Російський диктатор досі контролює силовиків, телебачення, еліти й репресивну машину. Але війна, яку він планував як швидкий імперський тріумф, перетворилася на затяжну пастку: еліти розчаровані, суспільство втомлене, економіка перенапружена, фронт не дає вирішальної перемоги, а навіть можливий мир уже не поверне Росії втраченої стратегічної позиції.

путін понад два десятиліття будував свій політичний міф на трьох опорах: стабільність після хаосу 1990-х, повернення Росії статусу «великої держави» та образ правителя, який завжди контролює ситуацію. Але повномасштабна війна проти України дедалі сильніше руйнує кожну з цих опор.

Матеріал The Guardian показує путіна як дедалі більш ізольованого лідера, навколо якого накопичуються розчарування еліт, страх бізнесу, побутове невдоволення росіян, проблеми економіки й нервозність у владній верхівці. Матеріал The Telegraph із колонкою історика Роберта Сервіса додає ширший історичний вимір: у російській політичній традиції лідер, який програє або затягує війну, починає втрачати сакральний ореол сили.

путін ще не втратив владу. Але він уже втрачає те, що було для його режиму не менш важливим: відчуття невідворотності, впевненості й майбутнього. Його Росія не стоїть перед миттєвим крахом, але дедалі більше нагадує систему, яка рухається до великого внутрішнього виснаження.

Читайте також: “Глухий кут для Кремля: як війна на виснаження починає працювати проти путіна”

Кремлівська постановка спокою: навіщо путіну образ «звичайної людини»

На початку травня путін з’явився в ретельно поставленому сюжеті: приїхав до своєї колишньої шкільної вчительки, подарував їй квіти, обійняв, допоміг сісти в машину й повіз на вечерю до Кремля. Для російського телебачення це був майже ідеальний образ: не ізольований диктатор, не лідер у бункері, не людина, налякана війною, а впевнений президент, який пам’ятає своїх учителів і зберігає людське обличчя.

Але політичний сенс цієї сцени був значно глибший.

Вона мала перекрити інший наратив — про путіна, який боїться замаху, українських дронів, внутрішньої змови, державного перевороту чи втрати контролю над елітами. Після повідомлень західних медіа про можливу параною Кремля така телевізійна картинка мала довести: путін спокійний, доступний, мобільний і не ховається.

Однак сама потреба в такій демонстрації показує слабке місце режиму. Кремль змушений доводити, що путін контролює ситуацію. Раніше його образ сили здавався самодостатнім. Тепер його доводиться підтримувати сценами, символами й показовими жестами.

Путінська система й далі працює. Але її пропагандистська впевненість уже не така природна. Вона дедалі більше нагадує декорацію, за якою накопичується тривога.

Війна, яка мала тривати кілька днів, стала історичною пасткою

Роберт Сервіс у своїй колонці нагадує важливий історичний контекст: Росія — країна, де військова перемога є не лише частиною державної пам’яті, а й джерелом легітимності влади. Перемога над Наполеоном, Друга світова війна, взяття Берліна — усе це стало основою російської імперської самооцінки.

У такій традиції лідер може бути жорстким, репресивним, цинічним, але він не має права виглядати переможеним. Саме тому для російських правителів невдала війна завжди була політично небезпечною.

Сервіс проводить паралель із Миколою II. Поразка Росії у війні з Японією 1905 року підірвала позиції царя, а Перша світова війна остаточно зруйнувала його авторитет. Навіть якщо ситуація на фронті була складнішою, ніж простий образ «поразки», політично Миколу почали сприймати як лідера, який не справляється з війною. У результаті він втратив престол.

путін, звісно, не є Миколою II. Його режим має інші інструменти контролю: ФСБ, Росгвардію, контрольовані суди, придушені медіа, залежний бізнес, залякані регіони. Але історичний механізм схожий: війна, яка не дає перемоги, поступово роз’їдає міф про сильного правителя.

путін починав повномасштабне вторгнення як блискавичну операцію. Київ мав упасти швидко. Українська держава мала розвалитися. Захід мав розгубитися. Російські війська мали пройтися українською столицею як переможці.

