Нова Ялта без України? Що насправді вирішили Трамп, Сі та путін у Китаї — і чому Європа занепокоєна

Троє лідерів назвали свою зустріч історичною і погодили декларацію про мир. У документі йдеться про нафтопродукти, ядерні ризики, ООН та Міжнародний кримінальний суд, але немає жодного слова про Україну. Чи означає саміт у Шеньчжені початок нового поділу світу на сфери впливу — і що може протиставити цьому Київ разом із європейськими союзниками?

У четвер світ побачив два різні дипломатичні сюжети. У китайському Шеньчжені Дональд Трамп, Сі Цзіньпін і путін позували для камер, говорили про відповідальність великих держав і завершили першу тристоронню зустріч спільною декларацією. Того самого дня в Берліні європейські лідери збиралися разом із Володимиром Зеленським, щоб обговорити підтримку України, наступні переговори та гарантії безпеки.

На перший погляд, це дві частини одного мирного процесу. Насправді вони оголюють протиріччя, навколо якого дедалі гостріше обертається європейська дипломатія: хто має право визначати умови миру та архітектуру безпеки на континенті. У Шеньчжені за столом переговорів зібралися лідери трьох держав, які претендують на роль головних центрів глобального впливу. У Берліні — країни, які безпосередньо житимуть із наслідками будь-якої домовленості про російську війну проти України.

Назва китайського документа — «Декларація глав держав Китаю, Росії та США, спрямована на мир» — створює враження великої геополітичної домовленості. Проте його зміст значно скромніший: чотири короткі пункти без графіків, конкретних квот, процедур реалізації чи згадок про припинення бойових дій. Найпоказовіше — Україну взагалі не названо, хоча, за словами учасників, її обговорювали під час окремих зустрічей. Повний текст оприлюднило китайське урядове видання з посиланням на Xinhua.

Це ще не «Ялта-2» у сенсі підписаної угоди про поділ впливу. Але сам формат саміту, вибір тем і принципове мовчання про права держав, які не сиділи за столом, дають підстави серйозно говорити про спробу повернути у міжнародну політику логіку великих держав.

Читайте також: “Нова Ялта без України: навіщо путіну зустріч із Трампом і Сі Цзіньпіном та чи можливий новий поділ світу”

Шеньчжень: півтори години, багато символів і мало зобов’язань

Переговори відбулися 19 листопада на полях саміту Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). Перед закритою частиною кожен із трьох лідерів зробив заяву. Трамп представив зустріч як історичну подію і захищав свій підхід: говорити навіть із тими державами, з якими Вашингтон має фундаментальні розбіжності. Сі акцентував на мирному співіснуванні, кризовій комунікації та ядерному роззброєнні. путін намагався поставити Росію в один ряд зі США та Китаєм як нібито рівноправного співтворця світового порядку.

Перед цим американський президент окремо зустрівся з очільником Кремля. За повідомленнями журналістів, спілкування тривало приблизно 42 хвилини і мало формат pull-aside — неформального контакту на полях великого заходу. Обидві сторони заявляли, що порушували питання України, але детального узгодженого документа про війну не представили. Трамп також мав двосторонні переговори із Сі щодо торгівлі та економічних відносин.

Після тристоронніх переговорів лідери не провели спільної пресконференції і не відповідали на запитання журналістів. Опублікована декларація стала головним формальним підсумком. Це важлива межа для аналізу: ми знаємо публічно погоджений текст, але не маємо достовірного опису всієї закритої розмови. Отже, говорити про таємно затверджені територіальні компроміси або про вже досягнуту угоду щодо України було б передчасно.

Однак відсутність підписаного «великого договору» не робить саміт політично нейтральним. Дипломатія працює не лише через юридично обов’язкові акти. Вона також створює образи, сигналізує про пріоритети та змінює те, що згодом здаватиметься допустимим предметом переговорів.

