Не тільки Волинь і УПА. Чому Україна та Польща сваряться саме тоді, коли найбільше потрібні одна одній
Українсько-польські відносини знову опинилися у зоні турбулентності. Формально суперечка обертається навколо історичної пам’яті, УПА, Волині, Бандери, орденів і національного пантеону. Але справжня причина значно глибша: після 2022 року Україна перестала бути “молодшим партнером” Польщі, а Варшава не готова безболісно прийняти Київ як окремий центр сили у Східній Європі.
Україна і Польща переживають одну з найгостріших криз у двосторонніх відносинах від початку повномасштабної війни. Ще недавно Польща здавалася одним із найнадійніших союзників України: відкритий кордон для мільйонів біженців, логістичний тил для військової допомоги, політичне лобіювання Києва в ЄС і НАТО, жорстка позиція щодо Росії. У 2022 році Варшава була не просто сусідом — вона була стратегічним тилом, гуманітарним хабом і голосом України в західному світі.
Тепер тон змінився. У публічному просторі знову домінують Волинь, УПА, Бандера, ексгумації, історичні образи, взаємні символічні удари й дедалі жорсткіші заяви польських політиків. Президент Польщі Кароль Навроцький позбавив Володимира Зеленського ордена Білого Орла. У відповідь українські політики та колишні президенти повернули свої польські нагороди. Міністр оборони Польщі Владислав Косиняк-Камиш заявив, що Україна не вступить до ЄС, якщо не змінить підхід до вшанування діячів ОУН і УПА. У Києві ж паралельно говорять про Український національний пантеон і право держави самостійно визначати, кого вона вшановує.
На поверхні це виглядає як чергове повернення історичної суперечки. Але насправді Волинь і УПА стали лише детонатором. Вони підпалили значно більший сухий матеріал: економічні конфлікти, конкуренцію за ринки, втому польського суспільства, внутрішню боротьбу у Варшаві, нову українську впевненість і головне — зміну статусу України після 2022 року.
Це вже не суперечка лише про минуле. Це суперечка про майбутнє: хто визначатиме правила гри у просторі між Балтійським і Чорним морями, між Німеччиною і Росією, між старим Заходом і новою Східною Європою.
Польща більше не є єдиними “воротами” України на Захід
До повномасштабної війни Польща справді відігравала для України особливу роль. Вона була одним із головних адвокатів Києва у Європі. Варшава роками пояснювала західним столицям, чому Росія є загрозою, чому Україну треба підтримувати, чому українська інтеграція до ЄС і НАТО — це не примха, а питання безпеки всього континенту.
Для України Польща була не лише сусідом. Вона була політичним провідником до Заходу. Через Польщу Україна часто говорила з Європою. Польща була прикладом посткомуністичної трансформації, членом ЄС і НАТО, країною, яка мала досвід виходу з російської сфери впливу та інтеграції до західних інституцій.
Однак після 24 лютого 2022 року ситуація змінилася радикально.
Україна отримала прямий доступ до Вашингтона, Лондона, Парижа, Берліна, Брюсселя, скандинавських столиць. Вона стала центральною темою європейської безпеки, а не периферійним питанням східної політики. Зеленський напряму говорив із лідерами найбільших держав, українська армія отримувала зброю від ключових західних союзників, а Київ став не об’єктом, про який говорять інші, а суб’єктом, який сам формує порядок денний.
Це був психологічний злам.
Польща залишилася важливою, але перестала бути незамінним посередником. І саме це, схоже, стало одним із глибинних джерел польського роздратування. Варшава звикла до ролі країни, яка веде Україну на Захід. Але Україна після 2022 року почала говорити із Заходом напряму — часто без польського фільтра, без польської рамки і без польського схвалення.
Для Києва це природний результат війни та зростання власної суб’єктності. Для частини польських еліт — болісна втрата статусу.
Україна більше не тільки просить
Друга велика зміна полягає в тому, що Україна більше не сприймає себе лише як державу, яка просить допомоги.
Так, Україна залишається залежною від зовнішнього фінансування, зброї, кредитів, політичної підтримки та доступу до західних ринків. Її економіка виснажена війною, бюджет значною мірою тримається на допомозі партнерів, а відновлення вимагатиме десятиліть і величезних ресурсів.
Але водночас Україна стала військовим фактором, якого Європа давно не бачила.
Українська армія має найбільший досвід сучасної війни на континенті. Україна розвиває дронову індустрію, системи РЕБ, ударні засоби дальнього радіуса, логістику під постійними обстрілами, нові моделі взаємодії розвідки, технологій і фронту. Українські військові щодня проходять те, що більшість європейських армій знає лише з навчань і доктрин.