Натомість війна триває вже п’ятий рік. Україна вистояла. Російська армія зазнала величезних втрат. Російський тил став уразливим. Москва змушена скорочувати символічні військові ритуали через страх українських дронів. А сам путін уже не може пояснити, чому «спеціальна військова операція» перетворилася на довгу й виснажливу війну без очевидного фіналу.

За оцінкою Інституту вивчення війни, навіть захоплення всієї Донецької області для Росії за нинішніх умов не виглядає швидкою перспективою: аналітики раніше оцінювали, що це може розтягнутися щонайменше до 2027–2028 років.

День Перемоги без тріумфу: символічна поразка путіна

Для Кремля 9 травня завжди було головним політичним ритуалом. Це день, коли Росія демонструє собі й світу: вона — спадкоємиця великої перемоги, її армія могутня, а її правитель стоїть у центрі історичної величі.

Але війна проти України змінила навіть цей ритуал.

Парад на Червоній площі, який мав бути демонстрацією сили, дедалі більше виглядає як демонстрація обережності. Побоювання українських дронів, відсутність масштабної показової військової техніки, скорочений формат, нервозність безпекових служб — усе це руйнує образ неприступної імперії.

Для путіна це болісно саме тому, що 9 травня є одним із фундаментів його ідеології. Він роками привласнював радянську перемогу, перетворюючи її на виправдання сучасної агресії. Але тепер війна, розпочата під гаслами «боротьби з нацизмом», підриває саму сцену, на якій Кремль звик святкувати перемогу.

Це не просто слабший парад. Це політичний символ: путін хотів показати Росію як державу-переможницю, але змушений показувати державу, яка боїться наслідків власної війни.

Еліти розчаровані: страх залишився, віра зникає

Найважливіший акцент матеріалу The Guardian — зміна настроїв серед російських еліт. Йдеться не про те, що вони стали опозиційними чи раптом усвідомили моральну катастрофу війни. Більшість із них роками користувалася перевагами путінської системи, мовчала, пристосовувалася й отримувала вигоду.

«Цього року серед еліт безумовно відбулася зміна настроїв… є глибоке розчарування в путіні», – сказав бізнес-лідер із зв’язками, додавши, що «зростає відчуття, що насувається якась катастрофа».

«Ніхто не вірить, що завтра все раптово зруйнується», – сказало джерело. «Але зростає усвідомлення того, що продовжують прийматися абсолютно безглузді, саморуйнівні рішення. Люди, які колись захищали путіна, більше цього не роблять. Будь-яке відчуття майбутнього зникло».

Але тепер серед них зростає інше почуття — розчарування.

Російська еліта починає сумніватися не в тому, чи путін жорстокий, а в тому, чи він ефективний. Не в тому, чи війна моральна, а в тому, чи вона має політичний сенс. Не в тому, чи система репресивна, а в тому, чи вона ще здатна гарантувати привілеї, безпеку й майбутнє.

Це дуже небезпечна тріщина для авторитарного режиму. Путінська влада трималася не лише на страху. Вона трималася на неписаній угоді: лояльність в обмін на доступ до ресурсів, стабільність і захист. Тепер ця угода порушується.

Бізнес боїться нових конфіскацій. Олігархи бояться втратити активи. Чиновники бояться силовиків. Силовики конкурують між собою. Люди, які колись захищали путіна як гаранта порядку, дедалі частіше бачать у ньому джерело хаосу.

Важливо: це ще не означає готовності до перевороту. Але це означає, що елітна лояльність стає менш переконаною і більш вимушеною. А в авторитарній системі це завжди сигнал стратегічної втоми.

путін зациклений на Донбасі — і саме це тримає його в пастці

За логікою The Guardian, путін не виглядає лідером, який шукає справжнього компромісу. Навпаки, він залишається зацикленим на Донбасі. Для нього це не просто територія. Це мінімальний символ перемоги, без якого уся війна виглядатиме як катастрофічна авантюра.

