Після звільнення Ольги Стефанішиної українське посольство у США залишилося без політичного очільника. Формального дипломатичного вакууму це не створило: контакти з Білим домом, Конгресом і американським оборонним сектором тривають. Але система стала значно менш централізованою. Частину роботи перебрали прямі контакти Банкової, частину — дипломати посольства, аналітичні центри, активісти, військові експерти та бізнес. Для України головне питання тепер не лише в тому, хто стане наступним послом, а чи зможе ця людина зібрати розпорошені канали впливу в одну систему.
3 серпня президент звільнив Ольгу Стефанішину з посади посла України у Сполучених Штатах. Станом на 17 серпня указу про призначення наступника немає.
Для країни, яка веде війну і критично залежить від американської зброї, розвідданих, санкційної політики та рішень Конгресу, двотижнева й потенційно довша відсутність посла у Вашингтоні могла б виглядати як небезпечний дипломатичний вакуум.
Але реальна картина складніша.
Українсько-американські відносини давно перестали проходити через одну дипломатичну вертикаль. Президентська адміністрація спілкується безпосередньо з Білим домом. Військові — з Пентагоном та американською оборонною індустрією. Українські дипломати працюють із Держдепартаментом і Конгресом. Окремі сенатори підтримують власні контакти з українськими посадовцями та експертами. Паралельно діє великий неформальний контур — think tanks, громадські організації, волонтери, лобісти, оборонні компанії та українська діаспора.
Тому після звільнення Стефанішиної система не зупинилася. Вона просто стала ще більш децентралізованою.
І саме в цьому полягає головна проблема.
Посол може бути не єдиною людиною, через яку Вашингтон говорить із Києвом. Але в ідеальній моделі він має бути тим, хто бачить усю конструкцію цілком, координує різні канали і не дозволяє Україні одночасно передавати американцям кілька різних політичних сигналів.
Вакансія є. Дипломатичного вакууму — поки що ні
Формально відсутність посла не означає, що посольство припиняє роботу. У дипломатичній місії залишається апарат — дипломати, військові аташе, політичні й економічні радники, консульські служби. Керівництво місією на перехідний період здійснюється без надзвичайного і повноважного посла.
Це нормальна міжнародна практика. Самі Сполучені Штати також можуть місяцями працювати в країнах без затвердженого Сенатом посла. Наприклад, американське посольство в Києві з 8 липня 2026 року очолює тимчасова повірена у справах Сандра Аудкірк.
Але для України ситуація специфічна через масштаб американського напряму.
Вашингтон — не просто ще одна дипломатична столиця. Від американських рішень залежать поставки систем ППО та боєприпасів, санкційний тиск на Росію, частина фінансової підтримки, технологічна співпраця, доступ до американського оборонно-промислового комплексу та політична позиція найбільшої військової держави НАТО.
Тому питання не в тому, чи може посольство функціонувати без посла. Може.
Питання — хто в цей момент визначає українську політичну лінію у Вашингтоні та хто має достатній доступ, щоб донести її до людей, які реально ухвалюють рішення.
Співрозмовники LIGA.net у Вашингтоні описують ситуацію доволі жорстко. Засновник Peace Through Strength Institute Біл Коул стверджує, що американські політики не надто переймаються самим фактом відсутності посла. Для них значно важливіше, хто може надати потрібну інформацію, організувати контакт або запропонувати рішення.
Цей погляд частково пояснює специфіку сучасного Вашингтона: формальний дипломатичний статус не гарантує політичного впливу.
Особливо за адміністрації Дональда Трампа.
За Трампа посольство — лише один із каналів
Класична дипломатична модель передбачає відносно зрозумілу систему: посольство працює з Держдепартаментом, уряд — з урядом, президент — з президентом, парламентські канали доповнюють основну дипломатію.
У відносинах із нинішньою адміністрацією США ця конструкція працює лише частково.
Політика Трампа значною мірою персоналізована. Значення мають особистий доступ, довіра, швидкість комунікації та здатність сформулювати пропозицію в категоріях американського інтересу.
Це автоматично підсилює прямий канал між президентами.
