Зустріч колишніх британських, французьких, німецьких і російських посадовців у Відні не означає початку мирних переговорів. Вона свідчить про інше: Європа готується до нового дипломатичного етапу війни, намагається не віддати переговорну монополію Вашингтону і водночас перевіряє, чи є за публічними ультиматумами Кремля хоча б мінімальний простір для домовленостей.
У липні 2026 року у Відні відбулася непублічна зустріч колишніх високопоставлених представників Великої Британії, Франції, Німеччини та Росії. За інформацією Bloomberg, її учасники намагалися з’ясувати, за яких умов у перспективі можуть розпочатися переговори про завершення російсько-української війни.
У розмові брали участь колишній британський радник із національної безпеки та екс-посол у Росії Тім Барроу, колишній державний секретар німецького МЗС і посол ЄС у Москві Маркус Едерер, а також французький дипломат П’єр Вімон. Російського учасника джерела не назвали. Зустріч організували за сприяння швейцарського Центру гуманітарного діалогу — HD, який спеціалізується на конфіденційному посередництві та неофіційних контактах між сторонами конфліктів.
Проте головне питання полягає не в тому, які саме прізвища з’явилися у повідомленні Bloomberg. Значно важливіше зрозуміти, чому одночасно виникає кілька неформальних каналів між Європою та людьми, пов’язаними з російською владою, хто намагається контролювати майбутній переговорний процес і чи не перетвориться пошук миру на поступове узгодження умов без повноцінної участі України.
Віденська зустріч — не мирна конференція, не офіційний раунд переговорів і навіть не доказ того, що Кремль вирішив завершувати війну. Це радше дипломатичний зонд: спосіб перевірити наміри, почути неофіційні пропозиції та визначити межі можливого до того, як чинні уряди погодяться взяти на себе політичну відповідальність.
Не переговори, а розвідка намірів
У дипломатії подібні контакти називають другим треком — Track II diplomacy. Йдеться про неофіційні розмови колишніх посадовців, експертів, представників аналітичних центрів або громадських організацій, які не мають державного мандата, але часто зберігають доступ до людей, що ухвалюють рішення.
На відміну від офіційних переговорів, учасники другого треку не можуть підписувати угоди, гарантувати виконання домовленостей або говорити від імені держави. Їхня функція інша: виявити реальні, а не декларативні позиції сторін, перевірити потенційні компроміси, сформулювати технічні рішення та встановити, чи є сенс переходити до офіційної дипломатії. За визначенням Інституту миру США, такі контакти передбачають відверті непублічні розмови між представниками держав-супротивників за межами формального переговорного процесу.
Цей формат має очевидну перевагу. Колишній чиновник може поставити запитання, яке чинний міністр не може озвучити без політичного скандалу. Він може перевірити реакцію на припинення вогню вздовж нинішньої лінії фронту, міжнародну місію контролю, механізм повернення санкцій або розгортання іноземних військових сил після перемир’я.
Якщо пропозиція буде відкинута, уряд заявить, що вона ніколи не була його офіційною позицією. Якщо ж інша сторона виявить зацікавленість, результати розмови можуть передати дипломатичними каналами.
Однак тут виникає фундаментальна проблема: неформальний посередник може перевіряти позиції, але не завжди зрозуміло, чиї саме позиції він представляє.
У випадку Відня немає підтвердження, що зустріч була санкціонована урядами Великої Британії, Франції або Німеччини. Німецьке МЗС заявило, що не координувало ці контакти. Франція утрималася від коментарів, а британська влада наголосила, що не коментує діяльність колишніх посадовців. Так само невідомо, чи мав російський учасник можливість передавати сигнали безпосередньо путіну.
Отже, Відень потрібно розглядати не як місце, де погоджують майбутній мир, а як простір для дипломатичної розвідки. Її результат може вплинути на офіційні рішення, але сам по собі не створює жодних зобов’язань.
