Тимчасові паузи у війні Росії проти України дедалі менше схожі на реальний шлях до миру. Без контролю, політичної рамки й відповідальності за порушення вони стають не прелюдією до врегулювання, а способом створити гучний заголовок, поки війна триває.

Чергове “перемир’я” між Росією та Україною мало стати сигналом надії. Натомість воно стало ще одним доказом того, що саме поняття припинення вогню у сучасній дипломатії втратило зміст. Поки політики оголошували паузу, над Україною летіли російські безпілотники, ракети й керовані авіабомби, а бойові дії на фронті не припинялися.

Цей розрив між словами й реальністю став симптомом ширшої проблеми: за часів Дональда Трампа припинення вогню дедалі частіше використовується не як початок важких переговорів, а як самодостатній політичний продукт — картинка для медіа, доказ “миротворчості” та інструмент тиску на жертву агресії.

У класичній дипломатії припинення вогню — це не фінал війни. Це лише перший, дуже крихкий етап, який має створити простір для переговорів, моніторингу, обміну полоненими, гуманітарних рішень і політичної домовленості. Воно потребує часу, технічної роботи, посередників, механізмів контролю й чітких наслідків за порушення.

Але російсько-українська війна показала іншу модель. Оголошене перемир’я може існувати лише в заявах політиків, тоді як на землі тривають удари, наступи й атаки.

Для Москви така пауза стає способом імітувати готовність до миру.

Для Вашингтона за Трампа — шансом створити позитивний заголовок.

Для України — пасткою, у якій відмова від порожнього перемир’я може бути подана як небажання миру, а згода не гарантує жодної безпеки.

Перемир’я без миру: що показала остання пауза у війні

Останнє триденне припинення вогню, оголошене за ініціативи Дональда Трампа, мало би виглядати як дипломатичний прорив. Формально — це пауза у бойових діях, можливість для деескалації, обміну полоненими чи початку політичного процесу. Фактично ж воно продемонструвало протилежне: війна не зупинилася.

У період так званого перемир’я Росія продовжувала бити по Україні безпілотниками, керованими авіабомбами й ракетами. Бойові дії на фронті також не припинялися. Тобто головна умова будь-якого припинення вогню — припинення вогню як такого — не була виконана.

Саме тому це перемир’я стало не кроком до миру, а ілюстрацією його імітації. У публічній площині існувала дипломатична формула: сторони нібито погодилися на паузу. У воєнній реальності Росія продовжувала діяти так, ніби жодних зобов’язань не існує.

Це не нова ситуація для України. Київ має довгий досвід “перемир’їв”, які порушувалися майже одразу після оголошення. Від Мінських домовленостей 2014–2015 років до гуманітарних коридорів 2022-го і різдвяного “перемир’я” 2023 року — Москва неодноразово використовувала паузи не як шлях до миру, а як тактичний інструмент.

Що таке припинення вогню у нормальній дипломатії

У традиційному розумінні припинення вогню не є миром. Це тимчасова домовленість, яка має відкрити двері до чогось більшого. Її сенс — не просто змусити сторони на певний час менше стріляти, а створити умови для політичного процесу.

Справжнє припинення вогню зазвичай потребує кількох елементів:

Елемент	Чому він важливий
Політична рамка	Сторони мають розуміти, до якого процесу веде пауза
Незалежний моніторинг	Хтось має фіксувати порушення і визначати відповідальність
Механізм комунікації	Потрібні канали для розв’язання інцидентів
Гуманітарна складова	Обміни, евакуація, доступ допомоги
Гарантії та наслідки	Порушення не повинні залишатися безкарними
Довга технічна робота	Мирні угоди не народжуються з одного поста в соцмережі

Саме ця технічна, повільна, часто непублічна робота й відрізняє реальний мирний процес від політичного шоу. Аналітики нагадують: успішні мирні процеси можуть тривати роками. У дослідженні 42 всеохопних мирних угод між 1989 і 2018 роками середня тривалість такого процесу становила приблизно 1570 днів — понад чотири роки.

Це не означає, що кожна війна має завершуватися саме за такий термін. Але це показує масштаб роботи. Мир — це не оголошення. Це процес, у якому важлива кожна деталь: від лінії розмежування до обміну даними, від гарантій безпеки до контролю за важким озброєнням.

У випадку останнього російсько-українського “перемир’я” цих елементів фактично не було. Не було незалежного контролю. Не було зрозумілої політичної рамки. Не було гарантій виконання. Не було чіткого механізму відповідальності за порушення.

Була лише заява.

Трампівська модель: коли “припинення вогню” дорівнює “миру”

Ключова претензія аналітиків до підходу Дональда Трампа полягає не в самому бажанні зупинити війну. Будь-яка спроба зменшити інтенсивність бойових дій може мати сенс, якщо вона рятує життя і відкриває шлях до переговорів. Проблема в іншому: у трампівській політичній логіці припинення вогню часто подається як майже готовий мир.

Це принципово спотворює реальність.

