The New York Times стверджує, що наприкінці 2025 року путін поставив перед російським керівництвом завдання на 2026-й — сприяти «розпаду НАТО та ЄС зсередини». Одним із головних майданчиків цієї стратегії Москва нібито визначила Молдову. Але значення країни для Кремля значно ширше за чергову операцію впливу на вибори: йдеться про український південний фланг, Придністров’я, кордон із Румунією та боротьбу за те, чи залишиться простір між Україною і ЄС частиною європейської системи безпеки.
Матеріал The New York Times про російські операції в Молдові на перший погляд виглядає як історія про втручання у вибори. Підкуп виборців, фінансування політичних мереж, використання православного духовенства, дезінформація, кібератаки, підготовка провокаторів у Сербії, Боснії і Герцеговині та Росії.
Насправді масштаб історії значно більший.
За даними NYT, яке посилається на чиновників та представників розвідок кількох держав, путін наприкінці 2025 року провів закритий брифінг, на якому заявив, що метою на 2026 рік має стати послаблення НАТО та Європейського Союзу зсередини. У кремлівській ієрархії цілей, як стверджують джерела газети, після України особливе місце займає Молдова. Саме там Москва впродовж кількох років випробовує майже повний набір інструментів гібридної війни — від грошей і пропаганди до кібератак та підготовки людей до вуличного насильства.
Сам факт таємної наради путіна і наведене NYT формулювання про «розпад НАТО та ЄС зсередини» наразі є інформацією журналістського розслідування, отриманою від джерел. Публічного документа або стенограми такого брифінгу немає.
Натомість значна частина описаної газетою російської кампанії проти Молдови підтверджується незалежно — молдовською владою, спостерігачами ОБСЄ, Європейським Союзом та урядами західних держав.
І це робить історію значно важливішою, ніж одна сенсаційна цитата.
Чому саме Молдова
На карті Європи Молдова здається надто маленькою державою, щоб відігравати центральну роль у протистоянні Росії та Заходу.
Але географія тут працює проти масштабу.
Молдова розташована між Україною та Румунією. Румунія є одночасно членом ЄС і НАТО. На сході та півдні Молдова межує з Україною, зокрема з Одеською областю. Усередині міжнародно визнаних кордонів країни залишається неврегульоване Придністров’я, де присутні російські військові й зберігаються російські боєприпаси. ЄС у червні 2026 року знову офіційно закликав Росію виконати зобов’язання та вивести свої війська й боєприпаси з Придністровського регіону.
Отже, контроль над Молдовою — навіть не обов’язково військовий — давав би Москві одразу кілька переваг.
Передусім він створював би для України постійно проблемний південно-західний напрямок.
Київ мусив би враховувати вже не дружню державу на кордоні, а країну, політичне керівництво якої могло б координуватися з Кремлем, толерувати російські спецслужби, створювати перешкоди для українських перевезень або використовувати територію як джерело політичного, інформаційного та розвідувального тиску.
Одночасно проросійська Молдова опинилася б безпосередньо біля Румунії — держави НАТО, яка є важливим логістичним та політичним партнером України.
Саме тому Молдова — не периферійна історія російсько-української війни, а частина ширшої боротьби за архітектуру безпеки всього регіону.
Але Молдова не входить до НАТО. Як вона може допомогти «розвалювати НАТО зсередини»?
У цьому місці твердження NYT потребує важливого уточнення.
Молдова не є членом НАТО. Ба більше, її Конституція закріплює постійний нейтралітет. Північноатлантичний альянс офіційно заявляє, що поважає цей статус, хоча Молдова співпрацює з НАТО у реформуванні сектору безпеки, кіберзахисті, цивільній готовності, стратегічних комунікаціях та модернізації оборонних структур.
Тому Молдова сама по собі не може «розвалити НАТО зсередини».
Її роль інша.
Для Кремля це одночасно полігон, буфер і потенційний плацдарм.
