Переговори зараз виглядають як процес із двома швидкостями. Військово-технічні речі, зокрема механіка моніторингу режиму тиші, рухаються, а політичні: території, ЗАЕС, формули статусу — буксують.
23 лютого керівник Офісу президента Кирило Буданов заявив, що наступний раунд тристоронніх перемовин може відбутися 26–27 лютого, а також висловив сподівання на новий обмін полоненими вже цього тижня — і він, за його словами, має бути більшим, ніж попередній.
На цьому тлі медіа виносять на передній план два «вузли», які здатні або зрушити переговори, або остаточно «зависити» їх: питання територій і майбутній режим “управління” окупованою Запорізькою АЕС.
А також сформулював ключову ідею, яку українська сторона дедалі жорсткіше виносить у центр дипломатії: мирні переговори мають не просто зупинити бойові дії, а “убезпечити від повторення російської агресії”. Це не риторична прикраса. Це — спроба зрушити переговори з небезпечної пастки “пауза = мир” у формат, де будь-яке припинення вогню стає лише першим кроком, а головним результатом — пакет запобіжників, який унеможливлює повтор 2022 року.
Контекст: переговори входять у фазу «остаточних рішень»
Буданов описав ситуацію як наближення до точки, коли сторонам доведеться приймати “остаточні рішення” — або переходити в мир, або продовжувати війну. Це важливий зсув: він задає переговорному процесу рамку дедлайну — не за датою на календарі, а за логікою вичерпання проміжних варіантів.
Власне, після Женеви (17–18 лютого) західні оцінки зводилися до того, що прориву немає, але сторони не “розходяться”: Москва називала перемовини “складними, але діловими”, і обіцяла продовження.
Обмін полоненими «цього тижня»: гуманітарний результат як індикатор життєздатності процесу
Буданов прямо говорить про підготовку нового обміну й натякає, що цифри будуть більшими за попередні. У переговорах такого типу обміни — не просто “паралельний трек”. Це:
- тест на керованість: якщо домовляються про людей, отже канали працюють;
- легітимізація переговорів усередині країни: суспільство бачить результат, не чекаючи “великої угоди”;
- запобіжник зриву: навіть коли політичні блоки (території, статуси, гарантії) “висять”, гуманітарні рішення утримують процес від обвалу.
Водночас Буданов описує поведінку РФ на переговорах як “стриману, ввічливу, професійну”, але одразу підкреслює: позиції сторін різні. Тобто “тон” не означає “зміст”: Москва може бути коректною процедурно, зберігаючи жорсткість стратегічно.
«Мир, який не повторить агресію»: що саме вкладають у цю формулу
Буданов зводить тезу “не повторити агресію” до трьох опор:
Відповідальність за агресію як сигнал майбутньому
Він прямо каже: якщо за рішення про війну немає персональних наслідків, то руйнуються міжнародні правила й “жертвою може стати будь-яка інша країна”. Це позиція “анти-імпунітет”: мир без відповідальності — це перерва, а не кінець війни (це принцип: агресор не має вийти з війни без персональної відповідальності, інакше війна повториться).
Компенсаційний механізм: перехід від фіксації збитків до запуску рішень
Буданов наголошує: важливо перейти від “реєстрації” втрат до реальних рішень щодо компенсаційного механізму і старту його роботи. У дипломатичній логіці це теж запобіжник: агресор має платити, інакше війна стає “економічно вигідною” у довгій перспективі для режиму, який атакує.
Повернення викрадених дітей — як питання ідентичності та безпеки поколінь
Формула Буданова дуже чітка: це “не просто гуманітарна проблема”, а питання майбутнього, ідентичності та безпеки; “другорядних випадків немає”.
На цьому тлі додатково підсвічується міжнародний трек щодо повернення дітей: Reuters повідомляло про залученість першої леді США Меланії Трамп у комунікації з командою путіна щодо повернення українських дітей і про окремі випадки возз’єднання сімей. Цей сюжет — окремий гуманітарний канал, але він теж стає частиною “антиповторення”: держава, яка безкарно вивозить дітей, отримує довгостроковий інструмент війни проти ідентичності.
Внутрішній вимір “справедливого миру”: судова реформа й антикорупція як частина безпеки
Буданов підкреслює: справедливість має працювати всередині країни і назовні, тому потрібні реформа правосуддя та розбудова інституцій, а боротьба з корупцією названа першочерговою політикою для ОП і “всієї вертикалі влади”.
У переговорній реальності це не “додаток”, а аргумент для партнерів: якщо Україна просить гарантій і ресурсів, вона водночас демонструє, що державні інституції витримають довгу дистанцію миру і не розсиплються від внутрішніх ризиків.
Найчутливіший блок наступного раунду: управління ЗАЕС
На наступній тристоронній зустрічі може обговорюватися механізм управління окупованою ЗАЕС, із можливим залученням енергетичних фахівців, і що після цього сильніше відчуватиметься потреба у зустрічі лідерів.