Ще одним фактором у рішенні путіна продовжувати боротьбу є те, що російський лідер втратив віру у здатність Дональда Трампа тиснути на Київ, щоб той здав територію в рамках угоди, повідомляє одне джерело, близьке до путіна, та інше, причетне до закулісних переговорів.

«У Москві панував цей широко розповсюджений оптимізм щодо того, що Трамп зможе врегулювати питання Донбасу після свого обрання. Він значною мірою зник», – сказав один із джерел, що контактує з путіним.

Кремль уже не може легко повернутися до довоєнної риторики. Після сотень тисяч втрат, санкцій, мобілізації, ударів по російській території й руйнування економічної нормальності путіну потрібен результат, який можна подати як виправдання.

Донбас у цій логіці стає політичним фетишем. Саме там Кремль хоче знайти доказ того, що війна була «не даремною». Якщо Росія повністю захопить Донбас, путін спробує продати це як історичну перемогу. Якщо не захопить — йому буде дедалі складніше пояснювати, заради чого Росія воює вже стільки років.

Але проблема в тому, що фронт не підкоряється кремлівським політичним дедлайнам. Російське просування є повільним, дорогим і виснажливим. Навіть локальні успіхи даються ціною величезних втрат. Україна не розвалюється. Західна підтримка, попри коливання, не зникає. Європа дедалі глибше входить у логіку довгострокової безпекової підтримки Києва.

путін хоче швидкого символічного результату. Війна дає йому лише затяжне виснаження. У цьому і полягає пастка.

Вертикаль брехні: чи знає путін реальну ситуацію

Одна з найнебезпечніших рис авторитарних режимів — деградація інформації. Що довше лідер перебуває при владі, то більше навколо нього людей, які говорять не правду, а те, що він хоче почути.

путін побудував систему, в якій чиновники, генерали й силовики зацікавлені прикрашати реальність. Погані новини небезпечні для кар’єри. Визнання провалів може означати політичну смерть або кримінальну справу. Тому наверх ідуть оптимістичні звіти, штучні пояснення й обіцянки близького успіху.

The Guardian описує саме таку атмосферу: генерали можуть переконувати путіна, що Донбас буде захоплено, чиновники малюють йому «райдужну картину», а реальність фільтрується через страх і лояльність.

«Звичайно, чиновники та військові малюють президенту райдужну картину», – сказала людина, знайома з дискусіями в Кремлі. «Вони йому брешуть. Так працює система, яку побудував путін».

Це означає, що путін може бути одночасно диктатором і заручником власної диктатури. Він створив систему, яка боїться говорити йому правду. Тепер ця система може підштовхувати його до дедалі гірших рішень.

Так виникає замкнене коло:

• путін вимагає перемоги.
• Армія й чиновники обіцяють її наближення.
• Він ухвалює рішення продовжувати війну.
• Реальність не підтверджує очікувань.
• Система знову приносить нові пояснення й нові обіцянки.

Авторитарна вертикаль перетворюється на машину самообману.

Економіка війни: Росія не впала, але перенапружилася

Було б помилкою чекати миттєвого економічного обвалу Росії. Кремль має великі ресурси, сировинну базу, репресивну здатність, контроль над бюджетом і можливість перекладати витрати на населення.

Але інша крайність — вважати, що Росія може нескінченно вести війну без наслідків. Наслідки вже є.

Цивільна економіка поступається воєнним пріоритетам. Гроші йдуть на армію, оборонну промисловість, силові структури, компенсації військовим, закупівлі техніки, дрони, ракети, логістику й утримання окупованих територій. Усе це створює тиск на бюджет, ціни, податки та цивільні галузі.

Для росіян війна дедалі більше проявляється не через телевізійну картинку, а через повсякденне життя:

• дорожчають продукти;
• зростають комунальні платежі;
• підвищуються податки;
• бізнес скаржиться на збитки;
• бракує кадрів;
• регіони виснажуються;
• держава дедалі більше забирає ресурсів на війну.

