Сьогодні – 11 січня 2026 року – минає 1418 днів повномасштабної війни Росії проти України. Це число саме по собі нічого не означає, якщо не поставити його поруч з іншим: рівно стільки тривала Велика Вітчизняна війна. Уже завтра ця війна стане довшою за ту, яка в радянській міфологемі вважалася «священною» й «великою», а сьогодні має гасло «Можем повторить». Історія любить іронію, але тут вона переходить у жорстокий сарказм.
Одразу застережемо: в офіційній українській історіографії вже не прийнято використовувати термін «Велика Вітчизняна війна». Нині це вважається епізодом Другої світової. Іноді ті страшні події називають також «радянсько-німецькою війною». Але в цьому тексті ми використовуватимемо старий термін ВВВ — по-перше, для наочності, а по-друге, тому що в Росії він досі в ходу, а війну в Україні все ж веде саме Росія.
Взагалі з сумного дня пам’яті десятків мільйонів жертв (з яких щонайменше 7 мільйонів — українці) 9 травня стало днем мілітаристського угару саме за Путіна. У РФ роками ретранслювали абсолютно огидну фразу «Можем повторить!». Ну що ж, формально справді «повторили». За тривалістю — так точно. А от за змістом, масштабом і результатом — ні. І саме в цій розбіжності між міфом і реальністю — головна трагедія.
Читайте також: «Танці на кістках»: Кремль запускає “воєнні тури” по руїнах Донбасу
За 1418 днів тієї війни нацистська Німеччина дійшла до Москви, була відкинута просто від столиці, а згодом Червона армія дійшла до Берліна. Фронт пройшов через усю Європу. Ціна тієї війни й тієї перемоги була жахливою, але логіка того, що відбувалося, залишалася гранично ясною: екзистенційне зіткнення двох систем, питання фізичного виживання мільйонів людей. Нацистський Райх ні з ким не церемонився, а свої цілі декларував прямо: знищення всіх «унтерменшів» і завоювання «життєвого простору» для арійської раси.
За 1418 днів цієї війни Росія не дійшла навіть до адміністративних меж Донбасу. Чи захоплено Покровськ? А що з Куп’янськом? Де саме проходить «нова реальність на землі», про яку говорять у Кремлі? Війна йде без чіткої мети, без зрозумілої стратегії, без виразного образу перемоги. Війна триває лише тому, що Путіну хочеться воювати. Жодної іншої логіки в ній немає.
Масштаби, на щастя, поки що непорівнянні. Кількість жертв теж менша, але це слабка втіха для тих, хто втратив близьких, домівки й майбутнє. І головне — це не скасовує жахливості самого факту: сучасна європейська війна, яка затягнулася вже довше, ніж найкривавіша війна ХХ століття. Різниця ще й у тому, що та війна, за всієї її трагедійності, завершилася зрозумілим результатом. Ця ж війна за 1418 днів не привела ні до чого. Усе, що вона продукує, — руйнування, смерті, руїни й хаос.
Особлива іронія в тому, що саме пам’ять про Другу світову використовували як ідеологічне виправдання вторгнення. Боротьба з «нацизмом», «історична місія», «обов’язок перед предками» — усі ці формули мали надати війні сакрального сенсу. Та реальність виявилася прозаїчнішою. Навіщо була потрібна та війна — зрозуміло: відбулося напад Німеччини. Навіщо потрібна ця війна? Хто нападав на Росію, хто їй погрожував? Відповіді немає.
Читайте також: Корпорація кремлівських брехунів.
За які кошти та за участі яких людей функціонує піраміда путінської пропаганди
Пам’ять про стару війну як спосіб розпалювання нової
У Російській Федерації – після розпаду СРСР – сама ця концепція, «Велика Вітчизняна війна» (ВВВ), залишалася ключовою в політиці історичної пам’яті. Вигук «Зате ми всіх перемогли!» допомагав владі консолідувати населення. Цим користувався і великий демократ Єльцин. А вже після приходу до влади Путіна почалося цілеспрямоване формування неоязичницького культу перемоги, «побєдобєсія». Його піком став День Перемоги у ВВВ, 9 травня, особливо в ювілейні роки, з п’ятирічним кроком – 2005, 2010, 2015 тощо. У цього «побєдобєсія» сформувалася своя концепція, набір своїх символів, ритуальних місць.
Головний символ – помаранчево-чорна георгіївська стрічка. 2014 року саме вона стала розпізнавальним знаком для учасників гібридної російської агресії проти України.
А емоційно заряджені слова «фашист», «боротьба з фашизмом» стали пропагандистською батогом, за допомогою якої підхльостувався рейтинг підтримки росіянами агресії проти України.
До 2022 року слова роспропаганди про «українських фашистів» стали банальними, затертими. І вона заговорила вже про «українських нацистів», «нацистський режим», «денацифікацію». В умовах повномасштабного вторгнення дії окупаційної влади на тимчасово захоплених територіях показали, що це вже не просто мобілізуючі слова, а й жорстока політика, що має ознаки геноциду.