Чотири пункти декларації: що сказали і чого не сказали

Усі домовленості можна звести до чотирьох напрямів:

ТемаЩо зафіксувалиЧого в документі немає
ООННамір реформувати організацію задля ефективнішої реакції на міжнародні викликиМоделі реформи, механізму обмеження вето, строків
ЕнергетикаПлан збільшувати виробництво та постачання нафтопродуктівОбсягів, цін, маршрутів, списку країн-постачальників, санкційних винятків
Міжнародне правосуддяНаголос на згоді держав та імунітетах посадовців; критика можливого «зловживання юрисдикцією» МКСРішення про ліквідацію суду чи юридичне скасування його ордерів
Ядерна безпекаНамір вести діалог про зниження ризиків і нерозповсюдження зброїКількісних лімітів, інспекцій, нової угоди про контроль над озброєннями

Суттєва деталь: у документі йдеться не про «домовленість поставити певні обсяги нафти», а про план нарощувати виробництво і постачання refined petroleum products — тобто продуктів нафтопереробки. Так само декларація не встановлює жодного нового правового режиму для Міжнародного кримінального суду і не фіксує скорочення ядерних арсеналів.

Саме ці прогалини дають ключ до розуміння події. Три країни домовилися про загальні формули там, де їхні інтереси частково збігаються, але не продемонстрували, що здатні подолати найскладніші протиріччя.

Нафтопродукти: економічна мова замість рішення про війни

Енергетичний пункт виглядає найбільш практичним. Світовий ринок палива чутливий до війни в Україні, конфлікту з Іраном, санкцій, морських маршрутів і переривань торгівлі. Стабільність енергопостачання вигідна майже кожній країні, але причини нестабільності для учасників саміту різні.

Для Трампа тема пального має безпосередній політичний вимір: високі ціни б’ють по споживачах і бізнесу, а доступність поставок стає аргументом на користь його зовнішньополітичних домовленостей. Китай — один із ключових споживачів імпортної енергії, тому для Пекіна важливі передбачувані морські маршрути й ціни. Росія зацікавлена у збереженні ринків збуту, доходів від енергетичного експорту та можливості послабити економічну ізоляцію.

Втім, спільний інтерес до стабільних потоків пального не дорівнює спільній енергетичній політиці. У тексті немає відповіді на елементарні питання: хто вироблятиме додаткові обсяги, куди саме їх постачатимуть, чи передбачені нові контракти, як ставитимуться до санкцій проти російської енергетики. Не оголошено й окремого механізму для розблокування маршрутів через Близький Схід.

Можна припустити, що пункт про нафтопродукти покликаний показати саміт як джерело відчутної економічної користі. Але це інтерпретація політичного сигналу, а не доведений результат на ринку. Перевіряти його доведеться за конкретними контрактами, змінами експортних потоків, рішеннями про санкції та статистикою постачань у наступні місяці.

Для України тут прихована окрема небезпека. Якщо енергетична стабільність у майбутніх переговорах почне використовуватися як аргумент для поступок Москві, питання поставок пального може перетворитися з економічного на стратегічне. Поки що декларація такого обміну не містить, але саме тому важливо не видавати можливий сценарій за вже здійснений факт.

Міжнародний кримінальний суд: найчутливіший політичний сигнал

Третій пункт — найбільш промовистий у контексті України. Три лідери наголосили на значенні державної згоди та поваги до імунітетів посадових осіб, а також заявили, що Міжнародний кримінальний суд і подібні органи не повинні зловживати юрисдикцією.

Формулювання обережне й юридично неконкретне. У ньому не сказано, що МКС скасовується, втрачає компетенцію чи мусить відкликати певні рішення. Але політичний контекст тут очевидний. У березні 2023 року суд видав ордер на арешт путіна у зв’язку з імовірною відповідальністю за незаконну депортацію та переміщення українських дітей з окупованих територій. Це не вирок і не встановлення вини остаточним рішенням суду, але чинний процесуальний інструмент міжнародного правосуддя.