Саме це руйнує стару путінську угоду з населенням. Раніше пересічний росіянин міг мовчати про війну, якщо вона не зачіпала його особисто. Тепер війна приходить у гаманець, смартфон, бізнес, родину й відчуття безпеки.

Нафта допомагає, але не рятує

Роберт Сервіс звертає увагу на те, що зростання нафтових доходів може тимчасово допомагати путіну. Криза навколо Ірану, напруження на Близькому Сході, ризики для Ормузької протоки й підвищення цін на нафту — усе це дає Кремлю додатковий фінансовий кисень.

Але це не стратегічний порятунок.

Нафта може дати гроші на закупівлі в Китаю, на військове виробництво, на бюджетні дірки. Але вона не поверне Росії технологічну самостійність. Не відновить довіру Заходу. Не зніме санкційний тиск. Не компенсує втрати людського капіталу. Не поверне Росії статус рівноправного гравця між Європою, США та Китаєм.

Більше того, залежність від сировинної кон’юнктури сама по собі є ознакою слабкості. путін мріяв про Росію як про незалежний центр сили. Натомість дедалі більше залежить від цін на нафту, китайських товарів, обхідних схем і геополітичних криз, які тимчасово підвищують його доходи.

Нафта може продовжити війну. Але вона не може зробити її переможною.

Мобілізаційна межа: добровольців уже недостатньо

путін довго намагався зробити війну нерівномірною. Воювати мали переважно бідніші регіони, контрактники, добровольці, люди, яких привабили високі виплати, або ті, кого система змогла затягнути через соціальну безвихідь.

Це дозволяло Москві та великим містам жити в режимі відносної нормальності. Війна була десь далеко: у телевізорі, у пропаганді, у бідних регіонах, у похоронках, які не завжди доходили до політичного центру.

Але затяжна війна поступово вичерпує цей механізм. Росії потрібно дедалі більше людей. Втрати великі. Мотивація падає. Добровольців складніше залучати. Виплати доводиться підвищувати. А держава готує більш постійну й гнучку систему призову.

Це небезпечно для путіна. Часткова мобілізація 2022 року вже показала, що російське суспільство може бути пасивним до чужих страждань, але дуже нервово реагує, коли держава приходить по його власних синів, чоловіків і братів.

Масові мобілізаційні заходи можуть зачепити ті верстви, які досі намагалися жити поза війною. І саме тоді мовчазна лояльність може перетворитися на побутову паніку або приховану ворожість до держави.

Інтернет і Telegram: Кремль воює вже не лише з Україною, а й із приватним простором росіян

Одна з найпоказовіших тем обох матеріалів — контроль над цифровим простором.

The Guardian описує обмеження месенджерів, перебої мобільного інтернету, скарги бізнесу й побутове роздратування. The Telegraph звертає увагу на Telegram як на головного конкурента кремлівської телевізійної монополії та просування альтернативи, зручнішої для контролю силовиків.

Це важливий момент.

Телебачення Кремль давно контролює. Але смартфон залишався для багатьох росіян простором відносної автономії: спілкування, навігація, робота, бізнес, новини, канали, неформальні мережі, особисте життя. Коли держава починає лізти і туди, вона зачіпає не лише опозиціонерів, а й аполітичних людей.

Обмеження інтернету можуть пояснювати боротьбою з українськими дронами чи диверсіями. Але для пересічного користувача це виглядає простіше: погано працює зв’язок, неможливо нормально вести справи, зникає комфорт, держава заважає жити.

Саме такі побутові подразники можуть бути небезпечними для авторитарної системи. Не тому, що вони автоматично породжують революцію. А тому, що вони поширюють відчуття: держава більше не гарантує порядок, вона сама стала джерелом хаосу.

Водночас, за словами двох джерел, знайомих з переговорами, представники російської політичної еліти, зокрема речник Кремля Дмитро Пєсков та перший заступник керівника адміністрації Сергій Кирієнко, таємно намагалися відвернути путіна від деяких суворіших обмежень, але безуспішно.

Молодь як проблема для Кремля

Особливо чутливою темою є російська молодь. Вона менше прив’язана до телевізора, більше залежить від цифрових платформ, менш охоче приймає радянську мілітарну міфологію в її офіційному вигляді й набагато гостріше реагує на обмеження інтернету.