Це породило нову політичну психологію.
Українці більше не хочуть чути від сусідів лекцій у стилі “ми краще знаємо, як вам поводитися”. Вони бачать себе народом, який несе на собі основний тягар стримування Росії. Саме тому польські вимоги щодо історичної пам’яті сприймаються в Україні не просто як дискусія про минуле, а як спроба диктувати суверенній державі, кого вона має право вшановувати.
Звідси й різка українська реакція на польські претензії. У Києві це читають так: ми воюємо, ми вмираємо, ми стримуємо Росію, ми платимо найвищу ціну — і ніхто ззовні не має права наказувати нам, як будувати власну історичну пам’ять.
Для Польщі ж така позиція звучить інакше: Україна ігнорує польську історичну травму, не враховує польську чутливість і поводиться невдячно щодо країни, яка багато зробила для її виживання.
Так виникає статусний конфлікт. Україна більше не хоче бути молодшим партнером. Польща не завжди готова сприйняти Україну як рівного або окремий центр сили.
Як накопичувалися взаємні образи
Нинішня криза не з’явилася раптово. Її підготувала серія епізодів, у яких стратегічна солідарність поступово поступалася місцем недовірі.
Одним із перших болючих моментів стала трагедія в Пшеводуві, коли ракета впала на польській території і загинули люди. Польща та США тоді схилялися до версії, що це була українська ракета-перехоплювач, запущена під час відбиття масованої російської атаки. При цьому Варшава наголошувала: політичну відповідальність за трагедію все одно несе Росія, бо саме вона розв’язала війну й атакувала Україну.
Однак Київ тривалий час наполягав, що ракета була російською. Для української влади це могло бути спробою уникнути додаткового політичного удару в момент надзвичайної напруги. Але у Варшаві це сприйняли як брак чутливості, обережності й довіри. Польське суспільство чекало співчуття й точності, а натомість побачило інформаційне протистояння.
Потім була зернова криза. Україна шукала будь-які шляхи для експорту аграрної продукції, бо її морські маршрути були обмежені війною. Польща ж побачила в українському зерні загрозу для власних фермерів. Те, що для Києва було питанням економічного виживання, для Варшави стало питанням внутрішньої політики, протестів аграріїв і конкуренції на ринку.
Далі — конфлікт перевізників. Українські перевізники отримали полегшений доступ до європейського ринку, що було необхідно в умовах війни. Польські компанії сприйняли це як нерівну конкуренцію. Блокування кордону показало: навіть у час війни економічні інтереси можуть швидко перемогти політичну солідарність.
Ці конфлікти мали спільну рису. Україна дивилася на них через логіку війни: нам треба вижити, експортувати, перевозити, отримувати допомогу, тримати економіку. Польща дивилася через логіку внутрішнього ринку: наші фермери, наші перевізники, наші виборці, наші ціни, наші правила.
Так накопичувався взаємний список претензій.
Українці дедалі частіше бачили в Польщі не лише союзника, а й країну, яка використовує війну для тиску. Поляки дедалі частіше бачили в Україні не лише жертву російської агресії, а й конкурента, який вимагає винятків, не завжди враховуючи польські інтереси.
На цьому тлі історична пам’ять стала вибухівкою.
Волинь як реальна трагедія і політичний інструмент
Волинська трагедія — одна з найболючіших сторінок українсько-польської історії. Масові вбивства цивільного польського населення українськими націоналістичними структурами у 1943–1944 роках не можна применшувати або виправдовувати. Це були злочини проти беззбройних людей, і пам’ять про жертв має бути збережена.
Але проблема починається тоді, коли пам’ять перетворюється на політичний ультиматум.
Україна не може будувати зрілу політику пам’яті на запереченні злочинів проти поляків. Але Польща також не може вимагати від України прийняття односторонньої моделі вини, у якій українці постають єдиними злочинцями, а польське насильство проти українського цивільного населення відсувається на периферію або описується м’якими формулами на кшталт “відплатних акцій”.
Історія польсько-українського конфлікту 1930–1940-х років була не історією абсолютної невинності однієї сторони та абсолютної вини іншої. Це була історія міжвоєнної дискримінації, радикалізації, окупаційного терору, нацистської та радянської політики розпалювання ворожнечі, підпільних армій, помсти, етнічного насильства, депортацій і взаємних травм.
Цей контекст не виправдовує злочинів. Але без нього історія перетворюється на міф, зручний для політиків.