У Римському статуті закладено принцип, що офіційний статус, зокрема посада глави держави, сам собою не звільняє особу від кримінальної відповідальності перед судом. США, Китай і Росія не є державами — учасницями Римського статуту, тоді як Україна стала учасницею з 1 січня 2025 року. Однак відсутність членства у статуті не означає, що три держави можуть просто своїм політичним рішенням скасувати існування МКС або його судові акти.

Це не робить третій пункт безпечним. Міжнародні інституції потребують співпраці держав: виконання ордерів, передачі інформації, фінансування, політичної підтримки. Ворожа риторика впливових держав може підривати цю співпрацю навіть без переписування юридичних норм. Саме тому фраза про імунітети, поставлена у спільному документі поряд із миром і міжнародною безпекою, звучить як спроба посилити пріоритет державної влади над персональною відповідальністю посадовців.

Особливо гостро це виглядає на тлі апеляцій путіна до міжнародного права. Росія веде повномасштабну загарбницьку війну, тоді як стаття 2 Статуту ООН прямо забороняє застосування сили проти територіальної цілісності та політичної незалежності держав. Декларація говорить про вдосконалення глобального порядку, але не пояснює, як цей порядок має реагувати на його порушення одним із підписантів.

Реформа ООН: пропозиція без відповіді на питання про вето

У першому пункті лідери назвали себе постійними членами Ради Безпеки ООН і заявили про намір зробити Організацію Об’єднаних Націй ефективнішою. Це виглядає беззаперечною метою. Проте саме в Раді Безпеки особливо помітна фундаментальна суперечність: одна з держав, відповідальних за підтримання миру, здатна блокувати рішення щодо власної агресії.

Китай, США та Росія — лише троє з п’яти постійних членів Ради Безпеки. Двоє інших — Франція і Велика Британія — не брали участі в саміті. До того ж реформування Статуту ООН, яке змінює основи системи, вимагає ратифікації поправок двома третинами членів організації, включно з усіма п’ятьма постійними членами. Таку процедуру передбачає стаття 108 Статуту ООН.

Звідси практичний висновок: декларація не створює окремої «трійки», що отримала повноваження переписати правила роботи ООН. Вона лише заявляє про готовність до реформ. Немає ні пропозиції щодо представництва інших регіонів світу, ні механізму стримування вето, ні нових процедур реагування на агресію.

Водночас політичне значення цієї частини не варто применшувати. Якщо великі держави дедалі частіше домовлятимуться у вузьких неформальних форматах, не залучаючи безпосередньо зацікавлені країни, це послаблюватиме саму ідею універсальних правил. Ризик полягає не лише в юридичній зміні Статуту, а й у звиканні до практики, коли право висловлюватися з найважливіших питань поступово концентрується в обмеженому клубі.

Ядерний пункт: слова необхідні, але до нової угоди далеко

Четвертий пункт декларації повторює важливий принцип: у ядерній війні не може бути переможців, і її не можна розв’язувати. Три країни пообіцяли діалог про зниження ядерних ризиків і запобігання поширенню зброї. На тлі дедалі вищої міжнародної напруги навіть сама готовність говорити про кризову комунікацію має цінність.

Проте різниця між декларацією і реальним контролем над озброєннями величезна. За оцінкою SIPRI на січень 2026 року, Росія мала близько 5420 ядерних боєголовок, США — 5042, Китай — 620. Цифри включають різні категорії боєголовок, зокрема виведені з експлуатації, тому їх не слід плутати з кількістю зброї, готової до негайного застосування. Разом ці три країни зосереджують переважну більшість світового ядерного потенціалу, але їхні арсенали дуже нерівні.

Після завершення строку дії договору New START у лютому 2026 року між Вашингтоном і Москвою немає еквівалентної чинної угоди, яка обмежувала б стратегічні ядерні озброєння на колишніх умовах. США зацікавлені в новій системі контролю, що охоплювала б і Китай; Пекін традиційно заперечує проти однакових зобов’язань із державами, чиї арсенали в рази більші.