Для Кремля молодь — це одночасно ресурс і загроза. Її потрібно мобілізувати, ідеологізувати, контролювати, втягувати в мілітаризовану освіту, привчати до символів війни. Але саме молоді чоловіки можуть стати головною групою, яка не хоче йти на фронт.

Сервіс наголошує: доки війна трималася на добровольцях і фінансових стимулах, Кремль міг уникати прямого зіткнення з небажанням великої частини молодих росіян воювати. Але якщо держава розширюватиме примусові механізми, цей конфлікт стане гострішим.

І тут путін знову стикається з дилемою: щоб продовжувати війну, йому потрібно більше людей; але що більше людей він забирає у війну, то більше війна проникає в суспільство й руйнує ілюзію нормального життя.

Падіння рейтингу не означає падіння режиму, але тренд важливий

У Росії рейтинги не можна читати як у демократичній державі. Люди відповідають під тиском пропаганди, страху, соціальної бажаності й відсутності реальної альтернативи. Однак навіть у такій системі зміни настроїв важливі.

The Guardian звертає увагу, що схвалення путіна знижується, індекс щастя падає, а невдоволення в соціальних мережах стає помітнішим. Для Кремля це тривожний сигнал не тому, що завтра люди масово вийдуть на вулиці. А тому, що образ путіна як незаперечного гаранта стабільності починає слабшати.

За даними «Левада-центру», у квітні 2026 року схвалення діяльності путіна знизилося до 79% — нижче символічної межі 80% і до найнижчого рівня з початку повномасштабного вторгнення.

Державний ВЦИОМ також фіксував падіння показників навесні 2026 року: за повідомленнями на основі його даних, у квітні рейтинг схвалення путіна опускався до 65,6%, а рівень довіри — до 71%, що називали найнижчими показниками з 2022 року.

Потім ВЦИОМ повідомив про певне відновлення рейтингів у травні, але Meduza звертала увагу, що це сталося після зміни методології: до телефонних опитувань додали поквартирні інтерв’ю, які в авторитарних умовах можуть посилювати ефект страху й соціально бажаних відповідей.

путін завжди уважно стежив за рейтингами. Його політичний стиль будувався на демонстрації підтримки: він не просто правитель силової вертикалі, він нібито «з народом». Після анексії Криму цей міф працював особливо сильно. Але затяжна війна проти України змінює емоційний фон.

Патріотична ейфорія не може нескінченно перекривати страх, втому, інфляцію, похоронки, обмеження інтернету й відсутність майбутнього.

Чому переворот поки малоймовірний

Попри всі тріщини, обидва матеріали сходяться в одному: говорити про неминучий швидкий кінець путіна не варто.

Російська система досі жорстко контрольована. Вуличні протести придушуються. Опозиція знищена або вигнана. Бізнес залежний. Олігархи бояться. Силовики мають ресурси, але теж пов’язані з путіним. Регіональні еліти не мають самостійності. Парламент декоративний.

Історія із Сергієм Шойгу, якого в деяких оцінках згадували як потенційний центр загрози для путіна, також виглядає непереконливо. Він не має широкої популярності в армії, не має очевидної політичної бази й сам залежить від системи, яка його підняла.

Олігархи теж навряд чи стануть рушієм змін. Вони можуть боятися війни, ненавидіти санкції, втрачати гроші й жахатися майбутнього, але відкритий виступ проти путіна для них означає ризик втратити все.

Тому найбільш імовірний сценарій — не раптовий переворот, а довге накопичення внутрішньої втоми. Система може залишатися зовні монолітною, навіть коли всередині вже зростає недовіра.

путін як заручник власного образу

путін десятиліттями формував себе як людину холодного розрахунку. Він мав виглядати не емоційним диктатором, а стратегом, який усе бачить на кілька ходів уперед.

Війна проти України зруйнувала цей образ.

