Вікно для миру: чому Україна може стати великою перемогою для Трампа

Фарід Закарія вважає, що путін ослаблений, російська воєнна машина втрачає темп, а Україна змінила логіку війни завдяки дронам, ударам у тил і підтримці Європи. Але шанс на мир може стати як історичною можливістю, так і небезпечною пасткою — якщо переговори зведуться до тиску на Київ, а не на Москву.

Після понад чотирьох років повномасштабної війни Україна опинилася в парадоксальній точці. З одного боку, країна все ще потерпає від російських ракетних і дронових атак, має дефіцит систем ППО, проблеми з мобілізацією та виснаженням суспільства. З іншого — Росія вже не виглядає силою, яка невпинно просувається вперед. Її наступи сповільнилися, втрати зростають, тил стає дедалі вразливішим, а війна повертається на російську територію у вигляді ударів по НПЗ, аеродромах, логістиці й військових об’єктах.

Саме в цьому Фарід Закарія у колонці для The Washington Post бачить шанс для Дональда Трампа. На його думку, президент США, який досі часто марнував важелі впливу щодо України, може отримати можливість завершити найбільшу війну в Європі з часів Другої світової — якщо використає слабкість путіна не для тиску на Київ, а для примусу Москви до реального миру.

Головна теза Закарії: путін більше не диктує темп війни

Колонка Фаріда Закарії побудована навколо однієї ключової ідеї: Росія більше не перебуває в тій позиції, в якій була у перші роки повномасштабної війни. Її перевага в людях, території, економічному масштабі та запасах озброєнь нікуди не зникла, але вона вже не гарантує стратегічного успіху.

Російська модель війни довгий час трималася на простій і жорстокій формулі: Москва могла воювати погано, втрачати багато, але компенсувати це новими мобілізованими, контрактниками, завербованими ув’язненими, мешканцями бідних регіонів і представниками національних меншин. Інакше кажучи, Росія не обов’язково перемагала якістю — вона тиснула масою.

Тепер, за логікою Закарії, ця формула почала ламатися. Росія втрачає людей швидше, ніж здатна відновлювати якісно підготовлені підрозділи. Її просування на фронті вже не схоже на масштабні прориви. Часто це не кілометри, а метри, здобуті ціною величезних втрат.

І тут важлива не лише військова арифметика. Важливе психологічне й політичне відчуття: путін більше не може переконливо демонструвати, що час працює тільки на нього.

Російська війна виснаження сама почала виснажувати Росію

У перші роки великої війни головним страхом для України та Заходу була російська здатність терпіти втрати. Москва здавалася державою, яка може кидати у війну нові й нові ресурси, не зважаючи на ціну.

Але виснаження — це не лише кількість загиблих чи поранених. Це також якість військ, стан техніки, логістика, моральний дух, здатність командування організовувати наступи й підтримувати їх у часі.

Російська армія все ще небезпечна. Вона не розвалена. Вона продовжує атакувати, адаптуватися, запускати ракети, дрони, керовані авіабомби, шукати слабкі місця в українській обороні. Проте її здатність перетворювати витрати на стратегічний результат дедалі більше ставиться під сумнів.

Якщо Росія витрачає тисячі людей, величезні ресурси й місяці боїв за мінімальні територіальні зміни, то її наступальна стратегія втрачає сенс. Вона може завдавати шкоди Україні, але не обов’язково наближає путіна до його політичної мети — знищення української суверенності.

Саме це є одним із головних зсувів війни: Росія ще може руйнувати, але їй дедалі важче перемагати.

Україна змінила арифметику війни: не масою, а швидкістю та технологіями

Закарія особливо наголошує на українській технологічній адаптації. Україна не може змагатися з Росією у класичній війні ресурсів: менша економіка, менше населення, менші запаси радянської техніки, менша глибина території. Але Київ знайшов інший спосіб змінити баланс — через швидкість, дрони, розвідку, програмне забезпечення, точність і горизонтальну інновацію.

