Понад тисяча українців, захоплених Росією ще у 2022 році, досі залишаються в полоні. За сухою цифрою — роки ізоляції, зруйноване здоров’я, невідомість для родин і складні переговори, які можуть тривати не місяцями, а роками. Україна вже повернула з російської неволі понад дев’ять тисяч військових і цивільних, але найдавніші полонені залишаються однією з найболючіших категорій: їхній фізичний і психологічний ресурс вичерпується, а Росія продовжує використовувати людей як інструмент тиску.

Керівник Секретаріату Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Богдан Охріменко заявив, що з початку повномасштабного вторгнення у російському полоні досі перебуває понад тисяча українців. Йдеться і про військових, і про цивільних, які були захоплені під час перших етапів російського наступу.

Загалом кількість українців, які можуть перебувати в російській неволі, оцінюється приблизно у сім тисяч осіб. Водночас з початку повномасштабної війни Україна вже повернула 9048 військових і цивільних, з них 832 — цього року.

Але кожна нова цифра в цій темі — це не просто статистика. Це нагадування, що полон став окремим фронтом війни: гуманітарним, дипломатичним, юридичним і моральним.

Понад тисяча людей з 2022 року: що означає ця цифра

Найбільш тривожна цифра, озвучена Богданом Охріменком, — понад тисяча українців, які перебувають у російському полоні ще з 2022 року.

Це особлива категорія бранців. Вони були захоплені не під час останніх боїв, не кілька місяців тому, а на самому початку повномасштабної війни, коли Росія намагалася швидко захопити Київ, просувалася на півночі, сході й півдні України, окуповувала населені пункти, блокувала міста, захоплювала військових, правоохоронців, працівників державних структур і цивільних.

Частина цих людей потрапила в полон під час оборони Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Маріуполя, ЧАЕС, Запорізької АЕС, Бахмута та інших напрямків. Частина — це цивільні, які просто опинилися на шляху російських військ.

Саме тому ці полонені стали пріоритетом для української сторони. Чим довше людина перебуває в російській системі утримання, тим вищі ризики для її здоров’я, психіки та життя.

Українська сторона наголошує: для багатьох із них час уже не є абстрактним фактором. Це питання фізичного виживання.

Полон як інструмент війни: чому Росія не просто утримує людей

Російський полон у нинішній війні — це не лише наслідок бойових дій. Це частина ширшої системи тиску на Україну.

Москва використовує полонених у кількох вимірах:

Вимір	Як це працює
Переговорний	Полонених використовують як ресурс для торгу під час обмінів
Психологічний	Родини роками живуть у невідомості, не знаючи, де їхні близькі
Політичний	Росія може демонстративно затягувати обміни або погоджуватися лише на окремі категорії
Пропагандистський	Полонених можуть використовувати у відео, “судах” або інформаційних кампаніях
Репресивний	Цивільних і військових можуть утримувати без прозорих процедур і доступу міжнародних організацій

Особливо складною є ситуація з цивільними. Якщо військовополонені хоча б формально підпадають під логіку обміну військових, то цивільних Росія часто не визнає як окрему категорію для повернення. Вони можуть перебувати у СІЗО, колоніях, фільтраційних установах або інших місцях утримання без належної правової процедури.

Це створює для України додаткову проблему: треба не лише домовитися про повернення людини, а й довести сам факт її утримання.

Чому цивільні полонені — найскладніша категорія

У випадку з цивільними Росія часто діє за логікою заперечення. Людину могли затримати на окупованій території, вивезти, перевести до іншого регіону РФ, а потім роками не визнавати, що вона перебуває в системі утримання.

Для родин це означає постійне очікування без відповідей. Для української держави — складну роботу з пошуку, верифікації та збору доказів.