Цього не можна забувати – загроза геноциду українців зберігається
…Важко і неприємно читати гітлерівські тексти про правильність агресії, війни, про «неповноцінні народи» і те, що слід робити з ними. Приблизно так само не хочеться заглиблюватися в нинішні російські концепції. Але потрібно знати про це, хоча б у загальних рисах, аби розуміти образ мислення Кремля.
Україну, нормальну Україну, не васальну Москві, а таку, що має свою культуру, мистецтво, суверенну політику, імперці оголошують «екзистенційною небезпекою» Росії та «Анти-Росією».
У кремлівській версії її вибудовує Захід руками «нацистського режиму в Києві». Відповідно завдання Москви – скинути цей режим, відібрати українські території (нібито, не українські, а лише «подаровані Україні») та провести «денацифікацію». При цьому Кремль оголошує нацистами всіх, хто має українську ідентичність. Такі підлягають або перевихованню (що простіше робити з викраденими дітьми), або знищенню, в найбільш «гуманному» випадку – вичавлюванню з України (для чого ліквідується її господарська, комунальна інфраструктура).
Таким чином, «денацифікація» стає синонімом «деукраїнізації». А «борці з нацизмом», по суті, самі виявляються відвертими нацистами.
Це все – не відірвані від життя дивні концепції, а обґрунтування поточної кровожерної політики. Яка реалізується кожен день війни, кожну ніч обстрілів. І це – вектор на розширюване майбутнє, якщо Росію не вдасться зупинити.
Сакральне число 1418 – впровадження нумерології в «православ’я»
Проте, повернімось до сьогоднішнього числа в 1418 днів та його російського символізму. У культі перемоги воно не провідне, але помітне. Так, у Росії та її сателіті Білорусі регулярно проводяться різноманітні акції під назвою «1418 кроків до Перемоги». 22 червня 2025 року був запущений і триватиме до 9 травня 2029 року «історико-просвітницький» марафон «1418 кроків до Великої Перемоги». Суть його в тому, що учасники день за днем ментально проживатимуть кожен день тієї війни в нинішньому житті, переглядаючи різні рекомендовані відео в соцмережах…
При цьому сакральний статус числа «1418» підтримується в Росії завдяки одному з культових місць «побєдобєсія». Його створення почалося в рік першої агресії Росії проти України – 2014-й, з прицілом на майбутні війни. У підмосковному містечку Кубинка було розпочато будівництво величезного, пафосного «військово-патріотичного парку культури та відпочинку Збройних сил РФ „Патріот”». Раніше в цьому районі знаходилися лише військова авіабаза, танковий полігон та Бронетанковий музей.
«Духовним», якщо так можна сказати, центром цього пафосного місця став храм кольору хакі. Якщо ж офіційно, то «Патріарший собор в ім’я Воскресіння Христового» або ж – «Головний храм Збройних сил РФ». Він був зданий в експлуатацію (язик не повертається сказати «освячений») у червні 2020 року, тобто на честь чергового «побєдобєсного» ювілею.


А по периметру мілітаристського храму побудували імерсивний музейний комплекс «Дорога пам’яті» зі слоганом «1418 кроків Дорогою пам’яті» і культовим «1418» в інтернет-адресі музею. Це нумерологічний центр поклоніння даному числу – саме від нього пішли російсько-білоруські акції «1418 кроків до Перемоги».
Але є сліди цього пресловутого «1418» і в самому «храмі» Збройних сил РФ.
Дана споруда – взагалі божевільний приклад впровадження в православ’я нумерологічної містики.
Різноманітні параметри споруди пояснюються числами, якось прив’язаними (зазвичай – за вуха) до «Великої Вітчизняної».
Спочатку сакральність числа пояснювали так: «1418 м кв. – площа вітражів на склепіннях верхнього храму». Пізніше, мабуть, вирішили, що тлумачення дивне, і зараз на сайті «храму» пояснення інше (але не так, щоб набагато розумніше): «14,18 метрів – висота малого купола».
Взагалі на етапі будівництва вказувалася більша кількість нумерологічної символіки мілітаристського «православного храму». Ось кращі приклади: «431 дорогоцінний і напівдорогоцінний камінь в іконостасі – 431 стрілецька дивізія в Червоній армії на час закінчення війни». Ну хіба не абсурд? 431 дорогоцінна і напівдорогоцінна стрілецька дивізія РСЧА, іконостасована в камені… Або ось ще.
«Площа мозаїки в інтер’єрі верхнього храму 2644 кв. м – 2644 людини повних кавалерів ордена Слави». Ну хіба не славно – міряти ветеранів у мозаїчних квадратних метрах…
Пізніше нумерологічне божевілля вирішили скоротити. І зараз на сайті офіційно залишили лише 5 чисел, (крім уже названого «1418»). 19,45 м (ну зрозуміло, що на честь 1945 року) – діаметр барабана, на якому стоїть головний купол. Ага, а ось здогадайтеся, чому діаметр головного купола – 22,43 м? Здаєтеся? Та тому що Акт про капітуляцію Німеччини був підписаний о 22 годині 43 хвилини.