Українська дронова індустрія стала не просто додатком до армії, а однією з основ нової моделі війни. FPV-дрони, далекобійні безпілотники, морські дрони, дрони-перехоплювачі, ударні системи середньої дальності — усе це поступово перетворилося на інструмент, який дозволяє Україні бити не лише по передньому краю, а й по тиловій архітектурі російської війни.

Російська логістика, склади, командні пункти, ППО, аеродроми, нафтопереробні заводи, паливна інфраструктура — усе це стало вразливішим. І це має стратегічний ефект: Росія вже не може ізолювати війну всередині України. Війна повертається до неї.

Це не означає, що Україна отримала легкий шлях до перемоги. Але це означає, що вона змусила Росію обороняти значно більший простір, розтягувати ППО, захищати енергетичну інфраструктуру, перекидати ресурси й рахуватися з новими ризиками.

Колись розмір Росії був її перевагою. Тепер він частково стає проблемою: більше території — більше цілей, більше логістики, більше вразливих вузлів.

Удари по російському тилу стали політичною мовою війни

Далекобійні українські удари мають не лише військовий, а й політичний сенс. Вони показують російському суспільству, елітам і самому путіну, що війна не є контрольованою операцією десь «там», за межами російського повсякдення.

Коли під ударами опиняються нафтопереробні заводи, порти, аеродроми, військові підприємства або об’єкти поблизу символічно важливих міст, це руйнує головний міф Кремля: що Росія може вести довгу агресивну війну, не відчуваючи її ціни вдома.

Для путіна це небезпечно. Його політична модель тримається не лише на репресіях, а й на обіцянці контролю. Він роками продавав росіянам ідею, що держава сильна, вертикаль непохитна, а війна — керована. Але якщо стратегічні об’єкти всередині Росії регулярно стають цілями, то образ контролю слабшає.

Саме тут Закарія бачить момент тиску: путін ще може говорити мовою ультиматумів, але його позиція вже не така міцна, як він хоче показати.

Європа перестала бути лише додатком до американської політики

Один із найважливіших елементів колонки — роль Європи. Закарія пише, що, можливо, найбільш недооціненим успіхом цього року стала здатність європейців підхопити Україну після того, як американська підтримка стала менш стабільною.

Це надзвичайно важливий політичний зсув. Довгий час головним питанням було: що буде з Україною, якщо США втомляться або змінять курс? Тепер відповідь уже не така однозначна. Європа не повністю замінила Америку, особливо у сфері критичних систем ППО, розвідки, далекобійних можливостей і темпів військового виробництва. Але вона значно наростила фінансову, військову й промислову участь.

Європейський пакет у 90 млрд євро, посилення оборонного виробництва, спільні закупівлі, інвестиції в українську оборонну промисловість і політичне усвідомлення, що війна в Україні є війною за європейську безпеку, — усе це змінює контекст.

путін розраховував, що Захід втомиться. Але Європа, навпаки, почала дорослішати стратегічно. І це один із найбільших провалів російської ставки.

Де тут Трамп: шанс, ризик і парадокс

Закарія не ідеалізує Дональда Трампа. Навпаки, він прямо вказує, що політика Трампа щодо України досі часто виглядала як марнування важелів впливу. Трамп сварився із Зеленським, демонстрував скепсис щодо Києва, розглядав українські поступки як стартову позицію для переговорів і давав путіну підстави думати, що достатньо просто чекати.

Але саме тому ситуація парадоксальна. Через свою репутацію політика, який не є безумовно проукраїнським, Трамп може мати канал впливу на путіна, якого не мають європейські лідери. Кремль не може легко списати його на «партію війни» чи «русофобів». Якщо Трамп скаже путіну, що час домовлятися, а альтернатива — нова хвиля американської військової допомоги Україні, жорсткіші санкції та прискорення поставок зброї через НАТО, це може мати вагу.

У цьому й полягає центральний аргумент Закарії: Трамп може отримати історичну перемогу не через примус України до капітуляції, а через використання американської сили для примусу Росії до реального компромісу.

Але це можливо лише за однієї умови: Вашингтон має тиснути на агресора, а не на жертву агресії.