Проблема цивільних полонених має кілька ключових аспектів:

Росія не завжди визнає сам факт утримання цивільної людини.
Це ускладнює внесення її до обмінних списків.
Немає прозорого російського механізму повернення цивільних.
На відміну від військових, щодо цивільних немає стабільного переговорного каналу.
Україна змушена працювати через кілька напрямів одночасно.
Це Координаційний штаб, Офіс омбудсмена, дипломатичні канали, міжнародні організації, свідчення звільнених, родини та правоохоронці.
Цивільні можуть не мати офіційного статусу військовополонених.
Через це їх легше приховувати, складніше обмінювати й важче захищати юридично.

Саме тому повернення цивільних часто відбувається не завдяки системній готовності Росії, а всупереч її небажанню визнавати відповідальність.

Читайте також: ““Не кожен із молодих витримує полон. Їх там жорстко ламають”. Звільнений ексмер Херсона Миколаєнко в інтерв’ю ВВС”

9048 повернутих: що показує ця цифра

З початку повномасштабного вторгнення Україна повернула з російського полону 9048 військових і цивільних. Це величезна цифра, яка демонструє масштаб роботи держави, Координаційного штабу, військових структур, розвідки, дипломатів, посередників і родин полонених.

Але ця цифра має дві сторони.

З одного боку, вона показує, що обміни тривають. Україна не зупиняє переговори, навіть коли вони складні, затяжні й політично токсичні.

З іншого боку, вона показує і масштаб проблеми. Якщо вже повернуто понад дев’ять тисяч людей, а ще тисячі залишаються в неволі, це означає, що російський полон став масовим явищем цієї війни.

Цього року, за словами Охріменка, Коордштаб уже повернув 832 військових і цивільних. Це свідчить, що процес не заморожений. Але він залишається непередбачуваним: різні категорії полонених потребують різних переговорних механізмів.

Домовленості щодо одних людей можуть реалізуватися швидше. Щодо інших — тривати роками.

Чому обміни не можна провести “всіх на всіх” одразу

На перший погляд може здаватися, що найпростіший варіант — масштабний обмін “усіх на всіх”. Україна послідовно підтримує таку ідею. Але практична реалізація залежить не лише від бажання Києва.

Є кілька причин, чому процес залишається складним:

Росія не завжди зацікавлена у поверненні своїх

Охріменко прямо зазначає: іноді російську сторону доводиться фактично переконувати забирати власних військовополонених. Це стосується і громадян РФ, і іноземців, які воювали на боці Росії.

Такий підхід показує асиметрію. Для України кожен полонений — це конкретна людина, родина, справа, історія. Для Росії власні військові часто стають витратним матеріалом, а не пріоритетом.

Росія вибірково цікавиться окремими категоріями

За словами Охріменка, активний інтерес Москва проявляла, зокрема, до північнокорейців. Натомість щодо інших іноземців, які воювали на боці Росії, такого інтересу майже не було.

Це означає, що російська сторона може підходити до обмінів не з гуманітарної, а з політичної логіки: кого вигідно повертати, кого краще не помічати, а кого можна використати як елемент торгу.

Частина українців незаконно “засуджена” в Росії

Окрему складність становлять українські військові та цивільні, яких Росія провела через свої суди. Їх повернення потребує додаткових процедур. Україна може бути готовою до обміну, але Росія створює бюрократичні й політичні перепони, зокрема через механізм “помилування”.

Цивільні не вписуються у класичну модель обміну

Цивільних не можна обмінювати так само, як військових. Їх не мали брати в полон узагалі. Але Росія утримує їх як заручників, а потім часто відмовляється визнавати проблему.

Читайте також: “Концтабір смерті «Вяземське СІЗО-2». Три історії українських полонених”

Незаконно засуджені: як Росія перетворює полон на “судову” репресію

Однією з найцинічніших практик Росії є незаконне засудження українських військовополонених. Замість того щоб поводитися з ними відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, Москва проводить показові процеси, виносить вироки й намагається представити участь українських військових в обороні своєї держави як злочин.

Це має кілька цілей.

По-перше, Росія намагається легалізувати утримання людей. Якщо полонений уже “засуджений”, його можна тримати не як військовополоненого, а як нібито кримінального злочинця.