Для президента США важливим стає не довгий процес, а швидкий результат у медіа. Не технічна робота дипломатів, а гучна заява. Не система контролю, а публічний ефект. Саме тому тимчасова пауза подається як “початок кінця війни”, хоча насправді вона може не змінювати ситуацію ні на фронті, ні в політичній площині.

Такий підхід має кілька небезпечних наслідків.

По-перше, він девальвує саме поняття припинення вогню. Якщо перемир’я оголошують, але воно не працює, суспільства перестають сприймати такі домовленості серйозно.

По-друге, він дає агресору простір для маневру. Росія може декларувати готовність до миру, не змінюючи своєї поведінки на полі бою.

По-третє, він тисне на Україну. Якщо Київ відмовляється від сумнівної паузи, його можна звинуватити у небажанні миру. Якщо погоджується — він ризикує отримати лише нові російські удари під прикриттям дипломатичної риторики.

Москва як головний бенефіціар порожніх перемир’їв

Для Росії ідея тимчасового перемир’я без реального контролю є зручною. Вона дозволяє Кремлю створювати видимість конструктивності, не відмовляючись від воєнних цілей.

У цьому й полягає логіка “маскараду”, про яку говорять українські коментатори. Росія демонструє готовність до паузи, але не до миру. Вона може використовувати дипломатичні заяви для кількох цілей одночасно:

показати Заходу, що Москва нібито “відкрита до переговорів”;
перекласти відповідальність за провал на Україну;
виграти час для перегрупування;
зменшити міжнародний тиск;
посіяти сумніви серед партнерів Києва;
використати перемир’я як інформаційну операцію.

Це особливо небезпечно, коли посередник сам зацікавлений у швидкому публічному результаті. Якщо Вашингтон прагне передусім оголосити про “успіх”, Москва може легко підлаштуватися під цю потребу: погодитися на формулу, яка гарно виглядає у заголовках, але нічого не змінює в реальності.

Так припинення вогню перетворюється з інструменту стримування війни на інструмент її політичного прикриття.

Українська дилема: погодитися не можна відмовитися

Для України ситуація особливо складна. Київ не може просто ігнорувати заклики до припинення вогню, бо для міжнародної аудиторії сама ідея паузи у війні звучить позитивно. Будь-яка країна, яка захищається, ризикує опинитися в інформаційній пастці: якщо вона скептично ставиться до перемир’я, її можуть зобразити як сторону, що не хоче миру.

Але український скепсис має не політичне, а практичне підґрунтя.

Україна вже бачила, як Росія використовує домовленості. Мінські угоди не зупинили російську агресію на Донбасі. Гуманітарні коридори неодноразово зривалися. Різдвяне перемир’я 2023 року Київ сприймав як можливість для Росії перепочити і перегрупуватися, а не як щиру гуманітарну ініціативу.

Тому для України питання звучить не так: “Чи потрібне припинення вогню?”

Питання інше: яке саме припинення вогню, під чиїм контролем, з якими гарантіями і з якими наслідками для порушника?

Без відповіді на ці питання перемир’я стає небезпечним. Воно може демобілізувати увагу союзників, створити ілюзію прогресу, дозволити агресору накопичити сили й водночас не дати Україні жодного реального захисту.

Чому припинення вогню без моніторингу — це не дипломатія, а декорація

Один із головних недоліків останніх тимчасових перемир’їв — відсутність незалежного моніторингу. Якщо ніхто не фіксує порушення, не перевіряє дані й не встановлює відповідальність, режим припинення вогню існує лише як політична декларація.

У війні високої інтенсивності це особливо критично. Лінія фронту велика, засоби ураження різноманітні, атаки можуть відбуватися в різних формах: артилерія, дрони, ракети, авіабомби, диверсійні групи, штурмові дії. Без механізму контролю кожна сторона може звинувачувати іншу, а агресор — приховувати власні порушення за туманом війни.

Для України це не абстрактна проблема. Якщо Росія порушує перемир’я, але немає незалежного органу, який це фіксує, політичний ефект може бути розмитий. Москва скаже, що не винна. Вашингтон може закликати “обидві сторони” до стриманості. А Київ знову опиниться в ситуації, де має доводити очевидне.

Тому перемир’я без моніторингу — це не шлях до миру. Це сцена, на якій кожен грає свою роль, але війна за лаштунками триває.

Проблема не лише в Україні: Близький Схід як паралель

NYT звертає увагу, що подібна логіка проявилася не лише у російсько-українській війні. Тимчасові припинення вогню на Близькому Сході також дедалі частіше виглядають як короткі політичні паузи, а не як частина повноцінного мирного процесу.

Це важливо, бо показує: йдеться не про один провал чи одну невдалу домовленість. Йдеться про стиль дипломатії. У цій моделі головне — швидко оголосити про паузу, подати її як перемогу, отримати медійний ефект і рухатися далі, навіть якщо конфлікт залишається неврегульованим.

Але війни не завершуються пресрелізами. Вони завершуються тоді, коли змінюються політичні умови, коли сторони мають стимули дотримуватися домовленостей, коли існують гарантії безпеки і коли порушення тягнуть за собою наслідки.