Тому головне питання не в тому, чи погодилися лідери з морально очевидним твердженням про неприпустимість ядерної війни. Питання — чи домовляться вони про перевірювані ліміти, прозорість, повідомлення про випробування, прямі канали зв’язку та правила запобігання випадковій ескалації. У Шеньчжені нічого такого поки не оголосили.

Для України особливо важливо, щоб глобальна розмова про ядерну стабільність не зводилася до винагороди за ядерний шантаж. Розмови про скорочення ризиків і питання територіальної цілісності держав не є взаємозамінними: зниження імовірності ядерної катастрофи не може саме по собі легітимізувати окупацію.

Чому про Україну говорили, але в декларації промовчали

Найбільш разюча особливість документа — відсутність будь-якої згадки про Україну, європейську безпеку, припинення російських атак або відведення військ. Це тим більш помітно, що Трамп публічно висловлював сподівання швидко завершити війну, а путін говорив про обговорення українського питання з американським і китайським керівниками.

Можливі кілька пояснень. Перше і найбільш обережне: сторони просто не змогли погодити формулу щодо війни, яку всі троє були б готові публічно підтримати. Друге: учасники свідомо відділили тему України від сфер, де досягти спільного тексту простіше. Третє: вони залишили розмову про війну для інших переговорних каналів, зберігши декларацію як символ ширшого діалогу.

Жодне з цих пояснень не підтверджене документом як офіційний мотив. Важливо не перетворювати припущення на «внутрішню інформацію» про саміт. Проте всі вони ведуть до спільного висновку: у публічно оприлюдненому результаті Шеньчженя немає мирного плану для України. Немає також доказу, що Київ погоджував будь-які нові територіальні чи безпекові умови.

Водночас політична відсутність може працювати як сигнал. Якщо долю війни обговорюють у розмовах лідерів інших держав, але країну, проти якої ведуть війну, не залучають до цього формату, зростає ризик появи рішень, продиктованих пріоритетами зовнішніх гравців. Для Вашингтона це може бути бажання швидкого дипломатичного результату, для Пекіна — стабільності у відносинах із США, для Москви — закріплення військових здобутків або послаблення санкцій. Ці мотиви не тотожні потребам України у тривалому та справедливому мирі.

«Ялта-2»: небезпечна метафора, але не доконаний факт

Спроби порівняти Шеньчжень із Ялтинською конференцією 1945 року виникли ще до зустрічі. Російська риторика про «держави-переможниці» й спільну відповідальність особливо активно підживлює цю паралель. Саме тут Кремль отримав один із найцінніших символічних результатів: путін, на якого МКС видав ордер на арешт, стоїть поруч із президентом США та лідером Китаю і представляє свою державу співрозпорядницею глобальної безпеки.

Однак історичні аналогії потребують обережності. У Ялті за столом були керівники США, Великої Британії та СРСР; сьогодні — США, Китай і Росія. У 1945 році союзники обговорювали конкретні питання завершення світової війни та післявоєнного устрою. У Шеньчжені не оприлюднили жодної порівнянної угоди про території, військову присутність чи розподіл повноважень. Знак рівності між двома подіями спотворює факти.

Справжня загроза «нової Ялти» радше в методі ухвалення рішень, ніж у назві конференції. Це логіка, за якої потужні держави вважають себе уповноваженими визначати межі допустимого для менших країн і трактують їхній суверенітет як предмет переговорів. Чи стане цей принцип реальною політикою, залежатиме від наступних кроків — позицій Вашингтона, переговорного формату, поведінки Росії та здатності Європи відстоювати власні інтереси.

Поки що Шеньчжень точніше описувати як спробу створити образ «концерту великих держав», а не як юридично оформлений поділ сфер впливу. Проте образи іноді готують ґрунт для майбутніх рішень, тож відмахуватися від символіки теж було б помилкою.

Чого хотіли троє лідерів

У кожного учасника була власна причина сісти за спільний стіл.