На молдовському прикладі можна перевіряти, наскільки ефективно працює схема, за якої для зміни зовнішньополітичного курсу країни не потрібно вводити танки. Достатньо:
- фінансувати потрібні політичні структури;
- створювати мережі впливу;
- підкуповувати виборців;
- розганяти взаємовиключні дезінформаційні кампанії;
- послаблювати довіру до державних інституцій;
- провокувати соціальні конфлікти;
- використовувати економічні та енергетичні проблеми;
- а потім перетворювати результати виборів на інструмент зміни геополітичного курсу.
Для Росії це набагато дешевше за окупацію.
І, що принципово важливо, такий метод можна масштабувати.
У державах ЄС і НАТО Росії не потрібно добиватися виходу країни з відповідної організації. Іноді достатньо уряду, який блокуватиме санкції, військову допомогу, спільні рішення або інтеграційні процеси.
Саме це і є логіка дестабілізації «зсередини»: не обов’язково знищити інституцію формально — достатньо зробити її неспроможною діяти швидко та узгоджено.
Молдова вже пережила генеральну репетицію
Особливість молдовського випадку полягає в тому, що йдеться не про гіпотетичну загрозу.
Російське втручання у політичні процеси країни документувалося протягом кількох виборчих циклів.
У жовтні 2024 року Молдова одночасно проводила президентські вибори та конституційний референдум щодо закріплення європейського курсу.
Результат референдуму виявився надзвичайно близьким: за європейський курс проголосували приблизно 50,35% виборців. Молдовська влада заявляла про масштабну систему підкупу, пов’язану з мережею проросійського олігарха-втікача Ілана Шора. Того року начальник поліції Молдови говорив про понад 130 тисяч людей, яких могла охопити російська мережа фінансового впливу; Майя Санду пізніше говорила про спробу купити голоси близько 300 тисяч громадян. Москва втручання заперечувала.
Попри це, референдум завершився перемогою прихильників інтеграції з ЄС, а Санду згодом виграла другий тур президентських виборів.
Для Кремля це не означало завершення операції.
Навпаки, наступною і значно небезпечнішою точкою стали парламентські вибори 28 вересня 2025 року.
Саме парламент формує політичну основу уряду, а тому його перехід під контроль проросійської більшості міг би практично зупинити європейський курс навіть за президентства Санду.
2025 рік: вибори під тиском гібридної кампанії
Ще за два місяці до голосування Майя Санду після засідання Вищої ради безпеки заявила, що Росія готує безпрецедентне втручання.
За оцінкою молдовської влади, використовувалися кілька паралельних політичних проєктів: відкрито проросійські сили, популістські рухи, структури, пов’язані з мережею Шора, а також кандидати та проєкти, які мали виглядати поміркованими або навіть проєвропейськими. Гроші, за даними Кишинева, передавалися через криптовалюти, посередників та рахунки в російських фінансових структурах.
Безпосередньо перед виборами тодішній прем’єр Дорін Речан заявляв, що російські структури витрачали сотні мільйонів євро на спроби вплинути на голосування. Правоохоронці розслідували тисячі епізодів потенційної електоральної корупції. Влада також повідомляла про підготовку людей до насильницьких протестів, використання кримінальних мереж і зв’язки окремих груп із російськими спецслужбами.
Після виборів ці звинувачення не залишилися виключно позицією уряду Санду.
Міжнародна місія ОБСЄ/БДІПЛ визнала голосування конкурентним і загалом добре організованим, але водночас зафіксувала серйозні випадки іноземного втручання, незаконного фінансування, кібератак та масштабної дезінформації. Спостерігачі також заявили, що були достовірно виявлені широкі схеми підкупу виборців.
Європейський Союз після виборів пішов ще далі й прямо засудив російські гібридні атаки, назвавши серед застосованих методів дезінформацію, підкуп виборців, кібератаки та підготовку насильницьких провокаторів.
Це принципова деталь.
Йдеться вже не лише про політичні заяви Кишинева, а про проблему, яку офіційно визнали міжнародні спостерігачі та ЄС.
Кремль програв вибори — але це не означає, що кампанія провалилася
Попри тиск, партія PAS, яка підтримує європейський курс Санду, перемогла.
Вона отримала приблизно 50,2% голосів і 55 зі 101 місця у парламенті, зберігши самостійну більшість. Проросійський Патріотичний блок залишився далеко позаду.