Українська сторона за минулі десятиліття неодноразово робила кроки до примирення. Були спільні заяви президентів і парламентів, вшанування жертв, участь українських лідерів у пам’ятних церемоніях, символічні жести покаяння, готовність до діалогу щодо ексгумацій. Українські президенти визнавали біль польської сторони й закликали до взаємного прощення.
Проте частині польського політикуму цього виявилося замало. Для них прийнятним є не просто визнання трагедії, а фактичне прийняття польської версії історії як умови політичного партнерства. Саме тут Київ бачить небезпечну межу: історична пам’ять перетворюється на інструмент зовнішнього тиску.
Формула Івана Павла ІІ — “прощаємо і просимо прощення” — залишається, можливо, єдиною морально й політично продуктивною рамкою. Вона не означає забуття. Не означає зрівняння всіх провин. Не означає відмову від історичної правди. Вона означає, що обидві сторони визнають біль одна одної, не приховують власних злочинів і не використовують пам’ять загиблих як зброю проти живих.
Чому польські праві зробили історію зброєю
Важливу роль у нинішній кризі відіграє внутрішня польська політика.
Польща глибоко поділена. Уряд Дональда Туска діє під постійним тиском опозиції. Праві та націоналістичні сили використовують українське питання як інструмент мобілізації виборців. Будь-який жест уряду в бік Києва можна подати як “зраду польських інтересів”, “поступку Україні” або “ігнорування Волині”.
У такій атмосфері складні рішення стають майже неможливими. Навіть коли польська влада розуміє стратегічну важливість України, вона змушена озиратися на внутрішній політичний фронт. Історична пам’ять стає не простором для діалогу, а полем електоральної боротьби.
Особливо небезпечною є нормалізація мови на кшталт “бандеризація”. Раніше такі слова були характерні для маргінальних радикальних середовищ. Тепер вони дедалі частіше просочуються у ширшу політичну комунікацію.
Це не просто грубий політичний жаргон. Це механізм стигматизації українців. Коли “бандерівцем” починають називати не конкретного прихильника певної історичної ідеології, а українця як такого, це створює небезпечний фон для побутової ксенофобії. Під підозру можуть потрапляти українська мова, тризуб, синьо-жовтий прапор, гасло “Слава Україні”, вишиванка — будь-які символи української ідентичності.
Для Польщі це ризик не менший, ніж для України. У Польщі живе велика українська громада. Мільйони українців після 2022 року пройшли через польські міста, працюють там, навчаються, платять податки, інтегруються у місцеве життя. Якщо політична мова починає формувати образ українця як “підозрілого іншого”, це може отруїти не лише міждержавні відносини, а й внутрішній соціальний клімат самої Польщі.
Парадокс у тому, що польські праві, апелюючи до національної пам’яті, часто шкодять національній безпеці Польщі. Бо сильна Україна — це головний бар’єр між Польщею і російським експансіонізмом. Послаблення України, її ізоляція або приниження не роблять Польщу сильнішою. Навпаки, вони повертають Варшаву до старої геополітичної проблеми: бути східним рубежем Заходу перед Росією.
Польща хоче лідерства, але не завжди готова платити за нього
Польща претендує на роль регіонального лідера. І для цього має підстави: велика держава східного флангу НАТО, потужна економіка, важливе географічне положення, досвід підтримки України, історична чутливість до російської загрози.
Але лідерство — це не лише право вимагати місця за столом. Це ще й здатність створювати цей стіл.
Останні події показують, що Польща часто ображається на відсутність у ключових форматах, але не завжди пропонує власну стратегічну рамку. Варшава хоче бути серед тих, хто визначає майбутню безпеку регіону, але через внутрішню політичну боротьбу часто уникає складних рішень.
Показовою була дискусія про можливу міжнародну місію в Україні після припинення вогню. Польща могла б зайняти обережну, але гнучку позицію: не обіцяти автоматичне відправлення військ, але залишити простір для координації з союзниками. Натомість прозвучало категоричне “ні”. У Києві це прочитали як сигнал: Польща хоче впливу, але не завжди готова брати участь у ризикованих конструкціях.
Це не означає, що Польща має безумовно відправляти війська в Україну. Але регіональний лідер не може обмежуватися лише запереченнями. Він має пропонувати варіанти, шукати компроміси, створювати коаліції, брати відповідальність.
Фраза “сильна держава не просить, щоб її впустили за стіл — вона збирає стіл” дуже точно описує нинішню дилему Польщі. Якщо Варшава змушена вимагати включення до форматів, де обговорюється майбутнє України та безпека Східної Європи, це означає, що частину стратегічної ініціативи вона вже втратила.
І Київ це бачить.
