Україна почала оформлювати африканський напрямок не як допоміжний сюжет зовнішньої політики, а як окремий стратегічний трек. Йдеться вже не просто про окремі візити, заяви чи пошук ситуативних союзників, а про спробу вибудувати системну присутність на континенті, де перетинаються інтереси Росії, Китаю, Заходу, регіональних еліт і нових центрів сили. Саме тому березнева нарада в Києві про стратегію присутності України в Африці варта уваги не як чергова дипломатична новина, а як сигнал: Київ хоче грати ширше, ніж лише в межах європейського театру.
25 березня 2026 року в Україні відбулася міжвідомча координаційна нарада щодо розширення присутності на Африканському континенті. На ній обговорили поточний стан відносин із державами Африки, презентували стратегічне бачення МЗС і визначили перелік пріоритетних країн у Магрибі та в субсахарській Африці, а також міжнародні й фінансові механізми, які можуть бути використані для просування українських інтересів. У повідомленні Офісу Президента це прямо подано як спробу комплексно впливати на ситуацію в Африці та захищати економічні, безпекові й політичні інтереси України на цьому напрямку.
Але важливо інше: нинішній поворот не виник з нуля. Ще в січні 2022 року МЗС України ухвалило Стратегію розвитку відносин із державами Африки, а в липні 2022 року було призначено спеціального представника України з питань Близького Сходу та Африки Максима Субха. Тобто у 2026-му йдеться вже не про саму появу африканського курсу, а про його підвищення до міжвідомчого і геополітичного рівня, коли африканський напрямок перестає бути винятково полем МЗС і стає частиною ширшого державного планування.
Африка більше не “далекий регіон” для України
Найсуттєвіша зміна полягає в тому, що Україна намагається вийти з традиційної для себе зовнішньополітичної рамки — “Європа, США, найближчі сусіди” — і закріпитися в просторі Глобального Півдня. Це не лише питання престижу. Африканський Союз об’єднує 55 держав, а його штаб-квартира розташована в Аддис-Абебі. Це означає, що Африка — не периферія світової політики, а величезний блок країн, чия позиція впливає на голосування в ООН, формування міжнародних коаліцій, гуманітарний порядок денний, продовольчу політику та загальне ставлення світу до війни Росії проти України.
Саме тому для Києва критично важливо, щоб африканський континент не залишався простором, який пояснює українську війну виключно через російську оптику. Reuters зазначав, що на початку повномасштабної війни чимало африканських держав не стали чітко на бік України в ООН, навіть попри те, що атаки Росії на українську портову інфраструктуру та обмеження експорту спричиняли продовольчий тиск і на самі африканські ринки. Тому для Києва Африка — це не лише “новий ринок”, а й поле боротьби за інтерпретацію самої війни.
У цьому сенсі африканський напрямок став для України ще одним виміром боротьби за суб’єктність. Якщо раніше Київ концентрувався насамперед на мобілізації Заходу, то тепер очевидно, що без системної роботи з країнами Африки, Азії та Латинської Америки Україна ризикує залишатися сильною лише в межах західного консенсусу, але недостатньо переконливою для ширшого світу. Саме так і слід читати березневу заяву про “комплексний вплив” на континент.
Чому цей поворот відбувається саме зараз
Причин щонайменше три.
Перша — дипломатична. Україна вже кілька років намагається розширити свою мережу на континенті. У грудні 2023 року президент України заявляв, що посольства в Руанді та Гані вже запрацювали, а згодом українські прапори мають з’явитися на місіях у Ботсвані, Мозамбіку, Кот-д’Івуарі, ДР Конго та Мавританії. У травні 2024 року Зеленський сказав ще жорсткіше: Україна здійснила найбільшу одночасну хвилю відкриття посольств в Африці і відкрила десять нових посольств. А вже в червні 2025 року Reuters, посилаючись на українського спецпредставника, писав, що з десяти оголошених нових посольств відкрито вісім, а загальна кількість українських місій в Африці сягнула 18.
Друга причина — політична. Саміт миру у Швейцарії в червні 2024 року Україна намагалася подати як справді глобальний майданчик, а не лише західну коаліцію. За даними Офісу Президента, у ньому взяли участь 101 країна та міжнародна організація з усіх континентів, включно з Африкою. Для Києва це було важливо не тільки через кількість учасників, а й через демонстрацію того, що українська тема не вичерпується європейською безпекою — вона прямо пов’язана з продовольством, морською навігацією, міжнародним правом і гуманітарним порядком денним, які важливі й для країн Африки.
Третя причина — економічна. Після ударів Росії по логістиці та паралельних проблем у торгівлі з ЄС Україна особливо зацікавлена в диверсифікації експорту. Офіційно Київ повідомляв, що у 2023–2024 роках зміг збільшити експорт пшениці до Африки на 41%, а соняшникової олії — на 153%, насамперед завдяки відновленню морської логістики через порти Одещини. Це показує, що Африка для України — не другорядний напрямок, а реальна можливість зменшити залежність від кількох традиційних ринків.