Чому склад учасників усе ж має значення
Формальна відсутність мандата не означає, що учасники були випадковими приватними особами.
Тім Барроу працював британським послом у Росії, постійним представником Великої Британії при ЄС і радником уряду з національної безпеки. Він безпосередньо займався реакцією Лондона на російське вторгнення та добре знає механізми координації між урядом, розвідкою, дипломатичною службою і союзниками.
Маркус Едерер був державним секретарем німецького МЗС, працював у структурах зовнішньої політики ЄС і очолював представництво Євросоюзу в Росії. Він не лише знає російську дипломатичну систему, а й розуміє внутрішню політику Берліна та Брюсселя. У 2024 році Едерер увійшов до керівної ради Центру гуманітарного діалогу.
П’єр Вімон був першим виконавчим генеральним секретарем Європейської служби зовнішніх справ, послом Франції у США та одним із керівників HD. Він має досвід як традиційної міждержавної дипломатії, так і конфіденційного посередництва.
Таким чином, у Відні зустрілися люди, які добре знають позиції західних столиць, механізми ухвалення рішень у Європі та особливості роботи з Кремлем. Їхні оцінки потенційно можуть потрапити до чинних урядів, навіть якщо вони не виконували прямого доручення.
Але з цього не випливає, що Велика Британія, Франція і Німеччина вже передали їм конкретний переговорний пакет. Так само немає підстав стверджувати, що невідомий колишній кремлівський чиновник привіз до Відня санкціоновану путіним пропозицію.
Саме ця двозначність є суттю другого треку: учасники достатньо впливові, щоб їх слухали, але достатньо неофіційні, щоб уряди могли дистанціюватися від їхніх слів.
Відень і Баку: два різні типи закритої дипломатії
Віденську зустріч часто ставлять в один ряд із контактами колишніх німецьких і російських чиновників у Баку. Проте ці формати не можна автоматично вважати частинами одного мирного процесу.
У липні президент Азербайджану Ільхам Алієв підтвердив, що колишні німецькі політики Рональд Пофалла і Маттіас Платцек перебували в Баку одночасно з російськими представниками, серед яких були колишній прем’єр-міністр Росії та голова наглядової ради «Газпрому» Віктор Зубков і голова президентської Ради з прав людини Валерій Фадєєв. Подібні контакти, за спільним розслідуванням Die Zeit і ARD, відбувалися з 2024 року.
Німецькі спецслужби, як повідомляли медіа, розглядали ці зустрічі не лише як спробу підтримувати канали зв’язку, а і як можливу російську операцію впливу. Її метою могло бути просування тези, що війна здатна завершитися лише на умовах Москви, а також підготовка до відновлення економічних і політичних відносин із Росією після укладення будь-якої угоди.
Українське Міністерство закордонних справ оцінило значення бакинського формату для реального мирного процесу як близьке до нуля. Речник МЗС Георгій Тихий наголосив, що Україна не уповноважувала його учасників представляти свої інтереси.
Віденський формат виглядає інституційно інакше. Його організовував HD — міжнародний центр, який відкрито спеціалізується на посередництві, конфіденційних діалогах і створенні каналів між сторонами конфліктів. Едерер і Вімон офіційно пов’язані з цією організацією.
Тому головна відмінність полягає не в географії.
Баку був пов’язаний із давніми німецько-російськими політичними та економічними мережами, частина яких походить ще з часів «Петербурзького діалогу». Відень більше схожий на професійно організовану спробу перевірити можливості переговорного процесу.
Однак навіть професійне посередництво не гарантує нейтральності результату. Значення має не тільки організатор, а й те, хто представляє російську сторону, які пропозиції обговорюються та чи поінформована про них Україна.
Чому такі контакти активізувалися саме зараз
Поява віденського каналу стала наслідком не дипломатичного прориву, а навпаки — кризи офіційного переговорного процесу.