Без цього будь-яке перемир’я може стати лише короткою зупинкою перед новим витком насильства.

Чому Європа шукає свою роль

На цьому тлі показовою є заява міністра закордонних справ України Андрія Сибіги про можливу нову роль Європи в мирних зусиллях. Ідея “аеропортного перемир’я” — тобто взаємного припинення ударів по аеропортах — виглядає не як велика мирна угода, а як спроба знайти конкретну, обмежену й потенційно контрольовану домовленість.

У цьому є логіка. Якщо неможливо одразу досягти всеосяжного припинення вогню, можна спробувати домовлятися про вузькі сфери:

не бити по певних категоріях об’єктів;
створити гуманітарні коридори з реальним контролем;
узгодити обміни полоненими;
домовитися про безпеку критичної інфраструктури;
запровадити секторальні паузи з міжнародним моніторингом.

Це не заміна миру. Але це може бути практичнішим підходом, ніж великі декларації, які не виконуються. Особливо якщо Європа буде не просто коментатором, а учасником із власними інструментами тиску, гарантіями й ресурсами.

Для України важливо, щоб будь-яка така роль Європи не підміняла американську підтримку, а доповнювала її. Але в умовах, коли Вашингтон за Трампа тяжіє до швидких політичних ефектів, європейський напрямок може стати спробою повернути дипломатії серйозність.

Перемир’я як пастка для слабшої сторони

Найнебезпечніше у перформативних перемир’ях те, що вони часто вигідніші агресору, ніж жертві. Сторона, яка напала, може використовувати паузу для перепочинку, перегрупування, пропаганди й зниження міжнародного тиску. Сторона, яка захищається, змушена доводити, що її обережність — не саботаж миру.

У російсько-українській війні ця асиметрія очевидна. Україна не прагнула цієї війни і не може просто “зупинити” її односторонньо. Якщо Росія зберігає окупаційні цілі, не відмовляється від захоплених територій, продовжує удари по містах і не визнає відповідальності, то саме по собі припинення вогню не вирішує головного питання.

Більше того, воно може заморозити несправедливість. Якщо перемир’я фіксує поточну лінію фронту без політичного рішення, Росія отримує час і простір для наступного етапу. Україна ж отримує ризик втрати темпу, уваги партнерів і права на активний захист.

Саме тому Київ наполягає: мир не може бути лише тишею на кілька днів. Мир має означати безпеку, суверенітет, відповідальність агресора і гарантії, що війна не повернеться в ще гіршій формі.

Що насправді знищує сенс припинення вогню

Проблема не в самому слові “перемир’я”. Проблема в тому, що його починають використовувати неправильно.

Припинення вогню втрачає сенс, коли:

Його оголошують без механізму контролю.
Якщо ніхто не стежить за виконанням, домовленість стає політичним жестом.
Його подають як мир.
Тимчасова пауза не дорівнює завершенню війни.
Його використовують для медіаефекту.
Дипломатія не може будуватися навколо потреби у швидкому заголовку.
Порушення не мають наслідків.
Якщо агресор нічого не втрачає, він порушуватиме домовленості знову.
Жертву агресії змушують погоджуватися на небезпечні формули.
Мирний процес не може бути шантажем під виглядом миротворчості.
Не існує політичної основи.
Без розуміння кінцевої мети пауза у вогні не веде нікуди.

Саме це й сталося у випадку останніх перемир’їв. Вони не будували шлях до миру, а створювали ілюзію, що такий шлях уже існує.

Чи може перемир’я ще бути корисним

Попри все, припинення вогню не є марним інструментом саме по собі. Навпаки — у правильних умовах воно може рятувати життя, знижувати інтенсивність бойових дій, відкривати шлях до гуманітарних рішень і створювати простір для переговорів.

Але для цього перемир’я має бути не перформансом, а частиною реального процесу.

Для України прийнятне припинення вогню мало б містити щонайменше кілька умов:

чітко визначений режим дії;
незалежний міжнародний моніторинг;
фіксацію порушень;
механізм швидкого реагування;
гарантії для цивільного населення;
зв’язок із ширшим політичним процесом;
санкційні або інші наслідки для сторони, яка порушує домовленість;
відсутність тиску на Україну щодо поступок агресору.

Без цього будь-яке “перемир’я” ризикує стати черговою паузою для російської армії та черговою дипломатичною декорацією для політиків.

Останнє перемир’я у війні Росії проти України показало не наближення миру, а кризу самого інструменту припинення вогню. За логікою Дональда Трампа, пауза у бойових діях часто подається як політична перемога вже сама по собі. Але для України, яка має досвід Мінська, зірваних гуманітарних коридорів і постійних російських порушень, така пауза без гарантій є не миром, а ризиком.

Справжнє припинення вогню має бути початком складної дипломатичної роботи, а не фінальним заголовком. Воно повинне мати моніторинг, політичну рамку, механізми відповідальності й чітку мету. Інакше перемир’я перетворюється на спектакль, у якому агресор імітує миролюбність, посередник демонструє “успіх”, а жертва війни продовжує платити реальну ціну.

За матеріалами nytimes.com