Ще до звільнення Стефанішиної 28 липня Зеленський зустрічався з Трампом у Вашингтоні. Через кілька днів український президент окремо говорив із віцепрезидентом США; одним із центральних питань знову була протиповітряна оборона і ракети-перехоплювачі для Patriot.
Цей епізод показує головне: ключові переговори щодо найчутливіших питань можуть відбуватися без посередництва посла.
Тому теза, що після відставки Стефанішиної “зв’язок із Вашингтоном зник”, була б неправильною.
Насправді змінилося інше: Київ втратив постійного високопоставленого політичного координатора безпосередньо у Вашингтоні.
Президент може подзвонити президенту. Міністр оборони — своєму американському колезі. Міністр закордонних справ — держсекретарю. Але щоденна американська політика відбувається між такими розмовами.
Саме там працює посол.
Конгрес — окрема держава всередині американської політики
Однією з найбільших помилок у роботі зі США було б зосередитися лише на Білому домі.
Американський Конгрес має власні політичні інтереси, власну бюрократію, власні джерела інформації та значні повноваження щодо бюджету, військових програм і санкцій.
Для України це означає необхідність одночасно підтримувати десятки різних політичних контактів.
І не лише з відомими сенаторами, які регулярно говорять про Україну.
Робота часто відбувається на рівні комітетів, апаратів сенаторів і конгресменів, експертних груп, військових радників та людей, які готують законодавцям інформацію для голосувань.
Саме тут після відставки посла особливо помітною стає роль неформальної дипломатії.
За словами Біла Коула голова сенатського Комітету з питань збройних сил Роджер Вікер і сенатор Рік Скотт залучали зовнішніх експертів із сучасної війни для закритого брифінгу республіканських сенаторів.
На сесії обговорювали, серед іншого, потреби України у протиповітряній обороні та системах Patriot.
Це показовий приклад того, як у Вашингтоні формується політична позиція.
Сенатор не обов’язково чекатиме офіційної дипломатичної ноти від посольства. Його команда може звернутися до аналітичного центру, військового експерта, оборонної компанії або людини, якій довіряє особисто.
Для України це водночас перевага і ризик.
Перевага — тому що існує багато шляхів достукатися до американського політичного класу.
Ризик — тому що Київ не контролює всі ці канали.
Хто фактично представляє Україну
Після звільнення Стефанішиної можна умовно виділити щонайменше п’ять паралельних контурів української роботи у США.
Перший — президентський.
Це прямі контакти Зеленського з Трампом, віцепрезидентом та іншими членами американської адміністрації. У персоналізованій політичній системі цей рівень має найбільшу вагу.
Другий — професійна дипломатія.
Посольство нікуди не зникло. Його дипломати продовжують роботу з Держдепартаментом, Конгресом, американськими установами та українською громадою.
Третій — військово-безпековий.
Тут працюють українське військове керівництво, Міноборони, військові аташе та контакти з Пентагоном і американськими оборонними компаніями.
Саме цей канал стає дедалі важливішим, тому що відносини Києва і Вашингтона поступово переходять від моделі “допомога Україні” до складнішої моделі спільного оборонного виробництва.
Четвертий — Конгрес і експертне середовище.
Think tanks, військові експерти, колишні чиновники й радники можуть мати доступ до сенаторів, якого іноді немає навіть у формальних дипломатичних представників.
П’ятий — громадська та приватна адвокація.
Українські організації, волонтери, діаспора, бізнес і окремі політичні активісти намагаються впливати на конгресменів, губернаторів, місцеві еліти та американське суспільство.
Усе це разом утворює широку мережу.
Але мережа — ще не система.
Чим небезпечна дипломатія без центру
Наявність десятків каналів комунікації може створити ілюзію, що посол Україні взагалі не потрібен.
Це хибний висновок.
Що більше каналів існує, то важливішою стає координація між ними.
Наприклад, адміністрація президента може просувати одну переговорну позицію. Представники оборонного сектору — наголошувати на максимальному збільшенні військової підтримки. Громадські активісти — вимагати повернення України до кордонів 1991 року. Частина експертного середовища — робити ставку на окремі компроміси.