Українська помилка: географію неможливо скасувати
Водночас Україна також ризикує зробити небезпечний висновок.
Київ може вважати, що якщо Польща стала проблемним партнером, її можна обійти. Мовляв, є Берлін, Париж, Лондон, Брюссель, Вашингтон, скандинавські столиці. Є прямі контакти, великі оборонні коаліції, фінансові інструменти ЄС, нові партнери. Польща більше не є незамінною.
Частково це правда. Польща вже не є єдиним каналом України на Захід. Але вона залишається незамінною географічно.
Польща — це головний сухопутний коридор України до Європи. Через неї проходить значна частина військової, гуманітарної, торговельної та міграційної логістики. Польща — ключова країна східного флангу НАТО. Польська територія — це простір, через який Україна з’єднується з європейською інфраструктурою.
Географія дає Варшаві не лише значення, а й інструменти тиску. Кордон, транспорт, аграрна політика, ринок праці, статус українців у Польщі, місцеві громади, логістика — усе це може стати важелем політичного впливу.
Україна може не потребувати Польщі як “старшого брата”. Але вона потребує Польщі як стабільного партнера.
Саме тому різке віддалення від Варшави було б помилкою. Україна не повинна приймати історичний шантаж або зовнішній диктат щодо власної пам’яті. Але вона також не може дозволити собі ставитися до Польщі як до другорядної країни, яку можна просто викреслити з розрахунків.
Прямий контакт із Берліном не скасовує польського кордону. Підтримка Парижа не замінює польської логістики. Рішення Брюсселя не гарантують, що польські фермери чи перевізники не заблокують реальні маршрути.
Взаємна залежність стала максимальною
Найбільша іронія нинішньої кризи полягає в тому, що Україна й Польща сваряться саме тоді, коли їхня взаємозалежність стала історично максимальною.
Польща без України повертається до дуже старої геополітичної проблеми. Якщо Україна ослабне або буде змушена до невигідного миру, Польща знову стане прямим східним рубежем Заходу перед Росією. Тоді польські страхи щодо безпеки перестануть бути абстрактними.
Україна без Польщі також втрачає надто багато. Вона втрачає найближчий тил, найважливіший сухопутний коридор, природного союзника у боротьбі за сильну Східну Європу, країну, яка об’єктивно має бути зацікавлена в українській перемозі більше, ніж багато західноєвропейських столиць.
Польща потрібна Україні не тому, що Київ слабкий. А тому, що географія й безпека не скасовуються політичними емоціями.
Україна потрібна Польщі не тому, що Варшава має бути “вдячною”. А тому, що українська армія сьогодні фактично виконує роль щита для всього східного флангу Європи.
Це не сентиментальний союз. Це жорстка взаємна необхідність.
Старе Міжмор’я померло. Нове ще можна побудувати
Нинішня криза показала, що стара ідея Міжмор’я більше не працює.
Не сама географія — вона нікуди не зникла. Простір між Балтійським і Чорним морями залишається критично важливим. Потреба в осі Північ–Південь, у співпраці України, Польщі, Балтії, Румунії, Скандинавії та інших держав регіону тільки зросла.
Померла інша річ: уявлення про Міжмор’я як про польський проєкт, у якому Польща автоматично є центром, а Україна — молодшим стратегічним партнером.
Україна більше не хоче бути молодшим партнером. Польща поки не навчилася повністю приймати Україну як окремий центр сили. Саме в цьому корінь статусного конфлікту.
Нове Міжмор’я можливе лише як прагматичний союз держав, які визнають інтереси й гідність одна одної. Не як польський монолог. Не як українське ігнорування Польщі. Не як романтична схема “всі проти Росії”. А як холодна конструкція безпеки, логістики, оборонної промисловості, енергетики, транспорту, кордонів і політичної координації.
Польща могла б отримати від України унікальний досвід сучасної війни: дрони, РЕБ, оборону міст, роботу з розвідданими, логістику під обстрілами, швидке впровадження технологій. Україна могла б отримати від Польщі стабільний тил, політичну підтримку в ЄС, інфраструктурний коридор і сильного регіонального союзника.
Але для цього обом сторонам треба вийти з логіки взаємного приниження.
Що має зробити Україна
Україні не варто відповідати на польські провокації дзеркальною мовою образ. Це не означає поступатися власною гідністю. Навпаки — сильна позиція полягає в тому, щоб не дозволяти іншій стороні нав’язувати тон і порядок денний.
Київ має чітко розділяти три речі.
Перше — визнання злочинів проти цивільного населення. Україна не повинна ухилятися від чесної розмови про Волинь. Це питання історичної зрілості, а не поступка Польщі.