Здавалося б, це мала бути очевидна поразка Росії.
Але саме тут виявляється специфіка гібридної війни.
Метою операції необов’язково є негайне захоплення влади.
Вигідним результатом може бути й інше:
послаблення довіри до виборів, постійна поляризація суспільства, дискредитація державних інституцій, примушення уряду витрачати величезні ресурси на внутрішню безпеку та створення ситуації, за якої кожні наступні вибори перетворюються на боротьбу за геополітичне виживання країни.
Саме тому після перемоги 2025 року молдовська влада не заявила, що проблему вирішено.
Санду сформулювала її інакше: державі вдалося захистити демократію під час конкретного голосування, але необхідно не допустити, щоб наступні вибори знову опинилися під загрозою іноземних грошей та втручання.
Що нового додало розслідування NYT
The New York Times описує значно ширшу інфраструктуру операції.
За інформацією видання, російські структури не обмежувалися онлайн-пропагандою чи фінансуванням політичних сил.
Одним із елементів стали тренування громадян Молдови за кордоном.
NYT пише про програми в Сербії, Боснії і Герцеговині та Москві, під час яких учасників нібито навчали проривати поліцейські кордони, організовувати безлади та підпали. За словами співрозмовників газети, деякі інструктори мали зв’язки з російською військовою розвідкою.
Другим каналом стала церква.
За даними NYT, сотні православних священників у Молдові могли отримувати російське фінансування за поширення вигідних Москві наративів і політичну мобілізацію прихожан.
Цей напрямок не виник нізвідки. Перед парламентськими виборами 2025 року міжнародні медіа та молдовські органи влади вже повідомляли про використання релігійних мереж у політичних кампаніях.
Третій канал — гроші.
NYT описує складну схему масового підкупу виборців, пов’язану з Іланом Шором, який перебуває в Росії. За даними газети, частину операційної інфраструктури створювали у московському «Сколково».
Це принципово змінює сприйняття історії.
Мова йде не про хаотичний набір проросійських активістів, а про потенційно багаторівневу систему: фінансування, політичні організації, цифрові операції, агенти впливу, релігійні мережі та окремий силовий компонент.
Кібератака як частина виборчої кампанії
Ще один фронт — цифрова інфраструктура.
Молдовські органи влади повідомляли про масштабні атаки на державні ресурси напередодні парламентських виборів. ОБСЄ зафіксувала, що у 2025 році державна цифрова інфраструктура Молдови пережила понад тисячу кібератак, хоча посилення захисту допомогло забезпечити роботу виборчих систем.
Цей досвід важливий далеко за межами Молдови.
Кібератака на виборчу систему не обов’язково має завершитися зміною результатів голосування.
Достатньо створити збій, витік даних або інформаційний хаос, щоб потім поставити під сумнів легітимність результату.
У сучасній гібридній операції технічна атака й інформаційна кампанія працюють разом: спочатку створюється інцидент, потім його використовують як «доказ» того, що вибори нібито сфальсифіковані.
Енергетика — ще одна зброя
Енергетична залежність роками залишалася одним із головних каналів російського впливу на Молдову.
На початку 2025 року країна пережила серйозну енергетичну кризу після припинення російських поставок газу до Придністровського регіону. ЄС оцінював кризу як спробу дестабілізації та надав Молдові екстрену фінансову підтримку.
У червні 2026 року на саміті ЄС — Молдова сторони вже прямо засудили російське використання енергетики як інструменту тиску поряд із кібератаками, інформаційним втручанням, порушеннями повітряного простору та іншими гібридними діями. У спільній декларації також зазначалося, що російські удари по українській критичній інфраструктурі призвели до транскордонних наслідків, зокрема забруднення Дністра.
Тому енергетичний вимір російського тиску не можна відділяти від політичного.
Спочатку створюється економічна проблема.
Потім зростають тарифи, невдоволення та соціальна напруга.
Після цього інформаційні мережі пояснюють виборцю, хто нібито винен: ЄС, прозахідний уряд, санкції або підтримка України.