Якщо путін справді все прорахував, чому війна триває п’ятий рік?
Якщо він відновлював велич Росії, чому Росія стала залежнішою від Китаю?
Якщо він захищав безпеку країни, чому українські дрони долітають до російських міст?
Якщо він боровся з розширенням НАТО, чому Альянс отримав нове життя?
Якщо він хотів підкорити Україну, чому українська ідентичність стала ще сильнішою?
Якщо він гарантував стабільність, чому росіяни стикаються з податками, інфляцією, цензурою, мобілізаційним страхом і перебоями інтернету?

Путінський міф стратега тримається лише доти, доки суспільство й еліти готові не ставити ці питання вголос. Але дедалі більше людей починають ставити їх подумки.

Геополітична катастрофа: навіть «мир Кремля» не поверне Росії втраченого

Одна з найсильніших тез Роберта Сервіса полягає в тому, що навіть мир на умовах, прийнятних для Кремля, не скасує шкоди, яку Росія вже завдала сама собі.

Це принципово важливо.

Навіть якщо путін спробує продати перемир’я як перемогу, стратегічна реальність буде іншою. Росія вже втратила значну частину довіри Європи. Вона стала токсичним партнером для Заходу. Вона змусила Європу переозброюватися. Вона підштовхнула Україну до ще глибшої інтеграції із західним безпековим простором. Вона зробила себе залежнішою від Китаю. Вона втратила роль енергетичного партнера, який міг шантажувати, але залишався потрібним.

путін хотів повернути Росію в центр світової політики. Натомість він звузив її простір маневру.

До 2022 року Кремль міг балансувати між Заходом і Китаєм, використовувати енергетику як інструмент впливу, розколювати Європу, купувати політичні зв’язки, вести бізнес і водночас погрожувати сусідам. Тепер ця модель значною мірою зруйнована.

Росія стала більш воєнізованою, більш закритою, більш залежною і менш привабливою. Навіть якщо бойові дії припиняться, повернення до старої нормальності вже не буде.

Україна як головний руйнівник путінського міфу

Україна стала для путіна тим, чим він не очікував її побачити: не «історичною помилкою», не слабкою державою, не територією для швидкого поглинання, а головним чинником демонтажу його імперського міфу.

Саме Україна показала, що російська армія не є непереможною.
Саме Україна змусила Росію воювати роками.
Саме Україна перенесла війну в російський тил.
Саме Україна зробила для Європи очевидним, що російська загроза є реальною.
Саме Україна перетворила путіна з «геополітичного шахіста» на лідера, який не може вийти з власної пастки.

Це не означає, що Росія вже програла у вузькому військовому сенсі. Але у стратегічному сенсі путін уже не отримав того, заради чого починав війну. Він не знищив Україну як політичний суб’єкт. Не зламав Захід. Не повернув Росії імперський контроль над регіоном. Не забезпечив собі швидкий тріумф.

Навпаки — він створив довгу війну, яка дедалі більше працює проти його власної системи.

Чому слабкість путіна може бути небезпечною

Важливий висновок для України: внутрішня слабкість путіна не означає автоматичного пом’якшення Кремля.

Навпаки, лідер, який боїться виглядати переможеним, може ставати ще агресивнішим. Якщо путін відчуває, що його образ сильного правителя тріщить, він може намагатися компенсувати це новими ударами, новою мобілізацією, новою ескалацією, новими погрозами.

Саме тому Росія може посилювати атаки по Україні не лише з військових міркувань, а й із політичних. Кремлю потрібно показувати росіянам, що війна нібито рухається до перемоги. Потрібно демонструвати силу. Потрібно переконувати еліти, що путін ще контролює темп подій.

Це робить нинішній момент особливо небезпечним. путін може слабшати стратегічно, але залишатися дуже небезпечним тактично. Він може втрачати майбутнє, але все ще мати ракети, дрони, армію, силовиків і готовність руйнувати.

Характерні ознаки путіна «на межі»

Якщо поєднати логіку The Guardian і The Telegraph, портрет нинішнього путіна виглядає так.