По-друге, це інструмент пропаганди. Російські “суди” створюють картинку для внутрішньої аудиторії, де українських військових подають не як захисників своєї країни, а як обвинувачених.

По-третє, це спосіб ускладнити обмін. Повернення незаконно засуджених часто потребує довших перемовин і додаткових процедур.

Цього року, за словами Охріменка, Україні вже вдалося повернути понад 20 незаконно засуджених. У 2024 році також був великий обмін, під час якого повернули понад 40 таких людей, частина з яких отримала в Росії особливо тяжкі вироки.

Це показує: навіть найскладніші категорії можна повертати. Але для цього потрібен час, політична воля, постійний тиск і юридична підготовка.

Чеченський напрям: чому утримання в Грозному стало окремою проблемою

Окрема частина історії — українські полонені, яких утримували в Чечні. Під час другого етапу так званого “великоднього обміну” Україна повернула 193 людини, які перебували в Грозному.

Цей кейс важливий не лише кількістю звільнених. Він показує, що російська система утримання українців не є єдиною й прозорою. Частина місць утримання може перебувати поза стандартною структурою Федеральної служби виконання покарань РФ.

Інакше кажучи, Україна має справу не з однією системою, а з цілою мережею:

російські СІЗО;
колонії;
тюрми у віддалених регіонах;
місця тимчасового утримання;
установи на окупованих територіях;
окремі регіональні контури, зокрема чеченський.

Це ускладнює все: пошук людей, підтвердження їхнього статусу, доступ міжнародних організацій, переговори, логістику обміну.

Охріменко заявив, що Україна працює над тим, щоб “закрити чеченське питання” найближчим часом. Але сам факт такого окремого напряму демонструє, наскільки непрозорою є російська система поводження з полоненими.

Читайте також: “Країна тюрем, країна – тюрма. Як Росія поставила на конвеєр тортури і катування українців і хто за це відповідає”

375 переданих мертвими: найважча цифра цієї історії

Одна з найтрагічніших цифр, озвучених Координаційним штабом, — 375 військових і цивільних українців, яких Росія передала мертвими і які вважалися полоненими.

З них:

Категорія	Кількість
Підтверджені Міжнародним Комітетом Червоного Хреста як полонені	146
Перебування в полоні підтверджене іншими джерелами	229
Загалом передані мертвими серед тих, хто вважався полоненим	375

Ця цифра змінює масштаб сприйняття проблеми. Полон — це не лише очікування обміну. Це ризик смерті внаслідок неналежного утримання, відсутності медичної допомоги, виснаження та жорстокого поводження.

Українські правоохоронні органи фіксують такі випадки й передають інформацію до Міжнародного кримінального суду. Це важливо для майбутньої відповідальності, адже держава, яка утримує полонених, відповідає за їхнє життя і здоров’я.

Для України ця тема має не лише юридичний, а й моральний вимір. Кожне повернуте тіло — це доказ того, що час у російській неволі може бути фатальним. Саме тому люди, які перебувають у полоні з 2022 року, стають пріоритетом.

Читайте також: “Найстрашніша колонія Росії”

МКЧХ і доступ до полонених: чому міжнародний контроль не спрацьовує повною мірою

Міжнародний Комітет Червоного Хреста за нормами гуманітарного права має відігравати ключову роль у питаннях військовополонених: фіксувати статус, відвідувати місця утримання, сприяти зв’язку з родинами, контролювати умови.

Але у випадку з Росією цей механізм працює неповноцінно. За словами Охріменка, статистика відвідувань українських військових і цивільних у російських місцях утримання не стала кращою. Росія або не допускає представників МКЧХ до багатьох полонених, або показує лише окремі “зразкові” місця.

Це створює критичну проблему: без доступу міжнародних організацій Росія фактично зберігає закриту систему, де складно перевірити умови утримання, стан здоров’я людей і навіть точне місце перебування конкретного полоненого.

Україна, за словами Охріменка, навпаки, надає МКЧХ доступ до місць утримання російських військовополонених. Це важливо, бо Київ демонструє різницю між двома підходами: дотриманням норм і системним ігноруванням норм.