У демократичному суспільстві це природно.
Але для іноземного уряду постає запитання: яка з цих позицій є офіційною позицією України?
Саме тут сильний посол має перевагу перед будь-яким лобістом або аналітиком.
Він не просто переконує.
Він представляє державу.
І ця різниця особливо важлива у кризові моменти — коли потрібно швидко встановити контакт із Білим домом, зібрати потрібних сенаторів, пояснити українську позицію після суперечливої заяви або погасити дипломатичний конфлікт до того, як він стане публічним.
Аналітичний центр може провести блискучий брифінг.
Активіст може мати особистий номер сенатора.
Велика оборонна компанія може ефективно переконувати Конгрес підтримати певну програму.
Але жоден із них не відповідає за цілісність державної політики України.
Посол — відповідає.
Patriot, дрони і мінерали: нова мова української дипломатії
Змінився не лише механізм комунікації з Вашингтоном.
Змінилася сама аргументація.
Перші роки повномасштабної війни українська дипломатія значною мірою будувалася на двох тезах: Україні потрібно допомогти вистояти проти російської агресії, а її поразка створить значно більшу загрозу для всієї Європи.
Ці аргументи не зникли.
Але для нинішньої адміністрації США їх недостатньо.
Даніель Кочіс із Hudson Institute фактично описує нову формулу: Україні потрібно доводити не лише те, що вона потребує американської підтримки, а й те, що партнерство з Україною вигідне самим Сполученим Штатам.
Звідси — акцент на конкретних проєктах.
Ліцензійне виробництво ракет для Patriot.
Спільне виробництво безпілотників.
Українські технології сучасної війни.
Критичні мінерали.
Інвестиції в оборонні підприємства.
Нові ланцюги постачання.
Це принципово інший дипломатичний словник.
Не “дайте Україні”, а “зробімо разом”.
Не лише “Україна захищає Європу”, а “український бойовий досвід посилює американську оборонну промисловість”.
Не тільки “нам потрібні ракети”, а “ми готові створювати виробництво, яке збільшить загальні потужності”.
У такій моделі дипломат має розуміти не лише міжнародні відносини.
Йому потрібне знання американської оборонної індустрії, бюджетного процесу Конгресу, технологій, інвестицій та логіки адміністрації Трампа.
Саме тому традиційний кар’єрний дипломат може виявитися недостатнім — якщо він не здатний працювати за межами класичного протоколу.
Але й “не дипломат” автоматично не означає “сильний посол”
У Києві дедалі частіше говорять про потребу знайти для Вашингтона нестандартну кандидатуру.
Співрозмовник LIGA.net у парламенті описує бажаний профіль приблизно так: людина, яка знає США не з дипломатичних кабінетів, розуміє американську політичну культуру, вільно володіє англійською, має високий емоційний інтелект і не поводиться як бюрократ, головним завданням якого є не втратити посаду.
Цей список логічний.
Але в ньому є пастка.
Неформальний доступ до політиків не замінює професійної дипломатії.
Посол у Вашингтоні має одночасно працювати з республіканцями і демократами, Білим домом і Конгресом, Пентагоном і Держдепартаментом, медіа, бізнесом, оборонною промисловістю та українською громадою.
Людина, яка має хороший контакт лише з одним політичним табором, може виявитися ефективною протягом кількох місяців — і стратегічно проблемною для держави.
Україна вже знає, наскільки небезпечно стати внутрішньополітичним питанням у США.
Тому майбутній посол має виконувати майже суперечливе завдання: отримати доступ до команди Трампа, але не перетворити українську політику на придаток одного американського політичного середовища.
Репутація стає питанням національної безпеки
Є ще один критерій, який після історії зі Стефанішиною неможливо відсунути на другий план.
Репутація.
Вашингтон — середовище, де компрометуюча інформація про іноземного дипломата швидко перетворюється на політичний інструмент.
Для України це особливо небезпечно.
Будь-які корупційні підозри проти високопоставленого українського представника автоматично можуть бути використані противниками допомоги Україні як аргумент проти самої держави.
