У неділю, 28 грудня, президент України Володимир Зеленський має зустрітися з президентом США Дональдом Трампом у Флориді — на тлі спроб фіналізувати рамковий документ щодо завершення війни та паралельної підготовки двосторонньої «угоди про гарантії» й економічних домовленостей. Київ і союзники сподіваються на «продуктивну» розмову, але в Європі прямо визнають: із Трампом «немає сценаріїв із низьким ризиком», а результат будь-якої зустрічі з ним непередбачуваний.
Додаткової ваги зустрічі додає обстановка останніх днів: Росія напередодні переговорів здійснила масштабний повітряний удар по Україні, який знову вдарив по енергетиці та теплопостачанню, а Київ і Вашингтон фактично публічно «вивели» на стіл найчутливіші теми — від територій і Запорізької АЕС до формули гарантій безпеки, референдуму і перспектив виборів.
Чому ця зустріч відбувається саме зараз
Останні тижні виглядають як пришвидшення дипломатичного конвеєра: попередні контакти делегацій (включно з майданчиками у США) дали «драфти» документів — окремо про гарантії, окремо про відбудову/економіку та «базову рамку».
Паралельно рамка мирного врегулювання еволюціонувала: від ширшого (і більш токсичного для України) попереднього набору ідей — до нинішнього 20-пунктового варіанту, який Київ намагається довести до «фінальної» версії саме на рівні лідерів.
І третій фактор — війна як фон і аргумент. Масований російський удар напередодні (сотні дронів і десятки ракет у повідомленнях України; удари по енергетиці й теплу) посилює тиск часу та додає Києву головний меседж: без реальних гарантій і примусу Росії будь-який «папір» не працюватиме.
Чого прагне Київ: «юридично зобов’язальні» гарантії і керована розмова про компроміси
У публічній частині позиції Зеленського повторюються три лінії.
1) Гарантії безпеки, які не можна «відкотити»
Київ хоче сигналу, що гарантії будуть юридично обов’язковими, а не політичними обіцянками. Зеленський прямо говорить про потребу таких гарантій як умову будь-якої угоди.
При цьому українська сторона демонструє гнучкість у формулі: Зеленський допускав відмову/замороження прагнення до членства в НАТО в обмін на жорсткі гарантії (і наголошував на необхідності їхньої ратифікації/закріплення).
2) Території — лише через суспільний мандат і під безпековою «парасолькою»
Найконфліктніша частина — модель територіальних рішень. У публічних описах переговорів фігурує ідея демілітаризованого режиму/«вільної економічної зони» для частини Донбасу як компромісу. Але тут Київ упирається в конституційні обмеження та логіку легітимності: будь-які зміни кордонів — політично вибухонебезпечні й потребують процедури, яку взагалі складно уявити без реального припинення вогню.
Зеленський допускає референдум, але лише якщо буде припинення вогню на фіксований період (зокрема згадується 60 днів) — як мінімальний безпековий коридор для волевиявлення.
3) Запорізька АЕС — «окремий вузол»
ЗАЕС фігурує як один із пунктів, де «юридика», безпека і контроль над інфраструктурою зливаються в один мегаконфлікт. Україна піднімає тему станції як окрему — поряд із Донбасом.
Чого прагне Трамп: контроль над фінальним рішенням і швидкий «прорив», бажано персональний
У Трампа, судячи з публічних сигналів, дві взаємопов’язані мети.
Перша — підкреслити роль «вирішального арбітра». Його формула «у нього нічого немає, поки я не схвалю» — це не просто фраза, а рамка, в якій Зеленський приїздить не «презентувати готовий план», а доводити його до версії, яку готовий прийняти Білий дім.
Друга — продавити трек до швидкого результату, не гарантуючи змісту наперед. Трамп одночасно говорить про «хороші шанси» на угоду під час візиту й залишає простір для торгу (і з Україною, і — опосередковано — з Росією).
Європейський фактор: «сподіваємося, але не впевнені ні в чому»
Європейці підходять до зустрічі з подвійним відчуттям.
З одного боку, вони хочуть, щоб зустріч пройшла успішно, бо це збільшує шанс утримати США в конструкції підтримки України (або принаймні — не розвернути Вашингтон у бік «угоди будь-якою ціною»). З іншого — є тверезе усвідомлення стилю Трампа: «немає низькоризикових сценаріїв», а будь-яка зустріч може піти в несподіваний бік.
Показово, що паралельно Зеленський координується із союзниками: за повідомленнями, на шляху до Флориди він має зупинку в Канаді для розмови з прем’єром Марком Карні, а також плануються консультації з європейськими лідерами.