Читайте також: ““Хлопці горіли, кричали, когось розірвало навпіл”. Теракт в Оленівці та життя після нього у спогадах азовців”

Іноземці у російській армії: північнокорейці, китайці та інші

Ще один важливий блок інтерв’ю — іноземці, які воювали на боці Росії й потрапили в український полон.

Охріменко зазначає, що в України є “достатньо багато” іноземців, які воювали за Росію. Проте сама Росія не завжди проявляє до них інтерес. За його словами, фактично окремо російська сторона цікавилася північнокорейцями.

Цей кейс складний з юридичної точки зору. Якщо людина воювала на боці Росії, то саме Росія як сторона конфлікту несе відповідальність за неї в межах гуманітарного права. Водночас повернення таких осіб до країни походження може створювати ризики для них самих, якщо там їм загрожує покарання.

Саме тому питання північнокорейців або громадян інших держав не можна вирішувати просто за політичною домовленістю. Потрібен механізм, який не порушить міжнародне гуманітарне право й не створить небезпечного прецеденту.

Для України це ще один доказ, що війна Росії проти України дедалі більше набуває міжнародного виміру. На боці РФ воюють не лише російські громадяни, а й іноземці, яких Москва залучає прямо чи опосередковано.

Колаборанти й обмінний фонд: як працює проєкт “Хочу к своим”

Окремий напрям — українські громадяни, засуджені за державну зраду або колабораціонізм, які хочуть виїхати до Росії в межах спеціального механізму.

Охріменко нагадав про проєкт “Хочу к своим”. Його логіка така: якщо Росія готова забрати засуджених за колабораціонізм чи державну зраду, Україна може розглядати це за умови повернення українських полонених і цивільних.

За цією схемою, за словами Охріменка, 70 колаборантів уже виїхали до Росії.

Цей механізм показує, що Україна шукає всі можливі способи розширити обмінний ресурс. В умовах, коли Росія не завжди поспішає повертати своїх військових, Київ намагається створювати додаткові формати, які можуть допомогти повернути українців.

Однак це також чутлива тема. Йдеться про людей, засуджених за злочини проти української держави. Тому будь-яке їхнє використання в обмінах має бути юридично оформленим і політично виваженим.

Білоруський напрям: ще один канал повернення людей

У розмові також згадується Білорусь. За словами Охріменка, українці в білоруському полоні ще є, і Україна пам’ятає про кожного з них.

Білорусь формально є окремою державою, але фактично в безпековому сенсі перебуває під сильним російським впливом. Саме тому кейси українців у Білорусі мають особливу складність: переговори там можуть залежати не лише від Мінська, а й від Москви.

Наприкінці минулого року з білоруського полону вдалося звільнити 114 людей, серед яких були українці та білоруські політичні в’язні. Це стало прикладом того, що навіть за складної політичної ситуації такі канали можуть працювати.

Водночас Охріменко зазначає, що Росія використовує білоруські в’язниці переважно під час підготовки до обмінів — для переміщення людей із дальніх регіонів РФ ближче до місць передачі.

Це ще раз підтверджує: географія полону не обмежується лише Росією. Українські громадяни можуть проходити через різні системи утримання — російську, окупаційну, білоруську або регіональну.

Чому родини полонених живуть у стані постійної невідомості

Одна з найважчих частин теми полону — це життя родин. Для них війна не ділиться на фронтові зведення й дипломатичні заяви. Вона щодня зводиться до одного питання: чи живий їхній син, чоловік, брат, батько, донька або мати.

Родини часто стикаються з кількома станами невизначеності:

людина зникла, але немає підтвердження полону;
є свідчення інших звільнених, але немає офіційного підтвердження від Росії;
є підтвердження, але невідоме місце утримання;
відоме місце, але немає доступу МКЧХ;
людина є в списках, але Росія не погоджується на обмін;
людина незаконно засуджена, і її повернення потребує окремих процедур.

