Станом на 25 березня 2026 року Сполучені Штати справді передали Ірану через Пакистан рамкову пропозицію щодо припинення війни, яку медіа описують як план із 15 пунктів. Але повного тексту документа у відкритому доступі немає, тому наразі йдеться не про оприлюднену мирну угоду, а про набір вимог і стимулів, відомих із витоків. На цьому тлі в центрі уваги опинився спікер іранського парламенту Мохаммад-Багер Галібаф — жорсткий системний гравець, якого частина американських чиновників нібито розглядає як можливого співрозмовника, а сам Тегеран публічно заперечує факт переговорів.
Історія з “15 пунктами” важлива не лише тому, що йдеться про потенційне припинення війни. Вона показує, як швидко війна між США, Ізраїлем та Іраном перейшла від логіки “примусу силою” до логіки торгу через посередників. Вашингтон намагається перетворити військовий тиск на дипломатичну угоду, Тегеран — використати свою здатність впливати на Ормузьку протоку, енергетичні ринки та регіональну безпеку як важіль у переговорах. Саме тому новини про можливі контакти одразу вплинули на нафту та фондові ринки.
Що насправді підтверджено станом на зараз
Підтверджено головне: Пакистан передав Ірану американську пропозицію, а потенційним майданчиком для подальших контактів розглядаються Пакистан або Туреччина. Reuters із посиланням на джерела повідомляє, що ізраїльський кабінет безпеки теж був поінформований про цю рамку. За даними агентства, у пропозиції є вимоги щодо виведення або передачі запасів високозбагаченого урану, зупинки збагачення, обмеження балістичної програми та припинення фінансування регіональних союзників Ірану.
Водночас так само підтверджено й інше: Тегеран публічно заперечує прямі переговори зі США. Іранські офіційні особи називають заяви Вашингтона інформаційною грою, але за лаштунками визнають попередні контакти через посередників — насамперед Пакистан, Туреччину та Єгипет. Reuters пише, що якщо очні переговори все ж відбудуться, Іран може відправити на них Галібафа та главу МЗС Аббаса Арагчі, хоча остаточні рішення в Тегерані все одно залежатимуть від Корпусу вартових ісламської революції.
Тобто вже зараз можна зробити важливий висновок: реальність не вкладається ні в тріумфальну американську версію про “продуктивні переговори”, ні в іранську версію про “нуль контактів”. Найімовірніше, йдеться про непрямий дипломатичний канал, який існує, але ще не перетворився на повноцінний формат переговорів.
Чому “15 пунктів” — це поки не готовий мирний план
Найважливіше уточнення: повний текст 15 пунктів не оприлюднений. Через це будь-які заяви про “докладний мирний план” треба сприймати обережно. The Guardian з посиланням на дипломатів пише, що нинішня рамка, імовірно, значною мірою повторює американський term sheet* від травня 2025 року, який Іран тоді не прийняв. Деякі дипломати взагалі сумніваються, що існує радикально новий документ, відмінний від торішньої пропозиції.
Інакше кажучи, “15 пунктів” зараз — це радше медійна назва пакета вимог, а не прозорий, оприлюднений і погоджений план. Саме тому коректніше говорити про рамкову американську пропозицію, контури якої частково відомі, але не всі пункти можна незалежно перевірити.
*Term sheet (терм-шит) — це попередня, переважно неюридично зобов’язуюча угода, що фіксує основні умови майбутньої угоди.
Що, ймовірно, входить до цієї рамки
За витоками, ядро американської пропозиції складають такі блоки:
- Передача або вивезення запасів високозбагаченого урану з Ірану та/або їхнє розбавлення до нижчого рівня збагачення.
- Припинення збагачення урану та фактичне виведення з ладу ключових елементів іранської інфраструктури збагачення, включно з центрифугами.
- Обмеження або замороження балістичної програми, що є одним із найчутливіших пунктів для Тегерана.
- Припинення фінансування та військово-політичної підтримки регіональних союзників і збройних груп, пов’язаних з Іраном.
- Відновлення свободи судноплавства в Ормузькій протоці, через яку зазвичай проходить близько п’ятої частини світових поставок нафти і ЗПГ.