«Стаття 5 по-українськи»: чому гарантії стали головним полем бою
Найважчий вузол — як виглядатимуть гарантії.
Київ прагне гарантій, які «віддзеркалюють» логіку статті 5 НАТО (колективна відповідь у разі нової агресії), але без формального членства.
У Вашингтоні паралельно живе дебат: чи варто США заходити в максимально широкі зобов’язання, чи — навпаки — робити вужчі й виконувані гарантії, щоб не створювати «порожню обіцянку» з ризиком ескалації. Цю рамку публічно підживлює аналітика на кшталт аргументу «краще надійно менше, ніж красиво більше».
Це і є серцевина торгу: Україна хоче максимального стримування, а частина американського дискурсу — мінімізації ризику «автоматичного входу у війну».
Як це бачать експерти в Європі: від обережного оптимізму до скепсису
- Низка німецьких коментаторів у медіа підкреслює, що неофіційний формат Мар-а-Лаго змінює «геометрію» розмови, а прорив “на користь України” не гарантований.
- Окремий “червоний прапорець” — скепсис щодо спроможності РФ виконувати домовленості: генерал Бен Ходжес у публічному коментарі різко попереджає про ризик логіки “укласти угоду й поїхати”, якщо немає механізмів примусу і контролю.
Три «мінні поля» переговорів: території, референдум/вибори, роль Росії
1) Території і «демілітаризована економічна зона»
Моделі компромісу виглядають красиво на папері (вивід військ → демілітаризація → економічний режим), але в реальності упираються в питання: хто гарантує, що Росія не використає паузу для перегрупування і нового удару. Саме тому Зеленський прив’язує будь-які референдуми до припинення вогню та гарантій.
2) Референдум і вибори
У публічному полі виринає тема виборів як елемент мирної логіки — водночас Україна живе в режимі воєнного стану, а безпекові й логістичні умови для нормального голосування сумнівні. Це потенційно один із найчутливіших пунктів, бо легко перетворюється на інструмент тиску.
3) «Головна перешкода — Москва»
Україна й союзники намагаються втримати рамку: проблема — не в готовності Києва до переговорів, а в позиції Кремля та в тому, чи готова Росія приймати будь-які зобов’язання, які не є її ультиматумом. У публічних матеріалах повторюється теза, що Україна не бачила офіційної відповіді Москви на оновлену рамку.
Що може вийти з зустрічі: три сценарії
Сценарій 1 — «обережний позитив». Сторони підтверджують прогрес, оголошують план подальших раундів, узгоджують принципи гарантій без підписів «тут і зараз». Це найреалістичніший варіант, якщо вузли (території/гарантії) залишаться не розв’язаними.
Сценарій 2 — «фіксація рамки». З’являється спільна заява або пакет: рамка 20 пунктів + дорожня карта по гарантіях і відбудові. Це було б сильним сигналом для Європи й Кремля, але потребує згоди на найгостріші формулювання.
Сценарій 3 — «розрив/публічний конфлікт». Європейці бояться саме цього: непередбачуваний формат, висока ставка, і будь-яка емоційна або ультимативна подача може зірвати тон. Тому й звучить формула «немає низькоризикових сценаріїв».
Зустріч Зеленського з Трампом у Флориді — це не «черговий дипломатичний візит», а спроба довести до фінішу рамку 20-пунктового плану і паралельно «прибити цвяхами» дві речі, без яких будь-яке перемир’я ризикує стати паузою перед новою війною: реальні гарантії безпеки та пакет відбудови/економічної прив’язки США до України.
Європа підтримує цю логіку, але нервує через головний фактор невизначеності — персональний стиль Трампа. Тому Київ і союзники йдуть у розмову максимально синхронізовано — дзвінки, узгодження позицій, спроба тримати Європу в процесі.
Найбільша «міна» переговорів — формула гарантій: Україна штовхає її максимально близько до логіки ст. 5, тоді як у США паралельно звучить аргумент за вужчі, але гарантовано виконувані зобов’язання (щоб не створити «порожню обіцянку» з ризиком ескалації). На цьому ж вузлі «висять» і найважчі практичні питання — Донбас/демілітаризація, ЗАЕС, референдум/вибори як механізм легітимації можливих компромісів.
Успіх зустрічі виглядатиме не як «магічне підписання миру», а як чітка дорожня карта: що саме погоджено, що доробляють, які гарантії і хто їх несе, плюс зрозумілий сигнал, що тиск на Росію зростатиме, якщо Москва саботуватиме рамку. Провал — це або публічний конфлікт, або туманні формулювання, які дозволять кожному трактувати «угоду» по-своєму.
За матеріалами unian.ua
