Після марафонських переговорів у Маямі, «довгого та змістовного» дзвінка Зеленського Віткоффу й Кушнеру, заяв Келлога про «останні 10 метрів до кінця війни» та нервових сигналів із Парижа і Берліна стає зрозуміло: війна входить у фазу, де кожне слово в дипломатичних формулюваннях може означати кілометри української території.
Марафон у Маямі: сьома зустріч і дзвінок, де «Донбас ще не поділили»
За даними Axios, 6 грудня Зеленський на дві години доєднався телефоном до перемовин між українською делегацією в Маямі та представниками Трампа – Стівом Віткоффом та Джаредом Кушнером. Розмова стала кульмінацією триденного «марафону» переговорів щодо мирного плану. Ключові теми – території та гарантії безпеки.
Співрозмовники Axios описують картину так:
- Москва досі вимагає, щоб Україна вивела війська з частини Донбасу, яку зараз контролює – фактично це прохання легалізувати російські завоювання.
- Американська сторона «намагається знайти нові ідеї», як обійти цей глухий кут – тобто шукає формули, які можна буде продати і Трампу, і Путіну, і Зеленському.
- Другий вузол – гарантії безпеки США для України. За словами джерел, тут «значний прогрес», але потрібна подальша робота, щоб Київ і Вашингтон однаково розуміли, що саме обіцяють один одному.
Посольство України в США підтверджує: це вже сьомий раунд переговорів щодо мирного плану, зустріч пройшла у «конструктивній і практичній атмосфері», але найважчі питання – території та гарантії безпеки – залишаються відкритими. Київ «шукає оптимальні формати» їхнього вирішення й готує повний звіт для президента.
Сам Зеленський після дзвінка говорить про «довгу, змістовну, дуже предметну і конструктивну» розмову, де йшлося про те, як закінчити кровопролиття й не допустити третього вторгнення РФ – і водночас змусити Росію виконувати будь-які майбутні зобовʼязання.
Тобто на рівні офіційних формулювань – максимум обережного оптимізму. На рівні зливів для медіа – все значно жорсткіше: Росія хоче Донбас, США пробують «розв’язати» цю вимогу, а Україна намагається не опинитися перед фактом уже погоджених за її спиною формулювань.
«Останні 10 метрів». Що насправді означає риторика Келлога
Спецпредставник президента США Кіт Келлог публічно заявляє: ми «на останніх 10 метрах», а інколи вже «на останніх двох метрах» до завершення війни. І одночасно уточнює: ключові питання – це Донбас і Запорізька АЕС. Якщо їх вирішити, «решта стане на місця».
З його слів випливають кілька важливих речей:
- У американській оптиці конфлікт уже зведено до кількох «ядерних» вузлів – не всієї лінії фронту, не Криму, не ширшої архітектури безпеки, а саме Донбасу й ЗАЕС.
- Келлог підкреслює колосальну ціну війни – за його риторикою, Україна і Росія разом втратили понад два мільйони людей. Це має створити політичний тиск: «так далі тривати не може, компроміс обовʼязковий».
- Коли дипломат/військовий каже «останні метри» – це зазвичай не про перемогу однієї сторони, а про тверде бажання догнати будь-яку угоду, поки ще є політичне вікно.
Разом із повідомленнями Axios про те, що поствоєнні кордони й «де-факто межа» з РФ стали центральною темою переговорів, можна припустити: під «останніми метрами» Келлог має на увазі не перемогу України, а дотискання територіального пакету, де Донбас і зона навколо ЗАЕС – головні фішки для торгу.
Донбас як тест на межі допустимого
З того, що просочується в медіа, вимальовується кілька сценарних ліній:
- Максималістський запит РФ
Москва наполягає, щоб Україна офіційно вивела війська з частини Донбасу, яку зараз контролює, – фактично це:- легалізація нинішніх окупаційних «ліній»;
- створення прецеденту, коли держава, на яку напали, сама відходить із власної території під зовнішнім тиском.
- «Креативні ідеї» США
Американці, за джерелами Axios, намагаються вигадати формули, які дозволять РФ говорити про «отриманий результат», а Україні – не оголошувати прямої здачі територій. Це може бути:- «тимчасова зона особливого статусу»;
- «демілітаризована зона» під якимось міжнародним контролем;
- багаторічні перехідні формули без юридичного визнання анексій, але з фактичним замороженням лінії зіткнення.
- Позиція Києва
Публічно українська сторона повторює: пріоритет – незалежність, суверенітет, безпека українців і стабільна основа для демократичного майбутнього. А ще – що будь-яке врегулювання має бути «реалістичним і прийнятним». Реалістичність для Вашингтона і для Києва тут потенційно означає різні речі.
Суть розламу проста: чи визнає світ за Україною право відмовитися від угоди, якщо вона вимагає прямого відходу з Донбасу, і чи будуть США/Європа готові підтримувати Україну в такому рішенні надалі.