Ця невідомість виснажує не менше, ніж сама новина про полон. Родини змушені одночасно сподіватися, шукати інформацію, комунікувати з державними структурами, стежити за кожним обміном і переживати розчарування, коли їхнього близького знову немає серед повернутих.

Саме тому тема полонених не може бути лише темою державних переговорів. Це питання суспільної солідарності, пам’яті й постійного тиску, щоб імена людей не зникали з порядку денного.

Чому кожен обмін — це складна операція

Обмін полоненими може виглядати як коротка новина: “Україна повернула 193 людини” або “відбувся обмін у форматі 193 на 193”. Але за цим стоїть велика підготовка.

Потрібно:

Сформувати списки.
Українська сторона збирає інформацію про людей, підтверджує статус, уточнює категорії.
Домовитися з російською стороною.
Це можуть бути паралельні переговори щодо різних груп: поранених, важкохворих, жінок, цивільних, незаконно засуджених, полонених із конкретних напрямків.
Підготувати логістику.
Саме переміщення людей до місця обміну може тривати кілька днів.
Забезпечити медичний супровід.
Багато звільнених потребують невідкладної допомоги, реабілітації, відновлення документів, психологічної підтримки.
Провести ідентифікацію та першу комунікацію з родинами.
Повернення не завершується моментом перетину лінії обміну. Далі починається довгий процес відновлення.

Тому кожен обмін — це не одноразова акція, а результат тривалої роботи. І що складніша категорія полонених, то довше може тривати шлях до їхнього повернення.

“Київський протокол”: чому Україна говорить про зміну Женевських конвенцій

Охріменко також заявив, що Координаційний штаб напрацював пропозиції щодо змін до Третьої Женевської конвенції. Робоча назва цих пропозицій — “Київський протокол”.

Це важливий момент. Україна не лише фіксує порушення Росії, а й намагається винести власний досвід на рівень міжнародного права.

Причина проста: Женевські конвенції були ухвалені після Другої світової війни, і багато їхніх норм не враховують сучасну реальність.

Наприклад, питання цифрової комунікації, електронної фіксації статусу, швидкого обміну інформацією між державами, доступу родин до підтверджених даних, нових форм гібридної війни та утримання цивільних заручників.

Український досвід показав, що сучасна війна створює нові виклики:

держава-агресор може масово приховувати полонених;
цивільних можуть утримувати без офіційного статусу;
військових можуть незаконно судити за сам факт оборони своєї країни;
міжнародні організації можуть не мати реального доступу;
цифрові інструменти можуть допомогти фіксувати людей швидше, але право не завжди достатньо адаптоване.

Тому “Київський протокол” може стати спробою перетворити український травматичний досвід на міжнародний механізм захисту людей у майбутніх війнах.

Головна проблема: Росія не боїться порушувати правила

Уся історія з українськими полоненими впирається в одну фундаментальну проблему: міжнародне гуманітарне право існує, але Росія системно його порушує.

Правила передбачають гуманне поводження з військовополоненими, доступ міжнародних організацій, медичну допомогу, зв’язок із родинами, заборону жорстокого поводження. Але коли держава-агресор не допускає контроль, приховує людей, проводить показові “суди” й повертає тіла тих, хто мав бути під її захистом, право стикається з грубою силою.

Саме тому Україні доводиться діяти в кількох площинах одночасно:

переговорній — щоб повертати людей зараз;
юридичній — щоб фіксувати злочини для майбутніх судів;
дипломатичній — щоб залучати партнерів і посередників;
інформаційній — щоб тема полонених не зникала з міжнародного порядку денного;
гуманітарній — щоб підтримувати звільнених і родини тих, хто ще чекає.

Це не швидкий процес. Але саме постійність цієї роботи дозволила повернути вже понад дев’ять тисяч українців.

Чому тема полонених має залишатися в центрі уваги

Тема полонених часто програє в інформаційному полі гучним фронтовим подіям, ракетним ударам, дипломатичним скандалам чи новинам про зброю. Але вона є однією з центральних тем війни.