Придністров’я: військовий важіль, який Росія так і не змогла з’єднати зі своєю армією
Окремий елемент російської стратегії — Придністров’я.
Російські війська залишаються там десятиліттями, хоча Кишинів неодноразово вимагав їх виведення, а ЄС і НАТО підтримують територіальну цілісність Молдови та закликають Москву забрати свої сили.
Після початку повномасштабної війни у 2022 році стало очевидно, наскільки важливою могла бути ця територія для російського військового планування.
На карті, яку тоді випадково продемонстрував білоруський керівник Олександр Лукашенко, один із напрямків російського наступу вів через південь України у напрямку Молдови.
Цей сценарій не реалізувався.
Російські війська не змогли захопити Миколаїв та Одесу, а тому сухопутного коридору між окупованими українськими територіями та Придністров’ям не існує.
І це фундаментально обмежує військове значення російського контингенту в регіоні.
Однак політичне захоплення самої Молдови частково компенсувало б цю невдачу.
Кремлю не обов’язково фізично проривати коридор до Придністров’я, якщо він здатен отримати дружній уряд у Кишиневі іншими засобами.
Чому це особливо небезпечно для Одеси
Для України головна проблема полягає навіть не в можливості негайного російського наступу з території Молдови.
Небезпека — у зміні всієї стратегічної конфігурації південного заходу.
Сьогодні Молдова є державою, яка підтримує територіальну цілісність України, рухається до ЄС і поглиблює безпекове співробітництво із Заходом.
За проросійського уряду ситуація могла б бути протилежною.
Україні довелося б значно більше ресурсів витрачати на охорону кордону та контррозвідувальні заходи. Зростав би ризик використання молдовської території російськими мережами впливу. Придністровське питання перетворювалося б на постійний інструмент військово-політичного тиску.
Особливе значення це мало б саме для Одеського регіону.
Одеса — це не тільки велике українське місто, а й ключовий чорноморський портовий та економічний вузол.
Дружня Молдова робить південно-західний тил України значно стабільнішим.
Контрольована Кремлем Молдова робила б його постійною зоною ризику.
Чому ставки зросли саме у 2026 році
Є ще одна причина, чому Москва може поспішати.
Молдова вже значно ближча до ЄС, ніж кілька років тому.
Країна подала заявку на членство у березні 2022 року, отримала статус кандидата в червні того ж року, а в червні 2024-го офіційно розпочала переговори про вступ.
У 2026 році процес прискорився.
15 червня ЄС та Молдова відкрили переговори за фундаментальним кластером, який охоплює демократичні інституції, державне управління та ключові принципи функціонування майбутньої держави-члена. А 14 липня сторони відкрили кластер зовнішніх відносин, включно із зовнішньою, безпековою та оборонною політикою.
Це означає, що геополітичне «вікно» для Росії поступово закривається.
Що глибше Молдова інтегрується в європейські економічні, політичні, цифрові та безпекові структури, то дорожче буде розвернути її назад.
Саме тому боротьба точиться не тільки за нинішню владу.
Вона точиться за час.
Чого насправді може хотіти Кремль
Максимальний сценарій для Москви очевидний: прихід до влади в Кишиневі сил, які зупинять або розвернуть європейську інтеграцію та відновлять стратегічну залежність від Росії.
Але є й проміжні варіанти, які теж вигідні Кремлю.
Наприклад, парламент без стабільної проєвропейської більшості.
Або коаліція, яка формально не відмовляється від ЄС, але роками гальмує реформи.
Або настільки поляризоване суспільство, що будь-яке рішення про оборону, санкції, співпрацю з Україною чи Євросоюзом стає предметом внутрішньої кризи.
У такому випадку Москва може не «завоювати» Молдову.
Їй достатньо зробити країну слабкою, конфліктною і непередбачуваною.
У стратегічному сенсі це вже результат.
Чи можна вважати Молдову моделлю майбутньої російської війни проти Європи
Саме це, ймовірно, є найважливішим висновком з історії NYT.
Російська модель тиску на Європу не обов’язково передбачає повторення 24 лютого 2022 року.