Чому ЗАЕС — не “енергетика”, а політичний детонатор:
- управління = контроль + відповідальність + легітимність;
- будь-яка “тимчасова” формула ризикує виглядати як де-факто визнання контролю;
- безпека станції напряму залежить від доступу, охорони, інспекцій і стабільного живлення.
Додайте сюди технічну реальність: за повідомленням Reuters із посиланням на МАГАТЕ, станція працює на єдиній зовнішній лінії електроживлення (Дніпровська) після втрати резервної Феросплавна-1; інспектори МАГАТЕ не мають доступу до частини критичної інфраструктури через безпеку.
Отже, в переговорах “про ЗАЕС” насправді торгуються відповіді на 5 питань:
- хто оператор і хто ухвалює технічні рішення;
- хто контролює периметр і режим безпеки;
- який мандат міжнародного нагляду (МАГАТЕ) і який доступ;
- як гарантується зовнішнє живлення та ремонт ліній;
- як не допустити юридичної пастки “тимчасове управління = легалізація окупації”.
ЗАЕС — найбільша в Європі і одна з найбільших у світі
Станція має шість енергоблоків типу VVER-1000/320 із сумарною встановленою потужністю близько 5,7 ГВт. У базі World Nuclear Association реактори ЗАЕС описані як PWR/VVER (V-320), оператором у мирний час була українська компанія. Цей масштаб важливий не тільки символічно. Потенційне повернення станції в роботу — це:
- енергетика (коли/як інтегрувати у мережу),
- гроші (тарифи, ринки, доходи),
- безпека (ризики запуску/перезапуску в умовах війни).
Чотири базові моделі “управління” і чому кожна болить
Нижче — не “прогноз”, а рамка для розуміння: у які “коробки” зазвичай складаються подібні переговорні конструкції.
Модель 1. Український оператор та посилений міжнародний нагляд
Суть: операційний контроль повертається українській стороні (через Енергоатом), міжнародний нагляд і присутність посилюються, питання периметра вирішується окремою безпековою угодою.
Плюси: найбільш логічно з точки зору легітимності та регуляторики.
Мінуси: для РФ — фактична втрата ключового важеля; для США — потреба гарантувати виконання домовленостей на землі.
Модель 2. Тимчасова міжнародна адміністрація
Суть: перехідний режим під міжнародним “парасолькою” (мандат/механізм), який забезпечує технічну експлуатацію і доступ.
Плюси: може виглядати компромісом “без переможців”.
Мінуси: найскладніше місце — хто охороняє і хто має право застосування сили. Без цього “адміністрація” перетворюється на вивіску.
Модель 3. Спільна схема Україна–США або ширший консорціум
Суть: США входять як гарант/співкеруючий елемент, щоб зменшити ризики й створити механізм стримування.
Ця ідея вже публічно згадувалася: зазначалося, що Україна пропонувала спільне управління із США, а Росія це відкидала.
Плюси: посилює гарантії виконання, підвищує міжнародний контроль.
Мінуси: РФ сприймає як “зайти на об’єкт через Вашингтон”; Україна ризикує отримати ситуацію, де гарант починає тиснути “на середину”, якщо угода буксує.
Модель 4. Де-факто нинішній контроль РФ та косметичні запобіжники
Суть: фіксація російського контролю в обмін на формальні гарантії доступу/нагляду/безпеки.
Плюси: може бути “простою” на папері.
Мінуси: для України — політично майже неприйнятно, бо виглядатиме як легалізація окупації; для міжнародних структур — репутаційний і правовий вузол.
Чому питання перезапуску — окремий “тригер” переговорів
Українська сторона заявляла, що Росія не зможе безпечно перезапустити ЗАЕС без українських систем і потрібних компонентів; Росія ці твердження відкидала.
У цьому місці “управління” стає не тільки про безпеку, а й про майбутню архітектуру енергоринку: хто і коли зможе перетворити станцію на джерело електроенергії та доходів, і чи не буде це зроблено в обхід міжнародних норм.
Роль МАГАТЕ: “парасолька” без мандату на примус
МАГАТЕ має у війні специфічну позицію: агентство може фіксувати ризики, виставляти принципи, тримати місію, але не має власних силових інструментів. Водночас саме його принципи стали “мовою”, якою дипломатія описує безпеку.
- МАГАТЕ публікувало рамку “семи незамінних стовпів” ядерної безпеки й захищеності у контексті війни.
- Окремі документи агентства деталізують походження цієї рамки з його стандартів та настанов.
Практично це означає: якщо сторони справді готують “пакет по ЗАЕС”, він майже неминуче буде написаний словами, які узгоджуються з підходами МАГАТЕ (живлення, охолодження, доступ, персонал, відсутність бойових дій на майданчику тощо).