Що може бути реальним важелем США

У Трампа, за логікою Закарії, залишаються інструменти, яких немає в жодного європейського лідера.

Перший — військова допомога. Навіть сама загроза відновлення масштабної американської підтримки може змінити розрахунки Кремля. Для путіна важливо, чи вірить він у тривалу слабкість Заходу. Якщо США покажуть, що готові знову різко посилити Україну, російська ставка на виснаження стане менш переконливою.

Другий — санкції. Особливо проти російської нафти, тіньового флоту, фінансових каналів і структур, які допомагають Москві обходити обмеження. Росія навчилася жити під санкціями, але це не означає, що вони не працюють. Їхній ефект накопичувальний: дорожча логістика, обмежені технології, складніші розрахунки, більші втрати від ударів по енергетичній інфраструктурі.

Третій — прискорення продажу американської зброї союзникам по НАТО з подальшою передачею Україні. Це дозволяє Трампу подати підтримку Києва не як «подарунок Україні», а як вигідну для США угоду, що підтримує американську оборонну промисловість і змушує Європу платити більше за власну безпеку.

Четвертий — політична рамка для переговорів. Трамп може запропонувати путіну «вихід», але такий вихід не має бути винагородою за агресію. Інакше це буде не мир, а пауза перед новою війною.

Читайте також: “Конгрес США кидає виклик Трампу: Палата представників просуває нові санкції проти Росії та допомогу Україні”

Найнебезпечніше слово — “мир” без гарантій

Для України головний ризик полягає в тому, що мирна риторика може перетворитися на тиск. Усі хочуть завершення війни. Але питання в тому, що саме називати завершенням.

Якщо «мир» означатиме лише припинення вогню без гарантій безпеки, без озброєної української армії, без західного якоря, без механізмів реагування на нову агресію — це буде не мир, а відкладена війна.

Закарія визнає: Україна, ймовірно, має бути готова до складних територіальних реальностей. Але ключова думка полягає не в території як такій. Війна не лише за Донбас, Крим чи лінію фронту. Війна — за право України залишатися суверенною державою, яка сама обирає союзи, армію, політичний курс і майбутнє.

Тому будь-яка угода, яку могли б прийняти Київ і Європа, має містити справжні гарантії. Не декларації. Не обіцянки «поважати суверенітет». Україна вже бачила, чого варті паперові гарантії без реальної сили.

Що означають “реальні гарантії безпеки”

Реальні гарантії безпеки для України мають бути не дипломатичною прикрасою, а основою післявоєнного порядку.

Йдеться про кілька речей.

По-перше, Україна повинна зберегти сильну армію. Будь-яка вимога демілітаризації України означала б підготовку до наступної російської агресії.

По-друге, Україна має бути закріплена на Заході — політично, економічно, оборонно й технологічно. Це може включати рух до ЄС, глибоку інтеграцію з оборонною промисловістю НАТО, довгострокові пакети озброєнь, спільне виробництво й навчання.

По-третє, має бути механізм швидкої відповіді на порушення угоди. Якщо Росія знову атакує, санкції й військова допомога не повинні місяцями обговорюватися. Вони мають вмикатися автоматично.

По-четверте, Україна не може залишитися в «сірій зоні». Саме сіра зона між Росією і Заходом стала одним із джерел нинішньої війни. Якщо після угоди Україна залишиться невизначеною, путін або його наступники сприймуть це як запрошення до реваншу.

Чому путін може бути слабшим, ніж здається

На поверхні путін досі демонструє впевненість. Кремль продовжує говорити мовою максималістських вимог, заявляє про контроль над частинами українських областей, погрожує, відкидає українські умови й намагається показати, що Росія може воювати роками.

Але сила авторитарного лідера часто виглядає непохитною саме до моменту, коли починає тріщати. путін не може легко визнати, що війна не дала йому бажаного результату. Він не може просто сказати росіянам, що сотні тисяч людей були кинуті у війну заради мінімальних змін на карті. Він не може визнати, що Україна не зламалася, а Захід не розпався.