Для країни НАТО повномасштабне вторгнення означало б зовсім інший рівень ризику через механізм колективної оборони.
Гібридні методи дають Москві іншу можливість.
Не атакувати військовий альянс зовні, а послаблювати політичну здатність його членів діяти разом.
Не скасовувати ЄС, а збільшувати кількість урядів, здатних блокувати його рішення.
Не окуповувати столицю, а допомогти привести до влади політиків, які самі змінять зовнішню політику держави.
Саме тому досвід Молдови має значення для значно більших країн.
Це лабораторія того, скільки коштує масове політичне втручання, наскільки ефективно працюють мережі підкупу, як швидко держава здатна виявляти приховане фінансування, чи можна використати церкву як канал політичної мобілізації, як суспільство реагує на масштабну дезінформацію та чи витримує виборча система одночасний тиск із кількох напрямків.
Чому Кремлю поки не вдалося
Однак молдовська історія демонструє й обмеження цієї стратегії.
У 2024 році проєвропейська сторона виграла референдум.
Майя Санду переобралася президентом.
У 2025 році PAS зберегла абсолютну більшість у парламенті.
У 2026 році Молдова не віддалилася від ЄС, а навпаки — перейшла до відкриття переговорних кластерів.
Одночасно ЄС суттєво розширив підтримку молдовської стійкості, включно з кібербезпекою, боротьбою проти гібридних загроз, кризовим управлінням та реформуванням сектору безпеки. На саміті в червні 2026 року Брюссель і Кишинів прямо заявили про намір дедалі тісніше інтегрувати Молдову в європейську безпекову та оборонну архітектуру.
Тобто Москва витрачає дедалі більше ресурсів, але водночас змушує Молдову дедалі швидше створювати імунітет до цих операцій.
Це парадокс гібридної війни.
Тиск може руйнувати державу.
Але якщо держава його витримує — той самий тиск змушує її будувати сильніші інституції.
Головний висновок для України
Для України історія Молдови — це не сюжет про далекі молдовські вибори.
Це продовження тієї самої війни іншими засобами.
У випадку України Кремль зробив ставку на пряме військове вторгнення після того, як багаторічні спроби зберегти політичний контроль перестали давати необхідний результат.
У Молдові поки що застосовується інша модель.
Гроші замість танків.
Боти замість артилерії.
Політичні проєкти замість окупаційних адміністрацій.
Підкуп замість мобілізації.
Кібератаки замість ракет — хоча наслідки російської війни в Україні дедалі частіше фізично перетинають і молдовський кордон.
А кінцева стратегічна мета багато в чому схожа: позбавити сусідню державу можливості самостійно визначати свій зовнішньополітичний курс.
Саме тому повідомлення NYT про нібито поставлене путіним завдання «розвалити НАТО та ЄС зсередини» важливе не тільки через саме формулювання.
Воно вкладається у вже добре задокументовану модель російської поведінки.
Молдова в цій моделі є надзвичайно зручним випробувальним майданчиком: невелика держава з історично сильним російським впливом, невирішеним сепаратистським конфліктом, власними соціальними та економічними вразливостями — і водночас країна, яка межує з Україною та державою НАТО і швидко рухається до Європейського Союзу.
Тому боротьба за Молдову — це фактично боротьба за те, де проходитиме політичний кордон Європи після російсько-української війни.
Якщо Молдова остаточно закріпиться в європейській системі, Україна отримає значно безпечніший південно-західний фланг, а Росія втратить ще один важливий інструмент впливу на пострадянському просторі.
Якщо ж Москві вдасться змінити її курс зсередини, Кремль отримає те, чого не зміг здобути російською армією у 2022 році: стратегічний важіль біля Одеси, безпосередньо поруч із Румунією та на східному кордоні ЄС.
Саме тому слова молдовських посадовців про те, що країна виграла окремі битви, але ще не всю війну, сьогодні звучать не як метафора.
Для Молдови ця війна вже триває.
Просто її головною лінією фронту залишаються не окопи, а вибори, інформаційний простір, державні інституції та право країни самій вирішувати, до якого політичного світу вона належатиме.