Американське посередництво, яке на початку 2026 року привело до зустрічей делегацій США, України та Росії, не дало політичного результату. Сторони змогли обговорювати гуманітарні питання та обміни, але територіальні й безпекові суперечності залишилися нерозв’язаними. Згодом увага Вашингтона значною мірою переключилася на війну з Іраном.
Наприкінці липня Дональд Трамп і Володимир Зеленський знову обговорили можливість відновлення переговорів. Американські представники Стів Віткофф і Джаред Кушнер погодилися розглянути візит до Києва, щоб спробувати перезапустити посередницький трек. Проте Білий дім не продемонстрував готовності негайно перейти до значно сильнішого тиску на Москву.
Для європейських столиць це створює одразу дві проблеми.
Перша — загроза дипломатичного вакууму. Якщо США тимчасово зменшують увагу до України, хтось має підтримувати канали, координувати союзників і готувати можливу переговорну платформу.
Друга — ризик американсько-російської угоди, в якій Європа опиниться перед уже сформованими умовами. При цьому саме європейські держави нестимуть значну частину довгострокових витрат: фінансуватимуть українську оборону, відбудову, можливі сили стримування та забезпечення перемир’я.
Аналітики польського Центру східних досліджень вважають, що активність групи E3 пояснюється прагненням Великої Британії, Франції та Німеччини зберегти провідну роль у європейській безпеці та не допустити їхньої маргіналізації у разі окремих домовленостей між Москвою і Вашингтоном.
Отже, неформальна дипломатія активізується не тому, що мир став близьким. Вона активізується тому, що різні центри сили починають готуватися до боротьби за вплив на той момент, коли переговори справді стануть можливими.
E3 уже сформулювала власну рамку
Велика Британія, Франція та Німеччина не обмежуються неформальними контактами. На зустрічі з Володимиром Зеленським у Лондоні 7 червня лідери E3 публічно сформулювали п’ять принципів, які мають стати основою майбутніх переговорів.
Першим має бути негайне і повне припинення вогню.
Другим — використання нинішньої лінії зіткнення як відправної точки, але без юридичного визнання зміни міжнародних кордонів силою.
Третім — надійні та юридично зобов’язувальні гарантії безпеки для України, зокрема можливість розгортання Багатонаціональних сил.
Четвертим — збереження замороженими російських активів, доки Росія не припинить агресію та не компенсує завдані збитки.
П’ятим — обов’язкова участь європейських держав у вирішенні питань, які стосуються безпеки Європи, ЄС або НАТО.
Ця рамка важлива, тому що показує: Європа не просто шукає можливість поговорити з путіним. Вона намагається заздалегідь визначити межі, за які не повинні виходити переговори.
Саме в цьому контексті віденський контакт може бути корисним для E3 навіть без формального мандата. Колишні дипломати могли перевіряти, чи готовий російський співрозмовник узагалі обговорювати припинення вогню без попереднього виведення українських військ із неокупованих районів, міжнародний контроль або гарантії безпеки.
Проте немає доказів, що саме ці п’ять пунктів обговорювалися у Відні. Будь-яке твердження про конкретний порядок денний поки що було б припущенням.
Паралельний канал Європейського Союзу
Поряд з E3 власний канал до Москви намагалися створити й інституції ЄС.
Президент Європейської ради Антоніу Кошта доручив своєму радникові встановити контакт із представником Кремля. Кошта пояснював, що Європа не може залежати лише від чужого тлумачення російських сигналів і повинна мати змогу безпосередньо передавати Москві власну позицію.
Ця ініціатива спричинила суперечки між державами Євросоюзу. Частина лідерів підтримала ідею прямого каналу. Інші, зокрема представники держав Центральної та Східної Європи, побоювалися, що сам факт відновлення контактів допоможе Кремлю послабити дипломатичну ізоляцію та розділити союзників України.
