Інформаційний шум навколо війни давно став окремим фронтом. Тут будь-який “витік” — особливо якщо в ньому є слова “провал переговорів”, “ще кілька років війни” або “план на три роки” — миттєво перетворюється на заголовок, мем і політичну зброю. Саме так сталося з історією, яку підхопили соцмережі та медіа: нібито на зустрічі з найближчим колом президент заявив про безперспективність переговорів і дав завдання готуватися до продовження війни на роки вперед.
Однак перше, що робить реальна влада у таких випадках — або підтверджує, або гасить пожежу, якщо бачить фейк, перекручення чи свідоме “підсилення” реальності. Цього разу реакція з боку Офісу президента України була максимально різкою: радник президента Дмитро Литвин назвав інформацію “тупим фейком” і заперечив як саму “розмову з радниками”, так і “негатив” щодо переговорів та “завдання про війну ще на три роки”.
На цьому місці багато хто очікує, що історія мала б закінчитися: спростували — розійшлися. Але саме тут починається цікавіше. Бо навіть якщо конкретна цитата — вигадка, головний сенс дискусії не зникає: чи має українська влада план на довгу війну — і чи є це “сенсацією”.
Звідки взялася “сенсація” і чому спростування не ставить крапку
Версія, яку обговорювали, пов’язується з журналістом Бояном Панчевським з The Wall Street Journal. У таких історіях важливо відрізняти одне від одного три рівні:
- Факт існування розмови (чи була, з ким, у якому форматі).
- Зміст (що саме сказали).
- Інтерпретація (який сенс з цього роблять медіа, аудиторія, політичні гравці).
Спростування Банкової б’є по перших двох рівнях: мовляв, не було ні розмови у такому вигляді, ні формулювань про “провал”, ні “завдання на три роки”. Але навіть якщо це так, третій рівень — інтерпретація війни як довгої дистанції — нікуди не дівається. Бо це не про “хтось злив” чи “хтось придумав”, а про базову реальність: країна, яка воює, зобов’язана планувати не лише “завтра”, а й “на кілька років”.
І саме це — головний нерв тексту: сенсаційною зробили не те, що мало б дивувати.
“Переговори провалені”? Автор тексту показує, чому картина складніша
У полеміці про переговори часто домінує спокуса мислити подвійними категоріями: або “прорив”, або “провал”. Але дипломатія так не працює. Те, що сьогодні схоже на глухий кут, завтра може виявитися паузою перед технічним прогресом; те, що виглядає “жестом доброї волі”, післязавтра може стати інструментом тиску.
У тексті наведено логіку, чому в моменті називати переговори “проваленими” передчасно. Зокрема, згадується епізод у Женеві: після закриття офіційної частини переговорів голова російської делегації нібито приїжджає на зустріч з українською стороною без дипломатів і військових та розмовляє півтори години. Для автора це аргумент, що процес не виглядає мертвим: коли все “зірвалося”, сторони рідко переходять у формат окремих розмов “один на один” і тим більше не домовляються про швидке продовження.
Далі — ще один важливий штрих: у матеріалі сказано, що сторони погодилися провести наступну зустріч не “коли-небудь”, а найближчим часом, а президент нібито анонсував часовий коридор “протягом тижня чи десяти днів” у Женеві. Тут ключовий меседж не в конкретній даті, а в тому, як автор пропонує читати сигнал: якщо переговори справді в руїнах, то логічніше було б побачити “заморожування” або невизначене “пізніше”, а не швидке повернення до столу.
Звідси висновок: оцінка “переговори провалилися” — це або емоційна реакція, або політичний наратив, але не обов’язково опис реальності.
Теза, яка є центром тексту: план на довгу війну — це норма, а не новина
Найсильніша думка сформульована просто: дивувати має не наявність плану на кілька років, а його відсутність. Для держави в умовах війни планування “на довго” — не прояв песимізму і не “відмова від миру”. Це стандарт управління ризиками.
Бо реальність така:
- Переговори можуть зірватися не лише через позицію Києва, а й через позицію Росії, внутрішню політику в США, зміну настроїв союзників, ескалації на фронті, тощо.
- Навіть якщо переговори тривають, вони можуть бути довгими, “покроковими”, з частковими домовленостями та перервами.
- Паралельно триває війна, і держава мусить щодня забезпечувати оборону, економіку, мобілізаційні та соціальні процеси.
Тому стратегія “живемо одним сценарієм — швидкий мир” у війні небезпечна: вона робить країну вразливою до розчарувань, шантажу і раптових змін умов.
Два треки, які описує автор: дипломатія і готовність воювати далі
У матеріалі запропонована рамка, яка добре пояснює поведінку української влади останніх місяців: політика працює паралельно по двох треках.
