлення суспільства до примусового призову давно вийшла за рамки суто адміністративного питання. Це вже тема державної стійкості, політичної чесності й здатності влади називати речі своїми іменами.
На цьому тлі заява Романа Костенка про те, що напрацьований документ щодо змін уже існує, але не містить якихось справді великих реформ, звучить як важливий сигнал. І не тільки тому, що йдеться про майбутнє ТЦК. А тому, що в цій розмові фактично описано весь вузол проблем: російська інформаційна гра на темі мобілізації, перевищення повноважень окремими працівниками ТЦК, суспільна втома, страх влади говорити правду про війну і політична логіка, яка дедалі частіше підміняє логіку виживання держави.
Не реформа, а спроба “покращити сприйняття”
Найважливіше, що випливає з інтерв’ю Костенка, — нинішні напрацювання Міноборони він не вважає повноцінною реформою. І це, мабуть, ключова фраза всієї розмови.
За його логікою, реформа — це не перенесення функцій з однієї інституції на іншу і не зміна вивіски. Реформа — це глибоке перезавантаження принципів, процедур, відповідальності та результату. Натомість те, що сьогодні готується, радше виглядає як набір рішень, покликаних пом’якшити суспільне сприйняття мобілізаційних процесів, а не змінити саму систему.
Це дуже важливе уточнення. Бо в умовах війни держава може спокуситися простим шляхом: замість того, щоб чесно визнати структурні проблеми, вона починає шукати формули, які зменшать репутаційні втрати. Але мобілізація — це не сфера, де піар може замінити зміст. Якщо механізм лишається конфліктним, непрозорим і нерівномірним у застосуванні, то будь-яке “косметичне покращення” лише відтерміновує нову кризу довіри.
Костенко фактично попереджає саме про це: головне — не загубити навіть те, що ще працює, в намаганні швидко зняти суспільне обурення.
ТЦК як мішень Росії — і як слабке місце самої держави
Окрема важлива лінія розмови — роль Росії в розгойдуванні теми ТЦК. Костенко прямо говорить: Кремль чудово розуміє, що мобілізація є одним із найчутливіших питань для українського суспільства. Саме тому будь-який скандал, будь-який випадок перевищення повноважень, будь-яке відео конфлікту за участі працівників ТЦК миттєво стає матеріалом для ворожої інформаційної атаки.
Ця теза важлива, але вона не скасовує іншої істини: ворог може ефективно бити тільки туди, де вже є внутрішня слабкість. І в цьому сенсі Костенко не виправдовує систему. Навпаки, він визнає, що неправомірні дії окремих представників ТЦК справді сприяють розгону недовіри.
Тобто проблема має подвійний характер.
З одного боку, Росія системно експлуатує тему мобілізації для дестабілізації тилу.
З іншого — українська держава сама дає для цього приводи, коли не забезпечує чітких стандартів поведінки, покарання за порушення і зрозумілої комунікації з суспільством.
Саме тут і виникає фундаментальна різниця між державною позицією та суспільною реакцією. Влада часто намагається пояснювати кризу довіри виключно російською ІПСО. Але інтерв’ю Костенка показує складнішу правду: інформаційне втручання ворога — реальне, але воно не було б таким ефективним без внутрішніх провалів.
Проблема не тільки в ТЦК, а в небажанні говорити правду про війну
Один із найсильніших фрагментів розмови стосується навіть не ТЦК як таких, а небажання влади чесно говорити з суспільством про природу великої війни.
Костенко підтримує тезу, що у великій війні мобілізація не може бути повністю добровільною. Це неприємна, важка, непопулярна, але базова правда. Він прямо говорить: про це повинні говорити президент, міністр оборони, головнокомандувач, уряд. Не ухильно, не епізодично, не під тиском подій, а системно.
І саме тут, за його словами, виникає одна з головних криз української влади. Вона не хоче бути реалістичною, бо реалістичність політично невигідна. Набагато простіше лишатися в режимі часткових фраз, окремих заяв і обережних формулювань, ніж прямо пояснювати громадянам: довга війна потребує довгої мобілізації, довгого перерозподілу ресурсів і довгого терпіння.