- Часткове зняття санкцій, але, за даними Guardian, ідеться насамперед про ядерно-пов’язані санкції, а не про повну нормалізацію санкційного режиму.
- Міжнародно контрольована мирна ядерна програма для Ірану, можливо з паливною інфраструктурою поза межами країни та розширеним інспекційним наглядом.
- Регіональний формат ядерного консорціуму за участю США, Ірану та кількох країн Перської затоки — елемент, який також згадується в описі попередньої версії плану 2025 року.
Саме тут і виникає головна суперечність: Вашингтон пропонує Ірану відмовитися від майже всіх ключових важелів стримування — ядерного, ракетного, морського та проксі-важеля — в обмін на лише часткове санкційне полегшення і міжнародно контрольовану “мирну” ядерну опцію. Це вже не стільки “мирний план”, скільки пакет жорстких умов капітуляційного типу — принаймні так це майже напевно бачать у Тегерані.
Чому Іран ставиться до пропозиції з недовірою
Позиція Ірану за останні дні ще більше затверділа. У разі серйозних переговорів Тегеран хоче не тільки припинення бойових дій, а й гарантій від нових атак, компенсації за воєнні збитки та формалізації свого контролю над Ормузькою протокою. Окремо підкреслюється, що Іран не готовий обговорювати обмеження балістичної програми, яку вважає базовою частиною власної безпеки.
Тут діє і фактор глибокої недовіри. В Ірані переконані: США вже не раз поєднували дипломатію з ударами, тому будь-які переговори можуть бути лише прикриттям для нових силових кроків. Саме це пояснює, чому навіть сама тема зустрічі сприймається в Тегерані як ризик, а не як шанс.
Через це нинішній торг має асиметричний характер. США хочуть швидкого політико-військового результату — зупинити ескалацію, заспокоїти ринки, не втрачаючи тиску на Іран. Іран же хоче гарантій, які Вашингтону та Ізраїлю буде надзвичайно складно дати в переконливій формі. Саме тому навіть наявність посередників не означає близькості угоди.
Хто такий Мохаммад-Багер Галібаф і чому він раптом став важливим
Галібаф — це не випадкова фігура. Ветеран іранської еліти: колишній генерал Корпусу вартових ісламської революції, колишній керівник поліції, колишній мер Тегерана, неодноразовий кандидат в президенти і нинішній спікер парламенту. Він народився у 1961 році, приєднався до КВІР на початку 1980-х, швидко піднявся кар’єрними сходами, згодом очолив повітряний підрозділ КВІР, а після цього перейшов у велику політику.
Його політичний образ суперечливий. З одного боку, він має репутацію жорсткого системного силовика, пов’язаного з придушенням протестів і демонстрацій. Reuters нагадує про його участь у силовому придушенні студентських протестів 1999 року, а також про жорсткі дії на посаді глави поліції. З іншого боку, у нього давно є імідж технократа і прагматика, який вміє говорити мовою модернізації, інфраструктури та управління. Саме це поєднання — жорсткість плюс прагматизм — робить його помітною фігурою в кризовий момент.
Іншими словами, Галібаф важливий не тому, що він “ліберал” або “реформатор”. Навпаки: він важливий саме тому, що є своїм для системи, але при цьому здатен говорити мовою домовленостей. Для зовнішніх гравців це виглядає як рідкісне поєднання доступу до силового ядра режиму і переговорної придатності.
Чому саме Галібаф міг опинитися в ролі переговорника
Головна причина — вакуум ієрархії у верхівці іранської влади після хвилі ударів і вибивання частини ключових фігур. Через скорочення числа впливових гравців Галібаф став одним із небагатьох політиків, які можуть з’єднувати між собою політичні, силові та клерикальні еліти. Саме тому він дедалі частіше з’являється як можливий вузол комунікації.
Друга причина — американський розрахунок на “системного прагматика”. Частина чиновників у Вашингтоні нібито бачить у Галібафі потенційного партнера, а можливо навіть фігуру, з якою можна було б будувати наступний політичний формат у Тегерані. Це не є офіційною позицією США, але саме витік про такий підхід і зробив Галібафа “загадковим переговорником” у медіа.
