Дзвінок із Трампом — це не дипломатичний успіх. Це момент, коли Україну можуть спробувати дотиснути.
Телефонна розмова Володимира Зеленського з Дональдом Трампом увечері 25 лютого стала не просто черговим дипломатичним контактом, а сигналом про спробу перевести нинішній переговорний процес із технічного та делегаційного рівня у формат потенційного політичного прориву.
За словами президента України, сторони узгодили послідовність наступних кроків: двостороння зустріч української та американської команд у Женеві 26 лютого, потім — повноформатний тристоронній раунд на початку березня, а вже після цього може з’явитися вікно для переговорів «на рівні лідерів». Reuters також підтверджує, що після розмови із Трампом Зеленський прямо пов’язав початок березневих тристоронніх контактів із можливістю перейти до формату саміту.
Читайте також: “Потрійна зустріч Зеленського, Трампа і Путіна: чому ідея правильна, але викликає скепсис”
Ключове тут не сам факт телефонної розмови, а те, що Київ намагається зафіксувати логіку процесу: спочатку команди знімають найгостріші робочі суперечності, потім відбувається тристороння зустріч із повною присутністю сторін, і лише після цього можна говорити про особисту розмову лідерів. Сам Зеленський наголосив, що Трамп підтримує саме таку черговість, а це означає: Вашингтон, принаймні на цьому етапі, погоджується з тим, що політична зустріч без попередньо підготовлених рамок не дасть результату. Інакше кажучи, Банкова намагається уникнути сценарію «символічного саміту заради картинки», де Україну могли б підштовхувати до поступок без належно опрацьованої переговорної бази.
Те, що в розмові брали участь спецпредставники американської сторони Стів Віткофф і Джаред Кушнер, також має окрему вагу. Це означає, що мова йшла не про протокольний дзвінок, а про конкретну координацію переговорного треку перед Женевою. Reuters зазначає, що обидва американські переговорники були на лінії під час дзвінка, а отже, розмова фактично стала частиною підготовки до наступного раунду. Це підсилює враження, що нинішній контакт — не медійний жест, а елемент синхронізації позицій перед новим етапом перемовин.
Ще один важливий маркер — згадка про PURL. Якщо навіть у розмові про дипломатію окремо обговорюється програма, яка дозволяє союзникам фінансувати закупівлю американських систем ППО та іншого критичного озброєння для України, це означає, що Київ не відокремлює переговорний трек від оборонного. Іншими словами, українська позиція залишається незмінною: перемовини можливі лише паралельно з посиленням спроможностей на полі бою та в тилу. PURL була створена для збереження потоку американської зброї до України, а союзники вже спрямували через цю схему сотні мільйонів доларів. Тож згадка про PURL у контексті телефонної розмови з Трампом — це не технічна деталь, а нагадування, що для Києва безпека і дипломатія залишаються одним пакетом.
І це правильний, але водночас дуже промовистий сигнал. Бо він показує: сама українська влада чудово розуміє, що переговори без сили — це не переговори, а оформлення слабкості. Якщо Київ паралельно просить і координує посилення ППО, значить на Банковій не мають ілюзій: жоден телефонний дзвінок не зупиняє ракети, а жодна “дипломатична динаміка” не замінює реальних засобів захисту. Зеленський під час розмови з Трампом дякував США, зокрема за ракети для систем ППО, які допомагають Україні пережити зимові атаки.
Телефонна розмова Володимира Зеленського з Дональдом Трампом не виглядає як прорив. Вона виглядає як вхід у найнебезпечнішу фазу переговорів — ту, де красиві слова про “рух до миру” легко перетворюються на гру, в якій Україну підштовхують не до справедливого рішення, а до зручного для інших компромісу.
І саме в цьому — проблема. Бо переговори на рівні лідерів у таких історіях майже ніколи не означають “більше справедливості”. Вони означають “більше політичного тиску”. Це не формат, де сторони спокійно шукають баланс. Це формат, де сильніші гравці хочуть швидко зафіксувати результат, бажано гучний, бажано медійний, бажано такий, який можна продати як перемогу. А якщо для цього треба, щоб Україна стала гнучкішою, поступливішою і мовчазнішою — тим гірше для України.