Ця думка надзвичайно суттєва. Бо суспільне роздратування часто виникає не лише через сам примус, а через розрив між реальністю війни і стилем політичної комунікації. Коли люди відчувають, що їм не договорюють, не пояснюють, уникають складних відповідей, тоді будь-який конфлікт навколо ТЦК стає доказом загальної несправедливості системи.
І навпаки: навіть жорсткі рішення можуть бути сприйняті інакше, якщо влада говорить чесно, послідовно і бере на себе політичну відповідальність за непопулярні кроки.
Політичний цикл під час війни: головна хвороба, про яку Костенко говорить майже прямо
Мабуть, найгостріша частина інтерв’ю — оцінка того, як тема виборів і рейтингів вплинула на державні рішення після 2023 року.
Костенко фактично стверджує: з моменту, коли в українському публічному просторі знову почали активно обговорювати рейтинги і потенційні вибори, значна частина кадрових та політичних рішень почала орієнтуватися не на перемогу у війні, а на майбутню політичну конкуренцію.
Це надзвичайно жорстке, але дуже показове формулювання. І воно стосується не лише мобілізації. Воно описує ширшу небезпеку: коли країна воює за фізичне виживання, але еліта поступово повертається до логіки мирного політичного маркетингу.
У такій системі будь-яке рішення про мобілізацію автоматично стає токсичним. Не тому, що воно неправильне по суті, а тому, що всі учасники процесу починають думати про вторинні ефекти: як це вплине на рейтинги, чиї позиції посилить, кого вдарить, хто отримає негатив, а хто зможе зіграти в “захисника народу”.
Звідси й популізм навколо ТЦК. Звідси спокуса обіцяти прості відповіді на дуже складне питання. Звідси бажання окремих політиків будувати електоральну підтримку на критиці мобілізації, не пропонуючи реалістичної альтернативи для армії.
Костенко називає це прямо — виборчим паразитизмом. І ця оцінка важлива саме тому, що вона переводить розмову про ТЦК з рівня окремих ексцесів на рівень системної політичної відповідальності.
Чому просте перекладання функцій нічого не вирішить
Одне з обговорюваних рішень — передати частину функцій ТЦК іншим структурам, зокрема поліції. Але Костенко дуже стриманий щодо таких ідей.
Його позиція зводиться до простого запитання: якщо змінити виконавця, але не змінити сам підхід, що саме це вирішить? Саме по собі перекладання функцій не усуває ні конфлікту між державою і громадянином у питанні призову, ні проблем законності, ні дефіциту довіри.
Це принциповий момент. У суспільній дискусії часто шукають інституцію, на яку можна “скинути” проблему. Але мобілізація — це не технічна функція одного органу. Це складна система, в якій поєднані військовий облік, медичні процедури, правозастосування, кадрове забезпечення, місцева влада, цифрові реєстри, судова практика, дисципліна і публічна комунікація.
Тому зміна таблички на дверях не означає зміни правил гри. Більше того, вона може лише розмити відповідальність. Якщо завтра частину функцій виконує поліція, частину — ТЦК, частину — ще якийсь новий орган, то суспільство отримає не більшу прозорість, а ще більшу плутанину.
Саме тому Костенко не демонструє ентузіазму. Його інтонація читається як скепсис людини, яка розуміє: проблема значно глибша за кадрове чи організаційне переставляння меблів.
“Бусифікація”, перевищення повноважень і межа між законом та насильством
Інтерв’ю не обходить одну з найгостріших тем — насильство або перевищення повноважень з боку окремих працівників ТЦК. Костенко визнає, що такі випадки існують, і прямо говорить про явища, які в публічній мові описують словом “бусифікація”.
Це важливий момент з кількох причин.
По-перше, він не заперечує саму проблему і не намагається сховатися за тезою, що таких випадків “майже немає”.
По-друге, він чітко фіксує: закон визначає межі дій представників ТЦК, і якщо ці межі порушено, мають працювати правоохоронні органи.
По-третє, він підкреслює, що навіть якщо частина конфліктів виникає через проблеми з документами у громадян, це не дає права військовим діяти поза законом.
Тут дуже важливий баланс. З одного боку, не можна зводити всю мобілізацію до найскандальніших відео. З іншого — не можна робити вигляд, що ці випадки не мають значення. Бо в правовій державі довіра руйнується не масовістю порушень, а самим фактом, що вони можуть лишатися без належної реакції.