Звідси виникає ще одне питання: хто саме має представляти Європу в розмові з Росією?
Це може бути E3, керівництво Євросоюзу, окремий спеціальний представник, Коаліція охочих або поєднання кількох форматів. Наразі єдиної відповіді немає.
Віденська зустріч частково заповнює цю невизначеність. Вона дозволяє європейцям збирати інформацію, не вирішуючи публічно, хто має право говорити від імені континенту.
Але паралельні канали створюють і ризик. Росія може передавати різним співрозмовникам різні сигнали, провокувати конкуренцію між ними та обирати той формат, у якому європейська позиція буде найслабшою.
Навіщо неофіційні контакти потрібні Кремлю
Для Росії участь у таких зустрічах не обов’язково означає готовність до компромісу. Неформальна дипломатія може виконувати одразу кілька інших функцій.
Перевірка єдності Заходу
Москва отримує можливість з’ясувати, наскільки позиції Лондона, Парижа, Берліна, Брюсселя, Вашингтона і Києва відрізняються між собою. Особливо важливо для Кремля зрозуміти, чи готові окремі європейські держави обговорювати територіальні поступки, послаблення санкцій або обмеження української армії.
Просування переговорної рамки до початку переговорів
Росія може поступово нав’язувати тезу, що її вимоги є не ультиматумами, а «реалістичними вихідними умовами». Коли такі формулювання багаторазово повторюються на закритих зустрічах, вони з часом здатні перейти до публічних дискусій у Європі.
Пошук каналів впливу
Колишні посадовці часто не мають влади, але зберігають політичні, медійні й ділові зв’язки. Через них Москва може впливати на внутрішні дебати в західних країнах, особливо якщо переговори подаються як єдина альтернатива нескінченній війні.
Послаблення ізоляції
Сам факт регулярних контактів дозволяє Кремлю стверджувати, що Захід поступово повертається до діалогу і визнає неможливість розв’язати європейські проблеми без Росії.
Затягування часу
Росія може підтримувати враження дипломатичного процесу, одночасно продовжуючи воєнні операції. Це здатне послабити вимоги щодо нових санкцій або постачання Україні зброї: партнери можуть відкладати рішення, щоб «не завадити переговорам».
Дослідники Carnegie звертали увагу, що російська система дедалі частіше використовує неформальних або проксі-переговорників. Проблема такого підходу полягає в тому, що оптимістичні сигнали від неофіційних посланців нерідко зникають після контакту з російськими силовими та дипломатичними структурами, а усні домовленості не мають інституційних гарантій.
Позиція Кремля поки що не виглядає переговорною
Головним критерієм серйозності будь-якого каналу має бути не кількість зустрічей, а зміна російських вимог. Станом на початок серпня такої зміни не видно.
Наприкінці червня путін заявив, що Росія прагне повністю захопити Донецьку, Луганську, Херсонську та Запорізьку області. Кремль також підтвердив, що його умови політичного врегулювання не змінилися порівняно з вимогами, озвученими у 2024 році.
Для України особливо неприйнятною є вимога вивести війська з контрольованої нею частини Донеччини. Це означало б передачу Росії територій і міст, які вона не змогла захопити військовим шляхом, а також втрату важливих оборонних рубежів.
У червні путін відмовився від запропонованої Зеленським особистої зустрічі, заявивши, що спочатку мають бути підготовлені довгострокові домовленості на експертному рівні. Уже в липні джерела Reuters, близькі до Кремля, повідомляли, що російський президент не готовий до припинення війни й вважає подальшу ескалацію способом змусити Україну погодитися на його умови.
Це створює парадокс: Європа відкриває нові канали для перевірки готовності Кремля до переговорів саме тоді, коли російське керівництво публічно демонструє намір продовжувати війну.
Отже, метою неформальних зустрічей може бути не пошук остаточного компромісу, а встановлення того, чи існує розрив між публічною жорсткістю Кремля і його непублічними потребами.