Друге — відмова від колективної вини. Український народ не може бути зведений до однієї історичної травми польської пам’яті. Україна не має приймати модель, у якій вся її політика пам’яті визначається польським болем.
Третє — захист суверенного права на власний пантеон. Жодна іноземна держава не повинна диктувати Україні, кого вшановувати. Але саме тому Україна має будувати цей пантеон особливо відповідально: так, щоб він не був набором ситуативних політичних жестів, а справді об’єднував історію боротьби за державність.
Києву також варто не забувати про практичну Польщу — не лише символічну. Потрібні постійні канали комунікації з урядом, місцевими громадами, бізнесом, перевізниками, аграріями, українською громадою в Польщі. Бо конфлікт на рівні президентів і міністрів дуже швидко може перетворитися на проблеми на кордоні, у логістиці, у торгівлі, у житті мільйонів людей.
Що має зробити Польща
Польща має чесно відповісти собі на головне питання: вона хоче бути регіональним лідером чи заручником власних історичних образ?
Якщо Варшава претендує на лідерство у Східній Європі, вона не може будувати політику щодо України лише через Волинь і Бандеру. Історія важлива, але вона не може поглинути стратегію.
Польща має визнати, що Україна після 2022 року змінилася. Це вже не держава, яку можна вести, повчати й дисциплінувати. Це воююча країна з власним голосом, власною армією, власним баченням безпеки та власною політикою пам’яті.
Варшава також має зрозуміти, що мова стигматизації українців небезпечна для самої Польщі. Вона руйнує соціальну довіру, підсилює крайніх правих, створює простір для російських інформаційних операцій і послаблює союз із країною, від якої залежить польська безпека.
Нарешті, Польща має перейти від образи через відсутність у форматах до створення власних форматів. Якщо Варшава хоче бути центром регіональної політики, вона має пропонувати рішення, а не лише реагувати на чужі.
Чому ця криза вигідна Росії
Росія об’єктивно зацікавлена в тому, щоб Україна і Польща сварилися якомога довше.
Для Кремля ідеальний сценарій — це не обов’язково повний розрив Києва й Варшави. Достатньо постійної недовіри. Достатньо заблокованих кордонів, взаємних образ, історичних ультиматумів, польської втоми від українців і українського роздратування Польщею. Достатньо того, щоб стратегічне партнерство перетворилося на постійне гасіння пожеж.
Росія завжди працювала з історичними травмами Східної Європи. Польсько-український конфлікт пам’яті — один із найзручніших інструментів. Він дозволяє одночасно бити по українській євроінтеграції, польській безпеці, єдності східного флангу НАТО і моральній легітимності підтримки України.
Саме тому кожен політик у Києві чи Варшаві, який перетворює пам’ять про жертв на інструмент сучасної політичної війни, має розуміти: він може робити це з внутрішніх мотивів, але стратегічно це працює на користь Москви.
Емоція не може замінити стратегію
Українсько-польська криза небезпечна не тому, що між країнами з’явилися суперечки. Суперечки між сусідами неминучі. Небезпека в іншому: обидві сторони починають плутати емоцію зі стратегією.
Польща плутає історичну образу з довгостроковою безпекою. Україна ризикує переплутати нову військову суб’єктність із повною геополітичною автономією.
Польща має зрозуміти: сильна Україна — не загроза польському лідерству, а умова польської безпеки. Україна має зрозуміти: проблемна Польща — все одно не країна, яку можна викреслити з карти власного майбутнього.
Старе Міжмор’я справді померло. Більше не буде схеми, у якій Польща автоматично веде Україну, а Україна мовчки приймає роль молодшого партнера. Але нове Міжмор’я ще можливе — як прагматичний союз держав, які не обов’язково люблять одна одну, але розуміють взаємну необхідність.
Україна і Польща не зобов’язані мати однакову пам’ять. Не зобов’язані однаково бачити Бандеру, УПА, Волинь, Армію Крайову чи власні історичні пантеони. Але вони зобов’язані розуміти: якщо Київ і Варшава не домовляться про майбутнє регіону, його за них організують інші — Берлін, Париж, Вашингтон, Москва або їхні тимчасові домовленості.
Історія Східної Європи не раз карала народи, які дозволяли старим травмам перекреслити холодний розрахунок. Сьогодні Україна і Польща стоять саме перед таким вибором.
Або вони навчаться говорити як дорослі держави — без диктату, без приниження, без історичного шантажу й без зневаги до болю іншого.
Або знову доведуть, що простір між Німеччиною і Росією досі не вміє організувати себе сам.
За матеріалами eurointegration.com.ua