Саме тому тема відповідальності за перевищення повноважень є критично важливою. Якщо система не демонструє суспільству зрозумілих механізмів покарання за зловживання, вона неминуче починає сприйматися як така, що покриває своїх.
Чому питання військової юстиції повертається в центр дискусії
Показово, що Костенко виводить розмову на ще одну системну тему — повернення військової юстиції.
На його думку, цивільна система часто не до кінця розуміє специфіку військових злочинів, військових процедур і тієї шкоди, яку можуть нести порушення в армійному середовищі. Це означає, що частина справ або оцінюється неадекватно, або взагалі не доходить до логічного результату.
Це твердження можна читати двояко. З одного боку, як спробу домогтися більш професійного розгляду справ, пов’язаних із військовою сферою. З іншого — як визнання, що нинішня система контролю та відповідальності не дає переконливого результату.
У контексті ТЦК це особливо важливо. Бо без належної юрисдикції та спеціалізованого механізму розслідування держава не може однаково ефективно реагувати ані на реальні порушення з боку військових, ані на маніпуляції навколо цих порушень.
Отже, проблема не тільки в тому, як мобілізують, а й у тому, хто і як потім оцінює законність цих дій.
Що насправді має бути критерієм ефективності
Костенко кілька разів повертається до одного принципу: оцінювати зміни в системі мобілізації треба не за популярністю, не за тим, наскільки вони подобаються суспільству тут і зараз, і не за тим, чи знімають вони напругу в інформаційному полі.
Єдиний справжній критерій — чи покращують вони здатність держави захищатися.
Ця думка може звучати жорстко, але в умовах повномасштабної війни вона є базовою. Якщо результатом реформи стане краща картинка без реального поповнення війська, без сильнішого тилу, без справедливіших процедур і без кращого захисту цивільних, то така реформа не варта майже нічого.
Разом із тим Костенко не протиставляє ефективність і законність. Навпаки: з його слів випливає, що справді ефективна мобілізаційна система повинна одночасно забезпечувати армію ресурсом і не руйнувати державу зсередини свавіллям, приниженням чи політичним популізмом.
Саме в цій точці і лежить найскладніше завдання для влади: побудувати модель, у якій примусова мобілізація не заперечується як необхідність, але й не перетворюється на простір для страху, хаосу та репутаційного розпаду державних інституцій.
Головний висновок з інтерв’ю: Україні бракує не тільки нових правил, а й нової чесності
Розмова з Романом Костенком цікава не тим, що вона дає готові відповіді. Навпаки: вона показує, наскільки сирими лишаються напрацьовані зміни і наскільки політично обережною залишається вся тема мобілізації.
З цього інтерв’ю випливають одразу кілька важливих висновків.
Перший: великої реформи ТЦК на столі, схоже, поки немає. Є спроби покращення, є дискусії, є конфлікт позицій між Міноборони і Генштабом, але немає ознак глибокого системного перезавантаження.
Другий: тема мобілізації давно стала не лише воєнною, а й політичною. І саме політичний страх перед непопулярними рішеннями значною мірою заважає владі називати речі своїми іменами.
Третій: держава не може боротися з російським розгойдуванням теми ТЦК, якщо сама не покаже громадянам, що здатна карати за перевищення повноважень, діяти за законом і говорити чесно про потреби фронту.
І четвертий, мабуть, найважливіший: проблема мобілізації в Україні сьогодні — це не лише проблема процедури. Це проблема довіри, відповідальності й політичної зрілості. Бо коли країна воює за існування, будь-яка спроба підмінити реальність електоральною арифметикою рано чи пізно б’є і по фронту, і по тилу.
Інтерв’ю Костенка звучить як холодний душ для всіх, хто чекає швидкої і красивої “реформи ТЦК”. Із його слів видно: попереду не революція в системі, а важка боротьба за те, щоб бодай не погіршити ситуацію під виглядом змін. Головний виклик для держави — не просто переписати функції чи знизити градус суспільного обурення, а чесно пояснити країні правила війни, відновити довіру до процедур і довести, що мобілізація може бути не тільки неминучою, а й законною та справедливою.
За матеріалами nv.ua