Чому Україна має ставитися до таких зустрічей обережно
Для України сама наявність закритих каналів не обов’язково є загрозою. Небезпека виникає тоді, коли під час неофіційних розмов починають формувати параметри майбутньої угоди без українського мандата.
Найбільш чутливими є чотири питання.
Території
Колишні західні дипломати не можуть домовлятися про статус українських територій. Навіть обговорення «реалістичних компромісів» може поступово створювати політичний тиск на Київ.
Чисельність і можливості Збройних сил
Росія традиційно намагається перетворити питання української армії на предмет міжнародної угоди. Для Києва будь-які обмеження оборонного потенціалу без жорстких і автоматично виконуваних гарантій означатимуть підготовку до наступного нападу.
ЄС і НАТО
Москва прагне впливати на зовнішньополітичний вибір України. Проте E3 публічно зафіксувала, що Росія не може змінювати кордони силою або позбавляти Україну суверенного права обирати союзи.
Санкції та заморожені активи
Російська сторона може домагатися скасування санкцій уже на етапі припинення вогню. Натомість Україна та її партнери наполягають, що російські активи мають залишатися замороженими до припинення агресії та компенсації збитків.
Тому для Києва важливо не блокувати всі неофіційні контакти, а вимагати прозорого зв’язку між такими форматами та офіційною політикою союзників. Україна повинна знати, які сигнали передаються Росії, які відповіді надходять і чи не розмиваються за закритими дверима публічно заявлені принципи.
Урок Мінська: діалог не може замінити стримування
Європейські держави вже мають досвід тривалих переговорів із Росією щодо України. Після початку війни у 2014 році Франція та Німеччина разом з Україною і Росією створили Нормандський формат, результатом якого стали Мінські домовленості.
Цей процес допомагав підтримувати контакти й певний час обмежував масштаб бойових дій. Однак він не усунув основної причини конфлікту — прагнення Росії контролювати внутрішню і зовнішню політику України.
Однією з ключових помилок було те, що Москва намагалася позиціонувати себе як посередника між Києвом і створеними нею окупаційними структурами, хоча сама була стороною війни.
Аналітики Carnegie, оцінюючи нові європейсько-російські контакти, застерігають від повторення підходу 2014–2022 років. Тоді збереження діалогу, обережні санкції та продовження великих економічних проєктів на кшталт «Північного потоку — 2» не змінили поведінку Кремля і не запобігли повномасштабному вторгненню.
З цього випливає важливий висновок: переговорний канал корисний лише тоді, коли він доповнює військове, економічне та політичне стримування.
Якщо Росія бачить, що переговори призводять до відкладення зброї, санкцій або рішень про безпеку України, вона отримує стимул не завершувати війну, а безкінечно підтримувати дипломатичний процес.
Що реально можна підготувати на другому треку
Попри всі ризики, віденський формат може мати практичну цінність. Але його можливості значно вужчі, ніж передбачає поняття «мирні переговори».
Колишні посадовці й посередники можуть працювати над технічними питаннями:
- яким має бути міжнародний механізм контролю за припиненням вогню;
- хто фіксуватиме порушення;
- що відбуватиметься у разі нового російського наступу;
- як відновлюватимуться санкції;
- як забезпечуватиметься обмін полоненими й повернення цивільних;
- чи можливі окремі домовленості щодо енергетичної інфраструктури, Чорного моря або атомних об’єктів;
- які держави можуть брати участь у силах гарантування безпеки;
- як уникнути випадкової ескалації між Росією та НАТО.
Також другий трек може допомогти відрізнити реальний російський сигнал від інформаційної операції. Якщо представник Москви готовий лише повторювати вимоги про український вихід із територій, відмову від союзів і зняття санкцій, це свідчитиме про відсутність простору для переговорів.