Перша ознака — ізоляція

путін дедалі більше покладається на вузьке коло силовиків, військових і лояльних чиновників. Чим менше він чує правди, тим більше ризикує ухвалювати рішення на основі ілюзій.

Друга ознака — зацикленість на Донбасі

Донбас став для нього не просто військовою ціллю, а політичною необхідністю. Без нього важко продати війну як перемогу.

Третя ознака — страх перед інформацією

Контроль над Telegram, месенджерами, інтернетом і цифровим простором показує, що Кремль боїться некерованої комунікації не менше, ніж фронтових невдач.

Четверта ознака — мобілізаційна залежність

Для продовження війни потрібні люди. Але чим більше держава втручається в життя родин, тим сильніше війна стає особистою проблемою для росіян.

П’ята ознака — економічне перенапруження

Росія не обвалилася, але платить дедалі вищу ціну. Війна поглинає ресурси, які могли б іти на розвиток.

Шоста ознака — втрата стратегічного балансу

путін хотів зробити Росію самостійним центром сили, але зробив її залежнішою від Китаю, нафти, обхідних схем і авторитарних партнерів.

Сьома ознака — руйнування особистого міфу

Він більше не виглядає як лідер, який усе прорахував. Він виглядає як правитель, який не може зупинити війну, бо тоді доведеться визнати масштаб власної помилки.

Що це означає для України та Заходу

Для України й партнерів головний висновок очевидний: стратегія витримки працює, але потребує часу, зброї, фінансів і політичної єдності.

путін розраховував, що Україна зламається швидше, ніж Росія.
Потім — що Захід втомиться швидше, ніж Кремль.
Потім — що американський політичний фактор змусить Київ до поступок.
Тепер ці розрахунки виглядають менш надійними.

Якщо Україна зберігає обороноздатність, нарощує власне виробництво, отримує європейське фінансування, розвиває далекобійні можливості й посилює ППО, то війна для Росії стає дедалі дорожчою. А що дорожчою вона стає, то сильніше розмивається путінська формула влади.

Для Заходу це означає: не можна давати Кремлю сигнал, що достатньо ще трохи натиснути — і Україну змусять капітулювати. путін читає компроміс без сили як запрошення до нової агресії. Лише довгострокова підтримка України може зробити для Кремля продовження війни політично й економічно невигідним.

путін не стоїть перед гарантованим завтрашнім падінням. Його режим досі має силовиків, пропаганду, гроші, страх і репресивний апарат. Але він уже стоїть перед наслідками власної історичної помилки.

Війна проти України мала стати його тріумфом. Натомість вона стала пасткою. Вона не дала швидкої перемоги, але принесла Росії втрати, санкції, мобілізаційний страх, економічне перенапруження, ізоляцію, залежність від Китаю й руйнування міфу про путіна як безпомилкового стратега.

The Guardian показує, як усередині Росії зростає розчарування: еліти не вірять у майбутнє, суспільство дратується, бізнес боїться, а Кремль дедалі більше спирається на силовиків. The Telegraph через Роберта Сервіса показує ширшу історичну рамку: у російській традиції невдала війна може стати для правителя початком кінця, навіть якщо зовні він ще здається всесильним.

путін — людина на межі не тому, що його режим неминуче впаде завтра. А тому, що він уже не може повернутися до старої формули влади. Він більше не гарантує стабільності. Не дає відчуття майбутнього. Не контролює наслідки власної війни. Не може перемогти швидко й не може зупинитися без ризику для себе.

Його сила ще реальна. Але його стратегічна впевненість уже зламана.

І саме це робить нинішній момент одним із найнебезпечніших для Кремля — і для України також.

путін досі контролює Росію, але війна проти України дедалі більше контролює самого путіна. Вона зруйнувала його образ стратега, виснажує економіку, лякає еліти, дратує суспільство й позбавляє Росію майбутнього як самостійного геополітичного центру. Навіть якщо Кремль спробує продати будь-яке перемир’я як перемогу, головна поразка вже сталася: путін завів Росію в пастку, з якої немає доброго виходу.

За матеріалами theguardian.com, telegraph.co.uk