Таємні треки: Абу-Дабі й логіка «тільки в тіні»
Паралельно з офіційною дипломатією існує таємний трек, який уособлює голова ГУР Кирило Буданов.
Axios раніше писало, що українська делегація на чолі з Будановим була в Абу-Дабі, де велися переговори і з американцями, і з росіянами. За даними співрозмовників, спочатку планувалась зустріч глав української та російської розвідок з іншої теми, але приїзд міністра Сухопутних військ США Деніела Дрісколла змінив конфігурацію переговорів і став несподіванкою навіть для учасників.
Сам Буданов коментує це дуже обережно: «Усі перемовини мають бути в тіні… Інакше вони не будуть успішними. Ми можемо їх просто зірвати. Тож зачекайте».
Інакше кажучи:
- існують паралельні закриті канали, де обговорюють найчутливіше – від військових ризиків до ядерної безпеки, обмінів, статусу ЗАЕС тощо;
- суспільству залишаються фрагменти – воно бачить удари по енергосистемі, публічні заяви й «зливи» в медіа, але не бачить, що саме на столі.
Це створює подвійний дефіцит довіри:
– всередині України (чи не домовляються за нашою спиною?),
– і між Україною та Європою (коли європейці прямо кажуть, що українцям забороняють ділитися деталями з ними).
Європа в тіні: від «плівок Макрона» до Лондона
Європейський вимір – не менш драматичний, ніж власне українсько-американські переговори.
Сумнів і образа
Le Monde описує ситуацію в доволі жорстких термінах: Європу – зокрема Францію та Німеччину – свідомо усунули від ключових етапів переговорів. Після зустрічі Віткоффа й Кушнера з Путіним у Москві європейці планували зустрітися з ними й Зеленським у Брюсселі, щоб обговорити гарантії безпеки. Натомість команда Трампа віддала перевагу зустрічі з українцями у Флориді, залишивши ЄС перед фактом.
Звідси кілька нервових сигналів:
- «Плівки Макрона» (витік стенограми розмови Макрона, Мерца та інших лідерів із Зеленським), де європейці, за повідомленнями медіа, попереджали: США можуть «зрадити Україну в питанні територій без чітких гарантій безпеки». Офіційно Париж заперечує вживання слова «зрада», але не зміст занепокоєння.
- Європейські дипломати відкрито говорять журналістам: українців просили максимально мовчати про деталі плану, який Вашингтон обговорює з Москвою, і тому вони не можуть ділитися всім із ЄС.
У французькій та німецькій оптиці це виглядає як «Трамп відсікає Європу від мирних переговорів» – не тільки з політичних, а й з бізнес-мотивів його посланців, які традиційно дивляться на Росію як на великий ринок.
Лондон як спроба повернутися в гру
У відповідь на це Макрон анонсує зустріч 8 грудня в Лондоні – за участі Зеленського, премʼєра Британії Кіра Стармера та канцлера Німеччини Фрідріха Мерца. Мета – «оцінити ситуацію та переговори, що тривають, у межах посередництва США».
Паралельно Макрон:
- телефонує Зеленському, інформує про свою поїздку до Китаю та спроби залучити Пекін до тиску на Росію щодо припинення вогню;
- публічно засуджує нічні масовані удари РФ по українській енергетиці й залізниці;
- підкреслює, що безпека України = безпека Європи, й обіцяє продовжити зусилля в рамках «коаліції охочих».
Фактично Лондонська зустріч – це спроба Європи «зайти назад у кімнату», де США й Росія вже кілька тижнів малюють контури майбутньої угоди.
Нова стратегія США: Європа як «проблема», а не як партнер
Додатковий вимір недовіри – нова Стратегія нацбезпеки США, про яку писало Politico і детально аналізував Le Monde.
Документ малює похмуру картину: Європа нібито рухається до «повного культурного краху», страждає від міграції, падіння народжуваності, «втрати національної ідентичності» та «регуляторного гніту» з боку ЄС. І замість чіткої артикуляції загрози від Росії чи інших автократій, документ значною мірою перетворює Європу на мішень критики, а не на ключового союзника.
У цій парадигмі:
- підтримка «суверенних» правих сил у Європі й тиск на ЄС виглядають вже не аномалією, а логічним продовженням стратегії;
- готовність Трампа «переписувати» кордони України може бути частиною ширшого плану переформатування євроатлантичного простору, де США менше зобовʼязані союзникам, а більше торгуються з окремими державами – включно з Росією.
Для європейців це означає просту річ: вони не можуть покладатися на те, що Вашингтон автоматично захищатиме їхні інтереси в українському питанні. А отже, повинні або:
- або розбудовувати власні важелі тиску (конфіскація російських активів, довгострокове фінансування оборони України, власна «європейська стратегія стримування»),
- або погодитися на роль статистів у чужому сценарії.