Не порівнюйте непорівнянне
Ще задовго до 11 січня 2026 року, тобто цих самих 1418 днів з початку великого російського вторгнення, у багатьох експертів стало популярним порівняння радянсько-німецької війни з цією поточною – російсько-українською. Мовляв, «майже чотири роки минуло, Червона армія за цей час узяла Берлін, а російська армія з великими труднощами бере кожен Бахмут, Авдіївку, ніяк не може взяти Покровськ…».
Це, зрозуміло, робилося з благих намірів, для демонстрації того, що Путін не досягає своїх цілей. Однак залишало неприємний післясмак, бо будь-яке порівняння Берліна-1945 та Києва-2026 стає, зрештою, хай і неявним, але підігруванням російській пропагандистській картині світу з «денацифікацією» України…
Так, «будь-яке порівняння кульгає», але
якщо вже порівнювати Україну з кимось з учасників Другої світової, то з Британією, яка якийсь час залишалася наодинці з Гітлером і завойованими ним країнами.
Але Велика Британія була центром величезної імперії. По-друге, від Вермахту її відокремлювала протока. І, по-третє, Гітлер незабаром сам напав на СРСР, а потім оголосив війну США. Україна ж, якщо говорити про прямі бойові зіткнення, всі ці чотири роки воює один на один. Так, допомога від союзників – велика і критично важлива. Та все ж, головна тяжкість війни – бої, мобілізація, обстріли інфраструктури та мирних кварталів – поки виключно на Україні. Тим більшого захоплення варта її виняткова стійкість.
Трансформація ставлення до «Великої Вітчизняної» в Україні
Ставлення до концепції «1418 днів і ночей Великої Вітчизняної війни» в Україні: частина населення, яка перебуває під впливом кремлівської пропаганди, стійко дотримувалася такого підходу – прийняття ВВВ.
В Україні, повільно, крок за кроком, йшов рух до україноцентричного погляду на історію Другої світової війни. Так, були короткострокові відступи, як під час правління Віктора Януковича. Але в цілому в 2020-ті роки сформувалося досить чітке розуміння, що 8 травня (з відходом від радянського наративу 9 травня) – день не тріумфу Перемоги, а закінчення кривавої війни, день пам’яті її жертв. Причому з акцентом на участі українців різних країн і підрозділів у протистоянні нацизму, а також і сталінському режиму.
З 2014 року нова війна, відсіч російській агресії, почали витісняти в суспільній свідомості всеосяжність тієї війни – 1940-х років. Ядрами нової консолідації української ідентичності стала пам’ять про героїв Небесної сотні, про жертв Іловайської трагедії, про «кіборгів» – захисників Донецького аеропорту. З початком великої війни в 2022 році цей процес остаточно оформився. Зрозуміло, що
тепер в Україні при слові «війна» всі мають на увазі цю війну, а не давню, радянсько-німецьку.
При цьому, на тлі звинувачень у «фашизмі-нацизмі» Україна сьогодні не відмовляється від певної частини спадщини Української РСР – там, де це зміцнює наші політичні та дипломатичні позиції. Як, наприклад, участь української делегації в заснуванні ООН, визволення Аушвіца-Біркенау військами 1-го Українського фронту (1945) тощо.
Такий підхід пояснюється тим, що в 1920-1930 роки в України не було повноцінної незалежності. Українська народна республіка зазнала поразки через відсутність внутрішньої єдності, частина лівих українських партій і діячів перейшли на бік більшовиків. Навзамін у 1920 роках в УРСР проводилася масштабна політика українізації. Почався підйом культури, мистецтва – справжнє «українське відродження», хоч і під контролем більшовицької партії. Але в 1930-ті ця сама партія прийняла в Москві рішення все зупинити. Настав Голодомор 1932-1933-х. Потім – репресії, в тому числі – розстріл «українського відродження» та залякування до смерті рідкісних вцілілих творців. У таких умовах йшлося про збереження, виживання української ідентичності як такої.
Підсумуймо. 1418 днів — це не просто цифра. Це покоління дітей, що зростає під сирени. Це сотні тисяч трупів. Це десятки знищених міст. Це мільйони біженців, які живуть у стані невизначеності. Це втрачений час, змарновані можливості розвитку — як для України, так і для Росії. І головне запитання сьогодні звучить так: якщо «повторення» зайняло стільки ж часу, але не принесло нічого, крім відсутності майбутнього — чи варто було взагалі починати це безумство? Навряд чи нас читають росіяни, але якщо читають — запитайте самі себе: навіщо все це було потрібно? Відповіді немає. Уся війна — продукт бажань однієї людини на ім’я Володимир Путін.
Сумна й дуже символічна дата.
За матеріалами prm.ua