Тому вимога до нового посла бути максимально захищеним від репутаційних скандалів — не просто питання іміджу.
Це частина оборонної дипломатії.
Людина, яка переконує американського сенатора виділити мільярди доларів на військову підтримку або підтримати спільне оборонне виробництво, не може одночасно створювати для цього сенатора внутрішньополітичний ризик.
Хто насправді має доступ до Трампа
Найскладніше питання — навіть не Конгрес.
А сам Трамп.
Співрозмовники LIGA.net описують американського президента як політика, на якого значно сильніше впливають особисті контакти, його власне сприйняття сили та конкретні події, ніж довгі інституційні кампанії.
Саме тому українські успіхи на полі бою, технологічні можливості та здатність завдавати Росії відчутних втрат можуть мати для відносин із Вашингтоном не менше значення, ніж десятки зустрічей дипломатів.
За цією логікою новий посол не зможе “переконати Трампа любити Україну”.
Та це й не має бути його завданням.
Значно реалістичніше — забезпечити систему, за якої президент США отримуватиме українську аргументацію в той момент і в тій формі, коли вона може вплинути на рішення.
Для цього потрібні контакти не лише з самим Трампом.
Потрібно розуміти людей, яким він довіряє.
Знати, хто формує його позицію перед конкретною зустріччю.
Хто готує політичні варіанти.
Хто спілкується з сенаторами.
Хто представляє позицію Пентагону.
Хто може підтримати українську пропозицію всередині адміністрації, а хто — заблокувати її.
У цьому сенсі дипломатія при Трампі стає не менш, а більш складною.
Чи справді “байдуже, хто посол”
Фраза “байдуже, хто посол” добре описує лише один бік ситуації.
Американська державна машина справді не зупиниться через відсутність українського посла.
Сенат продовжить голосувати.
Пентагон — планувати.
Білий дім — ухвалювати рішення.
Аналітичні центри — проводити брифінги.
Українські активісти — зустрічатися з конгресменами.
Президент України — напряму говорити з президентом США.
У цьому сенсі дипломатичного колапсу немає.
Але Україні не може бути байдуже, хто її представляє.
Тому що сильний посол потрібен не для того, щоб замінити Зеленського у розмовах із Трампом або українського міністра оборони у переговорах із Пентагоном.
Його завдання інше.
З’єднати все це в одну політику.
Побудувати постійний канал між Києвом і Конгресом.
Не віддати роботу із республіканцями лише консервативним think tanks.
Не втратити демократів.
Знати оборонну індустрію.
Перетворювати українські військові потреби на американські політичні пропозиції.
Розуміти, що може пройти через Конгрес.
Заздалегідь бачити загрозу зміни настроїв.
І мати достатню політичну вагу, щоб у критичний момент зателефонувати не лише чиновнику середньої ланки, а людині, яка реально ухвалює рішення.
Наступний посол потрібен не як церемоніальна фігура
Пауза після Стефанішиної фактично стала тестом для всієї системи українського впливу у Вашингтоні.
Вона показала, що контакти не залежать від однієї людини.
Це добра новина.
Вона також показала, наскільки багато цих контактів існують паралельно та неформально.
А це вже потенційна слабкість.
Україна входить у період, коли відносини зі США дедалі менше нагадують модель перших років великої війни. Американська підтримка вже не повинна сприйматися як політична константа. Кожне велике рішення доводиться обґрунтовувати заново — через безпековий інтерес США, гроші, виробництво, робочі місця, технології та глобальну конкуренцію.
У такому Вашингтоні Україні справді недостатньо просто “мати посла”.
Їй потрібен політичний оператор, переговорник, координатор, кризовий менеджер і адвокат українсько-американського оборонного партнерства в одній особі.
І саме тому нинішню вакансію можна пережити без дипломатичної катастрофи.
Але залишати її другорядною надовго — значно небезпечніше.
Бо питання сьогодні не в тому, чи може Україна говорити з Вашингтоном без посла.
Очевидно, може.
Питання в іншому: чи здатна вона без нього змусити десятки різних голосів у Вашингтоні працювати на одну українську стратегію.