Для Трампа саміт — спосіб продемонструвати особисту здатність говорити з найвпливовішими суперниками США, встановлювати нові правила взаємодії та просувати себе як посередника у глобальних кризах. Цілком можливо, що Вашингтон прагне відокремлювати окремі питання — енергетику, стратегічну стабільність, торгівлю — від гострих політичних суперечок. Проте стратегія угод між лідерами має слабке місце: дипломатичний результат не завжди означає справедливий і життєздатний порядок для союзників та країн, яких ці рішення стосуються безпосередньо.

Для путіна головний негайний здобуток — повернення до великого міжнародного протоколу. Кремлю важливо показати, що попри війну, санкції та ордер МКС російське керівництво залишається співрозмовником Вашингтона на найвищому рівні. Розмова про імплементацію мирних домовленостей для України поки не дала публічного результату, зате політичне зображення Росії як незамінного елемента світового порядку вже створене.

Для Сі Цзіньпіна організація саміту — демонстрація дипломатичної ваги Китаю. Пекін постав у ролі майданчика, на якому можуть зустрітися керівники США і Росії, та запропонував власну мову стабільності, співіснування і поваги до інтересів великих держав. Це підсилює його міжнародний статус, хоча не усуває суперечностей із Вашингтоном щодо торгівлі, технологій і Тайваню. Так само проведення зустрічі не означає, що Китай узяв на себе відповідальність за припинення російської агресії.

Ось чому спільна декларація настільки коротка. Її можна було погодити, не долаючи розбіжностей у питаннях, які справді визначатимуть майбутнє безпеки: щодо війни, санкцій, ядерних обмежень, американсько-китайського стратегічного суперництва. Це радше політичний мінімум, який усі троє готові показати світові, ніж максимум їхньої співпраці.

Берлін як відповідь: чи матиме Європа власний голос

Паралельно із Шеньчженем у Берліні збиралася «Коаліція охочих». За офіційним повідомленням уряду Німеччини, очікувалася участь представників 37 країн, а також керівництва ЄС і НАТО. До порядку денного внесли військову та фінансову підтримку України, посилення ППО, енергетичну допомогу, подальші мирні переговори й юридично зобов’язувальні гарантії безпеки на випадок припинення вогню.

Один із можливих елементів — багатонаціональна присутність для підтримки відновлення українських оборонних спроможностей після перемир’я. Однак у день зустрічі йшлося про напрацювання та підтвердження намірів, а не про вже розгорнуті сили. Німецький уряд також вказав, що європейське переговорне представництво має координуватися через інституції ЄС і групу E5: Францію, Німеччину, Італію, Польщу та Велику Британію.

Цей паралельний саміт важливий не лише для України. Він демонструє спробу Європи бути не спостерігачем за домовленостями між Вашингтоном і Москвою, а повноправним учасником формування післявоєнної системи безпеки. Результат війни визначатиме потреби в оборонних витратах, виробництві зброї, захисті кордонів і механізмах стримування на десятиліття.

Втім, кількість учасників не дорівнює силі рішень. Коаліції потрібні фінансові зобов’язання, поставки засобів ППО та боєприпасів, сталі оборонно-промислові програми й зрозумілий розподіл відповідальності за гарантії безпеки. Інакше Шеньчжень може виглядати як центр, де говорять про стратегічні питання, а Берлін — як місце, де лише реагують на чужі пропозиції.

У цьому полягає найважливіший виклик європейським столицям: їхній вплив на мирний процес визначатиметься не тільки дипломатичним мандатом, а й здатністю забезпечити Україні ресурси для оборони та переговорну стійкість.

Три сценарії після зустрічі в Китаї

Перший — символічний саміт без суттєвого продовження. Декларація залишиться коротким політичним жестом, а США, Китай і Росія повернуться до двосторонніх суперечок. Тема України й надалі вирішуватиметься в окремих форматах. Це найменш драматичне тлумачення, але саме його не можна відкидати: у документі немає механізмів, які примушували б до наступних рішень.