Трек №1. Переговорний
Це — посилення переговорної команди та демонстрація готовності до миру в рамках процесів, які (в авторській подачі) ініціював Дональд Трамп. Згадуються два раунди в Абу-Дабі і третій — у Женеві. Навіть якщо “на землі” немає миттєвих змін, сам факт участі дає Києву важливий ресурс: Україна показує, що не блокує дипломатію, а намагається шукати рамки рішення.
У тексті це сформульовано майже як політичний аргумент для зовнішнього світу: “ми принаймні спробували”.
Трек №2. Підготовка до продовження бойових дій
Це — “план Б”, який має бути готовим не після провалу, а до того, як провал станеться. Сюди автор відносить, зокрема, кадрові зміни у верхівці влади. Важливий момент: у самому матеріалі ці зміни подаються як такі, що нібито налаштовані на довгу дистанцію управління війною — і тут коректніше читати це як інтерпретацію автора, а не як документально доведений мотив.
Зокрема, названо прихід Кирила Буданова на посаду керівника ОП та Михайла Федорова на посаду міністра оборони — і стверджується, що президент прямо пов’язував ці рішення з переформатуванням системи управління війною “на кілька років”. Навіть якщо не приймати цю деталь як факт, сам принцип зрозумілий: організаційна архітектура воєнного управління має бути придатною до тривалого навантаження.
Навіщо Києву комунікація “ми готові воювати ще роки”
Тут важливо не переплутати два різні меседжі:
- “Ми хочемо воювати довго” — це було б політично токсично і морально неприйнятно.
- “Ми здатні воювати довго, якщо нас до цього змусить відсутність гідного миру” — це зовсім інше.
Автор тексту фактично пояснює, що нинішня риторика Києва — це сигнал одразу кільком аудиторіям:
- Світові загалом: Україна не ставить усі фішки на переговори й не робить ставку на “чудо-дедлайн”.
- Вашингтону: Київ не в позиції прохача, який погодиться на будь-що “аби швидше”.
- Москві: ставка на виснаження України або на її примус до капітуляційних умов може не спрацювати.
- Українському суспільству: планування на довго — це форма чесності про ризики і механізм підвищення стійкості.
В матеріалі навіть наведено приклад публічного голосу з силового блоку: в інтерв’ю командувача Національної гвардії України генерала Олександра Півненка звучить фраза: “Ми можемо ще воювати кілька років, сто відсотків”. Це коротке речення (і саме його лаконічність) добре показує суть: йдеться не про “план заради плану”, а про здатність триматися.
Чому “три роки” — не магічне число і що насправді означає “план на роки”
Автор пропонує “відв’язатися” від конкретної цифри три — і це правильний хід. Бо “три роки” в інформаційній війні звучить як драматичний таймер: ніби хтось натиснув кнопку “ще 36 місяців”. Але державне планування так не виглядає.
План на роки — це, як правило:
- сценарії мобілізації ресурсів (людських, фінансових, виробничих);
- стійкість енергетики, інфраструктури, логістики;
- спроможність оборонного сектору й закупівель;
- соціальна політика, підтримка військових і цивільних;
- зовнішня політика: коаліції, пакети допомоги, довгі угоди.
Тобто це не “пророцтво” і не “вирок”, а страховка, яка дозволяє не бути заручником переговорного календаря.
То де ж сенсація?
Сенсація була б у протилежному: якби українська влада справді жила в парадигмі “або мир зараз, або нічого”, не маючи розкладених по полицях сценаріїв тривалої оборони. У країні, що воює, відсутність плану “Б” — це не оптимізм. Це управлінська безвідповідальність.
Саме тому, повертаючись до первинного інформаційного приводу, матеріал підводить до простого висновку: скандальним виглядав би не “план війни на роки”, а його відсутність.
Уся конструкція тексту тримається на одній здоровій думці: планування довгої війни — це не сенсація, а нормальність для держави, яка бореться. Переговори можуть рухатися хвилями, можуть буксувати або давати обмежені результати, але поки немає гарантій прийнятного миру, влада зобов’язана готувати країну до сценарію “триматися стільки, скільки потрібно”. І якщо в цій історії є щось справді “новинне”, то не цифра “три”, а нагадування: у війні стратегія — це не гучна заява, а звичка мати план на кожен поворот.
Матеріал зводиться до простого пояснення: незалежно від того, був “витік” правдивим чи ні, планування війни на кілька років — базова відповідальність держави, а не інформаційна бомба. Україна одночасно тримає переговорний канал і будує запас міцності на випадок, якщо дипломатія не дасть прийнятного миру.
За матеріалами bbc.com