Що хоче Путін – і чому це погані новини для будь-якого плану
За даними Le Monde, недавні переговори США–РФ не принесли прориву: Путін продовжує висувати максималістські вимоги, а зміни, які Європа намагалася внести в початковий варіант плану, в Кремлі називають «спробою заблокувати мирний процес».
У спрощеному вигляді російський набір виглядає так:
- контроль над усім Донецьким регіоном (принаймні – над більшою його частиною, ніж зараз контролює РФ);
- збереження фактичного контролю над ЗАЕС і ширшим плацдармом на лівому березі Дніпра;
- де-факто визнання анексованих територій через відмову України повертати туди війська;
- послаблення санкцій – на кшталт нещодавнього часткового зняття обмежень із «Лукойлу», яке вже зараз зменшує економічний тиск на РФ.
На цьому тлі нічні ракетно-дронові атаки Росії по українській енергосистемі виглядають як силовий супровід переговорів: Москва намагається показати, що в неї ще є ресурс «крутити гайки» – і по фронту, і по енергетиці, і по ядерній безпеці (ризики довкола ЗАЕС).
Червоні лінії України: де межа компромісу
Офіційно з українського боку прозвучало кілька важливих тез:
- від Умєрова – що рамки безпекових домовленостей із США вже погоджені, але деталі ще допрацьовуються;
- від посольства – що низка складних питань лишається відкритою, але йдеться про пошук «реалістичних і прийнятних рішень»;
- від Зеленського – що будь-яка угода має гарантувати не тільки кінець кровопролиття, а й захист від нового вторгнення.
Якщо зібрати це в одне рівняння, виходить: Україна готова обговорювати формули, але не готова добровільно оформлювати поразку з перспективою нової війни через кілька років.
Практичні червоні лінії, про які говорять українські експерти й політики:
- відсутність юридичного визнання російських анексій (жодних «референдумів» і «нових субʼєктів РФ»);
- обовʼязкові, а не декларативні гарантії безпеки – із залученням кількох потужних держав, реальними механізмами та ресурсами стримування;
- збереження права України на самозахист і переозброєння, включно з виробництвом власної зброї далекої дії;
- участь Європи та Британії в архітектурі угоди, а не двостороння «велика угода» США–РФ.
За даними медіа, наступний раунд переговорів із Віткоффом та Кушнером заплановано на другий тиждень грудня – вже після того, як Умєров і Гнатов поінформують Зеленського в Лондоні про деталі американських пропозицій.
Що далі: Лондон, нові раунди та роль суспільства
Найближчі дні виглядають приблизно так:
- 8 грудня – Лондон
Зеленський зустрічається зі Стармером, Макроном і Мерцом, щоб:- звірити позиції щодо американського плану;
- спробувати повернути Європу у формат гарантів безпеки;
- визначити, що саме для Києва є «неприпустимими пунктами».
- Другий тиждень грудня – новий раунд із командою Трампа
Віткофф і Кушнер повертаються до столу переговорів із оновленими пропозиціями – після консультацій і з Києвом, і, ймовірно, з Москвою. - Паралельні треки
Будуть продовжуватися:- таємні контакти (формату Абу-Дабі);
- публічний тиск через медіа (зливи про «лінію Донбас–ЗАЕС» як ключову);
- силовий тиск Росії (удари по енергетиці й інфраструктурі) та воєнні дії України, які теж формують переговорну позицію.
У цій ситуації роль українського суспільства й союзників проста, але критична:
- для Києва – мати мандат на жорстку позицію там, де компроміс означатиме капітуляцію;
- для Європи – вирішити, чи готова вона залишатися статистом у чужій «великий угоді», чи все ж використає власні важелі (резерви російських активів, оборонні інвестиції, політичний тиск), щоб зробити майбутню угоду не тільки «реалістичною» для Вашингтона, а й справедливою й стійкою для України та самого ЄС.
У підсумку всі ці паралельні треки – Маямі, Москва, Абу-Дабі, Лондон – зводяться до дуже простого запитання: чи збережеться за Україною право вирішувати власну долю, а не лише погоджуватись на чужі «реалістичні» формули. Росія продовжує вимагати Донбас і контроль над ЗАЕС, США поспішають до «останніх 10 метрів» угоди, а Європа бореться, щоб її взагалі пустили в кімнату, де все це ухвалюється. Саме тому головний тест наступних тижнів – не красиві слова про «гарантії безпеки», а здатність Києва й союзників провести чітку червону лінію: жоден мирний план не може узаконювати агресію й винагороджувати того, хто бʼє по енергетиці, містах і людях. Або цей мир робить Україну сильнішою, або він просто відкладає наступну, ще гіршу війну.
За матеріалами rbc.ua