Україна йде в Африку не тільки по голоси, а й по ринки
Найчастіше український африканський курс подають як боротьбу за голосування в міжнародних організаціях. Це правда, але лише частково. Насправді Київ намагається одночасно вирішити кілька завдань: наростити політичну підтримку, закріпитися на продовольчих ринках, запропонувати співпрацю в аграрній сфері, цифровізації, освіті та безпеці, а також сформувати нові логістичні зв’язки. На цьому тлі показово, що під час зустрічі з президентом Кенії Вільямом Руто в червні 2024 року Зеленський обговорював не абстрактну “дружбу”, а конкретні аграрні експортні проєкти та потенційну роль Кенії у створенні хабів для українського зерна в африканських портах.
Схожа логіка простежувалася і в контактах з іншими африканськими партнерами. На зустрічі з президентом Кот-д’Івуару Алассаном Уаттарою Зеленський наголошував на продовольчій безпеці та загрозі, яку створюють російські спроби перешкоджати свободі навігації в Чорному морі. Це означає, що українська дипломатія намагається “перекласти” війну на мову інтересів Африки: не лише як питання справедливості чи міжнародного права, а як питання цін на зерно, стабільності поставок і продовольчої безпеки.
Особливу роль тут відіграє гуманітарно-продовольчий вимір. Reuters писав, що в межах ініціативи Grain from Ukraine Україна доставила майже 300 тисяч тонн продовольчої допомоги, яка дійшла до 8 мільйонів людей у 12 країнах. А МЗС України в листопаді 2025 року повідомляло, що ця ініціатива трансформується у ширшу програму Food from Ukraine. Це вже не просто символічна дипломатія, а спроба зробити продовольство ключовим елементом української присутності в Африці.
Це також боротьба з російською монополією на вплив
Без російського фактора український африканський курс не можна зрозуміти. Україна розширює присутність у Африці як частину боротьби за союзників у протистоянні з Росією. Москва має там значно довшу історію присутності: вона є найбільшим постачальником зброї на континент, має близько 40 місій в Африці і навіть оголошувала плани відкрити ще сім. Для порівняння: Київ лише будує свою мережу, часто з мінімальними ресурсами і дуже тонким кадровим покриттям.
Російський вплив у багатьох країнах Африки працює не лише через дипломатію, а й через силові та напівтіньові механізми. Reuters у своїх матеріалах про Wagner зазначав, що в Судані західні дипломати та уряди пов’язували цю структуру із золотодобуванням, дезінформацією та підтримкою впливу Москви в місцевих процесах. Тому, коли Україна говорить про необхідність “нейтралізувати російський вплив” в Африці, йдеться не про абстрактну конкуренцію наративів, а про протистояння вже наявній російській інфраструктурі впливу.
Показово, що Reuters також повідомляв про пропозицію України допомагати у військовій підготовці мавританських сил і про гуманітарну активність української місії в Мавританії, де вона працювала з продовольчою допомогою для біженців із Малі. Це свідчить про ще одну зміну: Київ намагається бути в Африці не лише “країною, яка просить підтримки”, а й партнером, здатним щось запропонувати — від зерна до технологій і безпекового досвіду.
Але конкуренція в Африці — це не лише Росія
Ще один ключовий гравець — Китай. Його присутність на континенті залишається колосальною, хоча модель цієї присутності змінюється. За даними Reuters з посиланням на дослідження Бостонського університету, китайське кредитування Африки у 2024 році скоротилося до 2,1 млрд доларів, що майже вдвічі менше за попередній рік і значно нижче піку 2016 року. Водночас Пекін не зникає: він переходить від великих доларових мегапроєктів до менших, більш вибіркових і комерційно життєздатних форматів, часто в юанях або через місцеві банки.
Для України це важлива обставина. Вона не може конкурувати з Китаєм фінансовою вагою, але може шукати власну нішу там, де африканським державам потрібні не стільки великі кредити, скільки гнучкі партнерства — в агрологістиці, продовольстві, освіті, цифрових рішеннях, військових технологіях, модернізації енергетики та антикризовому менеджменті. Саме тому український курс в Африці має сенс лише тоді, коли він будується не на копіюванні китайської моделі, а на пошуку того, у чому Україна справді конкурентна.
Чому продовольство — головна валюта українського впливу
Найсильніший аргумент України в Африці — це не політична риторика, а продовольство. Київ не може запропонувати масштабні інвестиції рівня Китаю чи безпекові схеми рівня Росії, але може запропонувати те, що залишається критично важливим для багатьох африканських суспільств: доступ до зерна, олії, стабільних поставок і співпраці в аграрній сфері. Саме тому українська дипломатія так наполегливо поєднує тему війни з темою свободи судноплавства, портів і світової продовольчої безпеки.
Ця логіка працює і на рівні політичної комунікації. Коли Зеленський у травні 2024 року звертався до африканських країн у День Африки, він говорив не лише про повагу й співпрацю, а й про готовність України розширювати постачання продовольства, створювати продовольчі хаби в Африці та інвестувати свій технологічний досвід. Тобто Україна намагається зайти в Африку не в позиції прохача, а в позиції корисного партнера. Саме це робить африканську стратегію потенційно життєздатною.