Втім, є важливе обмеження. Навіть якщо Галібаф братиме участь у контактах, це не означає, що він самостійно вирішує долю угоди. Фінальне слово в Ірані у такому питанні залишатиметься за силовим ядром, передусім за КВІР. Отже, Галібаф — це, швидше, канал і фасилітатор, а не єдиний центр ухвалення рішень.
Чому роль посередника дісталася Пакистану
Посередництво Пакистану не випадкове. Reuters пояснює це одразу кількома факторами: Ісламабад зберігає робочі контакти і з Вашингтоном, і з Тегераном, має спільний кордон з Іраном, не є для нього таким підозрілим майданчиком, як частина арабських монархій Перської затоки, і водночас не має американських баз, які могли б автоматично перетворити переговорний простір на мішень. Крім того, саме посольство Пакистану в США багато років представляє інтереси Ірану після розриву дипломатичних відносин між Тегераном і Вашингтоном у 1979 році.
Є і практичний мотив. Пакистан безпосередньо страждає від війни — через ризик дестабілізації на кордоні, внутрішню напругу та збої з постачанням пального. Тому для Ісламабада роль брокера миру — це і спроба зміцнити міжнародний статус, і спосіб захистити власну безпеку. Туреччина теж передає повідомлення, але Пакистан зараз виглядає найімовірнішим майданчиком для очного формату.
Чи реалістична угода
Станом на зараз — скоріше ні, ніж так. Ізраїльські джерела, сумніваються, що Тегеран погодиться на настільки широкі поступки, а також побоюються, що американські переговорники можуть у процесі пом’якшити частину умов. З іншого боку, нинішня рамка може бути просто повторенням торішнього пакета, який уже провалився. Якщо так, шансів на прорив небагато.
Є і ще одна проблема: за останні тижні конфлікт вийшов далеко за межі ядерного питання. Тепер він включає Ормузьку протоку, енергетичну інфраструктуру, безпеку країн затоки, роль іранських союзників у регіоні, а також питання гарантій від нових атак. Це означає, що навіть якщо “15 пунктів” і були відносно логічними у 2025 році, у березні 2026-го вони вже виглядають як лише частина значно ширшого й складнішого торгу.
Чому ця історія важлива для світу вже зараз
Ринок відреагував майже миттєво. Reuters і AP фіксують, що повідомлення про можливу рамку переговорів знизили температуру на фінансових ринках: ціни на нафту відійшли від піків, а акції частково відіграли втрати. Brent під час війни наближався до $120 за барель, а 25 березня торгувався вже нижче $100, хоч і залишався значно вищим за довоєнні рівні.
Причина проста: ринки бачать у будь-якому сигналі про дипломатію шанс на зменшення ризику для Ормузької протоки, через яку зазвичай проходить близько п’ятої частини світових поставок нафти та ЗПГ. Саме тому історія про “15 пунктів” — це не лише про Іран, а й про інфляцію, логістику, ціни на паливо і стійкість світової економіки.
Станом на 25 березня 2026 року історія з американськими “15 пунктами” виглядає не як готовий мирний договір, а як спроба Вашингтона перетворити військовий тиск на переговорний формат через посередників. Відомі лише контури плану, і вони надзвичайно жорсткі для Ірану: ядерні обмеження, ракетні обмеження, відмова від частини регіонального впливу та відкриття Ормузької протоки в обмін на часткове санкційне полегшення.
Фігура Галібафа стала центральною, бо він поєднує в собі три речі: системну легітимність для іранського режиму, зв’язки з силовим апаратом і репутацію прагматичного менеджера, з яким теоретично можна говорити. Але саме це не робить його “людиною миру”. Швидше, він є символом того, що будь-яка майбутня угода з Іраном — якщо вона взагалі відбудеться — проходитиме не через опозицію чи зовнішніх емігрантів, а через жорстке ядро чинної системи. Це і є головна політична новина всієї історії.
За матеріалами bbc.com