Другий — вибіркова співпраця великих держав. Сторони почнуть технічні консультації щодо ядерних ризиків, енергетичних потоків та дипломатичних каналів, не досягнувши всеосяжної угоди. Такий сценарій може принести користь у питаннях запобігання катастрофам. Але важливо, чи не стане співпраця приводом послабити санкційний або правовий тиск на Росію без зміни її поведінки щодо України.

Третій — спроба перекласти глобальну розрядку на регіональні поступки. У найризикованішій версії майбутніх переговорів питання завершення війни в Україні можуть підпорядкувати ширшому пакету домовленостей між великими державами. Це може виявитися в тиску щодо територій, обмежень оборонної співпраці або гарантій, що не відповідають потребам Києва. Водночас публічних доказів існування саме такого пакета після зустрічі в Шеньчжені немає. Це сценарій для моніторингу, а не повідомлення про домовлений поділ Європи.

Що важливо Україні: п’ять практичних питань

Після гучних кадрів із Китаю для Києва значно важливішими будуть відповіді на конкретні питання.

  1. Чи залишиться Україна учасницею всіх переговорів про власну територію та безпеку? Більше значення за формальні запевнення матимуть склад делегацій, порядок денний і погоджені тексти.
  2. Чи не обміняють економічні поступки Росії на декларативні обіцянки миру? Треба відстежувати санкційні рішення, енергетичні контракти і реальні зміни російських військових дій.
  3. Які гарантії готові надати США та європейські партнери? Важливі механізми виконання, оборонні зобов’язання, фінансування та реакція на повторну агресію.
  4. Чи перетворить Берлін політичну підтримку на спроможності? Насамперед це ППО, енергетична стійкість, виробництво озброєнь та гарантовані бюджетні ресурси.
  5. Чи збережеться міжнародно-правовий вимір відповідальності Росії? Декларативна критика МКС не має підмінити розслідування воєнних злочинів і захист прав постраждалих.

Поставити ці питання — означає не заперечувати дипломатію як таку. Контакти між ядерними державами можуть знижувати ризики, а переговори потрібні для завершення війн. Однак дипломатія стає небезпечною, коли інтереси держави, що зазнала агресії, розглядають як другорядний елемент ширшої угоди.

Не нова Ялта, але попередження про нові правила

Шеньчжень не дав миру Україні. Не дав він і нової ядерної угоди, конкретних нафтових контрактів чи затвердженої реформи ООН. Чотири пункти декларації — це переважно рамкові політичні формули. З цього погляду називати зустріч завершеним поділом світу було б перебільшенням.

Проте саміт показав іншу тенденцію, яку не можна ігнорувати: США, Китай і Росія намагаються вести розмову про глобальний порядок у вузькому колі, тоді як країни, на чиї території та життя впливають ці рішення, змушені окремо домагатися повноцінної участі. Саме тому фото трьох лідерів є політично вагомішим за обсяг підписаного тексту.

Головне питання тепер — не те, чи вже настала «Ялта-2», а чи дозволять її логіці стати робочим принципом міжнародної політики. Для України відповідь залежить від стійкості власної оборони, єдності з європейськими партнерами, здатності Вашингтона враховувати інтереси союзників і збереження правил, які забороняють винагороджувати агресію.

Зустріч у Шеньчжені поки не стала новою Ялтою — немає підтвердженої угоди про поділ сфер впливу чи мирного плану для України. Однак сам формат переговорів демонструє небезпечну тенденцію: великі держави прагнуть обговорювати глобальний порядок у вузькому колі, тоді як країни, яких безпосередньо стосуються ці рішення, змушені окремо відстоювати право на участь.

Якщо Шеньчжень продемонстрував силу дипломатичного символу, то Берлін має довести силу конкретних зобов’язань. Інакше майбутній мир дедалі більше залежатиме від тих, хто говорить про Україну, але не завжди говорить із нею.

Вверх