Географія нового курсу: де саме Україна шукає опори
Офіційно на березневій нараді 2026 року Київ визначив пріоритети в регіоні Магрибу та в субсахарській Африці. Це дуже показово. Магриб важливий для України як пояс великих імпортерів продовольства та як логістичний міст між Європою, Африкою і Близьким Сходом. Субсахарська Африка — це вже ширший політичний, безпековий і економічний простір, у якому доведеться працювати не з єдиним “регіоном”, а з кількома різними підрегіонами.
Східна Африка важлива насамперед через Ефіопію та Кенію. Ефіопія має значення не лише як велика держава, а й тому, що в Аддис-Абебі розташована штаб-квартира Африканського Союзу. Reuters у 2025 році зауважував, що відсутність повноцінного українського посла в Ефіопії виглядала слабким місцем стратегії, адже саме через Ефіопію багато держав працюють з інституціями Афросоюзу. Кенія ж уже стала для України не просто співрозмовником, а майданчиком для розмови про зернові хаби, порти та продовольчу безпеку.
Західна Африка важлива через Мавританію, Гану, Кот-д’Івуар, Нігерію та ширший пояс держав, де зіштовхуються продовольча, безпекова й енергетична логіка. Мавританія вже стала однією з точок української нової присутності; Гана — прикладом політико-дипломатичного відкриття; Кот-д’Івуар — прикладом того, як Київ намагається будувати відносини навколо продовольчої теми та підтримки України на міжнародних майданчиках. У квітні 2024 року Зеленський, приймаючи послів Гани та Уганди, прямо сказав: “Нам дуже важливо відкривати Африку”.
Окрема категорія — Південна Африка. Візит Зеленського до ПАР у квітні 2025 року став символічно важливим: це була не просто зустріч із регіональним важковаговиком, а спроба працювати з державою, яку часто вважають ближчою до російської позиції або принаймні до жорсткого нейтралітету. На переговорах у Преторії сторони говорили про торгівлю, аграрну співпрацю, енергетику, освіту, цифровізацію, зв’язок і гуманітарні питання. Це ще раз показує: для України Африка — вже не суто дипломатична “надбудова”, а багатовекторний простір інтересів.
Найбільша проблема: стратегія є, але чи вистачить ресурсу
Найслабше місце африканського повороту України — ресурси. Reuters прямо писав, що українська присутність на континенті розгортається буквально “на шнурках”: невеликі місії, мінімальний штат, скромні бюджети. В окремих випадках дипломати фактично запускали посольства самотужки. Це означає, що сам факт відкриття місій ще не гарантує сталого впливу. Щоб стратегія працювала, потрібні не лише посли, а й торгові представники, гуманітарні проєкти, робота з медіа, освітні програми, бізнес-делегації, культурна присутність і постійна політична комунікація.
Є й інша проблема: Африка — не єдине політичне тіло. Це 55 держав із різними режимами, історіями, зовнішніми партнерами та інтересами. Тому будь-яка українська “єдина стратегія” матиме сенс лише тоді, коли вона буде розкладена на кілька окремих стратегій: для Магрибу, для Східної Африки, для Західної Африки, для великих регіональних гравців на кшталт ПАР чи Нігерії, для країн, важливих через Афросоюз, і для держав, де російський або китайський вплив особливо сильний.
Чого Україна насправді хоче досягти в Африці
Якщо звести все до суті, то в української африканської політики є чотири головні цілі.
Перша — зламати російську монополію на трактування війни в просторі Глобального Півдня.
Друга — перетворити продовольство на інструмент впливу, а не просто експорту.
Третя — відкрити нові ринки та логістичні маршрути для української економіки.
Четверта — довести, що Україна здатна мислити глобально, а не лише як держава, яка захищається в межах європейської безпеки.
Саме сукупність цих цілей і робить африканський напрямок важливим не на сезон, а на роки вперед.
Інакше кажучи, Україна заходить в Африку не тому, що це модно, і не тому, що там раптом з’явився легкий простір для успіху. Вона заходить туди тому, що без роботи з Африкою складно бути глобальним гравцем у XXI столітті. А якщо Росія, Китай, Туреччина, країни Перської затоки та Захід роками інвестують у цей простір, то для Києва відсутність у ньому означала б фактичну самоізоляцію в дуже важливій частині світу.
Африка для України перестає бути “далекою географією” і стає частиною великої стратегії виживання, розвитку і міжнародного самоствердження. Київ намагається перетворити свою війну з Росією на ширший сюжет — про продовольчу безпеку, свободу навігації, суверенітет, антиколоніальну чутливість і право середніх держав бути суб’єктами, а не об’єктами глобальної політики. Саме тому український курс на Африку — це не дипломатичний епізод, а одна з найважливіших ознак того, що війна змушує Україну мислити в категоріях світової, а не лише регіональної гри.
За матеріалами unn.ua