Але неформальні учасники не можуть:
- вирішувати долю українських територій;
- давати згоду на обмеження ЗСУ;
- визначати майбутнє України в ЄС або НАТО;
- гарантувати виконання Росією домовленостей;
- скасовувати санкції;
- замінювати офіційну українську делегацію.
Тобто другий трек може підготувати карту проблем. Він не має права малювати на ній нові кордони.
Чотири сценарії після Відня
Зустріч залишиться одиничним експертним епізодом
Учасники передадуть свої оцінки урядам, але не знайдуть ознак готовності Росії змінити позицію. Віденський контакт не матиме продовження або залишиться вузьким каналом обміну сигналами.
Це найменш драматичний і цілком реалістичний сценарій.
Відень стане підготовчим майданчиком для E3
Якщо російський співрозмовник передав перевірюваний сигнал про готовність обговорювати припинення вогню без попередньої капітуляції України, Велика Британія, Франція та Німеччина можуть використати матеріали зустрічі для офіційного контакту з Кремлем.
Але навіть тоді йтиметься не про готову мирну угоду, а про підготовку порядку денного.
Виникне мережа конкуруючих каналів
E3, інституції ЄС, американські представники, HD та окремі політичні мережі можуть паралельно вести різні розмови з Москвою. Росія отримає можливість маніпулювати розбіжностями й просувати різним співрозмовникам несумісні пропозиції.
За такого сценарію сам переговорний процес може послабити єдність союзників ще до початку офіційних переговорів.
Кремль використає діалог як прикриття для ескалації
Москва підтримуватиме неформальні зустрічі, створюючи враження дипломатичного руху, але продовжуватиме удари та наступальні операції. Метою стане уповільнення західних рішень і формування в Європі очікування швидкої угоди.
Саме тому переговорний прогрес має оцінюватися не за кількістю зустрічей, а за поведінкою Росії: зменшенням атак, готовністю до перевірюваного припинення вогню та відмовою від максималістських вимог.
Головна боротьба відбувається не за стіл, а за порядок денний
Віденська зустріч показує, що дипломатична фаза війни поступово ускладнюється. З’являється дедалі більше контактів, посередників, неофіційних посланців і потенційних переговорних майданчиків.
Проте велика кількість каналів ще не означає наближення миру.
Насправді починається боротьба за те, хто визначатиме порядок денний майбутніх переговорів.
Росія прагне перетворити війну на ширшу розмову зі США про сфери впливу, НАТО, санкції та європейську безпеку, у якій Україна буде лише одним із питань.
Сполучені Штати намагаються зберегти роль головного посередника, але їхня увага розподілена між кількома міжнародними кризами.
E3 хоче не допустити домовленостей за спиною Європи й одночасно зберегти спільну позицію з Києвом.
Інституції ЄС шукають власний голос, але не мають повної згоди держав-членів щодо моменту і формату розмови з путіним.
Україна зацікавлена у припиненні війни, але не може погодитися на процес, у якому агресія винагороджується територіями, а безпекові рішення ухвалюються іншими державами.
Саме в цій системі координат потрібно оцінювати Відень.
Це не таємний мирний план і не доказ швидкого компромісу. Це ознака того, що європейські держави готуються до можливої зміни дипломатичної ситуації, випробовують неофіційні канали та намагаються зрозуміти, чи є сенс переходити до прямої розмови з Кремлем.
Значення зустрічі визначатиметься не тим, чи відбулася ще одна розмова колишніх чиновників. Воно залежатиме від трьох речей: чи будуть її результати координуватися з Україною, чи збереже Європа єдині принципи та чи з’явиться з російського боку щось більше, ніж повторення ультиматумів.
Поки що ознак останнього немає.
Тому віденський канал варто сприймати як барометр дипломатичної активності, але не як прогноз миру. Він показує, що сторони готуються до можливих переговорів. Однак не доводить, що Росія вже готова вести їх на умовах, сумісних із суверенітетом і довгостроковою безпекою України.