Бо полон — це місце, де війна триває навіть тоді, коли людина вже не має зброї в руках.

Для військового полон означає, що він виконав свій обов’язок, але опинився в руках ворога, який не поважає правил.

Для цивільного полон означає, що його свободу забрали без законної причини, часто лише через громадянство, позицію, професію або перебування на окупованій території.

Для родини полон означає роки очікування.

Для держави — це тест на здатність не забувати своїх.

Для міжнародної системи — це тест на здатність карати тих, хто порушує правила війни.

Що показує інтерв’ю Охріменка: головні висновки

Інтерв’ю керівника Секретаріату Коордштабу дає кілька важливих сигналів.

Перше: найдавніші полонені стали пріоритетом

Понад тисяча людей у полоні з 2022 року — це категорія, де зволікання може коштувати життя. Україна намагається повернути їх першочергово.

Друге: обміни тривають, але не мають простої формули

Повернення 9048 людей — результат великої системної роботи. Але кожна нова група має свої складнощі: місце утримання, статус, стан здоров’я, наявність незаконного вироку, позиція Росії.

Третє: цивільні залишаються найважчим напрямом

Росія не створила прозорого механізму повернення цивільних, тому кожен такий кейс потребує окремої боротьби.

Четверте: міжнародний контроль недостатній

Без реального доступу МКЧХ до місць утримання в Росії неможливо повноцінно контролювати стан українських полонених.

П’яте: питання полону переходить у площину міжнародної реформи

Україна вже говорить про потребу змін до Женевських конвенцій, бо сучасна війна показала слабкі місця старих механізмів.

Чому це не лише гуманітарна, а й політична тема

Повернення полонених — це гуманітарне питання. Але воно також має велике політичне значення.

Для України кожен обмін — це доказ того, що держава бореться за своїх. Для суспільства — момент єдності й надії. Для родин — шанс на повернення близьких. Для міжнародних партнерів — нагадування, що російська війна не обмежується фронтом.

Для Росії полонені — це ресурс впливу. Саме тому Москва може затягувати процес, вибірково погоджувати списки, ігнорувати цивільних, приховувати місця утримання або проводити незаконні суди.

Це означає, що питання полонених має бути постійною частиною міжнародних переговорів щодо війни. Не додатком до “великих” тем, а одним із центральних пунктів.

Бо будь-яка розмова про мир, безпеку чи відповідальність буде неповною без відповіді на питання: де всі українці, яких Росія забрала в полон?

Понад тисяча українців, які перебувають у російському полоні з 2022 року, — це не просто цифра. Це символ затяжної гуманітарної катастрофи, яку Росія створила разом із повномасштабною війною.

Україна вже повернула 9048 військових і цивільних, але тисячі людей досі залишаються в неволі. Серед них — ті, хто чекає з перших місяців вторгнення. Саме вони сьогодні є однією з найкритичніших категорій: через роки утримання, погіршення здоров’я, відсутність належного доступу міжнародних організацій і ризик не дочекатися обміну.

Ця історія показує, що полон став окремим фронтом війни. На ньому немає артилерійських зведень, але є щоденна боротьба за кожне ім’я. Немає швидких перемог, але є повернення людей додому. Немає простих рішень, але є обов’язок держави — шукати, домовлятися, тиснути, фіксувати злочини й не дозволяти Росії перетворювати людей на забуту статистику.

Повернення полонених — це не лише гуманітарна місія. Це питання національної гідності, міжнародного права й пам’яті про кожного, хто досі чекає на свободу.

У російському полоні з 2022 року досі перебуває понад тисяча українців. Загалом кількість українських військових і цивільних у неволі оцінюється приблизно у сім тисяч. Україна вже повернула понад дев’ять тисяч людей, але найдавніші полонені залишаються у критичній зоні ризику. Їхнє повернення ускладнюють незаконні російські “вироки”, проблема цивільних заручників, закритість місць утримання, недостатній міжнародний контроль і небажання Росії діяти за правилами гуманітарного права.

За матеріалами ukrinform.ua