Тому йому потрібен не просто мир. Йому потрібна історія, яку можна продати як перемогу або принаймні як «досягнення цілей». Саме це створює простір для дипломатії — але й небезпеку. Бо якщо Захід допоможе путіну зберегти обличчя ціною української безпеки, це буде стратегічною помилкою.

Правильна угода має дати Росії можливість припинити війну, але не дати їй права повторити її.

Чому Україна може виграти навіть без “легкої перемоги”

У публічній дискусії часто існує спокуса мислити крайнощами: або повна військова перемога, або поразка. Але реальна стратегія складніша.

Україна вже досягла того, що у 2022 році багатьом здавалося малоймовірним: зберегла державність, армію, столицю, політичну систему, міжнародне визнання, європейський курс і здатність бити по російській воєнній машині. Вона перетворилася на один із центрів військових інновацій у світі. Вона змусила Європу переосмислити безпеку. Вона зруйнувала міф про непереможність російської армії.

Але перемога України не обов’язково має виглядати як парад у Севастополі вже завтра. Вона може виглядати як інше: Росія не досягає своїх політичних цілей; Україна зберігає суверенність; армія залишається сильною; країна інтегрується в Європу; Москва не отримує права вето на українське майбутнє.

Саме тому Закарія наголошує: війна не лише за територію. Вона за те, чи буде Україна незалежною країною, а не об’єктом російського імперського контролю.

Чи може це справді стати “перемогою Трампа”

Для Трампа Україна може стати історичною перемогою лише в одному випадку: якщо він допоможе завершити війну на умовах, які не зруйнують Україну.

Якщо ж він спробує швидко «закрити питання» через примус Києва до поступок без гарантій, це не буде перемогою. Це буде політична декорація, яка може розвалитися через кілька місяців або років. Такі угоди часто виглядають красиво в день підписання, але стають катастрофою, якщо не змінюють баланс сил.

Справжня перемога Трампа могла б виглядати інакше: він демонструє путіну, що продовження війни стане дорожчим; переконує Європу й надалі фінансувати та озброювати Україну; використовує американський оборонний потенціал як загрозу ескалації підтримки Києва; змушує Москву прийняти припинення війни з реальними гарантіями для України.

Така угода справді могла б бути історичною. Не тому, що її підписав Трамп, а тому, що вона зупинила б найбільшу європейську війну сучасності без знищення української державності.

Головний висновок для України

Колонка Закарії важлива не лише як американська думка. Вона показує, що у західному політичному мисленні поступово формується нова рамка: Україна вже не лише жертва, яку треба підтримувати, щоб вона не впала. Україна — активний гравець, який змінює хід війни, створює нові технологічні переваги й може поставити Росію перед складним вибором.

Але ця рамка має дві сторони.

Позитивна: якщо Захід правильно використає момент, путіна можна підштовхнути до припинення війни.

Небезпечна: якщо Захід захоче швидкого політичного результату, Україну можуть спробувати схилити до угоди, яка виглядатиме як мир, але не гарантуватиме безпеки.

Тому для Києва головне завдання — не просто погоджуватися на переговори чи відкидати їх. Головне — чітко визначити, що саме є прийнятним миром. Це має бути мир, який не залишає Україну сам на сам із Росією через рік, два чи п’ять. Мир, який не перетворює окуповані території на стартовий майданчик для нової агресії. Мир, який закріплює Україну на Заході.

Фарід Закарія бачить у нинішньому моменті шанс: Росія виснажена, її наступ сповільнився, Україна наростила технологічну й ударну спроможність, а Європа стала більш самостійною в підтримці Києва. Це створює вікно для дипломатії.

Але мир можливий лише тоді, коли путін зрозуміє, що продовження війни коштуватиме йому більше, ніж її завершення. Саме тут Трамп може зіграти вирішальну роль — якщо використає свої важелі проти Кремля, а не проти України.

Україна може стати великою перемогою для Трампа. Але лише за умови, що ця перемога не буде куплена українською безпекою.

За матеріалами washingtonpost.com