Суть ризику проста: щойно процес заходить на рівень перших осіб, простір для змістовної дискусії звужується, а простір для примусу — розширюється. Саміт лідерів не любить нюансів. Він любить готові формули. А готові формули в нинішній конфігурації майже напевно означатимуть, що від Києва чекатимуть “конструктивності”, тобто готовності погодитися на те, що ще вчора називалося неприйнятним. Не тому, що це відповідає українським інтересам. А тому, що комусь дуже хочеться показати: процес рухається, мир наближається, дипломатія працює.
Але дипломатія не працює лише тому, що хтось призначив ще одну зустріч. Попередній раунд переговорів у Женеві 17–18 лютого завершився без прориву: Сторони розійшлися без великої домовленості, а серед невирішених тем залишилися територіальні питання та Запорізька АЕС. Це і є справжня картина: найболючіше не знято, головне не вирішено, конфліктні вузли не розплутані.
Читайте також: “Женева без прориву: як переговори перетворилися на гру на виснаження — і чому “механіка” випереджає політику”
Тому розмови про “перехід до рівня лідерів” у цій точці — це не ознака готового миру. Це ознака того, що великі гравці можуть спробувати перенести наверх те, що не вдалося владнати внизу. А це вже зовсім інша логіка: не знайти рішення, а змусити когось прийняти рамку. І якщо так станеться, саме Україна стане першою мішенню для цього тиску, бо саме від Києва найпростіше вимагати “заради прогресу” піти на поступки, які потім назвуть політичною зрілістю.
Окремий тривожний сигнал — позиція Кремля. Пєсков уже дав зрозуміти, що Москва бачить сенс зустрічі на рівні лідерів лише тоді, коли домовленості фактично вже підготовлені до фіналізації. Кремль продовжує говорити про “мир”, але водночас перекладає відповідальність за подальший рух на Київ. Це класична російська тактика: спершу загнати суперника в переговорний коридор, а потім виставити його винним, якщо він відмовляється підписувати невигідні умови.
І тут головне: найбільша загроза для України зараз — не в тому, що переговорів не буде. Найбільша загроза в тому, що переговори будуть занадто швидкими, занадто політизованими і занадто зручними для тих, хто хоче закрити тему, а не вирішити проблему. Швидкий саміт — це не обов’язково шлях до миру. Дуже часто це шлях до поспішної конструкції, де “припинення вогню” продають як досягнення, але не дають відповіді на головне: що завадить Росії використати паузу для перегрупування, тиску і нового раунду війни.
Саме тому сьогодні небезпечно підміняти тверезий аналіз дипломатичним оптимізмом. Коли нам кажуть “можливі переговори на рівні лідерів”, це звучить сильно. Але в реальності це може означати зовсім інше: Україну підводять до моменту, коли від неї вимагатимуть не перемоги і не справедливості, а згоди на формулу, яку інші вже майже написали. І якщо Київ не зайде в цю фазу з жорсткими червоними лініями, з ясним розумінням власних інтересів і з готовністю сказати “ні”, тоді сам шлях до “великого саміту” стане не дорогою до миру, а дорогою до політичної пастки.
Отже, головний сенс цієї заяви Зеленського — не в тому, що переговори лідерів уже узгоджені, а в тому, що Київ намагається формально підвести поточний процес до точки, де політичне рішення стане можливим. Станом на 26 лютого 2026 року мова йде про чітко окреслену, але ще не гарантовану траєкторію: Женева 26 лютого → тристоронній раунд на початку березня → шанс на саміт лідерів. І якщо цей ланцюжок не зірветься, наступні дні можуть визначити, чи перетвориться нинішній дипломатичний рух на реальний шанс для великої політичної розв’язки, чи залишиться ще одним етапом затяжного торгу без остаточного результату.
Тому сьогодні варто дивитися не на гучність заголовків, а на структуру ризику. Бо проблема не в тому, що лідери можуть зустрітися. Проблема в тому, що під вивіскою такої зустрічі Україну можуть спробувати дотиснути до рішення, яке зручно всім, крім самої України.
За матеріалами forbes.ua