“Управління ЗАЕС” — це не про табличку на воротах. Це про те, хто контролює найбільш ризиковий і символічно важкий об’єкт війни, і чи здатні сторони створити механізм, який одночасно:
- не легалізує окупацію,
- знижує ядерні ризики тут і зараз,
- і не перетворює “перемир’я” на нескінченне замороження.
Поки станція залежить від крихкої енергетичної інфраструктури й працює в умовах обмежень доступу, ЗАЕС залишатиметься головним тестом на те, чи переговори — це шлях до реальної деескалації, чи просто чергове “перезбирання” порядку денного.
Паралельний “економічно-буферний” пакет
Окремою лінією в медіа пішов сюжет про обговорення в Женеві 40-кілометрової зони (синхронне відведення військ) і створення на буферній території вільної економічної зони, за якою могла б “наглядати” структура, названа “Радою миру”, ініційованою Дональд Трамп.
Тут важливо читати це як контур ідей, а не як готовий план: навіть у публікації прямо підкреслюється відсутність точних деталей та складність практичної реалізації.
40 км буфер і “вільна економічна зона” під “Радою миру”
Ідея “буферу” в таких конфліктах зазвичай переслідує три цілі:
- Знизити інтенсивність боїв на конкретній ділянці без негайного вирішення питання суверенітету.
- Створити майданчик для верифікації (моніторинг припинення вогню, контроль відведення).
- Додати економічний стимул (ВЕЗ/пільговий режим) як “моркву” для локальної стабілізації.
Але ризики теж очевидні:
- Сіра зона: якщо немає чітких правил, буфер перетворюється на територію з паралельними економіками й постійними провокаціями.
- Підміна миру замороженням: зона може стати красивою вітриною без вирішення ключових питань.
- Проблема мандату: хто уповноважив “раду”, хто її визнає, кому вона підзвітна, які у неї інструменти?
Саме тому навіть матеріали, що переказують такі ідеї, підкреслюють: наразі це радше “теми, що лунали”, ніж готовий механізм.
Чому після ЗАЕС “пахне” зустріччю лідерів
Логіка проста: переговорні групи можуть довго торгувати формулюваннями, але хто контролює ЗАЕС і що робити з буфером — це політичні рішення найвищого рівня.
Цю думку проговорюють і медіа-джерела: обговорення механізму по ЗАЕС може підштовхнути процес до потреби “лідерської” зустрічі; Володимир Зеленський також згадував про можливість нового раунду переговорів у лютому та роботу над готовністю лідерів зустрітися.
Території й роль США: чому обидві сторони «не хочуть втратити Вашингтон»
Буданов окремо зазначив журналістам, що і Україна, і Росія не хочуть “втратити США”, і що у США є механізми знаходити спільну позицію між сторонами. Це звучить як ключ до розуміння найближчих днів: переговори стають грою не лише “Україна–РФ”, а й за посередництво США.
Але центральна політична “стіна” не зникає: один із головних каменів спотикання — території, зокрема вимоги РФ щодо Донбасу, які Київ відкидає.
Єдиний підтверджений «практичний прогрес»: моніторинг припинення вогню
Після Женеви українська сторона говорила про прогрес у військовому треку — зокрема про те, що моніторинг дотримання режиму припинення вогню має відбуватися за участі США.
Саме цей блок може стати “містком” між припиненням вогню та формулою “не повторити агресію”:
- якщо є прозорий моніторинг → складніше зірвати тишу й перекласти провину;
- якщо США беруть участь → у Вашингтона з’являється інструмент тиску та верифікації;
- якщо механізм працює → можна переходити до важчих тем (території/ЗАЕС/гарантії).
«Запорука миру — армія»: чому ця фраза вшита в переговорну логіку
Фінальний акцент Буданова — що гарантією справедливості, миру і довіри є українська армія, і доки солдат тримає фронт, у безпеці — тил і кожен громадянин.
Це не просто мотиваційна фраза. Це переговорна теза: будь-які паперові запобіжники працюватимуть лише тоді, коли за ними стоїть реальна спроможність стримування.
Заяви Буданова — це спроба перепрошити переговори: від “зупинити стрілянину” до “побудувати систему, яка не дозволить Росії повернутися з новою війною”. На практиці ця система складається з чотирьох блоків: відповідальність, компенсації, повернення дітей, інституційна стійкість, а на переговорному столі вони “зчіплюються” з двома найбільш вибухонебезпечними темами — територіями й ЗАЕС, при тому що єдиний “робочий” прогрес поки що видно у моніторингу припинення вогню за участі США. Якщо наприкінці тижня справді відбудеться великий обмін і буде деталізовано механіку моніторингу — процес отримає пальне. Якщо ні — “момент остаточних рішень”, про який говорить Буданов, може швидко перетворитися з дипломатичної метафори на реальну розвилку.
За матеріалами nv.ua
